Трагічні помилки отамана Зеленого

 

“Одного разу Зелений прийшов до мого дядька. Сіли, обідали. Коли це у двір зайшла гетьманська поліція.6)Зелений сховався у клуні. Учепився за бантину і висів так. По­ліцаї все перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”.

“Якось погукали Зеленого в поліцію,7)бо бачили, що він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить. Як погукали, то Зелений відповів: ”Добре, ждіть, прийду”. А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давнішіх — і прийшов. Побив їх, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Убитих потопив у річці Красній... Як розбив Зелений гетьманців у Трипіллі, то того ж дня пішов на Григорівку, там було багато німців. Розбив їх”. Потім розгромив німецьку комендатуру в Обухові. “Тоді з хлопцями подалися до Ржищева, поколошкали там куркулів. А під Кагарликом потрапили в засаду. Дванадцять чоловік з Трипілля там убили”.

Як бачимо, ті книжки, які на початку ХХ століття Данило Терпило брав у місцевої єврейської молоді, таки затуманили йому голову і він починав свою діяльність, як більшовик: “боровся за ”бідних”, проти ”багатих””.

15 листопада 1918 р. Директорія закликала до повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського і оголосила мобілізацію чоловіків від 22 до 35 років. Скориставшись цим, Данило Терпило провів мобілізацію у своїй місцевості.

“Стали сходитись у Трипілля. У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав”. На мобілізацію відгукнулося близько 4 000 селян.

 

Проголошення мобілізації була великою помилкою Директорії. Мобілізація — внаслідок відсутності урядового апарату Директорії — проводилась, скажемо м’яко, не фахово, анархічно. Завдяки їй були озброєні збільшовичені повстанські ватаги. По-друге, скинувши владу Гетьмана, Директорія сама не спромоглася стати владою, внаслідок чого в Україні почав поширюватись хаос. По-третє, була знищена гетьманська державна гребля на шляху червоної повені.

 

Від початку загін Зеленого, як і більшість інших з’єднань, стояв на радянській платформі. Про це не міг не знати Симон Петлюра.

Петро Болбочан, переконаний противник соціалізму з його червоними прапорами та розкладницькою демагогією, застерігав Петлюру не покладатись на Зеленого. Очевидно, не довіряв й Зелений Петлюрі, бо більшовицька пропаганда, до якої прислухався Данило Терпило, зображувала Петлюру “паном”, який скинув Павла Скоропадського, щоб самому стати Гетьманом.

Виглядає на те, що їхній альянс був тактичним ходом обох сторін, які розраховували на союз лише з метою повалення Гетьмана.

Отже, зеленівці прийняли присягу на вірність Директорії, а Симон Петлюра забезпечив їх зброєю. Підпільний Григо­рівсько-Ржищевський більшовицький комітет дав наказ комуністам лишатися в з’єднанні, що розгорнулося в Дніпровську дивізію, і проводити в ній “антипетлюрівську” агітацію.

13-14 грудня 4 полки Дніпровської дивізії вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом “Вся влада Радам”. Слід зазначити, що зеленівці не були на боці “сов­власті”, яку хотіли накинути російські окупанти. Зелений прагнув своєї, української, радянської влади, яку сподівався очолити.

“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою — вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”.8)Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести зеленівців з Києва до Святошина. Зеленівці були незадоволені тим, що Головна Команда не призначила Дніпровську дивізію “на обсаду столиці”.

“Вже 30 грудня 1918 р. інформаційний відділ Головної команди військ УНР повідомляв, що в дніпровських дивізіях ідуть ось які балачки між козаками: ”Хочемо навести в Києві порядок. Як би воно не було, а все-таки більшовики прийдуть з Росії до нас, і тоді ми зможемо з ними злучитися”.9)

Тим часом червоні москалі насували на Україну. Вже через тиждень після зречення Гетьмана Красна армія окупувала Куп’янськ та Білгород. На початку січня Красна армія захопила Харків та Чернігів.

Розуміючи, що ненадійні зеленівці можуть вчинити заколот проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх в Галичину, де 4 січня 1919 р. Національна Рада прийняла історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити під Львів не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля.

Комендант Києва Євген Коновалець так змальовував бунт трипільського отамана: “Зелений, забравши у Святошині всі військові склади, самочинно вирушив до Трипілля, звідки прислав нам до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним пов­станням проти республіканських військ. З ним говорив я особисто телефоном, посилав навіть до нього парляментарів, намагався вияснити йому, в якому становищі опинилася українська армія, що їй загрожує та з якого боку, і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці з нами. Все те нічого не помогло”.10)

Покинули військо УНР й інші збільшовичені загони: на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася до 20 тисяч.

Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених соціалістичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти “буржуазної Директорії”.

В січні 1919 р. в Трипіллі відбувся Київський повітовий селянсько-козачий з’їзд, на якому виступив і Зелений. З’їзд прийняв ухвалу не визнавати влади Директорії, бо вона стала “реставрованою Центральною Радою”. З’їзд, який направляли більшовики, закликав до повстання проти Директорії.

Ось такою була “далекоглядна” політика лідерів Директорії!

Тепер трипільців треба було роззброювати. Цю місію взяв на себе сотник Осип Думін, який 24 січня під Обуховом, маючи під своєю командою групу Січових Стрільців у складі 1480 вояків, 8 гармат та 8 кулеметів, розбив п’ятитисячний відділ Зеленого і 26 січня увійшов до Трипілля, де взяв 600 крісів, складених селянами.

Коли на початку лютого 1918 р. Красна армія підкотилась до Києва, Зелений розпочав бойові дії проти Армії УНР в районі Трипілля, Обухова та Григорівки. У ставці головнокомандуючого Українським фронтом відбулась зустріч між Зеленим і командуючим Антоновим-Овсєєнком.

Антонов-Овсєєнко згадував: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона ”однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських... Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню”...

5 лютого більшовики вже були у Дарниці (нині район Києва).

Врешті Директорія, яка зробила Україну безвладною, змушена була тікати з Києва у Вінницю.

7 лютого Зелений увійшов до Василькова, який лежав на шляху Директорії, що відступала. Зелений міг заступити дорогу втікачам, вийшовши на ст.Васильків, але цього не зробив, не взявши на душу гріха ще одного братовбивства. Він вирішив тримати нейтралітет і не втручатися у воєнні дії.

Частина його бійців відкрито перейшла на бік окупантів. З них був створений Дніпровський полк.