Давняя година, 1 страницаІ оживе добра слава, Слава України.
Хлопці з оселедцями ще заявлять світові про своє пришестя. І ми ще розкошуватимемо своєю причетністю до Великої України.
Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв Сьогодні йтиметься про одного з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможця “непереможної” Антанти, одного із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва. Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети! У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, зокрема греків і французів. В тому ж таки році бив білогвардійців та Красну армію 1. На превеликий жаль, воював отаман Григорьєв і проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР. Хто ж він, цей отаман херсонського степу? Справжнє його прізвище Никифор Серветник. Народився 1884 р. в Ново-Ушицькому повіті Подільської губернії. З дитинства захоплювався історією рідного краю, насамперед історією Запорозької Січі. Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини. Не стомлюючись, слухав перекази старезних дідів про славні походи запорожців. А думи кобзарів про турецьку та московську неволю тривожили юне серце, запалювали іскри протесту. Ці іскри згодом, у 1917 році, розпалила Лютнева революція. І вогонь козацького серця запалив пожежу національної революції на Чорноморських ланах. І гордий нащадок козацької вольниці став одним із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття. З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії, що входили до Бердичівського гарнізону. Коли наприкінці 1917 р. червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Коли до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський, Григор’єв залишився на службі в Українській армії. Але розчарувавшись у Гетьмані, який відновив велике землеволодіння, Григор’єв у серпні 1918 р. покидає військову службу і приїжджає до степового села Верблюжки, населення якого відзначалося надзвичайною войовничістю. Творячи у Верблюжці та в сусідніх селах свої перші повстанчі відділи, Григор’єв розпочинає підготовку до антинімецького повстання. Трагедією українства стало те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради допомогти вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян можна зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилося саме їм. До того ж німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов’язань щодо продовольчого забезпечення союзників, німці змушені були проводити реквізиції, щоб прогодувати своє військо. На диво правильний розрахунок – спочатку Центральної Ради, а потім і Гетьмана Павла Скоропадського – використати проукраїнськи налаштовану Німеччину для побудови Української держави наштовхнувся на ображені почуття українського селянина. Селянин не думав про геополітику, він бачив перед собою озброєних чужинців, які не дуже з ним церемонились і яких він повинен був годувати. Якби ж то український селянин знав, що, виганяючи німців з України, він звільняє дорогу для потопу в тисячу разів страшнішого – більшовицького... На кінець 1918 року Григор’єв об’єднав навколо себе силу повстанців, одне лиш село Верблюжка дало отаману понад 4000 бійців. Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор’єв не побоявся вишколених Першою світовою німецьких вояків і переміг в бою. Слава про нього покотилась херсонським степом... Матвій Григор’єв повідомляє Симона Петлюру про створення ста сімнадцяти невеликих повстанських загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Ці відділи отримали назву Херсонської дивізії та стали частиною Південного фронту Армії УНР. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада... Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти, до складу яких входили французькі, грецькі, румунські, польські та російські відділи Гришина-Алмазова. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, командувач французьким десантом генерал Д’Ансельм ультимативно зажадав, щоб Директорія відвела українські війська на лінію Бирзула – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. І Директорія погодилася... Але не погодився Григор’єв. На його думку, французів треба було провчити, скинути їх в море, “як єдину належну відповідь на цю ганебну пропозицію”. “Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, – закликав Григор’єв. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на Півдні України глибоко вразила отамана і стала однією з причин його розриву з українським урядом. Іншою важливою причиною став безпідставний арешт головнокомандувача Лівобережним фронтом УНР полковника Петра Болбочана, до якого Матвій Григор’єв ставився з великою пошаною. “Після арешту полковника Болбочана, – в розпачі сказав Григор’єв, – я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”. 1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії і атакував праве крило Армії УНР. На мою думку, головною причиною чергової української драми стала відсутність авторитетного політичного українського центру – з чіткою державницькою метою, з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами, з національно зрілою елітою. Українська інтелігенція винниченківського штибу, перебуваючи в наркотичній залежності від того, що скажуть у Москві, лише вдавала, що будує Українську державу. Хіба серед таких діячів міг постати новий Хмельницький, який би жорстоко подавив козацьку вольницю гуляйпільщини і скерував її могутню енергію в єдине національне річище?! Саме відсутність у Києві твердої національної влади призвела до того, що отамани хитались, шукали авторитетів на стороні, врешті, зраджували Батьківщині. Не дивно, що Махно, Ковтун, Шинкар та інші, позбавлені правдивого – не ефемерного – політичного проводу, ставали заручниками і, врешті, жертвами російської політичної культури – комуно-соціалізму. Розчарувавшись у Директорії, яка спасувала перед новим окупантом, отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море! Як зазначав військовий діяч УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух і отаманія”, перемога Григорьєва ствердила, що “він мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції бідного родича”. Більшовики, хоч і на всі боки прославляти “красного командіра Григор’єва”, не довіряли йому від самого початку. Ще наприкінці лютого 1919 року червоний командарм Скачко дійшов висновку, що єдиний вихід із ситуації – знищити Григор’єва. До такої ж думки дійшов і Центральний комітет більшовицької партії. 14 квітня 1919 р. Ю. П’ятаков писав до Реввоєнсовєту фронту: “Мнение Центрального комитета заключается в том, что Григорьева нужно как можно скорее ликвидировать”. Московські окупанти були переконані, що “политика Григорьева и его командиров – есть политика замаскированной контрреволюции... Войска, – писали вони, – служившие до перехода на сторону советской власти делу шовинизма и мелкобуржуазной контрреволюции, теперь не могут быть истинными и честными революционными борцами. Григорьев неискренне перешел на сторону советской власти”. Тим часом в очах селян Півдня України отаман Григор’єв почав набувати божественного образу. Слава про його героїзм виплескувалася на сусідні губернії. Він почав уособлювати верховну владу – ставав диктатором Півдня України, диктатором доброзичливим і щедрим – передусім до українського селянства, яке вірило, що Григор’єв силою свого війська захистить від грабунку московських продзагонів та вакханалії чрезвичайки. Почався погром совєтських органів влади та масові вбивства членів “воє нн опродовольствєнной комі сс іі”. Більшовик Н. Бобрищев так описував передгрозову ауру: “25 апреля со ст. Помошная в Елисаветград пришли оставшиеся части войск Григорьева... 1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: “Слава Украине!” Розв’язка наближалась. Повстанці, не зустрічаючи опору, перебирали владу на місцях. Нарешті, про повстання було повідомлено офіційно – 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді 2 був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: “Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської “обжорки” і тої землі, де розіп’яли Христа. Народе український! Бери владу в свої руки... Геть ЧК! Вся влада Радам, але не партіям. Хай живе влада народу України! Борітеся – поборете!..” 3 Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути ненависне ярмо московської комуни. За короткий час були звільнені Катеринослав 4, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції. Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік – настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та ненависть їхня до чрезвичайок. За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзди Рад, які своїми рішеннями закріплювали нову владу. Успіхи Головного отамана Херсонщини і Таврії вражали: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Все нові й нові міста звільнялись від влади московської чрезвичайки: повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська 5, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок. Комісар 2-ї армії більшовицької Росії Вишневецький зазначав, що населення, безперечно, ставиться зі співчуттям до Григорьєва: “Рабочие Елисаветграда встречали красные войска с оружием в руках. Крестьяне обеспечивали Григорьева продовольствием и добровольно приносили ему тысячи пудов хлеба. Желающих вступить в ряды войска Григорьева было столько, что у него не хватало оружия. Деревни встречали (красные) отряды ружейным и пулеметным огнем... Главный лозунг Григорьева – “Долой ЧК!” – встречает отклик по всей территории Украины. Красная Армия, состоящая в большинстве из середняков, определенно присоединяется к этому лозунгу”. А що ж Нестор Махно? На початок травня 1919 р. його армія та дивізії Григорьєва становили головну ударну силу Красної армії. Це визнавав сам командувач російської окупаційної армії В. Антонов- Овсєєнко. Тому саме від позиції Нестора Махна залежало: продовжуватиме Красна армія ґвалтувати Україну чи спільними зусиллями отаманів буде розгромлена... На жаль, Махно, до якого звернувся отаман Григор’єв із пропозицією об’єднатися, вкотре виявив злочинну короткозорість, не ударив у запілля загарбникам. Фатальну роль відіграла його низька національна та занадто висока класова свідомість. Попри антипетлюрівську нотку григор’євського Універсалу Махно нюхом відчував, що “григорьевщина пахнет петлюровщиной”. Один із його найближчих помічників Чубенко прямо заявив: “Григорьевщина – это петлюровщина”. В своїй пресі махнівці визначили Григор’єва як “предателя революции и врага народа” і закликали до його знищення. Як бачимо, Махно не підтримав повстання, більше того, допоміг червоним відбити у григор’євців Катеринослав. Такою позицією Нестор Махно зашкодив, урешті, й собі: вже 25 травня 1919 року, коли Григор’єв зазнав кількох відчутних поразок, Нестора Махна червоні теж оголосили поза законом. Врешті, Григорьєв був “збитий із залізниці”, вибитий із міст. Його загони пішли сільськими шляхами, знайшли прихисток у лісах. Він почав формувати нові відділи, які щодня поповнювалися… 6 червня 1919 р. Матвій Григор’єв відбиває у більшовиків крупний залізничний центр Знам’янку... Ще майже місяць зволікав Махно, спостерігаючи за простягнутою рукою отамана Григор’єва. Причиною зволікань були не тільки ідеологічні розходження, але й ревнощі до слави конкурента. Але біда таки об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці (нині Кіровоградщина). Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради (тобто політичним зверхником) – Нестор Махно. Перший успіх не забарився: 27 червня Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда. Отаман Григор’єв знову ставав володарем становища. Здавалось, його залізна воля подолала несприятливу життєву смугу, й доля знову поблажливо посміхається до Головного отамана Херсонщини і Таврії... Тяжкі роздуми останніх тижнів допомогли Матвію Григор’єву зробити наприкінці життєвого шляху важливий крок: він пише кілька листів Головному Отаманові Симонові Петлюрі, в яких “прозоро натякає, що період колишньої ворожнечі між петлюрівцями та григоріївцями має назавжди відійти в минуле”. Григор’єв пропонує знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. 28 червня 1919 р., на другий день після взяття Олександрії, Григор’єв пише Петлюрі: “Ми відкололися від Вас через те, що Ви повели на Україні мілкобуржуазну внутрішню і закордонну політику, яка дала змогу експлуатувати державами Антанти наш нарід і його багатства. Ми відкололися від комуністів і б’єм їх через те, що 90% населення України не хоче комуни... Ви зараз ведете наступ на комуністичний фронт, ми теж наступаєм з тилу. Бажано було б знати, чи будемо ми битися, як комуністи розбіжаться, чи ні?” Замирення між Петлюрою та Григор’євим повинно було відбутися: багато гіркого досвіду набули від 1917 року обидва отамани. Куди подівся антимілітарний чад Симона Петлюри? Куди поділися радянські утопії Матвія Григор’єва? Але Нестор Махно позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове він та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії... Останніми словами Матвія Григор’єва були: “Ой батьку, батьку”... Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини. Примітки: 1.Тут і далі використовуватиму власну назву, яка підкреслює чужинський характер цієї оружної сили. Водночас, щоб не переобтяжувати текст російськими словами, вживатиму слово “червоноармійці”. Р.К. 2.Нині Кіровоград. 3.Найважливішим пунктом Універсалу, як на мене, було забезпечення провідного становища українців: згідно з пропорційним складом населення їм в Радах мало належати 80% місць. Р.К. 4. Нині Дніпропетровськ. 5. Нині Запоріжжя. Ілько Струк, командувач Першої повстанчої армії УНР
Чи не найважливішою причиною поразок Національно-визвольних змагань українців було те, що вони ніколи не воювали по один бік барикад. Українці завжди стріляли один в одного. І під Полтавою, і на Маківці, і під Катеринославом, і під Бродами... Здається, місця немає в Україні – жодного села та містечка! – де б українці заповзято не нищили один одного, цим самимпрочищаючи дорогу до володарювання чужинцям. В яких лише арміях не воювали українці один проти одного?! Візьмемо для прикладу початок ХХ століття. Під час Першої світової війни українці-галичани у складі австро-угорської армії бились проти українців-наддніпрянців, які становили хребет російської армії. Та ще й складали потім бадьорі пісні про перемоги над ними. А через чотири – п’ять років українці били один одного у складі Красної, Добровольчої та польської армій, Повстанської армії Нестора Махна, армій Григор’єва, Вранґеля, Дієвої Армії УНР... Чи порахувати жертви цього братовбивства, що, як фатум, супроводжує нас упродовж століть?! Згадаємо сьогодні один із фрагментів цієї безприкладної трагедії. Січень 1919 року. В семи кілометрах від Єлисаветграда розвідка отамана Ілька Струка, який у складі Добровольчої армії воював проти більшовиків, зустрілася з розвідкою отамана Андрія Гулого-Гуленка, який воював проти денікінців, діючи спільно з Красною армією. Під час перестрілки один козак був поранений і захоплений у полон. Внаслідок цього дізналися, що з одного й іншого боку – свої. Отаман Гулий надіслав Струкові пляшку горілки-самогону, перев’язану національною стрічкою, а Струк послав Гулому-Гуленку пляшку “миколаївки” з прикладеною на етикетці печаткою свого загону... Отамани запропонували один одному приєднатися, одначе і Струк, і Гулий пропозиції відхилили. Криваві бої за Єлисаветград тривали далі...
Як ви вже здогадалися, сьогодні наша розповідь про отамана Ілька Струка. Ілля Тимофійович Струк народився 18 грудня 1896 р. в хліборобській родині села Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Напередодні війни два роки вчителював. 7 серпня 1914 року пішов на фронт. Призначення отримав на Балтійський флот, до 3-го гвардійського екіпажу – на пароплав “Штандарт”. Під час бойових дій був двічі поранений. За бойові заслуги нагороджений солдатськими хрестами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана. З початком Лютневої революції Ілько Струк організовує у своєму полку Українську козацьку раду. 1917 року бере участь у Другому та Третьому всеукраїнських військових з’їздах у Києві. Наприкінці січня 1918 р. на чолі сотні брав участь у звільненні Арсеналу від більшовицьких заколотників. З лютого 1918 р. на повстанській стежці... У 1919 р., коли Директорія відступила на захід, Ілько Струк, організувавши довкола себе тисячі козаків, залишився в Чорнобильському повіті. Випускав щоденну газету “Вільний край”, яка “виходила під гаслом УНР”. Підвладне йому військо офіційно називалося Першою повстанчою армією УНР. Від імені Директорії у визволених населених пунктах встановлював цивільну владу – Українську народну управу. В перших числах квітня 1919 р. Ілько Струк оголосив мобілізацію. Селянство з величезним ентузіазмом відгукнулося на заклик отамана скинути ярмо московської комуни. Струк стверджував, що його військо зросло до тридцяти п’яти тисяч чоловік... Красна армія панічно відкочувалась до Росії: із заходу на неї тиснула об’єднана армія УНР і ЗУНР, з півдня – Добровольча армія, в запіллі розгорталися повстанці. Як стримано зазначали більшовицькі історики, відступ Красної армії “был быстрым и не совсем планомерным”. 30 серпня 1919 р. об’єднане українське військо увійшло до Києва, який щойно без бою залишили більшовики. Але в години радості сталися непоправні помилки командування, внаслідок яких 31 серпня об’єднана Армія УНР і ЗУНР ганебно – після невеликої бійки – здала Київ. Отаман Струк, який поспішав на допомогу Українській армії, опинився у складній ситуації. З одного боку повстанців притисли більшовики, з іншого – денікінці. З кимось треба було шукати спільної мови. Струк вирішив замиритися з денікінцями. Договір з ними було складено і підписано 22 вересня 1919 р. в містечку Димері на Київщині. Ось фрагмент цієї угоди: “...Армія Отамана Струка називається “Першою повстанчою Українською Армією”... Командування Армії Денікіна зобов’язується постачати Отамана Струка зброєю і амуніцією... Армія Отамана Струка проводить листування і все діловодство як у себе, так і з центральними Органами Армії генерала Денікіна українською мовою. Як старшини, так і козаки Повстанської Армії зберігають українські відзнаки... Над штабом армії От. Струка може встановлюватися український прапор. Оповіщається амністія всім українцям, що були заарештовані денікінським командуванням... Як військова, так і цивільна влада Денікінського Командування зобов’язується не протидіяти існуванню українських шкіл та театрів у всіх місцевостях України. Артистів, учителів та учнів звільняють від мобілізації”. Зі свого боку отаман Струк зобов’язувався тримати фронт, а на випадок бойових операцій проти більшовиків підтримати денікнців...
1 жовтня 1919 р. більшовики несподівано розпочали наступ. Денікінці змушені були перейти на лівий берег Дніпра. Совєтські війська увірвалися до Києва. Але недовго довелолося червоним святкувати перемогу: в ніч на 2 жовтня Повстанська армія Струка рішуче перейшла в наступ. “Вночі зайняв Куренівку, – згадував отаман, – Поділ, а за решту Києва вів бій чотири дні, чим дав змогу А рмії Денікіна перейти з Чернігівщини до Києва”. Денікінська преса заповнилась похвальними статтями на адресу українських партизанів... “За хоробрість Денікін видав нам сімдесят п’ять Юр’ є вських хрестів для старшин та козаків… – розповідав Ілько Струк. – Я особисто був нагороджений рангою полковника... В Наказі по денікінській армії оголошено, щоб мене називали отаман-полковник”... Минуло зовсім небагато часу, й українці переконалися, що російська влада білогвардійців мало чим відрізняється від російської влади червоних... Запілля Добровольчої армії запалало суцільним повстанням селянства. Більшовицькі історики зазначали, що “повстанческое движение облегчало боевую работу Красной армии... Крестьянское движение против Деникина сыграло выдающуюся роль в развале генеральско-помещьичьего режима”. Трагічний парадокс: під нестримним натиском українських повстанців відступали... українські повстанці. З жорстокими боями струківці разом із Добровольчою армією відступали на Білу Церкву, Корсунь, Єлисаветград. Врешті докотилися до Чорного моря. 15 січня 1920 р. Ілько Струк прибув до Одеси. З дозволу денікінського командування він видав українською мовою відозву до місцевого населення. “На мій заклик, – говорив отаман, – зголосилося багато озброєних – і поодиноких, і зорганізованих у відділи – людей, навіть кінна сотня кубанців із загону генерала Шкуро. В Одесі моя армія у своєму складі налічувала до двадцяти тисяч людей, причому добре озброєних, при великому числі гармат і кулеметів та трьох бронепотягах... При такій силі став я думати, як би всю владу перебрати до своїх рук”. З метою здійснити задумане 25 січня 1920 р. українці скликали таємну нараду – за участю контр-адмірала М. Остроградського, отамана Струка, генерала Сокири-Яхонтова та отамана галицького корпусу Оробка. Підрахувавши свої сили, нарада постановила запропонувати денікінському командуванню передати владу мирним шляхом. Денікінський генерал Шилінґ, не покладаючись на деморалізовану Добровольчу армію, як і сподівались, без опору передав владу українцям. Окремим розпорядженням, текст якого був розклеєний по місту, Шилінґ наказав російським частинам, розташованим в околицях Одеси, підпорядкуватися українському командуванню. Через деякий час на державних установах, штабі округу, Англійському клубі та інших установах були вивішені українські прапори. Автомобілі роз’їжджали по місту з українськими прапорцями, а старшини й козаки ходили з українськими відзнаками. Почала виходити газета під назвою “За Україну”. Але українська влада в Одесі довго не втрималася. Коли до околиць підступила Красна армія, Галицький корпус несподівано зайняв нейтралітет і Струк змушений був залишити Одесу...
Підійшовши до Беcсарабії, отаман розпочав переговори з румунськими прикордонниками про перехід через їхню територію на Поділля. Румуни вісім днів зволікали з відповіддю. Тим часом до місцевості, де розташувалися повстанці, підступили більшовики. Почалися тяжкі, вперті бої. Зазнавши великих втрат, Струк відійшов до лиманів Дністра і отаборився в демаркаційній смузі – в очеретах, на льоду. Румуни запропонували частині здати зброю і все майно. Лише за цієї умови обіцяли пропустити через свою територію. Струк на таку пропозицію не погодився, “бо не міг віддати тієї зброї, яку добув кров’ю”... Ранком 29 лютого румуни запропонували повстанцям вийти з Дністрових лиманів. “Я не рушав і ждав ночі, – згадував отаман. – Тоді румуни розпочали по нас страшну гарматну стрілянину. Більшовики, зі свого боку, почали обстрілювати нас ураганним гарматним вогнем. Ми опинилися в такому становищі, в якому не була, мабуть, жодна армія (світу). На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали лід, заюшений кров’ю убитих і поранених, і все, що було на льоду: коней, майно, зброю. Скільки загинуло тут наших людей, знає хіба що один Дністровський лиман. Ввечері, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одне – йти штурмом на тих або на інших. Але на кого?.. В ніч з 29 лютого на 1 березня 1920 р. ми, залишивши на льоду поранених, пішли в наступ на румунів... Тихо підійшли до Паланки і, переколовши багнетами Р умунську сторожу, відкрили собі ворота для переходу по Бессарабії і 2 березня вийшли на свій терен на північ од Тирасполя. Перехід зробили в півтора дні. При переході у складі мого загону було близько п’яти тисяч чоловік. Таким чином, ми не здали Р умунам зброї, ні майна, та ще й страху немалого нагнали їм”. Вийшовши на свій терен, частина пішла у напрямку Вапнярки і в ніч на 5 березня 1920 р. вибила з міста більшовиків. Урешті, з боями підійшли до Радомишля. Бій за місто був успішним. Невдовзі з в’язниці випустили на світ Божий в’язнів – повстанців отамана Соколовського. З Радомишля круто повернули на Іванків та Горностайпіль. Тут, в рідному повіті, за три дні до Великодніх свят 1920 року, вдалося встановили контакти з авангардом українсько-польського війська, що наступало на більшовиків. Разом з ним Ілько Струк взяв участь у визвольному поході на Київ. І як переможець 6 травня 1920 р. ступив на бруківку Золотоверхого... Згодом, коли розпочався наступ Красної армії, Струк взяв участь в обороні столиці. Потім були тяжкі оборонні бої під Проскуровом, Дубном, Ковелем. Врешті, опинилися на найзахіднішій околиці українських земель – на берегах Західного Бугу. В липні 1920 р., прорвавши лави 12-ї більшовицької армії, а потім і смугу Башкирської дивізії, рушили додому. Рейд по запіллю Красної армії завершився успішно, і в серпні повстанці вступили в Чорнобильський повіт. Більшовики, зачувши, що повернувся Струк, повтікали з містечок і сіл, залишивши величезний район без бою. Струк повів наступ на Чорнобиль, де засіли червоні, і після упертого бою захопив його. Так розпочалося загальне повстання згідно з одержаним наказом Головного Отамана Симона Петлюри. У повстанні брали участь селяни Чорнобильського, Київського, Радомишльського, Овруцького, Мозирського і Козелецького повітів. Ілько Струк так сформулював свою позицію: “Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки-України й оборонець її від грабіжників... Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці...” В отамана слова з ділом не розходилися...
Настала зима – несприятливий для повстанців час. Але Струк, як тоді казали, “на повстанні” провів зиму. До останніх чисел лютого робили переходи з місця на місце, займаючи Овруч, Васильків, Сквиру, Макарів, Брусилів, Остер, Козелець, Мозир, Наровлю Мозирського повіту, Комарин Мінської губернії... “Продолжительное существование Струка, – писав заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов, – объясняется тем, что агентурное освещение банды изнутри посредством секретного сотрудника до сих пор не удавалось, ибо Струк весьма осторожный и умный бандит, принимает к себе в банду только тех лиц, которых великолепно знает... Шпионаж – при помощи крестьян – поставлен Струком великолепно”...
Навесні 1921 р. струківці перекрили Дніпро, Прип’ять, блокували залізничні шляхи, все частіше нападали на червоні гарнізони містечок. Х. Раковський, який ще місяць тому звітував Москві, що вже ліквідував повстанців, змушений був просити у Троцького допомоги, посилаючись на те, що “українські повстанці загрожують і Росії”. У відповідь на звернення Раковського 5 серпня до Києва приїхав сам Лейба Троцький. Він знову оголосив т. зв. амністію та видав кілька відозв до повстанців, але цим розпалив у них ще більше завзяття.
|
