Давняя година, 4 страницаВосени 1922 р. односельчанин Нагірного Олександр Переузник випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату. Нагірний був у вишиванці. Земляк запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”. “Боротьба програна, з ким ти залишився?” – казав Переузник. Нагірний відповів виклично: “Я, навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу”… Арештували отамана під час планової облави, у лютому 1923 року. Ув’язнили у Полтавській тюрмі… Через півроку, 26 жовтня, у Нагірного з’явилась можливість передати рідним листа – останнього у своєму, як він сказав, “квітучому житті”. Ось уривки з нього:
Добрий день, любі мої рідні: мамо, Олександре і ти, сестро Галю!
…Сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена… у Надзвичайну сесію Полтавського губсуду… І от, одержавши такі неприємні для мене відомості і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа… Любі мої рідні!.. Доживати останні дні… тяжко до безкраю. Правда, сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало… Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване... Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться. Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене... Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його… Коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за них своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, що хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся… Ваш син і брат Іван Савченко (Нагірний). Прощай, моя люба Вкраїно, І ти, замучений нарід її...”
12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу отамана Нагірного. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, Харченко Михайло Кирилович, Келеберда Данило Олексійович та інші. Під судом завойовників опинилися 19 чоловік. “Выяснять суду было нечего, – зловтішалася газета “Голос Труда’’. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”. 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія засудила Івана Григоровича Савченка та його побратимів Степана Адаменка, Ярему Прудкого, Воловенка, Мусієнка, Івана і Григорія Казидубів до розстрілу. Савченка-Нагірного, Адаменка та Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”… Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити українських повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю. Ворог розумів, що героїчна смерть українських повстанців викличе захоплення і бажання помсти. Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, щоб очорнити світлу пам’ять про українських повстанців… Свинцеву ж крапку в героїчному житті командира Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – вереміївських козаків Степана Адаменка та Ярему Прудкого.
Кримінальна справа на Івана Григоровича Савченка нараховує понад 1800 сторінок і зберігається в архіві Управління МВС у Черкаській області. Чи може науковець взяти її до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана ознайомитися з історією своєї родини? Відповідь лаконічна і невтішна, як постріл: “Ні!” – закон, прийнятий ще у часи СССР, і досі стоїть на заваді. Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався в цьому. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію свого діда – Івана Савченка. Прокурор відділу Прокуратури Черкаської області 14 вересня 1998 року дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”. Отак чітко і зрозуміло сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний, має “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки, є кримінальним злочинцем. Подібний цинізм спостерігаємо й у ставленні до інших отаманів УНР… Совєтська влада подбала, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – гайдамацьке упродовж віків село – в 1959 р. втопили у Кременчуцькому водосховищі. Отож, про стару, питомо українську Вереміївку змушені говорити тепер у минулому часі. Приблизно так: “Колись, у славну добу, на сакральних берегах Дніпра – енергетичного хребта України – лежало козацьке село Вереміївка – одне з осердь українства і українського духу. Дніпрові береги – місце формування української цивілізації. Саме звідси ми починалися, саме тут зароджувався егрегор українського народу. Тут – наша праколиска. Тут – поклади нашої сили і духу. Тут упродовж віків запліднювалася наша слава”...
Переконаний, що затоплення прадавніх берегів Дніпра низкою водосховищ мало зовсім інші мотивації, ніж ті, що виголошувалися. Назовні керувалися бажанням напоїти Україну дніпровою водою, насправді хотіли втопити… Після воєн на винищення, насильних переселень у сибіри та апокаліптичних голодоморів Україна продовжувала жити. Тому втоплення центру української цивілізації, нашої праколиски виглядало як останній акт української трагедії… Нині на дні Київського “моря”, Канівського, Каховського та Кременчуцького водосховищ – тисячі прадавніх городищ та козацьких сіл, які, за планами претендентів на наші землі, вже не вилонять захисників українського буття. А скіфські кургани? А козацькі могили? Де вони? Як все ж поговорити з ними, як послухати їхню тиху сповідь і пісню про переможні походи?
Побувавши на великодні свята 2000 р. у новій Вереміївці, звернув увагу, що всіх, хто народився у старій Вереміївці, тягне туди, як магнітом. Вереміячка Ганна Григорівна Бреус, махнувши рукою в бік Кременчуцького “моря”, так і сказала: “Всіх туди тягне”. Цей інстинктивний зв’язок зі святощами дає надію. Всі, з ким я говорив, висловлювали переконання, що рано чи пізно “море” відступить. І люди повернуться на сакральні схили Дніпра-Борисфена. І знову постануть козацькі села, напоєні енергетикою бурхливого Дніпра. І заговорять могили отаманів та гетьманів, і посміхнуться ненароджені. Пасіонарні ж покоління живих знову засіватимуть зорями небо. І ми усвідомимо, нарешті, Чумацький Шлях, як шлях українців у небо – нашу Прабатьківщину.
А поки що у старих вереміячок серце розривається, коли чують з-під води голоси своєї старої, материнської Вереміївки. Вічна слава козацькому селу і його святим оборонцям! Вереміївські отамани Келеберда і Нагірний (продовження)
Отамани Келеберда і Нагірний, якщо використати вислів учасника Національної революції Дмитра Донцова, належали до “батави людей нового духу”, котрі не вагалися між вибором, який поставила доба Національної революції. Отамани, справді, мали чітку відповідь на питання: “спільність з Москвою чи сепарація від неї… матерія чи дух; “брехнею підбита” чужа “мудрість” соціалізму… чи повернення до великих традицій старокнязівського і козацького Києва… пристосування до кожної переможної сили, чи невблаганна війна з нею…” В цій “невблаганній війні” вони й поклали свої буйні голови… Поклали молоді життя, не скорившись… Останній відомий бій отамана Келеберди стався наприкінці серпня 1920 року під хутором Гузичі, що між селами Вереміївка і Жовнине… Після цього бою між вереміяками пройшла чутка, що Келеберду вбито. Та виглядає, що поголос про смерть отамана – з метою дезорієнтувати ворога –пустили самі козаки. Вони й інсценізували щонайменше два псевдопохорони Панаса Келеберди. Розкопавши одну з могил, більшовики замість тіла вереміївського сотника знайшли його картуз та записку: “Ангели украли”… Ці псевдопохорони, зрозуміло, говорять швидше на користь версії про те, що отаман Келеберда залишився живим. І справді, вереміяки не дуже вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову, як колись, на коні – під постріли гармат – повернутися до рідної Вереміївки.
Після таємничого зникнення Панаса Келеберди його козаки приєдналася до Наддніпрянського партизанського загону отамана Нагірного. У вересні 1920 р., у розпал всенародного повстання, яке очолив Кость Блакитний, Савченко-Нагірний беззастережно підпорядкувався Холодноярському повстанкому, чим продовжив традицію послуху Чигирину – старій гетьманській столиці, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького. Про розмах селянського руху свідчать більшовицькі зведення: “2 октября – положение в (Золотоношском) уезде тревожное, город на осадном положении... Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу... 9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры... 17 октября в село Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, рассклеивала воззвания и прокламации с призывом к вооруженному восстанию против Советской власти... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с. Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают – мешают банды”. Дійшла до наших днів і одна з листівок отамана Нагірного: “Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Отаман Нагірний. Земельний відділ і суд – працюйте”. Понад чотири роки діяв Нагірний на обох берегах Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Навіть тоді, коли Українська Народна Республіка, за яку боролися повстанці, припинила своє існування… Восени 1922 р. односельчанин Нагірного Олександр Переузник випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату. Нагірний був у вишиванці. Земляк запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”. “Боротьба програна, з ким ти залишився?” – говорив він. Нагірний відповів виклично: “Я, навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу”… Арештували отамана під час планової облави, у лютому 1923 року. Ув’язнили у Полтавській тюрмі… Через півроку, 26 жовтня, у Нагірного з’явилась можливість передати рідним листа – останнього у своєму, як він сказав, “квітучому житті”. Ось уривки з нього:
Добрий день, любі мої рідні: мамо, Олександре і ти, сестро Галю!
…Сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена… у Надзвичайну сесію Полтавського губсуду… І от, одержавши такі неприємні для мене відомості і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа… Любі мої рідні!.. Доживати останні дні… тяжко до безкраю. Правда сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало… Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване... Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться. Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене... Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його… Коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за них своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, що хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся… Ваш син і брат Іван Савченко (Нагірний). Прощай, моя люба Вкраїно, І ти, замучений нарід її...”
12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу отамана Нагірного. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, Харченко Михайло Кирилович, Келеберда Данило Олексійович та інші. Під судом завойовників опинилися 19 чоловік. “Выяснять суду было нечего, – зловтішалася газета ’’Голос Труда’’. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”. 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія присудила Івана Григоровича Савченка до розстрілу. До розстрілу були засуджені і його побратими: Степан Адаменко, Ярема Прудкий, Мусієнко, Іван і Григорій Казидуби та Воловенко. Савченка-Нагірного, Адаменка та Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”… Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити українських повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю. Ворог розумів, що героїчна смерть українських повстанців викличе захоплення і бажання помсти. Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, щоб очорнити світлу пам’ять про українських повстанців… Свинцеву ж крапку у героїчному житті командира Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – вереміївських козаків Степана Адаменка та Ярему Прудкого.
Кримінальна справа на Івана Григоровича Савченка нараховує понад 1800 сторінок і зберігається в архіві Управління МВС в Черкаській області. Чи може науковець взяти її до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана ознайомитися з історією своєї родини? Відповідь лаконічна і невтішна, як постріл: “Ні!” – закон, прийнятий ще у часи СССР, й досі стоїть на заваді. Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався у цьому. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію свого діда – Івана Савченка. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області 14 вересня 1998 року дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”. Отак чітко і ясно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний носить “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки, є кримінальним злочинцем. Подібний цинізм спостерігаємо й у ставленні до інших отаманів УНР… Совєтська влада подбала, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – гайдамацьке упродовж віків село – в 1959 р. втопили у Кременчуцькому водосховищі. Отож, про стару, питомо-українську Вереміївку змушені говорити тепер у минулому часі. Приблизно так: “Колись, у славну добу, на сакральних берегах Дніпра – енергетичного хребта України – лежало козацьке село Вереміївка – одне з осердь українства і українського духу. Дніпрові береги – місце формування української цивілізації. Саме звідси ми починалися, саме тут зароджувався егрегор українського народу. Тут – наша праколиска. Тут – поклади нашої сили і духа. Тут впродовж віків запліднювалася наша слава”...
Переконаний, що затоплення прадавніх берегів Дніпра низкою водосховищ-морів мало зовсім інші мотивації, ніж виголошувалися. Назовні керувалися бажанням напоїти Україну дніпровою водою, насправді хотіли втопити… Після воєн на винищення, насильних переселень у сибіри та апокаліптичних голодоморів Україна продовжувала жити. Тому втоплення центру української цивілізації, нашої праколиски виглядало як останній акт української трагедії… Нині на дні Київського “моря”, Канівського, Каховського та Кременчуцького водосховищ – тисячі прадавніх городищ та козацьких сіл, які за планами претендентів на наші землі вже не вилонять захисників українського буття. А скіфські кургани? А козацькі могили? Де вони? Як все ж поговорити з ними, як послухати їхню тиху сповідь і пісню про переможні походи?
Побувавши на великодні свята 2000 р. у новій Вереміївці, звернув увагу, що всіх, хто народився у старій Вереміївці, тягне туди, як магнітом. Вереміячка Ганна Григорівна Бреус, махнувши рукою в бік Кременчуцького моря, так і сказала: “Всіх туди тягне”. Цей інстинктивний зв’язок зі святощами дає надію. Всі, з ким я говорив, висловлювали переконання, що рано чи пізно “море” відступить. І люди повернуться на сакральні схили Дніпра-Борисфена. І знову постануть козацькі села, напоєні енергетикою бурхливого Дніпра. І заговорять могили отаманів та гетьманів, і посміхнуться ненароджені. Пасіонарні ж покоління живих знову засіватимуть зорями небо. І ми усвідомимо нарешті Чумацький шлях, як шлях українців у небо – нашу Прабатьківщину.
А поки що у старих вереміячок серце розривається, коли чують з-під води голоси своєї старої, материнської Вереміївки. Вічна слава козацькому селу і його святим оборонцям! Марко Шляховий, воїн-письменник
Про свої бойові стежки-дороги Марко Шляховий, якого козаки нагородили іменем ватажка опришків – Кармелюк, написав надзвичайно цінні спогади – “Записки повстанця”, які у архівних спецфондах КПУ 70 років ховали ті, хто, завоювавши Україну, хотів позбавити нас і пам’яті про славні Визвольні змагання. Історія, як відомо, пишеться тими, хто вішав героїв. Ця істина добре відома народам, які програли національно-визвольну боротьбу. Мета такої, з дозволу сказати, “історіографії’’ – виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта – щоб викохати і, врешті, викликати чергову імперську хвилю. Останні століття історію українського народу писали росіяни. Які завоювали нас, а потім століттями обґрунтовували, так би мовити, “історичну справедливість”, як вони казали, “возз’єднання двох братніх народів’’. Всіх же, хто боровся проти поневолення, нарекли “прєдатєлямі’’, “атступнікамі’’, “бандітамі’’. Як квінтесенція подібного роду узагальнень звучить визначення совєтської доби – “банди самостійніков’’. Сьогодні маємо щасливу можливість писати власну історію і тим самим зруйнувати імперські міфи – про буцімто “спільне походження’’, про Переяславську раду, про “громадянську’’ війну 1918 – 1920-х років... Міф про “громадянську’’ війну в Україні витворений, щоб заперечити очевидну істину про те, що Українська Народна Республіка впала внаслідок інтервенції з боку більшовицької Росії. Дехто й досі твердить, що ніхто на УНР не нападав, що ніяких орд і полчищ зі сходу не було, ну, хіба допомогли трохи українським пролетаріям скинути, так би мовити, “буржуїв’’, “прислужників Антанти’’ та водночас “агентів німецького імперіалізму’’. Але розкриваються – хай і несміливо – архіви та спецфонди. І ми отримуємо – поки що обмежений – доступ до документів, оприлюднення яких для декого небажане і сьогодні. І зрозуміло чому: адже архіви підтверджують, що ніякої війни в Україні між “бідними” і “багатими” не було, що довший час більшовикам взагалі не вдавалось, як вони казали, “расслоіть украінскоє село”. Документи дають можливість зробити висновок, що український народ – без поділу на верстви і класи – піднявся на боротьбу проти окупантів – як білих, так і червоних. Одним із таких джерельних документів стали й “Записки повстанця” Марка Шляхового, селянина з Глевахи, що неподалік Києва. Марко Шляховий був людиною небуденною, не дивно, що коло його знайомих становили такі відомі діячі, як Сергій Єфремов, Юрко Тютюнник, Микола Шинкар, Шумський, Микола Любченко. Спілкувався він і з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. Зустрічався з генералами Осецьким і Кравсом, співдіяв з отаманами Зеленим, Бурлакою, Дьяковим, Гейченком, полковником Павловським. Сказати, що Кармелюк – видатний отаман, не можу. Марко Шляховий, радше, був організатором української стихії – дохідливим агітатором, мудрим пропагандистом і, врешті, талановитим літописцем. Його надзвичайна спостережливість, максимальна відвертість та м’який, доречний гумор роблять “Записки повстанця” не тільки важливим свідченням епохи, але й цікавою, повчальною історичною оповіддю. Послухаємо його: “В часи відступу з Київа і Київщини військ Директорії Української Народньої Республіки в лютому місяці 1919 р. селянство українське, яке перед тим згуртувавшись на заклик Директорії, скинуло владу Гетьмана Скоропадського, тепер в більшості розбіглось по домівках і зустрічало владу московських більшовиків майже радісно. Гасло тоді було таке: “Долой буржуазну Директорію’’, долой предателів, мовляв, Українського народу – Петлюру, Винниченка й инших, “Вся влада Радам!’’... Доходять дорогі гості до Київа – всі, а особливо ми, селяне, з небувалим ентузіазмом ждемо гостей і в себе. Дожились ось й ми до дня вступу Червоних Героїв до Київа. Село переживало ніби історичні дні – ним опанувала якась кумедна радість. Чекали на щось… давно згублене і знову знайдене: ждали “братів’’ із Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та “Україна’’... Чув, як казали: “От перестануть до нас ходить німці і гетьмани, мине все лихо, та заживемо так, як колись, коли були вкупі’’... Ось і дочекались. Було це під Масницю... Коли як наверне “братів’’! Та купами по хатах! І... “в Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі!’’ А баби: “Бий тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого’’. – “Не разґаварівай – нємцев і ґайдамаков карміла! Варі, тєбє, ґаварят, варєнікі і жарь яічніцу’’... Отут вперше і почув я голос однієї селянки в селі Глевасі, яка, бідна, наслухалась, в старих літах будучи, і “в Бога, і свєрх Бога, в шестнадцать вьорст твою мать’’. Випровадивши своїх гостей, каже мені: “Господи Милостивий, що це за люде? Це нечиста сила. Це злодії якісь’’. Еге ж, воно так і було: це були злодії, це були товаріщі і командіри, випущені з Лук’янівських та подібних їм “паже-корпусів’’ (тобто тюрем. – Р.К.). “Дивіться, – каже ця сусідка, – з тими (вона мала на увазі українців-галичан – січових стрільців) було й побалакаєш як слід, і дарма, що вони, ніби кажуть, “чужі’’, але, як говориш з ним, то неначе зі своїм, сільським. А це, як татарва! Та скажені, мов чорти. Та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: “Викінь ікони с хати, а то паб’ю’’... Хоть би дав Господь, аби вже вернулась бідна Україна і той Петлюра, а то з цими хоч пропадай’’.
Тож коли навесні 1919 р. почалося протибільшовицьке повстання, старші люди, які за віком вже не могли скочити у сідло, всіляко допомагали козакам-повстанцям, ставились до них, як до рідних дітей, віддавали все краще – “через те, – зауважував Шляховий, – що, як вони розуміли, ми билися з нехристами і тими, що лаються в Бога та церкви гудять’’. Чи дивуватися, що “селянство там, де ще не встигли похазяйнувати товарищі, казало, ми – большаки, а там, де “соціалізація’’ вже пройшла, жаліли за Директорією і називались “петлюрівцями’’...
В останні дні літа 1919 р. більшовики під тиском об’єднаних українських армій без бою залишили Київ. 30 серпня 1919 р. об’єднане українське військо увійшло до Києва. Але в години тріумфу сталися непоправні історичні помилки: розвідка не повідомила, що до столиці з півдня підходить армія денікінського генерала Бредова, мости через Дніпро не були належно забезпечені охороною. І поки українці, особливо галичани, раділи омріяній зустрічі з золотоверхим Києвом, до міста тихо, через мости вливались колони денікінців... Так сталося, що наступного дня – 31 серпня – Марко Шляховий опинився на вістрі історичної події – на Думській площі Києва в той час, коли денікінці хотіли на балконі міської Думи поруч із жовто-блакитним повісити імперський прапор. Марко Шляховий був не просто спостерігачем, він став головним учасником історичної суперечки. Його свідчення про події 31 серпня 1919 р. у центрі Києва є унікальним полотном, яке я не зустрічав у жодному історичному дослідженні. Отже, слово Марку Шляховому: “Біля Думи ходив наш патруль, а на балконі Думи висів український прапор. В самій Думі було чоловік півтораста галицьких стрільців... Я пішов… вздовж Хрещатика і зайшов у Купецький сад... Коли глип – по Олександрівській вулиці вниз до Хрещатика валує натовп народу з трикольоровими російськими прапорами... Прибігши до Думи… я набрався сміливости наказать виставити на дверях Думи кулемет і поставити перед дверима збільшену варту... Ось ці “дорогі’’ гості... підходять до Думи. Попереду них бачу якогось генерала на коні... Тримаючи в руках трикольорові прапорці і таких же два чи три великих прапори, кинулись прямо мені у груди... Я заявив, що в Думу їх не пущу... Якийсь (російський) старшина… цілуючи мене в руки, просив “абратіть вніманіє, что всьо жє ґєнєрал, нужно пустіть єво в Думу і разрєшіть только павєсіть флаґ’’... Деякі з жіночок, що тримали трикольорові прапорці, щипали й кусали мене за руки, неначе скажені собаки, і кричали на мене: “Чортов ґуцула’’... Я сказав: “Ми вітаємо військо генерала Денікіна, яке б’ється зі спільним нам і йому ворогом, але дозволити повісити прапор російської держави на Думі в Київі я не можу’’.. З правого боку багатотисячна юрба українців закричала: “Сла-а-ава...’’ і просила мене не дозволити увійти денікінцям у Думу і повісити (російський) прапор... Натовп з лівого боку… як кажуть, “нє унялся’’... Пробували стати один одному на плечі і полізти поверх голів до балкону Думи, хоч з невеличким прапором, але тут з правого боку підбігали якісь чоловіки та жінки і ті прапори рвали на шматки… Через хвилин десять вибіг галицький старшина, взяв російський прапор і поніс його до Думи. Через хвилину той прапор (вже) висів ліворуч від українського... Раптом до Думи під’їхали кіннотники-чорношличники... Угледівши на Думі російський прапор, підняли ґвалт. В цьому їм допоміг зустрівший їх натовп українців... Не пройшло і п’яти хвилин, як терпець цивільних громадян урвався, і вони – через двері – на балкон Думи... З російського прапора додолу полетіли одні тільки шматочки... Не встигли ми зайти в Думський зал, як чую: затріщав поблизу кулемет... На ранок узнав, що денікінці роззброїли декілька наших куренів на пасажирській і товарній станціях... Щоб побачити по очах громадянства, чим воно дише, я переодягнувся і вийшов на вулицю... Пильную... По вулицях роз’їжджають у золотих та червоних погонах денікінці... Бачу: підходить до однієї торговки баринька і (каже): “Вот відітє, ґалубушка, – вказує пальцем на денікінців, – вот відітє, сколько ані, бєднєнькіє, нє ґарєвалі і как путь іх нє бил тєрніст, всьо жє ані прішлі к нам і всьо-такі асвабаділі нас. Ах, какіє ані мілєнькіє, пасматрітє – в паґончіках. Ах, ви, ґалубочкі наші, ах, ви страдальци наші... А вчєра... развє нє забрасивалі цвєтамі етіх чьортових ґуцулов. Ех, чьортови австріякі, прішли сюда Украіну какую-то видумивать’’.
|
