Давняя година, 12 страница

Під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинули також отаман Київщини Іван Гайовий-Грисюк, полковник Костянтин Здобудь-Воля та інші – всього 38 чоловік.

 

Не маю сумнівів, що настане той день, коли воїнів Української Народної Республіки вшанують на найвищому державному рівні, а їхніми іменами називатимуть площі і вулиці.

І небайдужий громадянин, їдучи у своїх справах тролейбусом чи автобусом, раптом почує: “Наступна зупинка – вулиця отамана Завгороднього”.

 

Родина отаманів Соколовських

 

Із покоління в покоління українці висловлюють надію, що настане час і Україна згадає своїх “Невідомих Вояків та віддасть їм належну пошану”.

Здається, що такий час надходить.

От і сьогодні маємо можливість згадати добрим словом світлу українську родину отаманів Соколовських, яка у боротьбі за свободу Батьківщини понесла величезні жертви.

 

Батько великої родини Тимофій Соколовський був дяком у селі Горбулеві Радомишльського повіту на Київщині ¹. У нього було четверо синів та чотири доньки. Син Степан cтав священиком, а Олекса, Дмитро, Василь і Олександра – вчителями ¹.

Заходами родини Соколовських у Горбулеві відразу після Лютневої революції сільську школу було перетворено на українську гімназію.

Наприкінці 1918 р. повстанську справу родини Соколовських започаткував наймолодший із братів – Олекса, але, на мій погляд, не найкращим чином: він очолив селянську ватагу під час протигетьманського повстання, яке зруйнувало Українську Державу Павла Скоропадського.

На початку 1919-го Олекса вже воював проти більшовиків – нещодавніх союзників Директорії у боротьбі проти Гетьмана. В одному з боїв (за Коростень) навесні 1919 р. Олекса і поклав свою буйну голову.

Його отаманську шаблюку підхопив брат Дмитро.

Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати до восьми тисяч озброєних селян.

Від березня 1919 р. отаман Соколовський вперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися Горбулівською гімназією…

Коло Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема, комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси та інші. Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка Олександра, гімназистка четвертого класу, виконувала роль зв’язкової. Їздила вона й по селах вербувати повстанців. Сотник УГА Василь Бачинський, який зустрівся з нею у с. Вересах коло Житомира, наголошував, що Олександра мала неабиякі ораторські здібності. Був серед повстанців і старший брат Олександри – Степан, будучи священиком, благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю…

Слід зазначити, що Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся.

Більшовики по-іншому оцінювали їхню працю: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского…” – писав совєтський історик Л. Маймескулов ³⁾.

“Для пополнения своих банд Соколовский и Струк объявили мобилизацию крестьян от 19 до 45 лет, угрожая отказывающимся идти в их банды расстрелом…” – продовжував журливо інший підспівувач окупантів А. Лихолат.

Ціну цим крокодилячим сльозам ми добре знаємо…

 

Кілька разів посилали більшовики проти повсталих селян карні експедиції, та назад карателі не верталися, бо знаходили вічний спочинок у поліських лісах. Але у квітні червоні таки затисли Дмитра Соколовського з усіх боків. 21-й, 22-й піші та 5-й кінний ім. Троцького полки Красної армії взяли отамана в лещата, і той гостро потребував допомоги.

І допомога надійшла – у вигляді подільського отамана Ананія Волинця, який із боями продирався до рідного Гайсинського повіту. Хоча загін Волинця був невеликим (330 козаків і старшин), але мав на озброєнні 70 кулеметів. Вони й вирішили долю бою... Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але подільські козаки мали завдання відновити владу Директорії у Гайсинському повіті. Та й до рідних осель тягнуло...

На початку серпня після бою з більшовиками під містечком Макаровом Дмитро Соколовський став на відпочинок у рідному селі. “Поставив на підступах сторожу, тільки не залишив варти біля тієї хати, де сам думав спочити, – писала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 року. – Про себе отаман завше менше всього дбав! Цим і скористались запродані душі” ⁵⁾.

Під час вечері з рідними Дмитро був убитий пострілом через вікно.

Наводжу уривок із некрологу на його смерть:

“Втрата за втратою!..

Знову одержана сумна звістка. В ніч з 7-го на 8 серпня біжучого року в с. Горбульові Радомисльського повіту на Київщині забито чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського.

Не в бою, а потайки – з-за угла – настигла нагла смерть отамана...

Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана. Тепер настав його час!..

Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом...

Він ніколи не зраджував Батьківщині!

Тяжка втрата для селянства...” ⁶⁾

В листі до житомирського ватажка повстанців Колесника козаки штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуєм... Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробим споминки любому... Перевернем землю, знайдем тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!” ⁷⁾.

 

Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Але позбавлені елементарної моралі більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (з боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним (до речі, глумління червоних окупантів над тілами вбитих отаманів було звичним явищем).

І селяни змушені були розвернутися у бойову лаву.

Тіло ж покійного таємно поховали на цвинтарі села Корчівки. На пам’ять про отамана його загін назвали бригадою ім. Дмитра Соколовського.

Брата заступив Василь Соколовський. Але недовго отаманував він: його спіткала доля братів – Василя було підступом взято в полон і розстріляно у Радомишлі.

Після його смерті повстанську бригаду очолила сестра Олександра, яка, прийнявши нове ім’я, увійшла в українську історію як отаманша Маруся.

Ось як лірично розповідає про неї кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк: “Вона прийшла в цей світ не для того, щоб убивати… Однак у жорстокому протиборстві із силами пітьми, коли на кін поставлено саме існування нації та держави, вона зробила свій рішучий вибір. Вона не могла спокійно дивитись як захланні вороги плюндрують її квітучий край і, немов у неволю єгипетську, забирають батьків та дітей на труд і муки, віру прабатьківську замінюють ярмом безбожним, серце народу – мову барвисту – грубо топчуть. І Маруся Соколовська поміняла світло учительської хати на блискавку шаблі завзятої, одяг буденний – на воїна шати”.

А ось згадка про отамана Марусю М. Фещенка-Чопівського, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював у Радомишльському повіті: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Була вчителькою, тому й брала діяльну участь у Горбулівській гімназії... Була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями... Серед селян Маруся була легендарною особою”. Член Директорії проф. Опанас Андрієвський порівнював Марусю Соколовську з легендарною Жанною Д’Арк.

Восени 1920 р. Соколовська воює на Поділлі – очевидно, вона намагалася продертися через фронт на з’єднання з Армією Української Народної Республіки. 14 листопада 1920 р. у містечку Вахнівці гайдамаки Марусі вщент розгромили продзагін т. зв. 24-ї Залізної дивізії. В бою було знищено 72 окупанти.

В архівних документах є згадки про рейд отамана Марусі у Брацлавський та Гайсинський повіти. Існують документи про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року.

Все ж сказати напевно, що це була саме вона, не можна, оскільки гучна слава про Марусю Соколовську викликала у багатьох войовничих українських дівчат бажання також назватись отаманом Марусею. Не дивно, що історія Визвольних змагань українського народу 1919 – 1920-х років знає декілька отаманів із таким іменем…

 

Як склалася доля Марусі? Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух та отаманія”, виданій у Детройті 1973 року, стверджував, що Марусю зрадили “землячки”, внаслідок чого її було “зненацька захоплено карним відділом… і розстріляно”.

Та в родині Соколовських існувала інша версія. Рідні стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай (очевидно, за Дністер), а потім виїхала до Канади… Всі рідні тихо раділи, що їй вдалося вберегтися…

 

Останній із братів легендарної отаманської родини – Степан – після поразки Визвольних змагань служив священиком у с. Вахнівці, що на Вінниччині.

Він єдиний щедро продовжив чоловічу гілку роду Соколовських: дружина Надія народила йому п’ятеро синів – Євгена, Володимира, Леоніда, В’ячеслава і Миколу.

Як бачимо, жоден із них не був названий іменами дядьків-отаманів. І це не дивно, адже совєтська влада могла це прийняти за виклик. Та, попри обережність, лиха доля не минула і Степана Соколовського: 9 лютого 1930 р. він був заарештований і вже 21 березня розстріляний…

 

Хоч і пишу я про події давно минулих літ, та все ж не можу бути спокійним, не можу безсторонньо описувати, як нищили мій народ. Я сумую за майже вщент винищеним великим українським родом Соколовських, як за рідними мені людьми. Та слова українського мислителя Лева Ребета про те, що “тугою мальовані спогади мають велику об’єднуючу силу” проясняють чоло. Значить, трагічна історія українського народу дає нам шанс?

Так. Але для цього треба повернути собі, а точніше, відвоювати історичну пам’ять. Викликавши затятий і безкомпромісний дух козацького минулого.

Хай пролита кров наших героїв проросте не бур’яном, а вибухне червоною калиною в душах мільйонів…

 

Наприкінці хочу згадати добрим словом сина отамана Василя Соколовського – Євгена Васильовича, 1917 р. народження, який після десятиліття заслання на Колиму повернувся на Батьківщину і зараз разом із дочкою Лізою живе в Горбулеві, яке жителі навколишніх сіл чомусь вперто називають Соколівщиною, а селян Горбулевого – соколовцями.

Хай ваш соколиний рід, шановний Євгене Васильовичу, не переривається. Хай Соколовські подарують Україні нових героїв – будівничих Української держави!

 

 

Примітка:

1. Нині Черняхівський район Житомирської області.

Отаман Мліївської гайдамацької січі Трохим Голий

 

Переконаний, що на тверде майбутнє можемо розраховувати, лише здобувши наше минуле. Мусимо вирвати перо з рук тих, хто завоювавши нашу країну, писав псевдоісторію нашого народу, в якій найсвітліші постаті зображувалися “прєдатєлямі, ізмєннікамі, бандітамі”, а зрадники українського народу подавалися як приклад для наслідування.

Ми повинні мати підстави для гордості за свою державу, свій народ. Вони є, ці приклади, та чи знаємо ми про них?

Хочу розповісти про одного із забутих, яким, напевно, пишалася би кожна відповідальна за свою долю нація, а ми навіть не знаємо, що такий був у історії українського народу.

Отже, читайте розповідь про керівника Мліївської республіки Трохима Бабенка, якому побратими подарували ім’я гайдамацького ватажка XVIII ст. Гната Голого.

Гнат Голий увійшов в українську історію тим, що в 1741 р. за зраду Батьківщині стратив Саву Чалого.

Прийнявши ім’я Голого, Трохим Бабенко свято дотримувався приписів свого попередника й уславився не лише як талановитий селянський полководець – організатор повстань проти денікінських та червоних окупантів, а і як нещадний борець проти страшного українського явища – яничарства.

 

Базовими для отамана стали Мліїв та села довкола лісових урочищ із поетичними назвами – Марусин Яр, Ламані гори, Середин Яр. Діяв Голий також і коло Городища, Орловця, Буди Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня та Умані. Переправлявся і на лівий берег Дніпра.

Односельці так описували отамана: “Був невисокого зросту (як йшов – шабля черкала об землю), чубатий, очі мав чорні, як терен, проникливі. Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко (усе сродство їхнє було красиве)… Був швидким у ходу і розмові, сяде на коня – ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем… Добре стріляв. Особиста зброя: маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.

Колишній побратим отамана Рябокінь, який подався до комуністів і був призначений ними військовим комісаром Черкаського повіту, доводячи свою вірність окупантам, зобов’язався знищити Мліївську республіку Трохима Голого, яка не визнавала совєтської влади.

Та отаман випередив зрадника. Його гайдамаки несподівано увірвалися до Старосілля, де розмістився більшовицький каральний загін. Очевидець розповідав: “Голівці летіли, як чорна хмара, – з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних). І землі під ними не було видно”.

Каральний загін був розбитий вщент. “Полонених пов’язали і вервечкою погнали Мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб, сало, масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили… але ненависть виявилась сильнішою...” ³

Велася боротьба між націями за право володіти українським скарбом – землею. Жорстокими були всі. Але, якщо жорстокість із нашого боку була цілком виправдана, бо ми захищали своє право жити на своїй землі, то жорстокість окупанта була способом змести з лиця землі наш народ. Одним із характерних прикладів лютої методології з боку червоних була діяльність загону городищенських “красних мстітєлєй”. “Діяли “мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, у яких чоловік був у лісі, і забирали їх до підвалів: пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік – дружину розстріляють, прийде – розстріляють обох.

Розстріли велися у піщаному кар’єрі – зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров… а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут було страчено до двохсот осіб”.

 

Під час Всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року отаман Голий був однією з головних дієвих осіб: під своєю командою мав тисячі повстанців, 6000 з яких привів 2 жовтня 1920 р. у Мошни на з’єднання з холодноярцями – для проведення спільної операції – штурму Черкас.

“Я уявляв… собі (Голого) як солідного “дядька-отамана”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”, – і трохи розчарувався, коли побачив… на коні хлопця в однострої студента київського університету. Лише замість поламаної “студентки” мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальто… красувався цілий арсенал зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах на випуск. Та при ближчому ознайомленні те некорисне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати масу”.

Під час штурму Черкас Юрія Горліса-Горського вразила мужність, витримка і непоступливість гайдамаків Голого. Коли на околицях Черкас вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою, голівці виявили виняткову витримку і мужність.

“Я чомусь був переконаний, – згадував Горліс-Горський, – що, попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли; поривалися час од часу вперед і знову залягали під градом куль”.

Повстанці Голого вийшли з честю зі складного бою: “Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... – описував побачене Юрій Горліс-Горський. – У центральних дільницях (Черкас) – ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом...”

 

Придушити селянські повстання отримала завдання Перша кінна армія, яка із заходу направлялася на врангелівський фронт.

“Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, – звітували більшовики, – банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, при чем были даже женщины) взята на учет Штадивом-11” (тобто, штабом 11 червоної дивізії. – Р. К.).

“7 ноября на станции Байбузы произошел бой между очень многочисленными бандами и советскими частями. Бой продолжался три часа, в результате зарублено большое количество бандитов. Ввиду того, что многие бандиты засели в избах и продолжали оборонять селение Байбузы, последнее частью сожжено. В районе Будища банда оказывает упорное сопротивление. Селение обстреливается орудийным огнем”.

Про події тих днів розповідав житель села Тубільців Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження: “Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки – можливого напрямку наступу кінноти. Будьонівці здійснили прорив між обома селами. В районі млинів була сутичка – тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьонівського загону наказав: “Жєчь всьо моєй властью!”... Березняки спалили повністю… Тубільці – частково. Спалили околичні кутки – Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від тридцяти до п’ятдесяти хат”.

Всього було спалено 360 дворів.

Потрапило під червоний смолоскип і Велике Старосілля…

Попри ординську силу Першої кінної українські селяни не розступилися...

Тим більше, що на допомогу прийшли холодноярці.

Оповідає учасник подій Юрій Горліс-Горський:

“Горів Мліїв. Догорали інші села.

Щось це мені нагадує.

Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені монастирі... Присадкуваті вилицюваті вершники навантажують на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців...

Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах...

Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями Мліїва. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – трупи застрелених селян, жінок, дітей...

Йдемо до школи. На площі розкидані мішки зі збіжжям, борошном... Коло плотів пов’язані гуртами корови і вівці... То частина “воєнної здобичі”, покинута червоним обозом.

У дверях школи зустрічаємо селянина, що виносив на руках труп дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторому класі, на застеленій соломою і рядном підлозі, – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат... Товариші “потішилися” з ними… а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.

– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.

З важкою душею вертаємося під ліс.

Василенко, що лишався за Петренка, утішився:

– Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Ґвалтують, щоб віддали їм полонених китайців. Кажу – і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.

– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай”.

 

Про розмах повстанського руху у Черкаському повіті у листопаді 1920 р. свідчить такий документ: “На учете разведчасти Штадива-11 в ноябре месяце имелось 27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения”.

Фактично все дієздатне населення Черкаського повіту піднялося на боротьбу з окупантами... Та що могли вдіяти примітивно озброєні селяни проти вишколених регулярних частин кінної орди Будьонного?

 

У більшовицькій газеті “Незаможний” (№ 87/156) 7 травня 1921 р. під рубрикою “Наші вороги” була вміщена стаття якогось О. Рудника “Лакеї і запорожська січ”. Стаття присвячена отаманові Голому. Ось уривок з неї:

“Надія (Голого) на організацію великої банди з “добродіїв” сама по собі зникла – зникла (й) ідея української куркульської держави. Але бандит Голий – живучий... Ось кілько рядків з останніх “закликів до братів”, котрі яскраво малюють суть бандитських думок: “Схаменіця, що ви робите?! Навіщо вам проклята комуна здалася?!.. Навіщо ви піддержуєте оцю ганебну владу?!. Не бійтеся ніякої другої влади, хоч буде вона й буржуйська”...

Як бачимо, отаман Голий на власному досвіді зрозумів те, про що попереджав на початку ХХ ст. Микола Міхновський, який ще задовго до падіння російського самодержавства у статті “Справа українського робітництва в програмі УНП” остерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”.

“Захоплення влади “пролетаріатом” панівної нації, – писав Микола Міхновський, – це страшна річ для поневоленої нації. З цих залізних лабет вирватися не можна (буде) і тим націям, що до запанування демократії не визволяться, (для них) буде вічне ярмо, неволя, смерть”.

 

Смерть отамана Голого, як легендарної людини, оповита таємницею.

Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси Трохим Голий- Бабенко загинув 15 грудня 1921 року. Та “по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо не такий він був, щоб дати себе вбити”.

 

 

Трагедія Ананія Волинця

 

Сьогодні поведемо розмову про одну з найсвітліших і водночас найтрагічніших постатей Української революції ХХ століття Ананія Волинця – отамана подільських гайдамаків, який від 1917-го до осені 1920 року служив Українській Народній Республіці, а після поразки Визвольних змагань брав активну участь у політичному і культурному житті української еміграції на Волині.

Постать Ананія Волинця цікавила й продовжує цікавити істориків та письменників. Так, у часи Совєтського Союзу письменник Костянтин Басенко написав історичний роман “На крутозламі” – про “запеклого петлюрівця”, “ворога трудящого народу” отамана Волинця.

Звісно, що роман цей був присвячений чекістам – “несхитним борцям за революцію, за владу Рад”. Про боротьбу більшовиків проти повстанських загонів Ананія Волинця, Якова Шепеля, Саранчі та інших подільських отаманів можна довідатися і з книги Вадима Вітковського “Ранок повсталого Поділля”. Цій же темі присвячена й книга Миколи Далекого “Не відкривайте обличчя”…

І зараз про Ананія Волинця пишеться книга… Нарешті – з українських позицій, українським пером, українським серцем… Книга так і називатиметься: “Трагедія отамана Волинця”. Хочу переповісти одну історію з неї, пов’язану із неприємним моментом, про який охоче писали більшовицькі історики і який воліють оминати історики сучасної України.

Йдеться про широкі повстання збільшовичених селян проти Директорії, які розпочалися відразу після руйнування Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. “Окрім російських більшовиків, – писав 10 січня 1919 р. полковник Петро Болбочан Симонові Петлюрі, – куди не повернись, у мене скрізь фронт – то свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я всього святого знищити”.

Підняли голови “хатні вороги” і на Поділлі…

 

Одержавши наказ від командира 2-го Подільського корпусу генерала “припинити анархічні виступи селян проти уряду Директорії”, Ананій Волинець на чолі сформованого ним з вільних козаків куреня Національної гвардії вирушив у каральну експедицію.

Рішуче і швидко відновивши владу Директорії у м. Літині, Волинець взяв напрямок на м. Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Та й Летичів узяли з ходу, після нетривалого бою, якраз у переддень Різдва 1919 року.

Більшовицькі ватажки – Романенко, Мушлін, Деревуський, Лайнер і Поліщук – на чолі досить сильного відділу сховалися у Меджибозькому замку – місці постою гетьманського Охтирського полку, який під впливом їхньої демагогії збільшовичився.

Та товсті стіни не врятували заколотників: Волинець зі своїми козаками вдерся до замку і арештував членів ревкому. Охтирці ж були обеззброєні.

16 січня 1919 р. Ананій Волинець звернувся до населення Летичівського повіту: “По наказу влади Української Народної Республіки я зі своїм Курінем прибув в Летичівський повіт для допомоги місцевій владі… Більшість учасників банд – наші темні селяни, обдурені брехнями ворогів України, котрим заплочені за це великі кошти… Помніть кожний, що порядок, міцне військо – наша слава, наше життя, а нелад і анархія – то наша смерть. До праці ж на користь і щастя України!”

Тим часом Мушлін мобілізував проти отамана лайдаків двох десятків сіл: Голоскова, Лисогірки, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших. Штаб більшовицьких заколотників був у селі Голоскові. На нього і спрямував головний удар Ананій Волинець.

Спочатку він обстріляв Голосків, Русанівці та Лисогірку гарматним вогнем, а потім курінь смерті – з найвідбірніших подільських відчайдухів – атакував ці села. “Сотня під проводом Гальчевського забезпечила ліве крило, захопивши Лисогірку; 3-я сотня обійшла Голосків з півдня; (а) з фронту насів на Голосків сам отаман… Так зліквідував отаман Волинець Меджибозьку республіку, утворену большевиками…”

Наступного дня розгублені селяни здали кілька кулеметів і півтори тисячі рушниць. Затримав отаман і організаторів заколоту…

Загасивши братовбивчий конфлікт, Ананій Волинець 27 січня 1919 р. вислав до штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої Армії УНР телеграму: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте”.

Рішуче придушення більшовицького повстання в районі Літина – Летичева – Меджибожа продемонструвало, що “отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної юрби і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах… ”

25 січня 1919 р. Гайсинський курінь був переформований на 61-й піший дієвий полк. Волинцю ж за успішну ліквідацію заколоту було присвоєно звання підполковника. Незабаром 61-й піший полк вирушив у розпорядження отамана Володимира Оскілка на Північний фронт. На початку лютого гайсинці брали участь у тяжких оборонних боях за Рівне. 61-му полку вдалося відігнати більшовиків від цього міста.

Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у великих боях біля Костополя, Сарн та Немовичів. Подільські козаки не тільки відбили місто Сарни у ворога, але й відкинули червоних за р. Прип’ять.

Безперервні бої вкрай виснажили національні кадри Ананія Волинця, серця яких ще недавно палали завзяттям і радістю перемоги. Гайсинці були обідрані, в подертих чоботах, часто голодні. Слушно казав отаман Волинець, що “коли козак без штанів, або на портянці ходить, то самий певний мимоволі стане протестантом, буде тягнути в бік большевизму”. Та замість відпочинку і доукомплектування виснажений полк планувалося знову кинути у пекло передової…

Бої під Коростенем тривали до 20 – 22 квітня 1919 року, потім Красна армія прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. Особливо відчутного удару Армія УНР зазнала під Новоградом-Волинським і почала відкочуватися на Рівне.

Від командира 19-ї дивізії Добрянського Ананій Волинець одержав завдання: пробиватися у запілля червоних військ, вийти у Гайсинський повіт, відновити там владу Директорії й “організувати населення на боротьбу проти Совєтської влади”. Зокрема, він повинен був “поповнити чисельно загін і роз’яснити населенню, що відступ… (Армії УНР. – Р. К.)– явище тимчасового характеру”.

Цей наказ, як і всі попередні, Ананій Волинець виконав…

11 травня 1919 р. він підняв на Гайсинщині повстання проти загарбників…

Вісім разів визволяв отаман м. Гайсин. Не один раз вибивав ворога з Немирова, Брацлава, Христинівки, Умані, Цвіткового, відновлював українську владу у десятках містечках і сотнях сіл… До пізньої осені 1920 р. Ананій Волинець продовжував збройну боротьбу за побудову Української держави…

Арештували Ананія Волинця лише 1939 року – під час кривавого об’єднання Західних і Східних українських земель. За свідченням отамана Бульби-Боровця, Ананій Волинець під час судового засідання (в лютому 1941 р.) вів себе мужньо і гідно. “Волинець не просив помилування, – писав Тарас Бульба-Боровець у своїй мемуарній книзі “Армія без держави”. – Він гідно жив і боровся за волю України. Гідно, незаплямованим лицарем і помер”.