Полномочное представительство ГПУ на Правобережье, гор. КиеваНачальник 3 отделения ПП ГПУ ПБУ Николаев (підпис) Подлинник получил и к точному и неуклонному исполнению принял: I/07-22 г. уполномоченный Вихарев. С подлинным верно: (підпис)” 74. Далі Трохименко-Гамалія діяв згідно із цим планом. Йому допомагав “сотник Завірюха” – Терещенко-Васильєв, теж недавній “петлюрівець”. Геніальна робота цих юд ще раз підтвердила істину, що найнебезпечніший чекіст – колишній повстанець. І партизани сприйняли Петра Трохименка за свого, – адже знали його в ті часи, коли він був учасником Визвольних змагань. Українські підпільники в 1922 році були високими професіоналами (деякі з них, як Ларіон Завгородній, мали дев’ятилітній – з 1914-го – воєнний досвід!), чужий ніколи б не підібрав ключів до їхніх таємниць, підібрати міг тільки “свій”. Щоб викликати довіру, ці “свої” мали й говорити “по-своєму” – зрозумілою мовою, і зрозумілими категоріями. Накази “командуючого Чорноморською повстанською групою” Гамалія-Трохименка написані патріотично, динамічно, дисциплінуюче. Ці накази, безперечно, мобілізували лісове воїнство, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Якщо досі козаки “без надії сподівались”, то тепер з’явилась “реальна” надія. Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу... Для того, щоб остаточно розгромити гайдамаччину ХХ століття. Просто таки неймовірна трагедія для українців: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї та останніх її героїчних лицарів. Ось уривок одного з наказів Трохименка-Гамалія:
“Наказ №5 Військам Черноморської Повстанчеської Группи. П’ять роківъ тягнеться велетеньська боротьба за Волю, незалежність Краю. Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращіх синів Украіни. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили семьі, вони відмовились вид персонального жіття, вони йшли не для наживи, а боротися за волю слабіх духом, котрі сидят в ярмі. Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийщли до активноі боротьби. Страшенна видповідальність і перед Краєм за попалені села і знищені семьі. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повінен провірить кожний крок. Зараз, коли готовиться ришуча боротьба, можливо в останній раз, повинен бути знищений ввесь уголовний элемент, котрый прісосався до нашоі політичноі (справи) боротьби і спекулюе на ніі… За Отамана Орла (Нестеренка) є відомості, що ним одержано в Малій Висці кошти, забраний цукор і инше майно. Все це переведено не для державної справи, а пропіто з дівчатамі. Панове Отамани і старшини і козаки! Пом’ятайте, що мисця такім в ваших лавах немае. Пом’ятайте! Що цей сором падае на всіх. Пом’ятайте! Що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства. Пом’ятайте, що тільки лицарськими вчинками Ви добудете авторітет… А Отаману Орлу в тижневий термін оправдатись перед групою. Коли це не буде, то через тиждень об’являе ця по за законом і обов’язок кожного козака його знищить; про що донести в Штаб Групи. Слава і честь Вам, могутні і чесні орли Украіни! Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі. Прочитать всим отрядам, організаціям і козакам Дівізій. Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис)” 75. Слід звернути увагу на спробу Гамалія-Трохименка дискредитувати Герасима Орла-Нестеренка – безпосереднього начальника отаманів і козаків, до яких звертався підступний зрадник в надії очолити їх. І не просто дискредитувати отамана Орла, а спонукати його виправдовуватись. В чому?! В тому, що не робив. І перед ким?! Перед чекістами. Якщо ж Орел-Нестеренко не захоче виправдовуватись, то його на “законній” підставі можна буде оголосити поза законом і тоді – “ обов’язок кожного козака його знищить”. Під виглядом наведення дисципліни Гамалія намагався з’ясувати стан організації, прізвища керівників та козаків. 28 серпня 1922 року в наказі №7 Гамалія-Трохименко висловив переконання, що “прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет...” Цим же наказом Завгороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї кінної Холодноярської дивізії. Інші отамани теж отримали “призначення”: “Командіром 1 полку призначається Отаман Залізняк, 2 полку – Отаман Черний Ворон, командіром 3 полку – Отаман Гупало…” І хоча ці накази мали формальне значення, бо отамани і так керували своїми загонами, все ж вони сприймались ними досить серйозно. Чекісти Трохименко-Гамалія та Терещенко-Завірюха-Васильєв орієнтували холодноярських отаманів на участь у з’їзді отаманів, який буцім-то вирішить питання про загальне, всеукраїнське повстання – напередодні, як стверджували чекісти, переходу 1 жовтня української армії з-за кордону 76. В наказі №10 вказані дата і місце проведення цього з’їзду – 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші попереджали Завгороднього не їхати на той “з’їзд”. Але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця... Добре, що на з’їзд не поїхав Чорний Ворон та інші отамани… Оскільки 29 вересня 1922 року у Звенигородці чекісти заарештували Л. Завгороднього, М. Голика-Залізняка і Д. Гупала, то керівником Другої округи Холодноярської організації (ніким не обраним) став de facto Чорний Ворон (Лебединський). Справжнє його прізвище Іван Якович Черноусов. В 1921 році загін – добре озброєних 150 піших і 25 кінних з одним кулеметом 77, діяв у Черкаському, Чигиринському повітах, зокрема в Холодному Ярі, лісі Чута, на Звенигородщині, в Лебединських та Шполянських лісах, у районі сіл Товмач і Водяне, Виноградського монастиря, Мліїва, м. Городища, Білозір’я, м. Сміли… В 1922 році Чорний Ворон оперував у районі Знам’янки, Білозір’я, Товмача, Шестаківки, Єлисаветграда, Златополя і безпосередньо в Холодному Яру. Політичні гасла Чорного Ворона: “Бий комуністів і кацапів” 78. Сексот так описував його: “Черний Ворон – высокого роста, черная длинная борода, длинные волосы до плеч, глаза черные, выражение лица суворое, серьезное, политически грамотен, сын крестьянина, одет в защитном, пишет стихи и украинские песни, называет себя поетом” 79. В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року зазначається, що Чорного Ворона вбито 29 жовтня 1922 року поблизу с. Москаленки в 25 км від Сміли, а труп його буцім-то опізнали селяни і “амністовані бандити” 80. А у “Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 року 81 стверджується, що загін Чорного Ворона “ліквідовано 6 червня 1925 року.” Отже, останнім Головним отаманом Холодного Яру, обраним на представницькому з’їзд, був Герасим Нестеренко-Орел. Він мав і найвище серед керівників Холодноярської військової організації військове звання – полковник. До якого часу він діяв, точно невідомо, принаймні, до другої половини квітня 1922 року, адже звіт сотника Ґонти про організацію “Холодний Яр” датується 23 квітнем 1922 року 82. Відомо, що під час розкриття підпільної організації Нестеренка-Орла було заарештовано 648 осіб 83. Які ж висновки?
Як бачимо, вище військове керівництво Холодного Яру не надто дбало про чітке визначення посад, які обіймало, а також практично не залишило по собі спогадів, продовживши сумну традицію козаччини, яка вміла воювати та не дуже переймалася написанням хронік. Винятком став Іван Лютий-Лютенко, єдиний із Головних отаманів Холодного Яру, який написав книгу спогадів “Вогонь з Холодного Яру” та й то зробив це надто пізно, через 60 років після завершення боротьби, коли багато чого забулося, або й деформувалося в пам’яті. Відсутність хронік тим більше дивна, що серед вищого керівництва Холодного Яру завжди були люди письменні (наприклад, вчителі Олекса, Василь, Петро та Семен Чучупаки). А може, хтось і написав та до нас не дійшло? Завдяки сотнику Івану Лютому-Лютенку, а також підхорунжому Чорноліського полку Михайлові Дорошенку, автору мемуарів “Стежками холодноярськими”, Сергію Полікші та Якову Водяному, які опублікували короткі спогади про партизанів Холодного Яру, і, зрозуміло, насамперед Юрію Горлісу-Горському, ми й маємо наш, український, погляд на боротьбу в Холодному Яру. Та все ж, чи не основний масив інформації зберіг для нас ворог, який методично фіксував події та імена “бандітов” – насправді героїв Національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Прикро, але історію власного народу знову доводиться вивчати за хроніками противників – колись поляків, тепер – росіян. Варто ще раз звернутися до вже цитованого документу – звіту сотника Лютого (отамана Ґонти), який характеризує структуру й ідеологію Холодноярської організації. Сотник Лютий зазначав, що “у каждого отамана були люди видающі, котрі улаштовували справу як інформаційну, так і військову” 84. До категорії видатних особистостей Ґонта зараховував і самих отаманів. На жаль, стверджував він, таких людей “була дуже мала кількість” 85. Найпевніших людей, “кадру”, яка становила ядро загону було: “старшин от п’яти (5) і до двадцяти (20), а козаків от тридцяти (30) і більше”, чисельність залежала “від фронту партизанського руху” 86. Іван Ґонта (Лютий-Лютенко) зазначав, що всі “кадрові” старшини і козаки “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була. Трапляються в отрядах ще і поляки і кацапи, но це рідко...” 87 Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу 88. “Жидівського населення в загонах не зустрічається зовсім, – писав Ґонта, – до їх відношення лояльне, декотрі жиди ідуть назустріч повстанцям. Раніше були випадки, що повстанці робили погроми і убійства, но тепер цього не зустрічається, хіба що, тільки дійсні бандіти… то за це партізани не відповідають. Борьбу ведуть повстанці з кожним ідущім проти його з рушницею. Як отамани, так і їхні прихильники, дуже гарно відносяться до того народу, котрий співчуває... іде назустріч. Всі повстанці настроєні вороже до росіян, лічать (їх) першими ворогами – бачивши їхнє нахабство і шкуродерство... Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання” 89. “Наколи б був фронт”… “Нехай, – мовляв, – лише прогримить заклик”… Тут згадується одне зі звернень Юрка Тютюнника до селян. В цьому, по суті ідеологічному документі звучить, як і в інших, стратегічна думка: “Селяне!.. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…” 90 Наголошую: ця теза не випадкова, це, по суті, генеральна лінія начальника Партизансько-повстанського штабу Юрка Тютюнника. Працюючи з року в рік над великою кількістю архівних документів, весь час сумнівався у правильності цього заклику Юрка Тютюнника не піднімати “дрібних повстань”, а чекати наказу Симона Петлюри, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Хоч мотивація, ніби, вірна… Логіка залізна… Та чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?.. Так, врешті клич пролунав. Але коли?! Найкращим для повстання часом була післяжнивна пора, час прогнозованих більшовицьких реквізицій. В цей час пограбованого дощенту селянина підняти на повстання було легко, не те, що наприкінці жовтня – на початку листопада 1921 р., як це намагався зробити Юрко Тютюнник. В цей час повстанський рух закономірно йшов на спад. Не слід забувати, що – поки отамани “не піднімали дрібних повстань” – ЧК працювала, і під осінь встигла розкрити не одну підпільну організацію. Заклики не піднімати “дрібних повстань” фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам. Дисципліновані українські повстанці, свято вірячи Симонові Петлюрі, слухняно чекали наказу про початок всеукраїнського повстання. Тим більше, що емісари Партизансько-повстанського штабу призвичаїли їх до думки, що “стотисячна армія Петлюри” (чи “65000 петлюрівських військ” 91, або інша подібна чисельність) стоїть на кордоні, готуючись до переможного рейду в Україну. Тобто повстанців – головну і єдину українську силу в 1921-му і подальших роках – вище військове керівництво УНР привчало до думки, що вони, повстанці, є силою допоміжною. Головною ж силою подавалася сила ілюзорна – та, що мусила прийти з-за кордону. Ця дезорієнтація, врешті, призвела до марного очікування месії у вигляді Петлюри чи Тютюнника на чолі величезної армії, і невіри в те, що власними силами можна спробувати здобути Україні свободу. На жаль, ні по той бік, ні по цей Збруча не розуміли, що, перейшовши кордон України, Симон Петлюра автоматично ставав силою допоміжною. Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною. Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І, таким чином, задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу... А головне: зняти з повсталої України пута морального обов’язку перед вищим воєнним керівництвом УНР, приреченого в умовах еміграції на швидку деградацію… І отримати право стратегічної і тактичної ініціативи. Напевно, мав рацію М. Мироненко, автор післямови до лондонського (1967 року) видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: “Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами” 92. Я б додав, що міф Петлюри у 1919 – 1920-х роках, коли Головний Отаман керував реальними збройними силами, безперечно сприяв розгортанню Визвольного руху. Хоча і не завжди у правильному напрямку. Показовими у цьому випадку є наслідки наради повстанських отаманів у м. Мошнах, які, об’єднавшись, зібрали величезну силу (понад 30 тисяч коліїв), що була чисельно більшою, ніж на той час Армія УНР. Фактично тільки Чорний Ворон (Микола Скляр) рішуче обстоював ідею наступу на Київ, – незалежно від планів Симона Петлюри: “Ворог сам підповідає нам, що маєм робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі-ж усюди повстанці… Поки дійдемо – зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас – пригнічені й налякані. Куди не повернуться – мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить” 93. Та перемогла думка: “Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ” 94. Мовляв, “то вже діло Петлюри з армією” 95. Як свідчив Юрій Горліс-Горський, тільки Андрій Чорнота підтримав Чорного Ворона, пропонуючи йти, як не на Київ, то назустріч українській армії. Підсумок підвів Кость Степовий-Блакитний: “Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою, він і не потребує нашої допомоги… Будемо провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту” 96. Отже, віра у всесильність Симона Петлюри, віра, що він і без допомоги повстанців визволить Київ і Україну, призвела до того, що у м. Мошнах, коли доля військової кампанії 1920 року значною міра була в руках отаманів, після тривалої дискусії на тему – йти на Київ, чи ні? – було прийняте невірне воєнно-політичне рішення: бити ворога в рідній місцевості. І основний удар було нанесено не в сонячне сплетіння ворога… Навіть коли Симон Петлюра став політемігрантом, що жив у м. Тарнові на приватній квартирі під охороною польських жандармів 97, то й тоді міф про його месіаністичне пришестя підживлював надію на Армію УНР, на той час обеззброєну, обідрану і голодну. Про ці надії говорить вже цитований більшовицький документ: “В начале марта в Холодный Яр приезжали два агента Петлюры из Галиции, (они говорили), что в Галиции имеется 65000 петлюровских войск, цель которых распылиться на мелкие партизанские отряды, выступить на территории Украины, произвести восстание, предварительно слившись с существующими партизанскими отрядами. В последнее время центральные рады Холодного Яра издали приказ о приостановлении активных действий впредь до прибытия отряда с Галиции” 98. Та міф, породжуючи надії, що не збувалися, рано чи пізно призводив до розчарування і деморалізації. Промовистим є й спостереження секретного агента ЧК Каріна (Даниленка), який без особливих труднощів проникнув у Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника: його, Каріна, не один раз питали співпрацівники ППШ, “чи є надія на переворот (в Україні. – Р. К.) власними силами”. Більше того, працівники ППШ вважали цей “переворот зсередини власними силами… нашою гарантією в майбутньому” 99 Отак… Організатори ППШ, закликаючи українських партизанів не піднімати “дрібних повстань”, сподівалися, що повстанці все ж самі дадуть собі раду і власними силами скинуть окупанта. А повстанці, здатні на широкий виступ, чекали в лісах “армії Петлюри”. Все це підтверджує оцінку українського визвольного руху на Єлисаветградщині (читай: в Україні) підпільника Юрка Дроботківського: “Є руки і ноги, а нема голови” 100. На жаль, це стосується не тільки Єлисаветградщини і не тільки окупованої москалями України. “Люди, що бажають працювати і віддані справі” були 101. Всі вони, дисципліновані воїни української революції, творили структури, не піднімали “дрібних повстань”, чекаючи розпоряджень від міфологізованого проводу. Чекали наказу про початок всеукраїнське повстання. І дочекалися. Від чекістів. Злочинна нездалість “всеукраїнського” проводу! Як не навести тут цінного визнання єлисаветградських чекістів: “Психология всей крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка возстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний” 102. “Если только будет вспышка возстаний”… Тобто отих “дрібних повстань”, які “моментально” (за свідченням ворога) переростуть у широке, хто зна, може, й всенародне повстання. Виходить, ворог краще розумів психологію українського селянина, ніж керівники ППШ, “провідники українського народу”?! І знову слово М. Мироненку. Якби, писав він, зник “міт проводу, виявилася би фікція… Холодний Яр почав би думати про провід… творити його” 103. А прецедент в Холодному Яру вже був. Мова про 1768 рік, коли гайдамаки Холодного Яру “вилонили провід із самих себе і вибрали гетьманом (Максима) Залізняка”, влада якого обняла величезний простір. “Чи холодноярці (ХХ століття – Р. К.) не змогли б цього зробити і доконати?” 104 Нарешті останній – найсокровенніший – документ: уривок із ще не опублікованого “наказу № 8 Військам Черноморської Повстанчеської Группи” “колишніх петлюрівців” Трохименка-Гамалія і “сотника Завірюхи”: “Дуже таемно. Наказ №8 Військам Черноморської Повстанчеської Группи. За ці роки тяжкоі боротьби із загальноі маси у нас видділилось (тобто виявилось. – Р. К.) не багато лицарів чи то проводарів і козаків, котрі розуміють і вірют в перемогу і правдивість боротьби... Це можут зробит тілько залізні люде. Тільки люди з Вашою волею можут працювати в такий час, коли кругом смерть і руіна. Тілько Ви, залізні, можете довести цю працю до кінця. Я вірю в це. В це віре нарід і Украіна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас, і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют нарід, а визволите Ви, ті, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історіі. Пом’ятайте, що Ви зараз ведете нарід, що на Вас лежить відповідальність перед ним. А через це его судьбу перед загальним рухом повинні вирішить зараз ви – проводирі, а нихто инший… Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис)” 105. Цей документ висвітлює ще один болючий парадокс: чекісти (не Тютюнник чи Петлюра) вказують правильний шлях… Щоб очолити партизанів-підпільників і знищити їх. Чи скаже Батьківщина вдячне слово? Холодноярські отамани читали ці, написані для них, накази. Та попри це, до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про провід. Відомий звіт отаман Ґонта (Лютий-Лютенко) закінчує запевненням, що (станом на другу половину квітня 1922 р.) весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР 106. Як бачимо, хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: “Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації, зве отаманом, часто додаючи до цього слова “батько, “батьки-отамани”, цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю” 107. І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, дніпровських островах, віддалених хуторах і селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою, і змушувала окупантів рахуватися з собою до кінця 1920-х років. Коли почалася нова хвиля Національно-визвольної боротьби, що виникла на ґрунті колективізації. Джерела, примітки: 1, 3, 9. Найда О. Холодний Яр. // На правах рукопису. 2. Називають його і Мотронинським монастирем. 4, 5, 7, 10, 12. Вакулюк П. Історико-географічний опис Холодного Яру. Героїзм і трагедія Холодного Яру. // Незборима нація (Київ). 1996. С. 23 – 26. 6. Енциклопедія українознавства. Т. 5. Львів. – 1996. 8. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 19. 11. Козельський Б. “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство). // Державне видавництво України (Харків). – 1926. – С. 74. 13. Доповідь таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР № 154 від 23 серпня 1921 р. ЦДАГО України, Ф. 1, оп. 20, спр. 615, арк. 208. 14. Козельський Б. “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство). // Державне видавництво України (Харків). – 1926. – С. 86. 15. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 23. 16. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. // Правда Ярославичів (Київ). 1998. С. 176. 17. Коваль Р. Отаман святих і страшних. // Просвіта (Київ). 2000. С. 40. 18, 19. Мироненко Г. Родина Чучупаків. Героїзм і трагедія Холодного Яру. // Незборима нація (Київ). 1996. С. 52. 20. Чучупак Д. Мої спогади. 1974. // На правах рукопису. С. 1. 21. Літопис Червоної Калини. – 1931. – Ч. 12. – С. 11. 22, 32, 33. ДАЧО. – Ф. Р. – 529, оп. 1, спр. 10, арк. 40 – 42. 23. ДАЧО. – Ф. Р. – 529, оп. 1, спр. 22, арк. 231. 24, 25. ДАЧО. – Ф. Р. – 529, оп. 1, спр. 22, арк. 230. 26. Сергій Полікша пише його прізвище як Уварів, та це напевно українізований варіант, швидше за все правильно писати: Уваров. Р. К. 27 – 31, 34 – 37. Полікша С. Кубанець Уварів – отаман Холодного Яру в 1919 р. // Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 5 – С. 16 –18. 38, 40. Найден С. Холодноярська держава. // Всесвіт, № 1 – 3, 23.01. Харків. – 1927. 39. ЦДАВО України, Ф. 3073, оп. 1, спр. 2, арк. 3. 41. Козельський Б. “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство). // Державне видавництво України (Харків). – 1926. – С. 75. 42. Кін Д. Повстанческое движение против деникинцев на Украине. Летопись революции. – 1925. Ч. 4. 43. ДА СБУ, арх. №66646, спр. №2291133, т.12, арк.1 – 41. 44. Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 10. – С. 6 – 8. 45. Антонов-Овсєєнко В. Записки о гражданской войне. Т. 4. Государственное военное издательство (Москва – Ленинград). 1933. 46. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 63. 47. ДАПО. – Ф. Р – 2048, оп. 1, спр. 154, арк. 143. 48. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 192 – 193. 49. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії (збірник документів і спогадів) та вказані там джерела. Незборима нація. Просвіта (Київ). 1997. 50. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 30 зв.Надав П. Стегній. 51, 52. Дорошенко М. Стежками холодноярськими (спогади). 1918 – 1923. Філадельфія (США). 1973. С. 159 – 161. 53, 56. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 1, арк. 163 – 164. 54, 91, 98. ДАВО. Ф. Р – 925, оп. 2, спр. 210, арк. 20 – 20 зв. Надав К. Завальнюк. 55. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 444/7971, арк. 78 – 79 зв. 57. ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 20, спр. 615, арк. 208 – 209. 58. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 194. 59. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 27, 27 зв., 28. Надав П. Стегній. 60. Один із них був Пилип Хмара з с. Цвітної. 61, 62, 63. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 27 зв. Надав П. Стегній. 64. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 30. Надав П. Стегній. 65. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 30, 30 зв. Надав П. Стегній. 66. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. Правда Ярославичів (Київ). 1998. С. 218 – 226. 67. Ще вживається “Шполянський”. Назви умовні – за районом, де діяв отаман. Не плутати з Чорним Вороном (Платоном Черненком), Чорним Вороном (Миколою Скляром), Чорним Вороном (Білоусом), Чорним Вороном (Свищем) та іншими отаманами, які носили псевдонім Чорний Ворон. – Р. К. 68. ДАПО. – Ф. Р – 7473, оп. 1, спр. 113, арк. 760. 69, 70. ДА СБУ. – Арх. №1136, спр. 446/7971, т. 1, арк. 193 – 194 зв. 71. ДА СБУ. – Арх. №1136, спр. 446/7971, т. 4, арк. 295 – 295 зв. 72. ДА СБУ, архів 1136, спр. 446/7971, т. 3, дело “Щирие”, арк. 11 – 12 зв. Документ знайшов Р. Коваль. 73.ДА СБУ. Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 3, дело “Заповит”, арк. 49. Документ знайшов Р. Коваль. 74. ДА СБУ. Архів 1136, спр. 446/7971, т. 3, дело “Заповит”, арк. 51 – 51 зв. Документ знайшов Р. Коваль. Публікується вперше. 75. ДА СБУ, арх. 1136, спр. 446/7971, т. 1, арк. 87 зв. Документ знайшов Р. Коваль. Публікується вперше. 76. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 1, арк. 47. 77. ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 20, спр. 615, арк. 189. 78. ДАПО. – Ф. Р – 7173, оп. 1, спр. 112, арк. 108. 79. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 3, арк. 95, зв. 96. 80. ДАПО. – Ф. Р – 7173, оп. 1, спр. 112, арк. 152. 81. ДАЧО. – Ф. Р – 184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 – 22. 82. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 30 зв. Надав П. Стегній. 83. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 3, арк. 159. 84, 85, 86. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 27 зв. Надав П. Стегній. 87. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 27 зв., 28. Надав П. Стегній. 88. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 28, 28 зв. Надав П. Стегній. 89, 106. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 30, 30 зв. Надав П. Стегній. 90. Героїзм і трагедія Холодного Яру. // Незборима нація (Київ). 1996. С. 76. 92. Мироненко М. Від видавця. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Лондон. 1967. С. 409. 93, 94, 96. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Червона Калина (Львів). 1994. С. 189 – 190. 95. Мироненко М. Від видавця. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Лондон. 1967. С. 408. 97. ЦДАВОВУ. Ф. 3204, оп. 1, спр. 11, арк. 25. Надав П. Стегній. 99. ЦДАВОВУ. Ф. 3204, оп. 1, спр. 11, арк. 23 зв. Надав П. Стегній. 100, 101, 102. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 3, арк. 91 – 100 зв. 103, 104. Мироненко М. Від видавця. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Лондон. 1967. С. 420 – 421. 105. ДА СБУ. – Арх. 1136, спр. 446/7971, т. 1, арк. 43 – 43 зв. Документ знайшов Р. Коваль. Публікується вперше. Зверху олівцем дописано: “Отаману Завгороднему”. Р. К. 107. Мироненко М. Від видавця. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Лондон. 1967. С. 410.
КНИГА ПОВСТАНСЬКОГО ГЕРОЇЗМУ Й ТРАГЕДІЇ
Книги Романа Коваля, в яких він досліджує й оживляє Національно-визвольну боротьбу українського народу 1919 – 1922 років – це героїчна історія Холодного Яру, Поділля, Київщини, Катеринославщини, Херсонщини та інших країв, історія, яку московські загарбники за всяку ціну прагнули й прагнуть поховати в таємних архівних справах – безіменних могилах. Ще й нині люди в колишніх повстанських селах бояться або вперто не хочуть згадувати своїх безстрашних героїв, що загинули у нерівних боях чи в тюремних московських застінках. Мало хто з їхніх нащадків читав і документально-художній роман учасника тієї боротьби Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, вперше опублікований 1937 року й двічі перевиданий у Львові зусиллями талановитого видавця й письменника Романа Федоріва уже за нашої незалежності. Дуже не хочеться нашим споконвічним недругам, щоб український народ знав правдиву свою історію, й тому довгими десятиліттями(та й віками) пускають вони затруєні стріли брехні в Національно-визвольний рух, зокрема ОУН – УПА, називаючи його “бандитизмом” і зводячи на нього несусвітні наклепи, нацьковуючи проти його учасників їхніх братів із Надніпрянської України, замовчуючи те, що волинські й галицькі повстанці так самісінько, хіба більш організовано, боролися й гинули за національні й соціальні права та свободу, як і холодноярівські, – ті недруги, перефарбувавшись під “демократів”, намагаються поховати в мовчанні й саможертовну повстанську боротьбу 1940 – 1950-х років, намагаються так само викреслити її з історії України, як це раніше зробили з боротьбою героїв Холодного Яру. Але Роман Коваль своїми книгами та регулярними радіопередачами, передовсім книгою “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, воскресив із забуття світлі імена холодноярських партизанів, подільських отаманів та повстанців інших земель, їхню саможертовну боротьбу і героїчну трагедію, він цією книгою, навіть якби не зміг більше нічого зробити, відкрив такі глибокі залежі історії наших повстанських змагань, що йому за це відкриття будуть вдячними не тільки сучасні читачі-патріоти, а й майбутні, ті, які зможуть здобути, розбудувати й відстояти справжню Українську державу. Іван ГНАТЮК, учасник Національно- визвольних змагань 1940-х років, довголітній в’язень колимських спецтаборів, письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
ПОДЯКА
Дякую за допомогу у підготовці радіопередач, а відповідно і цієї книги членам Історичного Клубу “Холодний Яр” Тарасу Беднарчику, Петрові Гогулі, к. т. н. Григорію Гребенюку, к. і. н. Костянтину Завальнюку, Іванові Келеберді, Володимиру Коротенку, к. і. н. Павлові Стегнію, а також Володимиру Бойку, Олексію Бондарю, Івану Бурлаці, Івану Грисюку, Галині Гришко, Тетяні Добко, Елеонорі Донець, Галині та Наталці Дубровській, Володимиру Захаруку, Олегу Куцину, Анатолію Листопаду, Юрію Лютому-Лютенку, Ользі Михайличенко, Володимиру Недяку, Олені Несіній, Миколі Педченку, Василю Переузнику, Семену та Володимиру Савченкам, Андрію Тегерешвілі. Окрема подяка Івану Драчу, Віктору Морозу, Віктору Набруску та Валерію Коліньку за народження авторської передачі “Отамани Гайдамацького краю”.
Дякую за надані фотографії Таїсії Волинець-Калагурській, Галині Гончар-Дубровській, Борисові Грисюку, Галині Гришко, Віктору Гуглі, Елеонорі Донець, Олегу Заварзіну, Володимиру Захаруку, Іванові Келеберді, Богданові Легоняку, Юрію Лютому-Лютенку, Юрію Ляшку, Володимиру Недяку, Борисові Плаксуну, Леоніду Соколовському, Валентині Чучупак, Лідії Чучупак-Завалішіній, Миколі Шляховому, Ніні Щириці. Окрема подяка працівникам Державного архіву СБУ за надані фотографії Андрія Гулого-Гуленка, Юрка Тютюника, Семена Хмари-Харченка та Якова Шепеля.
Від редактора
ІЗ ЧИМ Я НЕ ЗГОДЕН
Під час роботи над книгою нам із Романом Ковалем не вдалося дійти спільної думки щодо певних орфографічних, стилістичних, семантичних моментів тощо. Автор застеріг за собою право на власне бачення. Це, зокрема, стосується: 1. Невиправдано частого вживання великої літери, що призвело до ненормативних написань (наприклад, Перший Зимовий похід), двозначностей (Самостійна Україна), недоречностей (Головний отаман, коли йдеться не про Симона Петлюру, а про повстанських ватажків певних регіонів, місцевостей України) тощо. 2. Відтворення помилок, а також уже не чинної орфографії у разі наведення цитат із документів, спогадів учасників подій, праць дослідників тощо. 3. Ненормативних написань прізвиськ окремих отаманів, як-то: Ламай-Ярмо, Зірви-Голова, Здобудь-Воля, Не Журись, Добрий Вечір і т. ін. - на тій підставі, що вони самі так підписувалися або зазначені написання містяться в тогочасних газетах чи інших джерелах.
Повернення отаманів Гайдамацького краю ЗМІСТ Передмова Левка Лук'яненка Листи, листи, листи Перша світова війна в долі українського народу Вони воювали за Україну, як за щось особисте Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв Ілько Струк, командувач Першої повстанської армії УНР Андрій Гулий-Гуленко, отаман Херсонщини та Катеринославщини Подільський отаман Яків Орел-Гальчевський Мотовилівський отаман Бурлака Вереміївські отамани Келеберда і Нагірний Марко Шляховий, воїн-письменник Медвинська іскра всеукраїнської пожежі Письменник-борець Юрій Горліс-Горський Переяславський отаман Чорний Відродження Вільного козацтва Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник Степова дивізія Костя Блакитного Партизанський рейд Української армії Іван Лютий-Лютенко, отаман Звенигородщини та Холодного Яру Іполит Хмара-Годзиківський, отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Брати Чучупаки - керівники Холодноярської республіки Чорноліський полковник Пилип Хмара Отаман Чорного лісу Денис Гупало Лицар лісів Ларіон Завгородній Родина отаманів Соколовських Отаман Мліївської гайдамацької січі Трохим Голий Трагедія Ананія Волинця Гайовий і гайовщина Яків Шепель, отаман Поділля Микита Кулик, начальник штабу отамана Шепеля Володар Київщини Зелений Іван Полтавець-Остряниця, наказний отаман Вільного козацтв
|
