Києво-Могилянська колегія у 1647—1701 роках

Друга половина XVII століття — час великих змін у житті України. Через рік після смерті святителя Петра розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після підписання Переяславської угоди 1654 року Київ став прикордонним містом і протягом кількох десятиліть жив під постійною загрозою зруйнування.

6 вересня 1658 року гетьман Іван Виговський підписав у місті Гадяч договір з представниками польського короля Яна II Казимира, що передбачав створення федерації трьох рівноправних держав: Польщі, Литви й Великого князівства Руського. В одній зі статей документа зазначалося, що відтепер Київська школа отримує всі права вищого навчального закладу і стає Академією. На практиці цей договір не був реалізований. Більше того, союз, укладений Іваном Виговським з Польщею, призвів до військового зіткнення з Москвою. 1659 року під час воєнних дій будівлі Братського монастиря були майже повністю знищені, і колегія закрилася на кілька років. Роботу школи вдалося відновити лише 1662 року. Але вже 1665 року Київ пережив чергове руйнування, після якого ректор колегії Іоанникій Галятовський змушений був залишити Київ і три роки мандрував землями Волині й Литви у пошуках для себе нового притулку. Усе це призвело до повного занепаду школи. 1666 року у відповідь на прохання гетьмана Івана Брюховецького допомогти відновити зруйновану Київську колегію Московський уряд заявив про намір не відновити, а повністю її скасувати. Від закриття школу врятувало лише заступництво київського воєводи Петра Шереметєва.

1686 року Константинопольський Патріарх Діонисій IV санкціонував перехід Київської митрополії до складу Московського Патріархату. Того ж року Московська держава підписала «Вічний мир» з Польщею, що поклало край зазіханням поляків на Київ і спричинило нові зміни у житті Київської колегії. 1689 року її ректор Іоасаф Кроковський (згодом — митрополит Київський) уперше прочитав тут повний курс богослов'я.

1693 року до Москви відправилося посольство від Київської колегії, яке спромоглося отримати від царів Петра й Іоанна Олексійовичів дві важливі грамоти (обидві датовані 11 січня 1694 року). Перша з них затвердила за Братським монастирем всі його маєтки, а друга надала колегії право викладати богослов'я, приймати на навчання дітей всіх станів, у тому числі й тих, що приїжджали з-за кордону (насамперед з Польщі), й затвердила за Київською школою право на внутрішню автономію. Незважаючи на те, що за обширом отриманих прав Могилянська колегія відтепер цілком відповідала Академіям, хоча формально статус Академії тоді їй ще не був наданий. Тому 1701 року Київський митрополит Варлаам Ясинський звернувся до царя Петра I з проханням про дарування Київській колегії повних прав Академії. У той час фаворитом Петра був вихованець Київської школи митрополит Стефан Яворський. Саме його вплив на царя виявився вирішальним у задоволенні прохання митрополита Варлаама: 26 вересня 1701 року Петро I видав грамоту, в якій Київська школа була офіційно визнана Академією.

У Київській колегії другої половини XVII століття було три групи класів: нижчі, середні й вищі. До нижчих класів належали інфима, граматика й синтаксисма; до середніх — піїтика та риторика; до вищих — філософія, а з 1689 року ще й богослов'я. У системі навчання центральне місце посідала латинська мова. Характерною рисою процесу навчання була його насиченість елементами католицької схоластики. У філософії панували категорії Арістотелевої логіки, а богослов'я орієнтувалося на твори Фоми Аквінського. Викладання риторики базувалося на латинських посібниках з ораторського мистецтва, в яких значна перевага надавалася не змісту, а формі публічного мовлення.

Вчителі й наставники Київської колегії завжди прагнули не тільки дати студентам ґрунтовні знання, а й виховати в них істинне благочестя. У XVII столітті зі стін Київської школи вийшло кілька ієрархів, прилічених Церквою до лику святих, яких нині глибоко шанує православний народ. Це святителі Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Інокентій Іркутський.

Очолював колегію ректор, який одночасно був й ігуменом Києво-Братського монастиря. Він обирався братією обителі і потім затверджувався Київським митрополитом. Ректор здійснював загальне керівництво навчальним процесом, а також відав усіма справами монастиря. Крім того він розглядав усі скарги, що надходили на студентів від міської влади й міщан, а також улагоджував конфлікти між префектом і викладачами. Префект був другою за статусом посадовою особою в колегії. Він безпосередньо керував навчальним процесом і стежив за дисципліною. Саме префект проводив співбесіди з юнаками, які виявляли бажання навчатися в колегії, і зараховував їх у той чи інший клас. Він також спостерігав за бурсами (студентськими гуртожитками) і будинками, в яких квартирували студенти. Учителями колегії ставали її кращі випускники. Як правило, вони були насельниками Братського монастиря.

У Києво-Могилянській колегії дістали освіту не тільки відомі церковні діячі, а й переважна більшість української дворянської аристократії та козацької старшини. Так, вихованцями Київської школи були майже всі українські гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького (1657, 1659—1668, 1677—1681) і аж до останнього гетьмана — Данила Апостола (1727—1734). Кількість студентів за життя святителя Петра Могили, очевидно, сягала кількох сотень осіб. Під час військових потрясінь 1650—1670-х років навчальні аудиторії спорожніли. Однак з середини 1680-х років кількість вихованців колегії стрімко зростала й до 1700 року становила вже близько двох тисяч осіб.

З перших десятиліть існування Київської колегії в ній зароджуються свої традиції, які згодом стануть її обличчям. Одна з таких традицій — публічні диспути, що проходили наприкінці навчального року й в особливі пам'ятні дні. Богословські тези, що обговорювалися на цих диспутах, видавалися у вигляді гравюр. Також у Київській колегії силами студентів регулярно організовувалися театралізовані вистави, сценарії для яких писали професори.

У 1693—1695 роках у Братському монастирі на кошти гетьмана Івана Мазепи був побудований величний Богоявленський собор, що став однією з кращих будівель Києва у стилі бароко. На жаль, до наших днів цей храм не зберігся. Він був зруйнований 1933 року.

Головною святинею монастиря була чудотворна Братська ікона Пресвятої Богородиці. Колись цей образ перебував у храмі святих Бориса й Гліба у Вишгороді. За переказами, коли 1662 року Вишгород був розорений кримськими татарами, ікона приплила водами Дніпра до київського Подолу й зупинилася напроти Братського монастиря. Ченці перенесли святиню до монастирського храму. Згодом ікона була прикрашена срібною оправою із численним дорогоцінним камінням. До революції в Київській Академії існувала традиція щосуботи звершувати акафіст перед цим чудотворним образом.