Фемінний характер української чоловічої вдачі.

У міфотворчому процесі, яким є всякий культурний рух, співвідношення статей займає особливе місце. Міф, утверджуючи буття як присутність, “центрує” /Дерріда/ якусь одну сторону, в той час як інші витісняє на смислові периферії. Так, патріархальний міф, що панує у світі, чоловіка ставить у смисловий центр, натомість жінку витісняє і підкорює. Незважаючи на космополітичний характер світового патріархального міфу, патріархальний дискурс значно деформується в українській культурі і досить специфічно тут побутує. Мені здається, що саме фемінний характер основного національного чоловічого типу є головною причиною її неспроможності структуруватися державно і загалом визначає специфічне буття України у світі. На цю тему я збираюся поміркувати, посилаючись на свої переважно літературні спостереження. Семантика “фемінного” тотожна антиавторитарності, вона передбачає амбівалентність, невизначеність, стихійність, ірраціональність. Леся Українка метафорично означила жіночу сутність “мінливою хвилею ”, “легкокрилою чайкою”(«Камінний господар»). Перевага фемінного в українському чоловіцтві стимулює нарцисизм, заздрість, анархічність (недаремно існує ментально-характеризуюче прислів′я: ”де два українці, там три гетьмани”). Це провокує історичну присутність чужого організуючого центру, зовнішньої силової структури, колоніалізм. І.Котляревський українську народну стихію “вгамовує” символічною римською (а власне російсько-імперською) цілеспрямованістю. П.Куліш, що, по суті, є близьким тут Котляревському, бачить позитивну роль чужої зовнішньої сили то в москалеві, то в туркові, то в полякові, що дозволяє йому навіть визнати колоніалізм як єдиний шлях порятунку від органічного українського самоїдства та самознищення. Фемінний характер української вдачі, основа її так званої кордоцентричності, або переваги почуттєвого чинника, формує в культурному проекті почуття меншовартості, пристрасне бажання раціоцентричного, конструктивного начала, заздрість до Європи-”чоловіка “, прагнення наздогнати цивілізаційний поступ, основою якого є патріархальна держава. Це власне — історичне бажання України “вписатися” у світ і супровідна органічна нездатність до цього. Оскільки світ патріархально структурований.: маскулінне править фемінним. Згідно лаканівської концепції фемінності, жінка перебуває у строгій ситуації дихотомії — або вона підкоряється фалічному порядку означень традиційної культури, або вона потрапляє у ситуацію фемінної неартикуляційності. Україна як Жінка у патріархальному світі приречена на підкорення і мовчання. Звідси символічний образ повії в українській літературі, найяскравіше озвучений Т.Шевченком та Є.Маланюком. Сучасний літератор В.Медвідь у своїй праці “Філософія страху, або Проклятий нарід”, ситуацію України у світі визначає як ситуацію смерті: світ живе завдяки тому, що Україна вмирає. В історичному упослідженні українця (тут автор без сумніву говорить про чоловіцтво) вбачається містична космічна доречність. Що є інтуїтивним дошукуванням причин нашого небуття, однак може бути пояснена символічним статусом світовоі цивілізації. Дійсно, патріархальний світ лише і може жити за рахунок смерті фемінного, його постійного вмирання і пригнічення.

Мені не раз доводилося чути принизливий для українця анекдот: на світовому зібранні вирішують, що найгірший народ у світі —це українці.Тоді, оправдовуючись, українець заявляє: “Зате ми гарно співаємо”. Ми, дійсно, як “чоловічий” народ є” поганий” народ. Наша фемінна (з погляду традиційної “норми”) чоловічість проявляє себе скрізь і всюди. Насамперед історичною неможливістю національної солідарності, так званою продажністю української чоловічої вдачі. Шевченкове заповітне і благальне “обніміться ж, брати мої” ось уже понад сто років — як “глас вопіющого в пустині”. І тому український патріотизм-націоналізм переважно був ідеалістичною романтичною стратегією. Не від світу цього. Як пише В.Медвідь, “різнобуттєвість Українця і незмога цю різну буттєвість сполучити в гармонійну єдність приневолює його до вічних блукань і пошуків (проклятий нарід)”[50]. Фемінність з її плюралістичністю, невизначеністю, амбівалентністю, різнобуттєвістю, що у раціональнорегламентованому світі, у сучасній цивілізації із сильними чоловічими традиціями влади та насильства обумовлює приреченість української нації, власне як приреченість українського чоловіцтва. Його «неконкурентноздатність» із російським, проамериканським або проєвропейським чоловічим типом у сучасній цивілізації цілком очевидна. Історична відсутність національної держави отож закономірна, вона ментально обумовлена. Спокон віків тут була чужоземна державна конструкція. Адже фемінність не структурується державно, вона підкоряється і пригноблюється. І це не менш відчутно сьогодні. Українська література ХІХ ст., представляючи пропащу чоловічу силу і зганьблене жіноче життя, красномовно означає безсилля, неможливість самовизначатися на своїй землі. Про це говорить і літературне ХХ століття, взяти хоча б Т.Осьмачку чи Р.Андріяшика. Однак модернізація українського літературного дискурсу на рубежі століть, розпочата жінками-письменницями, як це звучить не парадоксально, провокуючи жіночий ренесанс, стимулювала виховання “чоловічості” в українському світі.

Українська література ХІХ ст. була селянською, як і український світ загалом. За своїм провідним пафосом вона була жіночозахисна, оскільки репрезентувала землеробську культуру, родову свідомість. Т.Шевченко, моделюючи український світ як рід-сім’ю з культом Матері, протиставив його цивілізації / в російсько-імперській формі/: цивілізацію як узаконену владу чоловічого над жіночим символічно втілювала ситуація ґвалту, в якій жіноча доля визначалася чоловічим насильством і перевагою.Т.Шевченко таким чином захищав фемінний український світ, перед загрозою цивілізаційного поступу, перед жорстокістю “чоловіка-сатани”.Свою патріархальну мрію”діждатися Вашінгтона з новим і праведним законом “він тісно пов’язав з «матріархальною» ідеєю значимості жіночого буття. П.Куліш, постаючи опонентом Т.Шевченка, виступив ортодоксальним сторонником власне патріархального світу.

Куліш передбачає необхідність владної патріархальної свідомості для самозбереження у світі, його бунт проти Шевченка є однією із перших спроб підвищити в українській свідомості престиж “чоловічих” якостей. Через те світогляд Куліша визначає не родове з культом материнського, жіночого статусу, а цивілізаційне: так, наприклад, часто захищаючи колонізатора, він захищає політику чоловічої сили.

Леся Українка та О.Кобилянська радикально змінюють українську модель світу, намагаючись вивести поняття нації за межі селянства. За духовно випростаною жіночою особистістю раннього модернізму гряде національний ренесанс 2О-х рр.з його новою катастрофою українського чоловічого світу. Знаменитий роман В.Підмогильного “Місто” був спробою створення українського… фалоцентричного патріархального міфу. Хоч і не без впливу французької літератури. Сюжет завоювання міста українським селянином мав би символізувати перехід українського роду в цивілізацію. Тріумфальний хід патріархату втілював агресивний сексуальний дискурс влади: чоловік завойовував і плюндрував жіночу “землю”. Однак міф українського Міста залишався болюче нездійсненою історичною мрією.Так само, як і міф про агресивного переможця, чоловіка-державотворця. В.Підмогильний видавав бажане за дійсне. Згодом, М.Хвильовий розпачливо скаже, що вони проґавили Україну, тому що були не політиками, а поетами. У своєму бунті проти Шевченка він, як і Куліш, намагався підняти престиж” чоловічих” національних рис, скритикувавши словами свого літературного героя ментальну фемінність цими цинічними щодо авторитету Шевченка словами: “ …Саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього дурноголового раба-просвітянина, що йому ім’я —легіон. Хіба це не Шевченко,— цей можливо непоганий поет і на подив малокультурна і безвольна людина,— хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому”, безглуздо та безцільно, й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати?…

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а от я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі … з своїми ідіотськими українізаціями…” До речі, народництво символічно осмислюватиметься ранніми модерністами також через кастрованість національного чоловіцтва. М.Євшан миролюбне українофільство ідентифікує через образ євнухів (… євнухам добре було сидіти перед дверима народної душі і вірити, що «там» єсть ідилія. Хто розбивав ту ідилію та псував їм «стиль», не був народним письменником, не вірив у народ»[51]). М.Сріблянський – через творчу імпотенцію: «якесь заворожене коло оточує українця-народника, примітивіста.Він хоче задовольнити свої вимоги і не може. Силкується, кричить, водиться з кобзарями, купує селянські горшки і вишивки – і не може творити!»[52]. М.Хвильовий з усією глибиною трагізму виразив також невіднайденість українця в модерному революційному часі, часі жорстокого революційного Закону. Його новела “Я(Романтика)—символічне представлення цього змісту. Новела з її власне українським (кордоцентричним) змістом може бути прочитана на тлі античної (раціоцентричної) трагедії Есхіла “Евменіди”.В Есхіла Орест, помщаючись за батька (законність) вбиває матір (чуттєвість). Есхіл однозначно захищає помсту Ореста, ігноруючи жіночих опонентів —Ерінній, що в даному випадку захищали родові відносини і вимагали покари за матеревбивство. Еріннії для Есхіла втілення беззаконня і анархії. Захищаючи Ореста, Есхіл захищає раціональність, закон, патріархальність проти чуттєвості, душевності, «матріархальності».Таким чином він захищае майбутнє цивілізованої Європи. Роздвоєння, яке несе в собі герой М.Хвильового, його “фемінна “, романтична, поетична невизначеність, що прогнозує водночас крах української людини в раціоцентричному (революційному) світі, катастрофу самого автора, символізує, як на мене, оту “матріархальну” невизначеність українця в патріархальному світі, оту власне українську неможливість бути оправданим за матеревбивство. Однак критика “фемінності” української вдачі визначала чоловічі модерні стратегії протягом всього ХХ ст. І це прагнення бути “мужчинами” виражалося в різний спосіб. Так поняття України як матері, неньки, фемінна особливість нашого патріотизму в кінці ХХ ст. знову були піддані нищівній критиці, що стало своєрідною ознакою прилучення до “цивілізованого” партіархального патріотизму. Особливо на тлі сучасної американізації та європеїзації українського світу переживається почуття чоловічого сорому за власну інфантильність. У бубабістській літературі прозвучало відверте знущання над материнським образом України. Карнавальна деструкція “родового” мислення означала своєрідний чоловічий бунт проти прошевченківської українськості з культовими ознаками фемінного начала. Бубабісти натомість підносять П.Котляревського як справжнього українського мужчину, що культивує гульню, свободу, зверхність над жіноцтвом.Однак І Котляревський, і бубабісти, образно втілили надмірну чутєвість, емоційність, матеріальну плотськість, користуючись при цьому фемінною деструктивно буттєвою стилістикою.

Сам бубабізм у новому часі повторив і увиразнив цю власне українську інфантильність, історичну недорослість, що є джерелом зовсім нічим необумовленої життєрадості (воістину безпосередньо дитячої). Бубабісти, “буби”, за Шерехом, тобто хлопчиська (від німецького Bub)[53].

Куліш у свій час даремно бажав, щоб нова украінська література починалась героїчною (конструктивною, «державотворчою», “дорослою”!) поемою. Він так само даремно бажав високого європейського українського першослова.. Котляревський почав українську літературу, піднявши архетип українського ментального мислення. Сутність його роздвоєна. Наші органічно українські молитви —замовляння— виразно передають цю першооснову подвійності мови—”одночасного утримування у слові його священного сакрального значення і профанічності, здрібнення його змісту”[54]. Згодом — десакралізація християнського міфу в українській свідомості у так званому двовір’ї, про що мова йтиме далі. Тому недаремно Г.Грабович висуває тезу про те, що котляревщина з її подвійним смисловим дном — глибоко архетипічна саме для українського мислення, і як така вона пронизує всю нову українську літературу.[55] А тому у кінці століття знову ця неокотляревщина- бубабізм. У“Перверзії” Ю.Андрухович, створюючи образну модель “Україна і світ”, раціоцентричній Європі протиставить український світ як хаос, карнавал і збочення. Представляючи Україну як безкінечну дифузність (”стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах”), як невпинну душевну стихію—океан Чуття —та ірраціональну тьму, він не тільки визначає фемінний характер українського світу в цілому, але і чоловіцтва особливо, наголошуючи характерну невизначеність свого героя і його ставлення до світу (”Я звик поважати різність і непростоту…Ось тут,сьогодні, перед вами… я змушений визнати в собі—меншою чи більшою мірою— тавра і невра, савдарата і тісамата, бастарна і вандала, андрофага і печеніга,можливо,ще когось,цигана, жида, поляка, і цілком не виключено,що довгана.” Вся деструктивна (фемінна), “неокотляревська” стилістика не менше культивує жіноче, ніж високий шевченківський стиль. Спроба прищепити “чоловічі” риси Україні закінчується черговою фікцією.

Фемінність українського світу породжує ряд власне українських феноменів. У феміністичному психоаналізі є дуже цікаве пояснення фемінного та маскулінного в культурі через відмінності чоловічої та жіночої сексуальності. Традиційний психоаналіз, адаптований до західноєвропейської культури, виражений у формі фалічного символізму. Фалічній мові, що оперує поняттями мати / не мати, французька дослідниця Л.Ірігарей протиставляє так званий “вагінальний символізм”. Фалос —символічна структура одного, символічна структура вагіни — два в одному, тобто множинність, децентрованість, дифузність. “Сексуальну” фемінність українського світу яскраво представляє так зване двовірство, при якому знімається агресивність християнства щодо язичництва у своєрідному мирному співіснуванні. Як пише В.Д.Нарівська: “Є всі підстави вважати, що “двовірство”, яке стало однією із сутнісних ознак української ментальності, реалізувалось у ХХ столітті в цілому ряді типів національного характеру: від характерника, в усіх його багатогранних проявах, до маргінальної особистості”.[56] Поряд з двовірством як “позитивним” феноменом можна назвати “негативний” феномен малоросійства, яскраво представлений постаттю М.Гоголя з його душевною невизначеністю (”сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи російська…”).Також вся українська класика побудована на дуалістичній структурі художнього змісту, що обумовлює специфічну трагічність.

У межах українського світу ґендерне співвідношення має особливий характер. На “фемінну” чоловічість часто випадає “маскулінна” жіночість. Б.Цимбалістий, піднімаючи проблему національної української вдачі, доходить такого висновку: “ В нашій літературі жіночі представниці перевищують нераз чоловіків своїм бойовим духом і мужеським тоном (Леся Українка,О.Теліга,О.Лятуринська). Іван Франко назвав Лесю Українку єдиним мужчиною в нашій літературі. Мабуть, рідко в якому фольклорі з’ясовуються так часто родинні ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, а то й побиває за його” ледачість “ тощо, як це є в українській народній творчості. Аналогічних прикладів можна б наводити більше. Якщо так є, то не тому, що українські жінки вже через окрему біологічну спадщину більш агресивні, як деінде, але ні тому що вони бажають більше влади, але прямо тому, що такий є тип нашої суспільности і нашої культури.”[57]

Неструктурованість українського у сучасному світі разом з особливим характером ґендерного співвідношення та іншими проявами фемінних феноменів дає підстави мені гіпотетично уявити Україну як загублену у віках “terra feminarum”. Ідею, як на мене, дуже продуктивну для літературного міфотворення.

Сьогодні існують цікаві наукові свідчення про “матріархальний”статус “трипільської культури”.Цікавим є і той факт, що самі українці -чоловіки відшукують, або створюють гіпотетичну міфологію на користь жінок. Наприклад, що стосується інституції амазонства. Як відомо, вчені вважають, що така суспільна структура існувала десь 2500 років тому. Амазонки або так звані войовничі діви створювали військові формування на зразок Запорізької Січі (можливо, що Запорізька Січ виникла як відгомін давнього відокремлення жіночих та чоловічих поселень: оскільки,як відомо, за межами “жіночого царства” перебували чоловічі поселення, і це давало змогу продовжувати рід завдяки дислокальному шлюбові і добровільному розподілі дітей). В унісон науковим гіпотезам про те, що амазонки є одним із праслов’янських народів (етимологія слова нібито це підтверджує—”самажонки”, “саможони”) І.Денисюк за матеріалами фольклорної експедиції видає книжечку під промовистою назвою “Амазонки на Поліссі”[58], в якій намагається пояснити феномен сильної жіночої ментальності в українському світі активною участю амазонок в етногенезі українців, знаходить цікаві свідчення в українському фольклорі про дівчину-воячку та дівоцьке військо. Він вважає, що, можливо, саме амазонська ментальність обумовила особливе місце української жінки у суспільному житті, на відміну від інших народів. Посилаючись на унікальне свідчення французького інженера 17 ст. Гійома Левассера де Боплана про рівне право української дівчини в інституції сватання (“Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала”[59]), доповнює його характеристикою власне дівоцького сватання, коли матеріально забезпеченіша дівчина бере хлопця у прийми, сама засилає старостів, а сватання набирає специфічного зачину—”напитуванням бичка”. “Ми чували, що у вас є на продаж бичок-третячок”— така “купівля” дівчиною парубка засвідчувала її ситуативне верховенство у справі влаштування шлюбу, а загалом абсолютну рівноправність обох сторін в даній справі.

Однак у світі, де панує традиція чоловічої сили і насильства такий фемінний світ немає змоги зреалізуватися. Лише на тлі сучасної кризи цивілізації (а це криза власне чоловічої цивілізації) виникає перспектива і для українського фемінного світу. Мені здається саме тому феміністична стратегія як елітарна жіноча стратегія може бути особливо актуальна в українському світі. Власне український фемінізм виникає в контексті вищезгаданих феноменів і має особливе забарвлення, виключаючи від самого свого початку характерну для світового фемінізму ідею “війни” між статями. Недаремно на рубежі століть, міфологізуючи ідею жінки-царівни, О.Кобилянська моделювала й образ українського лицаря, цей власне ґендерний паритет у сфері божественного призначення людини. У контексті світового фемінізму власне український фемінізм завжди матиме свою специфіку. І тут варто говорити не про його неповноцінність стосовно світового, а про його іншу якість, зумовлену ментальністю. І власне про те, що такий «м¢який» фемінізм матиме майбутнє.