Два любовних романи українського кіця століття, або Юрій Андрухович проти Оксани Забужко.

 

“Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко розважали літературних гурманів задовго до виходу, оскільки роман у чорновій версії був розповсюджений серед друзів-колег авторки. Тому зовсім невипадково, поки роман готується до друку окремою книжкою, у першому числі “Сучасності” за 1996 рік з¢являється роман Юрія Андруховича під назвою “Перверзія” — що може бути прочитаний як іронічне віддзеркалення “Польових досліджень…” Два романи тісно пов¢язуються між собою: твір Андруховича не просто пародіює ідеологічність роману Забужко, а й, деформуючи основні його ідеї, доводить їх до нового тлумачення, читач ніби отримує роман в романі, де “Польові дослідження…” художньо “передосліджуються”, породжуючи новий власне чоловічий текст. Тому прочитання двох найбільш популярних у 1996 році романів особливо цікавим може бути — у протиставленні одне одному.

Романне мислення О.Забужко зав¢язується навколо двох центральних проблем: перша стосується драми чоловічо-жіночих взаємин, друга — виносить цю драму в українське та американське буття, пояснюючи в такий спосіб Україну і світ. Головною ідеєю, якою оперує О.Забужко є ідея збочення. Проте вона замаскована і прихована в романі, натомість в Андруховича буде винесена навіть в назву твору і саме поняття “збочення” фіґуруватиме як продуктивне на всіх рівнях роману: ідейному, стильовому, про що йтиме мова далі.

“Польові дослідження…” представляють жіночу еротичну трансцендентність. Вона полягає у жертовності, пасивності, вимушеній природній залежності від чоловічої суб¢єктивності. Забужко підтримує фройдівську психоаналітику, що ставить жінку в ситуацію “едіпового комплексу”, тобто в ситуацію несамостійності і сирітського страждання в разі невтоленої залежності. У її героїні час від часу прокидається “квильний і безпорадний, потерчачий якийсь голос”, в ньому “скоголить, скоголить, скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка”, що ладна “йти на руці до кожного, хто скаже “Я твій тато””.Така вроджена несамостійність, узалежненість постає як збочення, як відхилення від нормальності, ознакою якої є свобода. “Ти жінка. В цім твоя межа” — поетична формула самомордування та самокопання героїні розгортає її двоїсту природу: вона визнає свою підпорядкованість і водночас прагне її позбутися, вийти за цю межу жіночого”я”, за клітку жіночої іманентності. Роман представляє боротьбу героїні за самостійну суверенну особистість, проти фатального збочення, продиктованого природою.

“Кохання жінки, — пише Сімона де Бовуар, — є найвищим намаганням подолати залежність, на яку її засуджено”.[65] Саме тому в любовному сюжеті “Польових досліджень…” абсолютизується вибір героя: жінка прагне чоловіка, в якому повною мірою втілена чоловіча ідеальність. Інтелектуалка, письменниця, з сильно розвиненим "комплексом мужності", вона з погордою дивиться у свій національний світ, де повсюдно чоловіча програшна доля. Тому національний світ постає в критично-знущальному світлі, в зневаженій тональності: “але вдома, в твоїй бідній забембаній країні — країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш однією мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів, — все воно якось ні до чого не кріпилося, провисало не притокмане й ото хіба тільки до виливу жовчі дрочило своєю туманною, зашифрованою в незнайомих іменнях і реаліях недосяжністю, натоптуваних домашніх самоуків (чомусь незмінно — на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснілих де-небудь в обласній публічній бібліотеці імені Грьоміна в час, коли ти мала нахабство (чи, може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардській “Вайденер” і де там ще…” Така жіноча гординя не може бути втолена цим програшним “побратимом”. Її обранець постає як вищий прояв чоловічої мужності, таланту і національної “породи”, тобто як втілення ідеальної свободи і перемоги. Однак попри несподіване бажання підкоритися йому, вона прагне від свого елітарного героя визнання власної обраності, власної самоцінності. Ця примхлива жіночість загострить любовну драму, виведе її в площину жіночо-чоловічого змагання.

Химерна героїня Забужко крім свого бажання підкоритися незвичайному чоловікові прагне ним володіти. Звідси — прихована мрія про шлюб і дитину. Шлюб — іманентний світ, в який жінка хоче помістити чоловіка, його ідеальну трансцендентність, щоб в такий спосіб приручити заздрісну їй свободу. Героїня відчайдушно намагається “спокусити” героя подвоєною свободою: “Навіщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим — життям, горінням, парним польотом навзаєм зчеплених зірок крізь fin- de –siecle- івську тьму?”.

В романі постійно акцентується рівність обох героїв, їх побратимство: вони обоє талановиті митці (він — художник, вона — письменниця), поєднані на якомусь вищому ідеальному рівні духу єдиної мови (“ а то був перший мужчина з т в о г о с в і т у, перший, з ким обмінювалася не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається і сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіатурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється…”). У такий спосіб О.Забужко виражала феміністичний ідеал про побратимство як взаємну спрямованість свобод чоловічого і жіночого духа. Однак романна логіка, звернена до реального світу, дошукується причин такого бажаного, але неможливого побратимства. Наскрізною проблемою вважається страх як провідний настрій національного світу, пронизаного комплексом споконвічно нажаханих рабів: “ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане — все¢дно що з одного табору кореша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку. І як його з себе викров¢янити, вихаркати — як?”

Жінка в романі Забужко терпить абсолютну поразку: їй не вдається встановити з чоловіком ні фізичний, ні духовний контакт. Душевність героя, як і його мистецтво, красномовно визначається герметизмом, метафорою якого є “кам¢яне яйце” із семантикою недоступного, жорстокосердного смислу (звідси сексуальна проекція на “болісне злягання”, ґвалт тощо). Відштовхуючись від своєї поразки, героїня роману розпочинає люту і запеклу боротьбу проти чоловіка, а разом з ним проти свого бажання жертовності. “Польові дослідження…” постають як компрометація чоловічих цінностей, чоловічої істини, загалом чоловічої трансценденції. Компрометація набуває особливої гостроти, бо стосується пониження героя як еротичного суб¢єкта. Якщо чоловіча “перемога” в національному самоутвердженні захоплювала, то тепер, в коханні, вона набуває критичної оцінки, оскільки вимагає підкорення, жіночого приниження (“їм усім треба п е р е м а г а т и…”). Представивши інтимні стосунки як патологічний секс, як ґвалтування, в якому жінка залишається фізично невдоволеною, письменниця не лише підставляє “чоловіка-переможця”, але, що є особливо важливим, залишає жінку непідкореною:героєві не вдається “взяти” тіло жінки, отже подолати її, утвердити свою органічну активність над її “неповноцінною” пасивною природою.

Якщо в еротичній драмі чоловік постає як суб¢єкт, а жінка як об¢єкт, то Забужко навмисне перевертає таку конфіґурацію: своїм романом вона перетворює чоловіка на об¢єкта. Що композиційно позначається на романному мисленні: виопуклена жіноча суб¢єктивність, агресивна, войовнича, наступальна, певною мірою скеровується на чоловічу пасивність (у загальнонаціональному і індивідуальному вимірі); у праві голосу героєві категорично відмовлено, отож і в праві самооправдання і повноцінного представлення — відсутність в романі чоловічої особи як активно діючої робить твір наскрізь монологічним, асиметричним.

Представивши український секс як сворідне збочення (без поразки об¢єкта, тобто як програш суб¢єкта), О.Забужко пояснює Україну чоловічою слабкістю і вимушеною (історично) жіночою відважністю. Цим “поясненням” обумовлений наростаючий невротичний синдром особистості, що задихається від небуття, що супроти обставин, психофізіологічного фактора, супроти всього світу виставляє власну агресивну відважність, репрезентуючи разом з нею гіркоту невдоволення та розчарування жіночою буттєвістю, при якій ніколи не досягти бажаної свободи і ніколи не змиритися з наявними формами існування.

Еротична драма в Андруховича має цілком протилежний характер, що продиктоване іншим ставленням до кохання. “В глибині душі чоловіки залишаються незалежними суб¢єктами,— писала Сімона де Бовуар. — Кожна жінка є лише однією з кількох інших цінностей. Чоловіки допускають жінок до свого життя, намагаючись не втрачати своєї незалежності.”[66] Цю ідеальну чоловічу ментальність виражає Ю.Андрухович в образі головного героя — Станіслава Перфецького. “Перверзія” прочитується в першу чергу як пригодницький, авантюрний роман. Це — воістину чоловічий твір.

Стас Перфецький театрально прощається з Україною, вирушає в Європу, мандруючи, потрапляє у фантастичне місто карнавалів — Венецію, кожний свій крок супроводжуючи неймовірними пригодами. На такому авантюрному шляху жінка осмислюється як захоплююча мандрівка. Однак на те, що конкретна жінка не становить вирішальну пригоду, вказує множинність жіночих образів. Незважаючи на центральну любовну історію Стаха Перфецького з Адою Цитриною, навколо неї існують інші варіанти еротичних драм. А романтично-трагічне кохання, що проектується на любовну тугу Орфея до Еврідіки, тут ідеальне кохання, також обплутане масою інших розважальних “кохань”. Поета Перфецького, коли він покидає Львів, проводжає голосіння “дванадцяти найкращих коханок” — деталь, що компрометує саму сутність кохання з єдиною. У Венеції на карнавалі героя чекає одна з давніх приємних приятельок, що обіцяє захоплюючу любовну авантюру. Проте, зустрівши ще цікавішу пригоду в образі Ади Цитрини, Перфецький змушений щоразу тікати і переховуватися від тепер вже не потрібної йому коханки.

Якщо еротичний потяг головної героїні Забужко принципово скерований на вибір одного-єдиного, достойного серед недостойних, і зрештою цей потяг виростає не з тілесного “низу”, а з духовної висоти, то герой Андруховича стосовно жінки мислить винятково через тілесність: в жінці він бачить цікавий еротичний об¢єкт, своє палке жадання, що спрямоване переможною ходою на плоть як таку. І чим більше цих здобутків, тим впевненіше почуває себе герой. Чоловіча еротична трансцендентність — це пізнання власної природи, коли дух пізнає плоть. Як в одній з поезій Андруховича:

Скільки плоті зім¢яв, ніби грек-ворожбит,

І промацав натуру в ключиці й гомілці,

Щоб украсти в природи цей тупіт копит,

І пізнати тотожність у дівці і гілці.

Звідси іде — зверхність і бажання варіантності. Оскільки пізнання невичерпне, то одна плоть не може задовольнити процесу пізнання. Таким чином, любовна драма Андруховича і сексуальніша, і легковажніша, ніж в романі Забужко, вона позначена суцільними переходами духа в тілесність, вниз. Натомість в О. Забужко драма набирає важкоти, серйозності, проблемності: письменниця з “тіла”, з “низу” виходить на філософічність і там веде розмову. Навпаки, всі події “Перверзії” перенесені в царину ігрової діяльності, де яскравою забавою прочитується чоловічо-жіноча драма. Любовна інтрига Забужко і любовна інтрига Андруховича протистоїть як серйозне і гра. У першій панує зацикленість на одному моменті — нездійсненому коханні, в іншій — панує рух, варіантність, авантюра. Тому, коли аналізується роман “Польові дослідження…”, спочатку звертається увага н а проблемність, “ідеологічність”, а вже потім на формальні особливості, коли звертатися до “Перверзії”, відразу впадає в око передусім робленість, віртуозність, формальність, а вже потім — дотично— проблемність.

Ось як постає центральна еротична розвага в “Перверзії”. Стах Перфецький безтямно закохується в заміжню жінку (фатальну, тобто “елітарну”, але насамперед в тілесному розумінні). Це кохання постає на тлі життєвого гурманства героя. Воно загострює відчуття недовговічності, відчуття солодкого перебування в теперішньості (“Ця жінка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки “тут і зараз”…”). У ставленні до Ади проявляється ставлення до світу в цілому: жінка манить героя як загадкова таємниця, якою хочеться насолодитися, “набутися”. (“Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво те, що я в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин”). Ада втілює собою отой жаданий чоловічий “напівпотяг”, “напівсон”, оту власне “напівлюбов”,що не посягає на незалежність, на самозабуття.

Вибравши для своєї еротичної драми традиційний любовний трикутник, Андрухович аванґардно споганює його через ситуацію збочення. Латинське слово “perversio” означає збочення, зокрема статеве. Андрухович поглиблює саму сутність патологічного, на відміну від О.Забужко, хоча воно також розраховане на компрометацію любові: чоловік Ади, Різенбокк, приєднується до любовних втіх своєї дружини з її палким коханцем Стахом Перфецьким, руйнуючи їх романтичне кохання.

Тема збочення тісно пов¢язана з гороскопічною характерологією в романі “Перверзія”, що ніби пародіює гороскопічне пророцтво “Польових досліджень…” Герої Забужко за символікою гороскопу представлені як “Кіт”(тут явне доповнення до хижого портрета чоловіка з його “ненастанною хіттю” жертвоспоживача) і “Миша” (що асоціативно характеризує жіночу приреченість). На відміну від гороскопічного протиставлення Забужко Андрухович використовує рівноправну конфіґурацію, нібито натякаючи на ідеал “Польових досліджень…” — про рівність двох свобод. Герої “Перверзії” — “Риби”: обоє люблять свободу, незалежні від обставин, мінливі і невловимі за характером, пристрасні меломани і т.д. Їх любовна фатальна пригода задовольняє обох, вони їй віддаються повністю і всюди. Вони також одностайно приймають збочення в образі Різенбокка. Однак в оцінці цього прийняття проявляється “чоловіча” позиція письменника: він раптом зупиняє забаву, щоб засудити розпущену жінку. В останній сцені еротичної драми Андрухович — яскравий антифемініст, котрий у свободі жінки бачить неминуче зло для світу і для себе передусім. З¢являється осудливий погляд на Аду Цитрину, котра приймає обох коханців — Різенбокка і Перфецького, та ще сміє насолоджуватися, віддаючись обом одночасно. Її спокій і вмиротвореність після скоєного”зла” пробуджує до свідомості Перфецького, фізичне задоволення якого обертається переляком (“Тож коли я нарешті вибухнув і зійшов на килим ясним струменем, то був у ньому мій жах. Ніколи, ніколи повторював я, бо ніколи.”). Отже, ошуканим в любові постає герой роману, котрий сподівався на щось визначне в житті (“Я нічого не знаю про неї, крім того, що до самого… хотів бути поруч. До самого кінця.”). В Андруховича сексуальна розбещеність жінки раптом затьмила чоловічу розбещеність, до речі, остання всюди подавалася лише як весела пригода. Воістину, що дозволено чоловікові, то не дозволено жінці — Андрухович чітко дотримується цього патріархального закону.

Роман “Перверзія” пародійно представив феміністичний дискурс. Можна допустити, що в такий спосіб Андрухович переграв “Польові дослідження…” Забужко. Оскільки жінка там представлена у своїй подвійній суперечливій сутності (вона претендує на суб¢єктивність, залишаючись водночас об¢єктом, тілом, заздрісною і залежною істотою, з різними психологічними комплексами), а також через сексуальність, то Андрухович фемінізм прочитує, відштовхуючись від жіночо- тілесних проблем. Його героїня Лайза Шейла Шалайзер — відьма, еротоманка, сексуально невдоволена фурія (а від цього — “розгнівана” і “нестримна” феміністка). Фемінізм за Андруховичем - це світогляд сексуально незреалізованих жінок, скерований на помсту чоловікам: істерична доповідь Шалайзер про визволення жіночих структур з-під влади чоловічого органу навмисне подана паралельно непристойному зляганню Ади Цитрини і Стаха Перфецького; на великому сатанинському шоу, де відбувається “загальна натуралізація” учасників церемонії, тобто переведення їх у форму, відповідну внутрішньому змістові, Лайза Шейла перетворюється Аднруховичем у “змієтілу крилату… Ліліт”. Автор “Перверзій” ще раз, пародіюючи основні ідеї “Польових досліджень…”, утверджує опозицію чоловічо-жіночого, як опозицію вищого духовного і нижчого тілесного смислу. А фемінізм в такому розумінні є не що інше як прояв цього нищого смислу — сексуальної жіночої проблеми. Тому чоловічо-жіноча драма у “Перверзії” легко і дотепно пояснюється “карнавалом ”, “невиконанням” героями любовних ролей, чоловічою забавою (“У нас триває велике статеве непорозуміння, — говорить Стах Перфецький на міжнародному семінарі.— Наші дівчата і далі недолюблені нами. Будь-які вияви повноти буття, цього вічного солодко-гіркого свята з його дарами й дірами, для нас замінило застілля — цей ерзац карнавалу, де надто багато п¢ють, їдять і глитають, де навіть “коїтус не коїться”, де “гузна цвяхами присилено”, де “ми йдемо у наступ і грузнем у харчах, і, як лицарі, ляжем кістьми у гостях”. А наші жінки робляться від цього товстішими і пійманими в пастку…”). Андрухович продовжує традиційно-чоловіче уявлення про жіночу проблемність буття. Сексуально вдовольнити жінку — це означає, за Андруховичем, вирішити всі жіночі проблеми. Тому плоть у нього набуває безлічі форм, вона постійно рухається, змінюється. Чоловіча плоть тут здатна вирішити все у світі. Натомість в Забужко тіло — це прокляття, смерть, в ньому знемагає Дух, бунтує і знесилюється. Дух, що оплутаний тілом, кінечністю, несвободою, — таке розуміння жіночої сутності, породжує й цілком іншу ґендерну проблематику.