Псалом братерству

 

брати Коени – Ітан і Джоел – навчили мене

не боятися крові

брати Тютюнники – Григір та Григорій –

так нічому мене й не навчили

брати Маркс вплинули на весь голлівудський кінематограф

брати Лєтови більше схожі на батька з сином

у братів Кличків життя складається якнайкраще

братів Бранко звинуватили у зв’язках із мафією

брати Шумахери й далі представляють «Ferrari»

до речі брати Старостіни ще живі?

брати Баджо зовсім на братів не виглядають

брати Інзаґі мабуть ненавидять один одного

як і брати Чорноволи

братів Суркісів краще не знати

брати Савлохови здається сидять

брати Медведчуки сподіваюся сядуть

братів Хачилаєвих і братів Бараєвих скоро всіх постріляють

з братами Прохаськами давно не бачився

братів Лучуків ніколи не бачив разом

братів Покальчуків навіть не хочу бачити

братів Капранових хронічно не розрізняю

Василь і Вадим Скуратівські – не брати

Іван і Євген Марчуки – не брати

«Брати Гадюкіни» – теж не брати

«білі брати» знову співають гімни в переходах метро

брати Ворнери зняли другого «Гаррі Поттера»

брати Вайнери здається еміґрували або повмирали

брати Стругацькі вплинули на кілька поколінь

але мене чомусь обійшли бо

мене більше цікавили брати Гонкури

брати Еліоти – Томас Стернз і Джордж

брати Голмси – Шерлок і Майкрофт

«Брати Карамазови» та «Йосиф і його брати»

а дитинство моє – це взагалі суцільні брати Ґрімм

 

з братів Джексонів у люди вийшов лише Майкл

з братів Нобелів – лише Альфред

з братів Ульянових – лише Володимир

з братів Бушів – лише Джордж

з братів Зерових – лише Микола

але Михайлові пощастило більше

братам Люм’є пощастило обом

 

крім усіх згаданих є брати

єдинокровні єдиноутробні молочні зведені духовні

молодші середні старші

брати‑близнюки брати‑двійнята сіамські брати

двоюрідні троюрідні лісові серапіонові гедеонові

«Брати Тютчеви» – продаж упаковочних матеріалів

є побратими братушки братанки братчики братіки братки братухи братани брателли

брати по нещастю і брати по зброї

тріє як рідні брати самому чорту брат

ні сват ні брат на брата брат о де ж ти брате

братовбивці братолюби братопродавці

брати во Христі брати‑мусульмани брати‑слов’яни брати‑пілоти брати‑акробати брати Ґавз

бувають брати більше схожі на коханців

бувають брати взагалі між собою не схожі

 

якби у мене не було брата

хто б тоді мені розповів у чому відмінність між

жіночими та чоловічими статевими органами?

кому б я довірив таємницю свого першого кохання?

хто б мене навчив як добувати нехитре чоловіче задоволення?

хто б мені пояснив різницю між штрафним і вільним ударом?

 

хтось обов’язково мусить бути поряд

якщо у вас немає брата дай вам бог бодай сестру

 

із сестрами навіть ще цікавіше

 

 

Не називайте мене іронічним поетом

 

бо мене теж реально дістала іронія

так наче крім неї вже нічого в цьому світі не зосталось

ні любові ні вічних тем ні малої людини ні піонерів‑героїв

 

а насправді ситуація серйозна і драматична:

 

він чекає його з армії

 

і невідомо чи дочекається

 

 

Сергій Жадан

ВДВ

 

 

Сергій Жадан (23.08.1974) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірників «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані вірші 1992–2000) (2000), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), а також книг прози «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичноï молоді» (2006) та «Ворошиловград» (2010). В 2006 році вийшла книга вибраних творів «Капітал».

 

* * *

 

Південно‑західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

 

Ходить, ніби матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає – темна і нетвереза,

розганяючи сновидіння.

 

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона –

чорного хіміка з Лозової.

 

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

 

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

 

Тепер я не сплю, хоч третя година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

 

– Як ти, брат? – питаю. – Проспався?

Може тобі сигарет нарити?

– Ладно, – відказує він, – не парся –

з моїми проблемами тільки курити.

 

– Страшно, – питаю, – з того боку?

– Не страшно, – каже, – просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

 

А тут – ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш – і не можеш забути.

 

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

 

Так що вези мене, брат, додому,

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

 

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою,

що з головою моєю робити.

 

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені – чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

 

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити –

це померти подалі від неї.

 

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця –

для неї це просто чесна робота.

 

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

 

Поговори зі мною, братка.

Палений найк, стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.

 

 

* * *

 

Я брав за живе,

я служив у вдв,

перегонив через Чехію побиті беемве.

В мене віза германська,

віра християнська,

тьолка із Антверпена й партнери із Бердянська.

 

Податковий прес,

бізнесóвий інтерес,

поморочені розборки з чуваками з мчс.

Депозити в банках

на підроблених бланках.

Хтось сидить на Біблії, хтось сидить на транках.

 

Сніг на гілках,

імена в записниках,

після всього залишається три штуки на руках.

Пробити по базі

номери на камазі

і валити до Берліна з пересадкою у Празі.

 

Нічні прогони,

залізничні перегони,

два п’яних капітана з міністерства оборони.

Рвались до бою,

потім бились між собою.

Цікаво, хто їм довіряє їхню табельну зброю?

 

Кров на траві,

шита рана по брові,

дві навиліт вогнепальні і чотири ножові.

З прохідних дворів

від місцевих оперів

до гарячих горизонтів і південних морів.

 

Поштові пакунки,

можливі порятунки,

мінтовські понти, заморожені рахунки,

рвані берці,

родичі в Америці –

спробуй прожити з чесної комерції.

 

 

* * *

 

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

 

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

 

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

 

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

 

 

* * *

 

Це і є життя –

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

 

Це й була боротьба –

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

 

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття –

це і є життя,

 

коли застуда стара,

коли вона завмира

і говорить: стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

 

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові –

злагоджені,

хорові.

 

 

* * *

 

Колись вона жила в цьому будинку

і поверталася серед ночі додому,

минала школу і трамвайну зупинку,

яку перенесли кілька років потому.

 

Коли була зима й вона не мала роботи,

сусіди бачили, як вона сидить і читає,

дивлячись на засніжені дахи напроти,

схожі на рисові поля в Західному Китаї.

 

А влітку, коли приходили ранки

і зливи стягувались і виливалися,

у барі внизу юні американки

пронизливо співали і цілувалися.

 

Цілування було безкінечно довге,

співали вони жагуче й фальшиво.

Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

не було порожньо і не було паршиво.

 

Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

хоча би іноді позичали їй сигарети

і присвячували свої жахливі поезії.

 

 

* * *

 

Схожі на озера країни, в яких ми жили,

стоять за нашими спинами,

в нашому щільному минулому.

Що лишається тобі від озера?

Лишаються крига й туман, сплески води,

голоси та відлуння

в ранковій тиші.

 

Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,

ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,

аби вони змінювались на краще.

За нашими голосами можна було дізнатись,

де обривається берег.

 

Лишаються тіні дерев і перехожих,

лишаються довгі зелені водорості.

Лишається світло, на яке озираєшся,

навіть коли його зовсім

не видно.

 

 

* * *

 

Я чекав, коли закíнчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

 

А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,

і щоби обійти її – потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

 

Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках й безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

 

Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті‑решт.

 

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

 

Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на холодні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

 

І падають без зупинки та вороття.

Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

 

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

Випадкових снів золота земля.

Тоді лише твого серця неспокійна хода –

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.