Нефи теплих долонь
Автомобілів заповнена вулиця Рухалася повільно, Як ланцюг старого годинника, Амброзія на узбіччі Гойдалася тихо, Із‑за гори, з‑за грудастих хмар Виривалися сліпучі промені, Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери – Спалені книги, одцвілі розмови, Мелодії приспані, А назустріч затору Порожньою смугою виклично Нісся фіолетовий кабріолет (кабріолетовий фіолет) Зовсім без водія, Й лише на сидінні задньому Жінка Силою свого погляду Крутила кермо, Натискала педалі І все таке, А під теплими нефами її долонь, Поверх візерунків шкіри Було нанесено й мої відбитки пальців, Ніби Палімпсести.
Гробки
Ти не повіриш, як біжить, Із русла вирвавшись, вода, Вкриває острови, мости І випиває день до дна.
І риби згризли вати сон, Вже, як птахи, в дерев гілках. В гілках, заритих по коліно В воду, радість, ріст і жах.
Примружить сонце кольори Й завмерлий цвинтаря кашкет, Де твої букви на хрестах, Незграбних і чужих іще.
Архітектура цих гробків – Бездонний річковий експрес, Оглушливо шепоче так: «Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»
Горять луки, пухкі гілки Стискають м’яко горла пульс. Це рід. У паводок очей Його я злякано дивлюсь:
Йому потрібен я – не я, А нова гілка, й хруст, не рух. Я втік. Я встиг. І здивувався В небі чорногуз чи крук.
Порт Поділ
Так спокійно сідають на плечі Кольори припортових небес. Дощ потреться об руку, і вечір Позіхне, в світла плямах увесь.
У кварталах, квадратах, трамваях Кожна вивіска – ніби браслет. Я по сходах з гори поспішаю, Ти ідеш між вогнів по шосе.
Так осінньо скрутилось бароко В зелень бань і наличники хмар, Замість слів – лиш калюжі, і збоку В мокре небо відходить базар.
Значить, мовчки слова відчувайте, Як летять повз майдани думки, Пам’ятайте, любіть, пробачайте. В річці плавають згаслі роки.
Олія
Емоції гострішають, Іржа трохи зникає З контактів, Коли Під вечір транспорт засинає, Мов якийсь джміль на зиму. І от стоїш ти на порожній трасі Бетонній, Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки, Й секунди утікають стрімко так, Що ти вже розрізняєш запах різних трав. Але знаходиться водій, Котрий тебе врятує, Розгониться до ста тридцяти двох, Кермо відпустить І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора. Веди, святий Миколо, не впускай, Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав! З‑під хмари сонце спуститься, Обшпаривши востаннє Олією оливковою небо, І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють, Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте, За вами ластівки летять – наздоганяють У естафеті одна одну, І ти знову засинаєш, Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин – Просто у них Вечірня Олімпіада Над кількома лівобережними провінціями.
Свобода
Свобода – як легкий голод, Свобода – як добрий апетит!
Це коли ти виходиш із дому І в кишені маєш картоплину варену, Заходиш із нею до парку, Кидаєш далеко вгору, Й поки вона летить, Не чуєш нічого на світі.
Це йти хвостом пухнастим Стежки в горах над морем Удвох Та співати.
Це коли просто не можеш Увімкнути м’язи, Щоб підвестись І зробити щось, Коли гризеш себе за хвіст Серед рудої глиці.
Це коли так тяжко Вслухатися в тишу, Коли зовсім нестерпно Витримати Грім згори.
Але все одно я якось не хочу Віддавати її, Навіть за купу зібраного Жовтневими двірниками листя, Навіть за каштани й жолуді, Навіть за дружбу, Навіть коли зупинку скляну, На якій я переховуюсь від зливи, Скасовано.
Тільки на одне Інколи хочеться її обміняти – На запах ремонту взуття, Чи не найкращий у світі запах, Котрий пружно і м’яко тягнеться так, Немов найсмачніший у світі язик.
Птахи
Мої друзі сміються Й фотографують качку, Щоб відіслати її емемескою Дочці, Яка подорожує з класом.
Я гостюю в них У дитячій кімнаті З паперовим стрижем на стелі, Й через це Щоночі Робити волосся моє сивішим Приліта не хто‑небудь, А добра фея.
Ось вона: Бере ще одну волосинку Й фарбує найтоншим пензликом, Цілує в лоба, І від цього я сплю трохи спокійніше, Ніби це ти мене рукою погладила.
|
