ПЕРЕДМОВА. Криза солідарної системи пенсійного забезпечення спричинила залучення державою до вирішення цих проблем недержавних утворень

Криза солідарної системи пенсійного забезпечення спричинила залучення державою до вирішення цих проблем недержавних утворень, які на сьогодні становлять третій рівень реформованої пенсійної системи — недержавне пенсійне забезпечення. Аналогічні структурні реформи в інших країнах світу розпочалися ще 25 років тому. В Україні це надзвичайно складне і комплексне питання залишалося невирішеним до 2003 року, хоча можливі шляхи проведення пенсійної реформи почали активно обговорювати близько десятка років тому.

16 липня 2003 року в Україні було прийнято два основних закони, що започаткували розвиток недержавного пенсійного забезпечення: Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” і Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення”. Першим із згаданих законів передбачено створення трирівневої системи пенсійного забезпечення. Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення” визначає правові засади функціонування третього рівня цієї системи — недержавного пенсійного забезпечення — та регулює правовідносини, пов’язані з цим видом діяльності.

Проблематика недержавного пенсійного забезпечення становить науковий інтерес для цивільного права України насамперед із тих мотивів, що правове регулювання недержавного пенсійного забезпечення містить як публічно-правові, так і приватноправові елементи, а значну частину відносин у сфері недержавного пенсійного забезпечення складають саме цивільно-правові відносини.

З огляду на те, що недержавне пенсійне забезпечення є фінансовою послугою і передбачає залучення вільних грошових коштів населення, правове регулювання статусу недержавних пенсійних фондів як основних суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення повинне ґрунтуватися на наукових засадах. Від стану теоретичної розробки і законодавчої регламентації цивільно-правового статусу недержавних пенсійних фондів суттєво залежить надійність та ефективність роботи системи недержавного пенсійного забезпечення.

Разом із тим, можна з упевненістю стверджувати, що комплексні наукові дослідження цивільно-правового статусу недержавних пенсійних фондів в Україні не проводилися. Відсутність фундаментальних досліджень та наукового аналізу цивільно-правового статусу недержавних пенсійних фондів виявляється у прийнятті науково необґрунтованих нормативних актів, відсутності системних підходів до їх перегляду, а відтак, не сприяє досягненню чіткості і визначеності у відносинах між суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення.

Автор у своїй роботі провела порівняльний аналіз підходів до визначення правового статусу недержавних пенсійних фондів у зарубіжному досвіді. Вона проаналізувала дефініції недержавних пенсійних фондів у теоретичній літературі й законодавстві та запропонувала власне визначення недержавного пенсійного фонду у праві України, що може бути запропоноване як нормативне визначення. Достатньо послідовно автором було з’ясовано місце недержавних пенсійних фондів у системі учасників цивільних відносин. Це, у свою чергу, дозволило автору окреслити систему основних елементів цивільно-правового статусу недержавних пенсійних фондів і відповідним чином структурувати роботу.

Ю.В. Вітка провела глибоке теоретичне дослідження правосуб’єктності недержавного пенсійного фонду. Фактично вперше зроблено важливі для науки цивільного права висновки про те, що адміністратор та особа, що здійснює управління активами, є юридичними особами, що реалізують правосуб’єктність недержавного пенсійного фонду, а зберігач забезпечує реалізацію правосуб’єктності недержавного пенсійного фонду.

Актуальними для практики діяльності суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення є висловлені автором пропозиції щодо необхідності формування засновниками пенсійного фонду відокремленого майна для забезпечення його основної діяльності, запровадження дворівневої схеми управління цією юридичною особою та розробки конкретних механізмів для забезпечення реальної здатності недержавного пенсійного фонду нести цивільно-правову відповідальність. Окрім цього, результати дослідження можуть бути використані в роботі органів державної влади, у практиці діяльності недержавних пенсійних фондів та інших суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення.

Усе це Юлією Володимирівною Віткою достатньо чітко, послідовно й аргументовано викладено у даній монографії, яка є першим науковим дослідженням проблем НПФ. Незважаючи на те, що робота видається за результатами дисертаційного дослідження, вона заслуговує на розповсюдження для широких кіл читачів, оскільки ця праця становить значний інтерес як для науковців (і не тільки в царині цивільного права), так і практиків у сфері недержавного пенсійного забезпечення.