Зміст соціального управлінняІноді питання про сутність явища ототожнюють з його змістом. Це неправильно, оскільки йдеться про два цілком самостійних поняття, чого ігнорувати ніяк не можна. Ігноруючи зміст поняття управління і виходячи із формально-логічного (кібернетичного) уявлення про нього, окремі дослідники ототожнюють його з будь-якою діяльністю, як пізнавальною, так і перетворюючою. В результаті навіть "впливи" робітника па предмет та знаряддя праці розглядаються ними як управління. В публікаціях, котрі присвячені проблемам управління в сфері правоохоронної діяльності, можна знайти щодо цього характерні ілюстрації. Так, професор Г.О. Туманов пише: "Значні за обсягом управлінські впливи справляють, наприклад, працівники, які не мають підлеглих за посадою. Так здійснюють управління рядові міліціонери, які забезпечують громадський порядок, наприклад, на стадіоні"2. Напрошується парадоксальний висновок, а саме: адміністративні, оперативно-розшукові та кримінальне-процесуальні заходи, яких вживають правоохоронні органи, є методами управління. Однак управління тут має місце лише в організації правоохоронної діяльності. Як і будь-яка, здійснювана в суспільстві, діяльність, соціальне управління прагне досягти певної мети. Його зміст обумовлюється комплексом взаємопов’язаних функцій та методів їх реалізації, які використовуються при цьому. Соціальне управління засноване на притаманних тільки людині здатностях ставити перед собою цілі і знаходити адекватні засоби їх досягнення, передбачати результати впливу. В історії суспільства ніщо не робиться без свідомого наміру, без бажаної мети. Саме цією ознакою соціальне управління відрізняється від того, що ми умовно називаємо управлінням у складних біологічних і технічних системах. Цілі соціального управління виплива- 2 Туманов Г.А. -Организацня управлення в сфере охраны общественного порядка. - М., 1972. - С. 94. ють із суспільних потреб. Свідомі, активні зусилля людини щодо їх досягнення характеризують управління як цілеспрямовану працю, з якої ясно проглядається єдність інтелектуального та вольового моментів. Треба відмітити, що цілі управління диференціюються залежно від рівнів його здійснення. Так, мета управління суспільством в цілому складається з забезпечення ефективного функціонування та розвитку усіх відповідних соціальних структур, вирішення загальних завдань шляхом створення та організації діяльності спеціальних державних органів та громадських організацій, які здійснюють управління в різних сферах. На індивідуальному рівні мета управління міститься в підвищенні творчої активності особи. Це досягається: 1) визначенням місця соціальної функції, прав і обов’язків кожної людини в соціальній системі; 2) підготовкою індивіда до виконання своїх завдань; 3) створенням сприятливих умов для найкращого здійснення ним його соціальної функції; 4) відповідним контролем за його діяльністю. Щодо окремого колективу метою управління є консолідація та спрямування індивідуальних зусиль виконавців на ефективне розв’язання загальних завдань. Цілі управління досягаються в результаті здійснення таких його загальних функцій, як: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль. Вони виступають різновидами управлінської діяльності, які об’єктивно необхідні в будь-яких соціальних системах. Відомо, що кожний керівник на основі вивчення проблем, які виникають перед колективом, повинен передбачати розвиток подій в майбутньому та планувати, тобто визначати програму та порядок дій підлеглих. Йому треба організовувати діяльність колективу, створювати умови для ефективного виконання завдань, які стоять перед ним, виявляти в процесі контролю відхилення в роботі й вносити в неї необхідні корективи, подавати виконавцям практичну допомогу. Таким чином, набір функцій управління є універсальним. Зміст же їх залежить від специфіки виконавської діяльності. Тут виявляється її діалектичний зв’язок з управлінням. Розгляд цих сторін у відриві одна від одної може призвести або до абсолютизації або викликати недооцінку значення управлінських процесів. Функції управління здійснюються за допомогою різних методів та технологічних операцій, які виконуються послідовно; їх сукупність утворює процес управління, який має циклічний характер. Кожен одиничний управлінський цикл включає в себе розробку й прийняття рішення, а також організацію його виконання. Якщо цілі, принципи, функції і методи управління розкривають його зміст, то процес вказаної діяльності характеризує її просторово-часову форму. Цілі, принципи, функції і методи управління у сукупності складають механізм управління, котрий може діяти в рамках спеціально організованої системи. В соціальному управлінні і управляючу підсистему (суб’єкт управління) і керовану підсистему (об’єкт управління) представляють люди – окремі або з’єднані в різні спільності особи, які є носіями певних суспільних відносин. Отже, людина виступає й суб’єктом й об’єктом соціального управління. Однак необхідно мати па увазі певну умовність цієї конструкції. Відношення "керівник – підлеглий", хоч і є найбільш поширеним в соціальному управлінні, але не охоплює усіх складних характеристик субєкта і об’єкта. Поряд з індивідуальним, існує і колективний (колегіальний) суб’єкт управління, який впливає на певні суспільні утворення, що діють в різних сферах суспільного життя. Таким чином, суб’єктом соціальною управління в суспільстві є складна система галузевих і територіальних, державних і недержавних органів і організацій. Об’єктом управління, поряд з людиною як первинним його компонентом,- виступають і різні соціальні спільноти, які організовують і здійснюють виробничу діяльність. Серед цих об’єктів найбільшу цілісність, яка відображає усі сфери життя людини, має суспільство, що розглядається як єдиний суспільний організм. Управління ним передбачає виявлення організуючого впливу на економічну, соціально-політичну і духовну сфери його функціонування. Подальша диференціація вказаних об’єктів дозволяє виділити такі соціальні утворення, як державні органи й установи, підприємства з різними формами власності та ін. Для соціального управління характерним є те, що між управляючим впливом суб’єкта і реакцією на нього об’єкта немає жорсткої детермінації. Вона, наприклад, притаманна технічним системам, реакції котрих завжди однозначні, оскільки запрограмовані заздалегідь. Об’єкт же соціального управління досить самостійний, має здатність до самоуправління і такий же активний, як і суб’єкт. Соціальні об’єкти мають власні закономірності функціонування й розвитку, на які треба зважати при здійсненні управління. Обєкт управління не тільки реагує па управляючі впливи суб’єкта, не тільки сигналізує про їх наслідки та результати, а часто прямо примушує його до певної перебудови управляючих впливів, до зміни їх характеру й змісту. Тому соціальне управління являє собою не однобічний вплив управляючої підсистеми на керовану, а діалектичну взаємодію між його суб’єктом і об’єктом, яка складається з різноманітних прямих і зворотних зв’язків між ними. Між суб’єктом і об’єктом соціального управління існує внутрішня єдність. Суб’єкт управління завжди має справу із змінюваним об’єктом і намагається встигати за ним в своєму розвитку. Однак відповідність між ними в дійсності ніколи не буває повною, оскільки вона встановлюється і порушується одночасно. Така проблемна ситуація загострюється і, як правило, руйнується відповідним регулюванням. Разом з тим тут можливі і вкрай небажані відхилення, які тягнуть за собою серйозні негативні наслідки. Так, іноді управляюча підсистема надто відстає в своєму розвитку від керованої, тобто такої, якою управляють. Тоді в функціонуванні останньої або домінує стихійний початок, або її дії сковуються застарілими формами, тобто управляюча підсистема набуває консервативного, застійного характеру. В окремі періоди управляюча підсистема як би забігає надто далеко вперед і діє, не зважаючи на досягнутий стан і закономірний розвиток керованих об’єктів. В подібних випадках виникають неприродні, нерідко потворні форми управління, пов’язані з проявами суб’єктивізму. Для запобігання цьому необхідно мати надійний механізм цілеспрямування, гнучкі організаційні структури, ефективні системи інформаційного забезпечення, контролю і т.д. Великий практичний інтерес становить питання про віднесення до числа об’єктів соціального управління різноманітних процесів, які відбуваються в суспільстві (міграція населення, злочинність і т.п.). Соціальні процеси, на думку Я. Щепанського, е серії послідовно однорідних явищ, що проймані причинно-наслідковими зв’язками і структурно-функціональними залежностями3. їх основу складає безліч взаємодіючих воль окремих осіб. Саме тут відображаються зв’язки людей, які виникають стихійно або свідомо в процесі співжиття, виробничої діяльності, що виявляються в їх поведінці. Соціальні процеси виникають іноді мимовільно (зокрема, при взаємопогашенні численних індивідуальних відхилень). При цьому спостерігається виявлення саморегуляції суспільства. В інших випадках вони є результатом свідомої діяльності людей, заснованої на пізнанні закономірностей функціонування і розвитку як усієї суспільної системи, так і деяких її елементів. Природно, що через постійну неповноту знань про дії вказаних закономірностей, а також відсутність реальних можливостей (ресурсів) багато аспектів соціальних процесів зостаються поза межами впливу з боку суспільства. Крім того, сам вплив на такі процеси справляється суспільством опосередковано, тобто через організацію діяльності спеціальних органів. Останні, в свою чергу, прямо чи посередньо регулюють окремі виявлення конкретних процесів. Подібний вплив суспільства на соціальні процеси з метою їх упорядкування є результатом пізнавальної та перетворюючої діяльності людей, соціальних спільнот. Управління при цьому складається лише з організації ефективного функціонування відповідних соціальних утворень. Об’єктом управління деякі дослідники називають злочинність. Наукові публікації з проблем права та кримінології не піддають сьогодні’ сумніву ту обставину, що злочинність являє я Див.: Щепанский Я. Злементарнме понятия социо.тогии. - М., 1969. - С. 193. собою цілком сформоване соціальне явище, яке детерміновано суперечностями суспільного життя в сфері економіки, демографії, культури, свідомості, управління і т.д. Отже, боротьба із нею триватиме довго. Відносна сталість основних показників злочинності (структура, "географія", статево-вікопий та соціальний склад злочинців, рівень тяжких злочинів, рецидив та ін.) дає змогу стверджувати, що вона носить характер статистичної закономірності, або, в усякому разі, цілком очевидної тенденції. Це дозволяє авторам, які вважають за можливе розглядати злочинність як об’єкт управління, уявляти її у вигляді соціальної системи4. Вказана концепція викликає певні сумніви. Немає ніяких доказів наявності у злочинності основної властивості системи, тобто зв’язки елементів (злочинів), які складають її, "сильніші" за їх взаємодію із середовищем. Більш того, навіть не робилося ніяких спроб виявити такі внутрішньосистемні зв’язки. В той же час тісні зв’язки злочинів із зовнішнім середовищем установлені як в результаті численних досліджень, так і матеріалами кримінальних справ. Статистичні закономірності злочинності необхідно, мабуть, розцінювати як прояв іншої системи – суспільства в цілому. Такий висновок має більше підстав, ніж зведення злочинності в ранг системи. Уявлення про злочинність як соціальну систему стає іце більш непереконливим, коли мова заходить про реальну дійсність, про практичну і навіть потенційну можливість керувати цією "системою". Судити про наявність такої можливості правомірно, якщо виходити з того, що управління – це вплив на відповідну підсистему. Нависокому рівні абстракції вказана інтерпретація розглядуваного поняття може бути достатньою. Однак вже на загальносоціологічному, а тим наче на прикладному рівні слід уникати такого гіпертрофованого розуміння управління, яке приводить до того, що цей вид діяльності починають ототожнювати з діяльністю в цілому. Переведення тієї чи іншої системи, яка виступає об’єктом діяльності, в новий стан – це результат всієї людської діяльності, насамперед того її виду, який іменується предметною діяльністю. На відміну від предметної діяльності, яка безпосередньо перетворює об’єкт, управління лише забезпечує таке перетворення. У такому розумінні злочинність, незалежно від того, визнається чи не визнається вона системою, і правопорушництво в цілому виступають об’єктом саме предметної, тобто правоохоронної діяльності. Остання ж і є об’єктом управління. Суб’єкт і об’єкт управління знаходяться між собою «особливих суспільних відносинах. Такі відносини виникають у процесі реалізації функцій управління і тому звуться управлінсь- 4 Див.: Вицин С.Е. Моделирование в крнминологии. - М., 1974 – С. 26: Його ж: Системный подход и преступность. - М., 1980. - С. 39-45. кими. Вони безпосередньо пов’язані з владою і мають соціально-політичну спрямованість. Влада – це вольові відносини між людьми, соціальними групами, класами; влада, як і управління, іманентна властивість будь-якого суспільства. що забезпечує його успішне функціонування шляхом опливу на людей, регулювання їхньої поведінки. Де досягається використанням авторитету представників влади і прямим розпорядництвом. Таким чином, застосування влади можна розглядати як один із методів управління, існуючий поряд з адміністративними, економічними і соціально-психологічними методами. Державна влада завжди має політичний характер. У класовому суспільстві політичні відносини між різними об’єднаннями людей формуються спершу з приводу влади, яка зумовлює також способи управління. Загальність і універсальність названих відносин виявляється в їх проникненні в усі сфери соціального життя. Саме тому система управління в класовому суспільстві, по суті, має політичний характер, а управлінські відносини людей відображають політичну спрямованість суспільного організму. За своїм змістом управлінські відносини виступають як організаційні, оскільки за їх допомогою забезпечується формування, цілеспрямоване та упорядковане функціонування соціальних систем. Таким чином, управлінські відносини являють собою конкретну форму соціальних зв’язків свідомо-польового та організаційного характеру, в котрих одна сторона (суб’єкт) є носієм функцій управління, а друга (об’єкт) зазнає її регулюючого впливу, який відповідає цілям соціального управління5. Сутність управлінських відносин виявляється в системі функціональних, організаційних та інформаційних зв’язків, які виникають між людьми, їх спільностями в процесі управління. Виходячи з характеру зв’язків між суб’єктом і об’єктом, можна виділити управлінські відносини субординації та координації. Першим з них притаманне розпорядннцтво, тобто адміністрування керівника і виконавство підлеглих. Залежно від типу організації управління, визнаного в тій чи інший системі, відносини субординації можуть бути лінійними, функціональними і змішаними. Однак усі різновиди відносин субординації передбачають вплив на волю учасників сумісної діяльності на основі принципу "влада – підпорядкування". У відносинах же координації на перший план висуваються погодження цілей та визначення порядку діяльності окремих осіб та спільностей. За ознакою нормованості соціальних ролей суб’єкті!» управління виділяються формальні та неформальні управлінські відносини. Перші з них – це відносини між суб’єктом і об’єктом управління, які регулюються нормативними актами. Другі Див.: Козлов Ю.М., Фролов Е.С Научная организация управлення и право. - М.. 1986. - С. 180. ж складаються, як правило, на основі психологічної сумісності людей, відповідності їх характерів, збігу інтересів, симпатій та антипатій. На відміну від формальних управлінських відносин, які базуються, насамперед, на "авторитеті влади", неформальні відносини ґрунтуються на "владі авторитету". У більшості випадків управлінські відносини регламентуються нормами права, що упорядковує компетенцію органів управління, їх організаційні структури. В результаті вони набувають характеру правових відносин, в котрих персоніфікуються юридичні права і обов’язки сторін. Однак управлінська діяльність тісно пов’язана з елементами творчості, котрі не піддаються повною мірою фіксації та норму пані по. Окрім того, в регулюванні управлінських відносин “беруть участь" й інші соціальні норми та правила організаційного характеру. Таким чином, розгляд сутності та змісту соціального управління дозволяє визначити його як об’єктивно необхідний різновид діяльності, що складається із свідомого та цілеспрямованого впливу суб’єктів управління на різні соціальні системи з метою підвищення ефективності їх функціонування, приведення його у відповідність до об’єктивних закономірностей розвитку.
|
