Кафедра патологической анатомии с курсом судебной медицины

Після Другої світової війни Берлін був поділений між країнами антигітлерівської коаліції на чотири окупаційні зони. Східна зона, зайнята радянськими військами, стала називатися Східним Берліном. У трьох західних зонах, які всі разом за розміром не перевищували східної, контроль здійснювали власті США, Великобританії і Франції. Найвищим органом управління Берліном стала Союзна комендатура, куди входили представники всіх країн.

Блокада Західного Берліна радянськими військами, почата 24 червня 1948 року, ознаменувала собою одна з перших криз "холодної війни". Приводом для введення блокади стала грошова реформа, яку США, Англія і Франція провели в західних зонах без згоди СРСР, ввівши в обіг 21 червня 1948 року нову німецьку марку.

У 1949 році Східний Берлін став столицею НДР, в його склад входило 11 округів: Центр (Mitte), Пренцлауер‑Берг (Prenzlauer Berg), Фрідріхсгайн (Friedrichshain), Панков (Pankow), Вайсензеє (Weissensee), Гогеншенгаузен (Hohenschönhausen) (з 1985 року), Ліхтенберг (Lichtenberg), Марцан (Marzahn), Геллерсдорф (Hellersdorf), Трептов (Treptow), Кепеник (Köpenick).

Західний Берлін фактично був анклавом, з усіх боків оточеним територією НДР. До Західного Берліна входили міські округи: Тіргартен, Шарлоттенбург, Вільмерсдорф, Шпандау (британський сектор окупації), Кройцберг, Нойкельн, Темпельхоф, Шенеберг, Целендорф, Штегліц (американський сектор окупації), Веддінг, Райникендорф (французький сектор окупації).

Межа між західною і східною частиною Берліна спочатку була відкрита. Розділова лінія протяжністю 44,75 км (загальна протяжність межі Західного Берліна з НДР складала 164 км) проходила прямо по вулицях і будинках, річці Шпреє, каналах тощо. Офіційно діяли 81 вуличний пропускний пункт, 13 переходів в метро і на міській залізниці.

У 1948 році західні держави уповноважили глав земельних урядів в своїх зонах окупації скликати Парламентську раду для розробки конституції і підготовки створення західнонімецької держави. Його перше засідання пройшло в Бонні 1 вересня 1948 року. Конституція була прийнята радою 8 травня 1949 року, а 23 травня Конрад Аденауер проголосив створення Федеральної Республіки Німеччини (ФРН).

 

У березні 1961 року на засіданні Політичного консультативного комітету держав-учасників Варшавського договору, що відбувся в Москві, ідею закрити межу із Західним Берліном відхилили. У свою чергу, міністри закордонних справ країн НАТО підтвердили в травні 1961 року намір гарантувати перебування збройних сил західних держав в західній частині міста і її "життєздатність".

У цей період влада НДР скаржилася на західні погрози і маневри, "провокаційні" порушення кордонів країни і звинувачувала "агентів ФРН" в організації десятків актів саботажу і підпалах. Неможливість контролювати потоки людей, що переміщалися через кордон, викликала велику незадоволеність керівництва і поліції Східної Німеччини. Керівник НДР Вальтер Ульбріхт тоді енергійно переконував лідерів соціалістичного табору в необхідності споруди бар'єру між німцями.

2 криза

Ситуація загострилася влітку 1961 року. Жорсткий курс східнонімецького лідера Вальтера Ульбріхта, економічна політика, спрямована на те, щоб "наздогнати і перегнати ФРН", і відповідне збільшення виробничих норм, господарські труднощі, насильницька колективізація 1957‑1960 років, зовнішньополітична напруженість і вищий рівень оплати праці в Західному Берліні спонукали тисячі громадян НДР виїжджати на захід. Тоді власті Східної Німеччини звинувачували Західний Берлін і ФРН в "торгівлі людьми", "переманюванні" кадрів і спробах зірвати їх економічні плани.

На зустрічі генеральних секретарів компартій соціалістични країн 5 серпня 1961 року НДР отримала необхідну згоду східноєвропейських країн, а 7 серпня на засіданні політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН - східнонімецька компартія) було ухвалено рішення про закриття кордонів НДР із Західним Берліном і ФРН. Відповідну ухвалу прийняла Рада міністрів НДР 12 серпня.

Спорудження Берлінської стіни почали 13 серпня 1961 року. Спочатку це були, головним чином, дротяні загороди. Збройні сили НДР розкотили колючий дріт завдовжки 46 км. Пізніше стали споруджувати стіну. В середині вересня 1961 р. її протяжність становила вже 3 км. Довгі роки вона постійно зміцнювалася: спочатку її звели з порожнистих блоків, потім - з бетонних плит, пізніше - з серійно виготовлених сегментів.

Спочатку "Антифашистська захисна стіна" ("Antifaschistishe Schutzwall"), як її тоді називали, складалася з бетонної огорожі двометрової висоти протяжністю 45,1 км. В період будівництва стіни міські комунікації, лінії метро та інших транспортних засобів, що пов'язували східну і західну частини Берліна, заблокували.

51. Обєднання Німеччини 1990р. У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція квалі-фікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не вклю-чені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.

53. Повоєнний розвиток Італії. Проголошення республіки. Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем'єром. Північна Італія в цей час все ще перебувала під німецькою окупацією. Тут під керівництвом локальних Комітетів Національного Визволення розгорнувся рух Опору. Визволення цієї частини Італії відбулося 29 квітня 1945 р., коли представники німецької армії підписали акт капітуляції, що мав увійти в життя 2 травня. Таким чином, Друга світова війна остаточно завершилася для Італії 2 травня 1945 р.

Після звільнення Італії був створений спеціальний Верховний комісаріат із дефашизації та розпочалися розслідування і чистки державного апарату, які, проте, не мали систематичного характеру. За офіційними даними кількість засуджених фашистів, звинувачених у порушенні правових норм, становила 1732 особи.

Кабінет Ф. Паррі ухвалив низку важливих декретів і серед них - про порядок створення нової демократичної держави.Проте коли Ф. Паррі почав наполягати на прискоренні проведення референдуму з питання форми державного ладу та проведенні виборів до Установчих зборів, які мали ухвалити нову Конституцію, проти нього виступили ліберали з півдня Італії. Це призвело до відставки в листопаді уряду Ф. Паррі. Роль тимчасового парламенту з 25 вересня 1945 р. до 1 червня 1946 р. виконувала Національна Консульта, У 1946 р. ухвалений новий виборний закон, який розширив контингент виборців більше ніж у двічі; вперше право голосу було надано жінкам. Навесні 1946 р. були проведені вибори до місцевих органів влади, перевагу на яких здобули християнські демократи.

Однією з важливих проблем перших післявоєнних років стало питання про форму державного ладу. Монархія була скомпрометована співпрацею з фашизмом. 2 червня 1946 р. відбувся всенародний референдум із питання державного устрою Італії. Італія була проголошена республікою 18 червня 1946 р. Умберто II залишив територію країни, оселившись у Португалії. Після оголошення республіки Установчі збори передали функції Тимчасового глави держави відомому правнику, представнику Італійської ліберальної партії Енріко Де Нікола (1946 - 1948). Для підготовки проекту конституції Установчі збори створили "комісію 75-ти".

54. Діяльність правоцентристських урядів в Італії 1948-63рр. Економічне диво. Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з А. де Гаспері (1881-1954). Він до 1953 р. знаходився при владі в Італії, відігравши таку ж роль в історії країні, як К.Аденауер у ФРН.

А. де Гаспері будучи високоосвіченою людиною, учасником руху Опору, маючи багатий життєвий досвіт, не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО – єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). Хоча, на відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У 1957 р. Італія стала однією зі співзасновниць ЄЕС.

Вибір демократичного шляху розвитку став одною з причин італійського «економічного дива».

У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання у Європі вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю ліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався джерелом бідності і соціальної напруги.

Причини і передумови італійського «економічного дива»

 Аграрна реформа, яка дещо зняла гостроту соціальної напруги на селі та земельної проблеми. Селяни отримали за викуп і кредит 1,5 млн. га. Сприяла розширенню внутрішнього ринку, модернізації сільського господарства.

 Відмова США, Великобританії від своїх часток репарацій з Італії.

 Допомога за «планом Маршалла» (1,5 млрд. дол.), що дозволило у короткий час відновити довоєнний рівень виробництва (1948 р.- у промисловості, 1950 р. – у сільському господарстві).

 Державна підтримка великих корпорацій, стимулювання централізації капіталу. В результаті поява великих промислових імперій: ФІАТ, Монтекатіні, Піреллі, Едісон, Оліветті та ін.

 Створення великих державних підприємств і значного за розмірами державного сектора економіки (до 40% промисловості).

 Значні капіталовкладення у розвиток відсталого Півдні країни.

 Дешева робоча сила.

 Залучення іноземного капіталу.

 Участь в європейських інтеграційних процесах. Країна-засновниця ЄЕС.

 Створення широкої системи соціального забезпечення, яка сприяла широкому внутрішньому ринку.

 Структурна перебудова економіки, орієнтація на експорт. Оновлення технологічної бази, запровадження досягнень НТР.

 Пільги малому і середньому бізнесу. Широкий випуск недорогих якісних товарів повсякденного попиту, побутової техніки, одягу, взуття тощо.

 Грошові перекази 300 тис. італійців, які щороку від’їжджали на заробітки за межі країни.

 Розвиток системи курортів, туризму, відпочинку і розваг.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія поступалась лише скандинавським країнам.

На 18 квітня 1948 р. були призначені перші вибори до республіканського парламентуПеремогу на виборах отримали християнські демократи -48,5% (це був їхній найкращий результат, який більше не повторився), Народний демократичний фронт здобув 31% голосів. Був сформований правоцентристський уряд на чолі з А. Де Ґаспері (правоцентристи домінували в політичному житті країни до 1962 р.), до складу якого увійшли ліберали та республіканці (разом вони мали приблизно 6,3% голосів), згодом - соціал-демократи Дж. Сараґата (на парламентських виборах отримали 7,1% голосів).

11 травня 1948 р. новим президентом Італії був обраний професор Туринського університету, ліберал за політичними переконаннями Луїджі Ейнауді (1948 - 1955). В своїй урочистій промові Л. Ейнауді визнав, що під час референдуму голосував за монархію, але буде вірно служити республіці, оскільки таким є волевиявлення італійського народу.

На початку 50-х років А. Де Ґаспері був настільки впевнений у перевазі чотири партійної коаліції на виборах до парламенту, що вирішив провести зміну виборчого закону. Пропонувалося запровадження принципу, що партія чи блок, який здобуде понад 50% голосів (до прикладу, плюс один голос), отримає 65% місць у палаті депутатів. Таким чином політик намагався забезпечити ХДП більшість у парламенті. В історію цей закон увійшов під назвою "оманливе право"У цій ситуації президент країни Л. Ейнауді розпустив обидві палати парламенту та призначив нові вибори на червень 1953 р. Результати виборів не виправдали надій ХДП: вона втратила понад

google_protectAndRun("render_ads.js::google_render_ad", google_handleError, google_render_ad); 2 млн голосів виборців. Коаліція отримала лише 49,85% голосів. Значно покращили свої позиції комуністи. Місця в парламенті були розподілені за старою схемою. Зрештою було відхилене і країна повернулася до принципу пропорційності виборів. Сформувати новий уряд президент знову доручив А. Де Ґаспері. Проте під час голосування щодо вотуму довіри урядові, політик не отримав підтримки в парламенті. Уряд очолив прихильник консервативного крила ХДП Джузеппе Пелла.

На початку 1950-х років, після завершення повоєнної відбудови та реконструкції, Італія увійшла в період швидкого індустріального розвитку, випереджаючи за темпами середньорічного приросту промислової продукції всі західноєвропейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії. Менше ніж за півтора десятиріччя Італія з країни середнього рівня промислового розвитку перетворилася у високорозвинену в промисловому відношенні країну. Це дозволило говорити про так зване "італійське економічне диво" (miracolo economico, друга половина 50-х - 60-ті роки). За 1953 - 1962 рр. загальний обсяг промислового виробництва Італії зріс утричі (щорічне зростання складало близько 10%). Якщо прийняти продукцію 1958 р. за 100%, то для 1961 р. отримаємо показник 142, в 1962 р. - 156, а в 1963 р, - 170. Особливо швидкими темпами розвивалися металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі. Національний дохід збільшився удвічі: до 17,1 млрд лір у 1958 р., 23,7 млрд - у 1963 р. Жодна з країн "Спільного ринку" не пережила такого швидкого розвитку. Відбулося зростання чисельності населення: в 1951 р. - 46,7 млн, в 1961 р. - 49,9 млн осіб, у 1968 р. - 53,9 млн. Італія в 50-х роках почала швидко заповнюватися моторолерами, малолітражними автомашинами, електропобутовими приладами, телевізорами. У 1955 р. почався випуск машин марки "Фіат-600". Збільшення кількості автомобілів спричинило покращення та будівництво доріг, що, в свою чергу, привело до зменшення ізоляції різних частин країни. У 1954 р. розпочалася телевізійна трансляція, щоправда лише по одному каналу. Продаж у кредит збільшував масштаби споживання.

В основі економічної політики уряду А. Де Ґаспері лежала доктрина "неоліберальнішу" - свобода ринкової торгівлі, конкуренція та розвиток приватного підприємництва. При цьому не відкидалися методи державного регулювання. З 1951 р. міністр фінансів Езіо Ваноні розпочав фіскальну реформу, метою якої було вдосконалити податкову систему. Важливим для економічного розвитку країни стало прийняття плану, представленого наприкінці 1954 р. (т. зв. "плану Ванопі") на період 1955 - 1965 рр. Оскільки в країні існував достатньо високий показник безробіття, диспропорції в розвитку між Північчю та Півднем не зменшувалися, Е. Ваноні наголосив на необхідності значної розбудови промисловості. Для цього він пропонував надати високі квоти на інвестиції, які би забезпечили середнє зростання національного доходу на 5% щороку, і створити 4 млн нових місць праці. Також передбачався контроль за зовнішньою торгівлею з метою утримання резервів іноземної валюти та стабільності цін. Шляхом надання кредитів та податкових пільг планувався розвиток приватного сектора в економіці. Дуже швидко реальність почала переважати очікування. Зростання національного доходу спостерігалося на рівні 6%, ліра утримувала свою вартість, ціни зростали повільно, тож реальна вартість доходів робітників та промисловців зростала.

57. Авторитарний режим Ф.Франко в Іспанії після ІІ Св. Війни. Ф. Франко намагався стабілізувати ситуацію в країні та водночас реабілітувати себе на міжнародній арені. 8 травня 1945 р. Іспанія розірвала дипломатичні стосунки з Третім Райхом. 17 липня 1945 р. схвалено закон - "Хартія іспанців", який регулював права та обов'язки іспанських громадян, проголошувалися демократичні принципи (гарантувалося право на освіту, таємницю листування, недоторканність особи та майна). Щоправда, відразу передбачалася можливість ліквідації цих прав у випадку виникнення ситуації, що загрожувала б "інтересам держави". "Хартія іспанців" та одночасне формування уряду, в якому лише два портфелі належали фалангістам, за задумом Ф. Франко, повинні були створити враження відмови від тоталітарної форми держави та лібералізації режиму (також був скасований фалангістський салют, розпущена фалангістська міліція, з офіційних закладів усунуто обов'язкові портрети Хосе Антоніо Прімо де Рівери). З цією ж метою 22 жовтня 1945 р. був ухвалений Закон про народний референдум, за яким уперше жінки отримали право голосу.

Однак, на Потсдамській конференції 1945 р. уряд генерала Ф. Франко було засуджено як владу, встановлену фашистськими державами "осі". На початку та наприкінці 1946 р. (9 лютого та 12 грудня) Генеральна асамблея ООН прийняла дві резолюції з іспанського питання, зміст яких зводився до констатації факту про неможливість встановлення між Іспанією і "націями, що розгромили німецький та італійський фашизм", дружніх відносин, доки в Іспанії зберігатиметься режим Ф. Франко. Іспанії було відмовлено у вступі до ООН. У грудневій резолюції також рекомендувалось усім державам-членам ООН відкликати своїх послів 13 Мадрида (без формального розриву дипломатичних відносин). На січень 1947 р. у столиці залишились посли Ватикану, Португалії, Ірландії, Швеції та Аргентини. У результаті Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції.

Така позиція міжнародної спільноти спричинила посилення патріотичних настроїв серед населення Іспанії. 9 грудня 1946 р. понад півмільйона громадян зібралися на головній площі Мадрида - Орієнте, щоби продемонструвати свою підтримку Ф. Франко. Але ця акція аж ніяк не означала, що її учасники ототожнювали себе з франкістською ідеологією; насамперед йшлося про маніфестацію єдності іспанської нації. На мітингу був присутній і 80-річний лауреат Нобелівської премії в галузі літератури X. Бенавенте-і-Мартінес (1866 - 1978), симпатії якого під час громадянської війни були на боці республіканців.

Ф. Франко вирішив винести питання політичного ладу країни на всенародний референдум. 7 червня 1947 р. Кортеси прийняли Закон про спадкоємність. Документ проголошував, що Іспанія є "католицькою, соціальною і представницькою" монархією при одночасній владі генерала Ф. Франко як глави держави. Його наступником ставав король, який перед інавгурацією мав підтвердити вірність головним законам: Хартії іспанців, законам про Кортеси та референдум. На референдумі 6 липня 1947 р. 14 млн із 17 млн виборців проголосували за встановлення в Іспанії, після смерті або відставки Ф. Франко, монархії. В монархії населення вбачало символ єдності нації. Отримавши підтримку народу, Ф. Франко підписав 26 липня "Закон Глави держави про спадкування посади Глави держави", за яким Іспанія проголошувалася королівством. При цьому не зазначалося, хто буде королем, а посада глави держави пожиттєво зберігалася за Ф. Франко. Закон наділив Ф. Франко правом не тільки запропонувати ту особу, яка після його смерті повинна стати королем чи регентом, але й виключити з числа претендентів тих, хто, на його думку, не здатен управляти країною. Вперше за свою історію Іспанія зіткнулася з такою оригінальною формою правління: вона стала королівством без короля, монархією без монарха. Закон створював Раду королівства та Регентську раду, яка мала перебрати на себе управління державою у випадку смерті чи відставки Ф. Франко, очолити процес вибору короля з осіб королівського походження. Водночас було поновлено надання шляхетських титулів.

У1948 р. Ф. Франко та іспанський король в еміграції Хуан де Бурбон домовилися про проживання та виховання сина короля -10-літнього Хуана Карлоса в Іспанії. 7 серпня 1948 р. був скасований військовий стан, оголошений Ф. Франко ще 28 липня 1936 р.

Водночас, у серпні 1948 р. еміграційним центрам монархічних та соціалістичної (І. Прієто) партій вдалося досягти угоди про спільні дії. Вона передбачала, що майбутній устрій Іспанії вирішуватиметься на референдумі, а також широку політичну амністію, відкритість Іспанії для країн Заходу (зокрема, приєднання до "плану Маршалла"). Створювався Комітет єдності, який мав реалізовувати дані постулати. Зміст домовленості був доведений до відома посольств Великої Британії, США, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембурга, що розташовувалися на території Парижа

Фінанси та економіка країни після завершення Другої світової війни знаходилися в катастрофічному стані. Золото республіканської Іспанії свого часу потрапило за кордон: частина до СРСР, інша - до Франції. Країна заборгувала значну суму Німеччині та Італії - понад 900 млн доларів. Унаслідок військових дій періоду Другої світової війни найбільших втрат зазнали комунікації та транспорт. Більшість фабрик та шахт не постраждала. Значно знизилося сільськогосподарське виробництво: у 1945 р. на 65%, порівняно з 1935 р. Значними були людські втрати: близько 800 тис. осіб у продуктивному віці загинули або виїхали з країни. Від голоду населення врятували поставки продуктів з Аргентини, які Іспанія отримувала у 1947 - 1948 pp. Міжнародна ізоляція країни змусила її уряд повернутися до автаркічної моделі економічного розвитку.

58. Баскське нац. питання. З утвердженням франкістського режиму в Країні Басків, як і в інших неіспанських регіонах, посилилась іспанізація (1940—50-і рр.). В цей час іспаномовний елемент посилився ще й завдяки значному притоку робочої сили на промислові підприємства Більбао, Сан-Себастьяна та ін. міст.

Вже у 1960—70-і роки нового іспульсу набув культурницький підйом у баскському суспільстві, зокрема зростання зацікавлення до рідної мови, що позначилось на виникненні і функціонуванні широкої мережі приватних мовних шкіл і курсів, культурних і фольклорних товариств тощо.

Члени ЕТА стріляють у небо з нагоди «День баскського вояка» (Gudari Eguna), 25 вересня 2006 року

У політичній сфері — ще наприкінці диктатури Франко в 1968 році було утворено підпільну політичну баскську організацію Еускаді та аскатасуна (баск. Euzkadi Ta Azkatasuna «Басконія і воля», більш знана за своєю абревіатурою ЕТА), очільники і члени якої ставили за мету звільнення від диктатури й заснування незалежної баскської держави.

Майже 40 років баски вели боротьбу за відновлення своїх прав, забраних диктатурою. 8 грудня 1979 був прийнятий закон про статус автономії Країни басків, за яким провінції Алава, Гіпускоа і Біскайя увійшли до складу Регіонального автономного об'єднання Країни басків.

Країна басків в якості автономного регіону користується дуже широкими правами: її жителі обирають свого президента і свій парламент, в регіоні діє власна система податків, є власні поліцейські сили, влади регіону самі здійснюють контроль за ситуацією у сфері освіти, а викладання в школах ведеться баскською мовою. Однак, попри це, існуючий етнополітичний конфлікт у Країні басків — один з найпомітніших у сучасній Західній Європі.

В основі конфлікту — прагнення частини екстремістськи налаштованих басків добитися повної незалежності. Основна мета сепаратистів — створення незалежної "Великої Еускаді — Країни басків", яка має включити низку провінцій північній Іспанії, південної Франції, а також іспанську область Наварра. У цьому конфлікті помітну роль грає ліворадикальна організація Euskadi Ta Askatasuna, відоміша під абревіатурою ЕТА.

Навіть процеси демократизації і відновлення автономістських прав Басконії з падінням франкістського режиму (1975) й подальше правове закріплення автономії Країни Басків (разом з Каталонією) у Конституції Іспанії 1978 року, не припинило подальше розгортання справжньої партизанської війни з боку ЕТА та деяких інших радикальних угруповань за надання самостійності Країні Басків. Задля цього широко використовуються методи, неприпустимі з демократією, в т.ч. й здійснення терористичних актів — організація вибухів і підпалів, викрадення людей тощо як у всій Іспанії, так і особливо у самій Басконії. Серед методів фінансування ЕТА є і вимагання грошей та шантаж підприємців, схиляння їх до уплати т.зв. «революційної податі», організація пограбувань банків і викрадення людей з метою отримання викупів. Саме через це діяльність ЕТА, а також ліво-радикальної партії Батасуна заборонені, як у Іспанії, так і ЄС. Періодично офіційний Мадрид запідозрює і також звинувачує (аж до скасування офіційного статусу) у зв'язках з цими терористичними угруповуваннями і інші регіональні політичні партії (Баскська національна дія, Комуністична партія баскських земель)^[12] .

27 червня 2008 року за ініціативою Голови баскського уряду Хуана Хосе Ібарретче Парламент Країни Басків ухвалив закон про всенародні опитування, за яким 25 жовтня цього ж року у Басконії повинний був відбутися референдум, на якому місцеві жителі мали висловитись з двох питань: 1) чи схвалюють вони започаткування перемовин з ЕТА у разі оголошення нею припинення насильства; 2) чи згодні вони з правом усіх баскських політичних партій і об'єднань на проведення переговорів з питання самовизначення баскського народу аж до утворення самостійної держави, однак на початку вересня 2008 року Верховний суд Іспанії заборонив проведення такого опитування-референдуму, чітко мотивувавши своє рішення тим, що проведення референдумів є виключною прерогативою центральної влади країни^[13] .

На чергових регіональних парламетнських виборах у Країні Басків, що пройшли 1 березня 2009 року, націоналісти (BNP) набрали 38,56% голосів і отримують, відповідно, 30 місць у парламенті, за соціалістів (Баскська Соціалістична партія) проголосувало 30,71% виборців, що забезпечує їм 24 парламентські крісла, «народники» з Баскської народної партії отримали 14,09% (13 мандатів). Вперше у виборах в Країні басків не брали участі представники жодних баскських радикальних політичних рухів, адже крім неучасті заборонених у своїй діяльності Верховний суд Іспанії 9 лютого 2009 року, заздалегідь, усунув від участі в регіональних виборах ще дві партії — Демократія 3 000 000 (D3M) і Аскатасуна, звинувативши їх у зв'язках з терористичною організацією ETA та її політичним крилом партією Батасуна. Ці вибори у Басконії (в т.ч. менша, порівняно з попередніми у 2005 році, явка голосувальників) не виявили переможця — правляча PNV не набрала достатньо голосів, щоб сформувати однопартійний уряд, тому в будь-якому разі новий уряд Країни Басків стане коаліційним ^[14] .

60. Основні тенденції розвитку культури на Заході у другій пол.. ХХ-поч.ХХІ ст. Культурні процеси другої половини XX ст. демонстрували низку взаємосуперечливих тенденцій. З одного боку, в багатьох напрямках культури зберігалася тяглість класичного культурного розвитку, з другого боку - від 1950-х рр. почалася поява нових культурних віянь та настроїв, котрі часто заперечували попередні культурні надбання. У останній третині XX ст. посилилися настрої скептицизму щодо самого поняття культури, її призначення та перспектив.

Великий вплив на розвиток культури другої половини XX ст. мав швидкий прогрес науки й техніки. Технічні інновації та винаходи постійно створювали нові реалії щоденного життя, на які реагувала культура. Водночас із тим, розвиток засобів зв'язку й поширення інформації, прогрес у галузі запису та відтворення звуку й зображення, а також комп'ютерні технології сприяли розвитку масової культури. Поширення комп'ютерної техніки значно спростило поліграфічну сторону книговидання, унаслідок чого кількість літературних творів суттєво зросла, а також значно скоротився шлях літературного твору від автора до читача. Починаючи із 1950-х рр. стрімко розвивалося телебачення. Від 1972 р. спочатку в США, а згодом й у інших країнах почався розвиток кабельного телебачення. Створення супутникового телебачення дало можливість практично необмеженого доступу до телепрограм світу мешканцеві будь-якої країни.

У глобальному плані наслідком цих процесів стало створення загальносвітового культурного простору, в котрому література, музика, образотворче мистецтво будь-якої країни є доступними для мешканців усіх інших країн. Виняткову роль у розвитку цього простору відіграло створення всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Тривалий час значна частина світової культури повоєнного періоду віддзеркалювала процеси протистояння західного світу та комуністичного табору. Важливими темами мистецьких творів залишалися проблеми особистої свободи, тоталітаризму, моральних цінностей. Упродовж другої половини XX ст. склалася дещо парадоксальна ситуація, яка полягала в тому, що більшість діячів культури Західної Європи та США засуджували тоталітарну політику СРСР, але водночас симпатизували комуністичним ідеям. Обмеженість інформації про реальні процеси в Радянському Союзі та комуністичному Китаї створювали викривлене уявлення про нібито справедливе та гармонійне комуністичне суспільство як антитезу бездуховному Заходу, що перебував у перманентній суспільній кризі. Захоплення західноєвропейських митців та інтелектуалів комунізмом було подолане лише із падінням Радянського Союзу та комуністичного блоку.

google_protectAndRun("render_ads.js::google_render_ad", google_handleError, google_render_ad); Великий вплив на розвиток світової культури середини XX ст. справив екзистенціалізм} який називали також "філософією існування". Філософський термін "екзистенціалізм" був запроваджений ще в XIX ст. данським філософом Сореном К'єркегором (1813 - 1855). Логічного оформлення "філософія існування" набула в 1940-х рр. завдяки творам французьких письменників Жала Поля Сартра (1905 - 1980) та Альбера Камю (1913 - 1960). Маніфестом прихильників екзистенціалізму стало есе Ж. П. Сартра "Екзистенціалізм це гуманізм" (1946). Поява екзистенціалізму стала наслідком кризи традиційного лібералізму, що, спираючись на науковий і технічний прогрес, стверджував невпинне просування людства до ідеалів добра та справедливості. Головним постулатом екзистенціалізму було твердження про те, що особиста моральність і самосвідомість не є наслідком виховання та впливу суспільного оточення, а виникають лише під впливом особистих учинків кожного індивіда. Прихильники екзистенціоналізму підкреслювали наявність постійного конфлікту між індивідуальною свідомістю та повсякденним життям, а також наголошували на самотності кожної людини, особливо у момент прийняття нею відповідальних рішень. Найбільшими прояви екзистенціалізму були в літературі й театрі, менш виразними і поширеними - в образотворчому мистецтві та музиці.

Оригінальним, але суперечливим явищем у культурі XX ст. стала поява постмодернізму (назва утворилася як позначення явища, що прийшло на зміну традиційному для XIX ст. модернізму). Термін "постмодернізм" був запропонований ще 1917 р. німецьким письменником та філософом Рудольфом Паннвіцем (1881 - 1969), але його поширенню прислужилася праця американського теоретика архітектури Чарльза Дженкса (нар. 1939) "Мова постмодерної архітектури" (1977). Теоретичні засади постмодернізму були сформульовані американським критиком Джоном Бартом (нар. 1930), автором книги "Література виснаження" (1967). Філософські підстави постмодернізму спробував сформулювати француз Жан Франсуа Ліотар (1924 - 1998) у книзі "Умови постмодернізму" (1979). На думку Ж. Ф. Ліотара, постмодернізм виник унаслідок "кризи метаоповідей" (великих доктрин та філософських учень, які оперували поняттями прогресу, пізнаваності природи тощо). Наслідком цього стало посилення скептицизму, розчарування в ідеях та ідеалах Відродження й Просвітництва. Сутністю постмодерного погляду на життя, культуру та саму людину стало ствердження факту моральної релятивності всіх суспільних відносин. У мистецькому плані постмодернізм є свого роду колажем із давновідомого та звичного. Автори нових постмодерністських творів пропонували новий, переважно неочікуваний, погляд на нібито давновідомі та звичні речі, нове прочитання класичних сюжетів, химерне поєднання різнопланових персонажів і фабул тощо. Для митців, які зараховують себе до постмодерного мистецького напрямку, хар