першого тисячоліття нашої ери

Далеко не всім дослідникам щастить піднятися на рівень теоретичного пізнання, тим більше в тих сферах, де часто-густо бракує необхідних джерел, а ідеологічні кліше сковували, а подекуди ще й досі сковують творчу думку. Це, зокрема, стосується проблем соціокультурного розвитку слов'янства у переддержав-ний та ранньодержавний часи — протягом І тисячоліття нашої ери.

Сучасна українська історико-археологічна наука має, серед небагатьох інших, такого вченого. Це — Михайло Юліанович Брайчевський, плідна творча діяльність якого триває ось вже півстоліття. Весь цей час його наукові праці викликали жвавий інтерес не лише фахівців, а й найширших кіл громадськості. І коли тоталітарна влада у 70-х роках намагалася перешкодити його дослідницькій роботі (заборонивши навіть посилатися на його праці), вчений піднявся на новий щабель розкриття свого таланту.

Саме в ті роки М. Ю. Брайчевський звертається до питань духовної культури наших предків, зокрема — до складної і заплутаної проблеми походження слов'янської писемності, над чим працює і впродовж двох наступних десятиліть. Наслідком цієї копіткої роботи і стала праця, яка зараз пропонується читачеві.

М. Ю. Брайчевський має рідкісний дар поєднувати у своїх працях теоретичну глибину та дивовижну ерудицію з літературним вмінням просто і цікаво розкрити своє бачення проблеми. Це й забезпечує таку популярність його книжкам. Так само і ця робота приверне увагу не лише фахівців, а й усього культурного загалу України. Обрана тема розкрита в ній Грунтовно, цікаво і зрозуміло. А відтак, здавалося б, ніяких особливих роз'яснень та коментарів ця робота не потребує.

Між тим це не зовсім так. Справа в тім, що численні наукові праці М. Ю. Брайчевського, від його перших публікацій початку 50-х pp. до наших днів, є різнобічним розкриттям єдиної концепції розвитку слов'янства України у найширшому світовому контексті впродовж всього І тисячоліття. Протягом десятиліть ця концепція поглиблювалась та інтерпретаційно охоплювала все нові й нові сфери життя наших давніх предків. Але це лише відтінювало її теоретичну потужність та закладені в ній евристичні можливості. І проблема походження слов'янської писемності — лише один з аспектів цього величного доробку поважного вченого.

Отже для кращого розуміння бачення М.Ю.Брайчевським проблеми походження слов'янської писемності є доцільним ознайомити читача (який, можливо, не достатньо обізнаний із основними працями цього дослідника) з його концепцією слов'янсько-давньоруської історії І тисячоліття.

Перш за все варто відзначити, що українська історична наука, яка була представлена у першій третині XX ст. такими видатними вченими як М. С. Грушевський з його численними учнями, а також О. Я. Єфименко, Д. І. Баталій, Д І. Дорошенко та інші, у середині цього століття, внаслідок як сталінських репресій та ідеологічних утисків в УРСР, так і кривавих подій Другої світової війни, понесла страшні втрати. З масштабних істориків старої школи у післявоєнні роки активними діячами залишалися ледве не одні лише І. П. Крип'якевич на батьківщині та Н. Д. Полонська-Василенко на Заході. Відроджувати науку за умов важкого ідеологічного пресінгу треба було новому поколінню. Саме до нього і належав М. Ю. Брайчевський, який обрав справою свого життя системний розгляд соціокультурного розвитку давнього та ранньосередньовічного слов'янства.

На цьому шляху перед вченим стояли не лише ідеологічні та цензурні перепони, несприйняття багатьма колегами нових ідей тощо, а й суттєві труднощі власне наукового плану. Справа в тім, що українські історики старої школи з цілком об'єктивних причин не мали можливості створити обґрунтовану концепцію вітчизняної історії долітописних часів. Щодо цієї доби писемні джерела досить обмежені й фрагментарні, тоді як археологічний матеріал у XIX — перш. пол. XX ст. переважно лише накопичувався, систематизувався та піддавався тільки-но первинному, часто-густо спрощеному та надзвичайно схематичному (у 20-х — 30-х pp. із соціологізаторським ухилом), осмисленню.

До того ж терор 30-х pp. майже знищив вітчизняних археологів старої школи (зв'язуючу ланку між нею, закордонною та радянською школами української археології у певному розумінні становив лише В. П. Петров), а ідеологічні звинувачення відбили у багатьох молодих дослідників бажання робити скільки-небудь узагальнюючі висновки.

Отже, зорієнтовуючи своє наукове життя на системне дослідження давньослов'янсько-давньоруеької історії, М. Ю. Брайчевський був не лише одним з небагатьох вчених, які відроджували у післявоєнному Києві некон'юнктурну історичну науку (на загальному тлі славослов'я "партії Леніна-Сталіна" та її діянь), а й тим, хто тоді у масштабному соціально-історичному контексті поставив проблему синтезу наявних писемних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших даних задля створення нової концепції передісторії, формування та ранньої доби Київської Русі.

По-справжньому на цьому важкому шляху йому передував лише М. С. Грушевський. І тому не дивно, гцо певні ключові ідеї цього вченого, забороненого в Україні впродовж всього післявоєнного періоду її історії аж до останніх "перебудовних" років, стали підґрунтям творчих пошуків М. Ю. Брайчевського. Йдеться, зокрема, про значення у вітчизняній історії антського періоду, зв'язок між ним та витоками давньоруської державності, антинорманізм у підході до проблеми генезису Київської Русі тощо.

Вже у своїх перших працях М. Ю. Брайчевський піднявся до розуміння складного взаємозв'язку між стадійно-закономірним та реґіонально-унікальним у слов'янській історії, з успіхом пройшовши між Сцілою спрощено-формаційного істмату та Харібдою "ура-патріотичного" панславізму, які однаковою мірою були притаманні радянській науці післявоєнних часів.

З його праць переконливо випливає об'єктивна закономірність процесів розвитку слов'янства у І тисячолітті на території України у бік ствердження пов'язаної з ремісничим виробництвом та грошовим обігом економіки, виникнення соціально-майнової нерівності, утворення ранньодержавного ладу, становлення ранньоміських центрів, формування місцевої етнічної спільності ранньосередньовічного типу з центром у Середньому Подніпров'ї та прийняття відповідної такому рівню соціокультурного розвитку нової релігійної системи вищого монотеїстичного типу — християнства.

Але, з іншого боку, дослідник враховував і нерівномірність соціокультурного розвитку населення різних регіонів, і ті історичні події, які не випливають безпосередньо з загальної логики розвитку людства, але спричиняють до його прискорення або уповільнення на тих чи інших землях. Давньослов'янська територія лісостепової України в цьому відношенні не була вийнятком.

Місцевому поступу неодноразово перешкоджали ворожі навали. Але прискоренню розвитку сприяли торговельні зв'язки з античною цивілізацією, які значно поглибилися із встановленням римського контролю над Північним Причорномор'ям та Балкано-Дунайсько-Карпатськими областями. У ранньосередньовічні часи вплив провідної на той час Візантійської цивілізації сприяв новому піднесенню місцевої людності, яка на кінець І тисячоліття остаточно виходить на цивілізаційний рівень.

Отже, розвиток слов'янства України дослідник розглядає у єдності стадійно закономірного та історично конкретного, на тлі широкої панорами всесвітньої історії, особливо — процесів, які відбувалися в середовищі інших груп слов'янства — придунайських, балканських тощо.

Вже у численних статтях 50-х pp., тим більше у серп монографій (Римська монета на території України.— К., 1959; Коли і як виник Київ.— К., 1963; Біля джерел слов'янської державності.— К., 1964; Походження Русі. — К, 1968) М. Ю. Брайчевський переконливо обґрунтував ідею про те, що процес виходу давніх слов'ян території Лісостепової України на ран-ньоцивілізаційний щабель розвитку активно відбувався вже протягом першої половини І тисячоліття, за часів поширення тут черняхівської культури. Це було обумовлено перш за все внутрішніми факторами, але прискорювалося інтенсифікацією зв'язків з пізньоан-тичним світом, який з межі ер до початку III ст. переживав добу стабільності й відносного добробуту. Тому не дивно, що черняхівська культура, творцями якої були місцеві мешканці, має виразні провінційно-римські риси.

Цю культуру (обмежуючи її саме лісостеповими теренами нашої країни) М. Ю. Брайчевський пов'язує з антами, водночас переконливо обґрунтовуючи тезу про тотожність антів та полян. Анти — це іноземна (очевидно — сармато-аланська, запозичена ранньосередньовічними істориками Візантії та Італії—Прокопієм Кесарійським, Йорданом та інш.) назва тої місцевої людності, яка сама себе звала полянами і, протримавшись на своїй рідній землі протягом бурхливої доби Великого переселення народів, відіграла визначну роль в генезисі Київської Русі.

Ланкою між лісостеповими (антсько-полянськими) черняхівськими та найранішими давньоруськими матеріалами, за М. Ю. Брайчевським, виступає виділена ним пастирсько-волинцевська культура Середнього Подніпров'я. Саме вона, на думку дослідника, репрезентує початкову добу того ранньополітичного об'єднання місцевих слов'ян, яке було відоме під назвою "Руська земля". З неї, після хазарської навали, протягом другої половини VIII — початку IX ст. й розвинулася власне Київська Русь.

Тоді ж, у монографії "Походження Русі", було висунуто сміливу і добре обгрунтовану концепцію сутності етнічного розвитку східнослов'янської людності доби Київської Русі:

«...здається невдалою поширена формула "давньоруська народність — спільний предок трьох народів — російського, українського та білоруського". Вона надто спрощує проблему; з неї виходило б, що, скажімо, кривичи або ільменські словени були в такій же мірі предками сучасних українців, як поляни чи сіверяни. Тому вважаємо більш правильним говорити про те, що Русь становила спільний період (або етап) в історичному розвитку трьох східнослов'янських народів».

Отже, протягом 50-х — 60-х pp. M. Ю. Брайчевським була розроблена авторська концепція соціально-економічного, політичного та етнічного розвитку слов'ян Східної Європи, а головно — території України, впродовж І тисячоліття. Але для ґрунтовнішого, багатобічного, так би мовити стереоскопічного бачення соціокультурного розвитку наших предків впродовж того часу необхідно було дослідити і власне їх культурний поступ, пов'язаний перш за все з переходом від язичництва до християнства та формуванням власної слов'янської писемності.

В цьому відношенні етапним науковим доробком вченого стала книга "Утвердження християнства на Русі" (К., 1988). Відмовляючись від спрощеного розуміння цієї складної проблеми, за яким справа полягала у виборі князем Володимиром нової віри за умов об'єктивної кризи язичництва на певній стадії розвитку Давньоруської держави, М. Ю. Брайчевський поставив проблему у ширшій теоретичній площині. Утвердження християнства на Русі було осмислене у майже тисячолітньому хронологічному діапазоні на тлі загальної авторської концепції соціально-економіч­ного та організаційно-політичного поступу лісостепового слов'янства ще з пізньоантичних часів.

У вступі до названої монографії її автор писав:

"Реальне утвердження християнства в нашій країні — складний процес, що розтягнувся на багато віків і перейшов через кілька стадій. Спонтанне проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (у тому числі й слов'янських); спорадичне запровадження нової віри окремими східнослов'янськими володарями; перше офіційне хрещення Русі за Аскольда; втрата новим віровченням функцій державної релігії в результаті перевороту 882 p.; уперта боротьба християнства з язичництвом протягом X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності; нарешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі — становить єдиний і послідовний ланцюг...".

В контексті складних політичних і конфесійних колізій IX ст., зокрема — проблеми утвердження Київської Русі як потужного ранньодержавного об'єднання та її першого офіційного хрещення особливу увагу М. Ю. Брайчевського привернула постать князя Аскольда. Різним аспектам суспільно-політичного та релігійно-культурного життя цього київського володаря дослідник присвятив низку спеціальних розвідок. З них, між іншим, випливав факт доброго знання київською верхівкою середньодніпровських слов'ян писемності вже у середині IX ст. Була навіть здійснена смілива спроба реконструкції "Літописа Аскольда".

Отже, на порядку денному розробки концепції вітчизняної історії І тисячоліття ставала проблема формування слов'янської песемності, яка мала існувати у більш-менш сталому вигляді ще до початку просвітницької діяльності першовчителів Кирила та Мефодія. Цій проблемі, яка постала ще на початку славістики як науки і дискусії навколо якої не вщухають до сьогодення, і присвячена нова книга М. Ю. Брайчевського.

Від низки попередніх досліджень, висновки яких автором праці повною мірою враховуються з усіма належними посиланнями, ця робота відрізняється кількома особливостями. Відзначу серед них дві головні.

По-перше, на відміну від практично всіх своїх попередників, у відповідній проблематиці М. Ю. Брай-чевський виходить не лише з писемних джерел, а й використовує величезний археологічний матеріал, який проливає додаткове світло на формування писемності у давніх народів Східної Європи.

По-друге, ця книга та її висновки є органічним компонентом у загальній концепції М. Ю. Брайчевського щодо розвитку слов'янства та слов'янської культури античних та середньовічних часів. Це також позитивно відтіняє працю від більшості присвячених відповідній темі публікацій, де проблема формування слов'янської писемності розглядається автономно, а не у загальному соціокультурному контексті ранньої історії слов'янства.

Нова книга М. Ю. Брайчевського, як і попередні дослідження цього вченого, має узагальнюючий характер, розглядає обране питання не лише у широкому хронологічному діапазоні, з залученням різноманітних паралельних даних щодо того, як писемність виникала у інших народів. Істотно те, що процес виникнення писемності у давніх мешканців України розглядається на тлі їх суспільно-історичного розвитку як цілком закономірне явище. Різним ступеням останнього відповідають різні зразки протописемних та писемних форм, зародки яких (як і ремісництва, політичної організації, соціально-станового розшарування тощо) сягають ще бронзового віку.

Автор обґрунтовує думку про те, що в поліетніч-ному середовищі мешканців степової та лісостепової смуг Східної Європи впродовж II — І тис. до н.е. формувалась певна (можливо у кількох досить відмінних між собою варіантах) система ієрогліфічної писемності, яка набула більш-менш розвинутої форми за сарматських часів, тобто близько до межі ер. Але з початком тісних контактів між давніми мешканцями території України, скіфами та лісостеповими праслов'я-нами, і еллінами Північного Причорномор'я у другій чверті І тис. до н.е. якась частина місцевої людності знайомиться з давньогрецьким фонетичним (алфавітним) письмом, значно зручнішим за мабуть ще досить недосконалу місцеву протоієрогліфіку. Давньогрецька абетка для передання місцевих (у тому числі а давньослов'янських) говірок мусила використовува-гися ще ширше за часів черняхівської культури, особливо у III—IV ст., від яких в межах України потроху ючинає поширюватися християнство.

Схоже на те, що ці дві принципово різні за своїм походженням та сутністю знакові системи — місцева (прото-)ієрогліфічна та грецька алфавітна — паралельно співіснують досить тривалий час і доживають до виникнення Хазарського каганату та Київської Русі. При цьому перша могла використовуватися вкрай обмеженим колом людей як своєрідний тайнопис, тоді як друга ставала все популярнішою. Останньому сприяло її збагачення окремими новими літерами, за допомогою яких передавалися звуки, властиві слов'янським мовам, але не притаманні грецькій.

Такий процес адаптації грецької абетки до потреб адекватного відтворення слов'янських говірок міг займати кілька століть в межах раннього середньовіччя. Його наслідком було формування системи письма, що потім стала відома як кирилиця.

Отже на час початку просвітницької діяльності Кирила та Мефодія у слов'янсько-північнопричорно-морському середовищі вже існувала так би мовити протокирилиця. її наявність засвідчує і відкрита 0. С. Висоцьким у вівтарній, частині Михайлівського приділу Софії Київської абетка, що складалася з 27 літер, серед яких 23 були грецькі і 4 ("Б", "Ж", "Ш","Щ") слов’янські.

Але що ж тоді винайшов Кирило? Схоже на те, що глаголицю— абетку, в якій використовувалися окремі знаки місцевої північнопричорноморської ("сарматської") писемності поряд із літерами іншого походження. Можливо, в її основу була покладена та невідома нам система письма, з якою Кирило ознайомився під час свого перебування у Херсонесі і якою вже був виконаний слов'янський переклад деяких християнських текстів.

Але ця, оформлена Кирилом, штучна абетка була значив складнішою у порівнянні з тою, що поступово склалася на ґрунті грецького алфавіту. Тому вона не прижилася, затримавшись хіба що на кілька століть — переважно у західнобалканському регіоні (де за доби Виродження глаголицею навіть було надруковано кілька книжок). Але вже ті учні слов'янських першовчителів, що переселилися після їх смерті з Моравії до Болгарії, повертаються здебільшого до протокирилиці, надаючи їй в кінці IX ст. вигляду класичної церковнослов'янської писемності.

У такому упорядкованому вигляді ця абетка, за якою закріпилася назва "кирилиця", поширюється у Київській Русі на кінець X ст., особливо після прийняття Володимиром християнства. Адже ж на цей час основний корпус церковної літератури був перекладений старослов'янською мовою саме у системі цієї абетки. Поширенню кирилиці на Русі сприяла й та обставина, що і в самому Києві вже принаймні півтора століття використовували близьку до неї протоки-риличну абетку.

Отже, з нового дослідження М. Ю. Брайчевського випливає струнка, теоретично обгрунтована і джерелознавчо вивірена концепція складного і тривалого шляху походження слов'янської писемності. Вона є ще одним ґрунтовним внеском цього авторитетного дослідника у справу вивчення історії нашої культури.

 

Доктор філософських і кандидат історичних нар:,

професор кафедри культурології та археології

Національного університету Киево-Могилянська академія

Ю.В. Павленко

 

роблема виникнення слов'янської і зокрема — давньоруської писемності є одним з найскладніших сюжетів вітчизняної історії, що породив низку химерних уявлень і настанов.

Широкої популярності набуло переконання, що слов'янська писемність виникла одразу, як то мовиться, "одним махом" у 862 р. внаслідок спрямованої діяльності "солунських братів" — великих слов'янських просвітників Костянтина (Кирила) і Методія. На Русь же грамотність потрапила ще пізніше — після релігійної реформи Володимира Святого 988 р. з Болгарії в цілком сформованому й усталеному вигляді.

Обидві ці тези не відповідають істині, а відтак не витримують серйозної критики. Насправді слов'янська (в тому числі й давньоруська) писемність виникла задовго до IX ст. і на часи Кирила й Методія пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Те, що східні слов'яни (Русь) знали писемність до Володимира Святого, сумніву не підлягає. Про це давно вже заявлено в літературі з посиланням на незаперечні свідчення джерел. Нагадаємо деякі з них.

Найдостовірнішими, мабуть, є тексти русько-візантійських договорів, укладених в 860, 874, 944, 971 pp.[1]

Похід Русі на Царгород (мініатюра з Радзивіховського літопису).

 

Важливою проблемою є хронологія, зокрема, визначення часу підписання двох перших угод. В третій редакції "Повісті временних літ" вони перенесені на 907 та 911 pp., тобто на час вряду-вання Олега. Але в дійсності тут маємо справу з явною фальсифікацією. Реально перший договір був укладений у 860—863 pp., а другий — 874 року; отже за часів Аскольда.[2] Автентичність цих документів, що дійшли до нас у складі Не-сторової "Повісті временних літ", цілком незаперечна. Давньоруський хроніст напевно бачив ориґінали тих документів, що зберігалися в київському великокнязівському архіві. Візантійська дипломатична практика передбачала таку процедуру: угоди, що укладалися з іншими державами, писалися двома мовами: один — грецькою, другий — мовою контрагента (в нашому випадку — давньоруською). Грецький варіант документа зберігався у варварської сторони, варварський — у Костянтинополі. Отож, Нестор мав до рук грецькі ориґінали візантійсько-руських договорів, але добре знання тої мови дозволяло йому досконально розуміти юридичні тексти.

Визначною пам'яткою давньоруської писемності IX—X ст. насамперед виступають самі угоди, як сказано, писані двома мовами. Щоправда, вони дійшли до нас в пізніших автографах, але вже самий факт їхнього існування говорить сам за себе. Поряд з тим важливими є постанови, в яких ідеться про писану документацію, поширену на Русі.

Так, у договорі 874 р. читаємо: "Аще ли со-творит обряжание таковьіи (русин, що перебуває у Візантії — М Б.), возьметь уряженое его, кому будеть писал (заповів — М Б.) наследити имінье его, да наследит є".[3] Отже на той час (середина і друга половина IX ст.) в нашій країні вже існувала практика писаних заповітів.

Договір Русі з греками (мініатюра з Радзивіловського літот/су).

 

В договорі 944 р. йдеться про грамоти, що їх київський князь мав давати послам та купцям, котрі прямували до Царгорода. Тут читаємо: "Нині увіділ єсть князь ваш (руський — М Б.) посилати грамоти ко царству нашему (грецькому — М. Б.); иже посилаєм бьівають от них по­сли и гостье (купці — М. Б.), да приносят грамоту, пишучи сице: “як послах корабль селико, и от тіх да увіми и мы, еже с миром приходять”.[4]

А трохи нижче мовиться про кореспонденцію у зворотньому напрямку: "Аще ли убіжавше в Русь придуть, мы напишем князю вашему...”[5]

В тому самому договорі засвідчений факт, що сам процес укладання угод супроводжувався двосторонньою документацією.

Все це переконливо свідчить, що в IX—X ст. Русь мала розвинену ділову писемність — офіційні юридичні акти, дипломатичне листування, писані заповіти тощо. Отже, мова не про зародки письма, а про добре усталене діловодство на базі досить високо розвиненої грамотності.

Іноземні джерела підтверджують такий висновок. У творі арабського письменника Ібн-Фадлана, який на початку X ст. відвідав Волзьку Булгарію і докладно описав свою мандрівку, знаходимо безумовний натяк на існування давньоруської писемності задовго до Володимира. Автор, зокрема, докладно розповів про похорон багатого русина, який йому довелося бачити на власні очі. В цій оповідці відзначено й таку деталь: "вони (русини — М. Б.) поставили в середину (погребального корабля — М. Б.) велике дерево харанги, написали на ньому ім'я померлого та ім'я руського царя і відійшли".[6] Цю подробицю учений араб повідомляє між іншим, як щось звичайне і само собою зрозуміле, аж ніяк не підкреслюючи і нічим не виділяючи його значення. Мабуть, на початку X ст. руська грамотність східнослов'янських купців уже нікого не дивувала.

 

Про наявність написів у слов'янських храмах згадує автор X ст. ал-Масуді.

Слов'янський, напис IX—X cm., наведений ал-Недімом.

 

Інший арабський письменник Ібн-Якуб ал-Недім наводить навіть руський напис, зроблений невідомими літерами, досі не розшифрований. Автор приділив спеціальну увагу слов'янській писемності: "Руські письмена". "Мені розповідав дехто, на правдивість якого я покладаюся, що один із царів гори Каби (Кавказ — М. Б.) послав його до царя русів; він твердив, що вони мають письмена, які вирізують на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображення; не знаю чи були то слова, чи окремі літери, подібно цьому..." Далі йшли знаки, не відомі з інших джерел. Вони опубліковані С. Гедеоновим, який порівнював їх з глаголічними літерами.[7]

Повідомлення ал-Недіма набуває цілком пе­вного звучання в світлі відкриття берестяних грамот у Новгороді,[8] Смоленську,[9] Вітебську,[10] Звенигороді[11] та інших стародавніх містах Русі. Літери цих грамот справді прорізувалися по корі і шматок "білого дерева", що його бачив арабський книжник, напевне був саме берестою, яка слугувала матеріалом для повсякденного письма (важливі документи, призначені для тривалого зберігання, писалися на пергаменті).

Напис, наведений ал-Недімом, на жаль, не піддається розшифровці — не зважаючи на те, що в літературі з приводу цього висловлювалися найрізноманітніші здогадки.[12] Його порівнювали з рунічними письменами, з глаголицею, з синайськими написами і т. п.[13] Але справу, мабуть, доведеться визнати безнадійною. Ібн-Якуб не знав слов'янської грамоти і тому, видно з усього, ґрунтовно перекрутив знаки. Впізнати в них будь-яку з відомих графічних систем неможливо без надто ризикованих натяжок і поправок. Але для нас важливим є самий факт існування руської писемності, засвідчений автором X ст.

Деякі відомості знаходимо і в західних джерелах. Так, Тітмар Мерзебурзький (помер 1018 року) твердив, що слов'яни за допомогою особливих знаків зображують імена божеств на присвячених їм ідолах.[14] Повідомлення дуже цікаве, хоча й ретроспективне. Треба думати, що мова про якесь дуже давнє письмо, що було у вжитку слов'янських народів у дохристиянські часи, а отже і до реформи Володимира Святого, не кажучи вже про діяльність Кирила й Методія.

Великі перспективи перед дослідниками давньоруської писемності відкриває археологія, яка швидко і ретельно збільшує свій джерелознавчий тезаурус.

На перше місце серед відомих на сьогодні знахідок маємо поставити знамениту амфору з написом, знайдену під час розкопок Гніздовсь-кого могильника.[15] Гніздово — місто у верхній Наддніпрянщині,

" Авдусин Д. А., Тихомиров М. Н. Древнейшая русская надпись//Вестник древней истории, 1950, № 4; Чсрньос П. Я. Язьік и письмо//История культури древней Руси. Т. II, М.—Л.,

попередник сучасного Смоленська, визначний опорний пункт на шляху з Києва до Новгорода і Ладоги. Величезне кладовище IX— X ст., зв'язане з городищем, є видатною пам'яткою давньоруської культури на стадії завершення складного й тривалого процесу її формування. Амфора, про яку йдеться, була виявлена в похованні, досить точно датованому першою чвертю X ст.[16]

 

 

Напис на корчазі з Тніздовс-кого могильника (розкопки Д. Авдусіна).

 

По добре обпаленому черепку прокреслене слово, зображене чіткими літерами греко-кириличного типу, яке, однак, дає можливість різного читання. Перші п'ять літер не викликають сумніву. Це: "Г" (глаголь), "О" (он), "Р" (рци), "О" (он), "У" (ук). Так само остання літера — "А" (аз). Поміж ними маємо монограму з двох літер, що може читатися як "ХЩ" ("хер" та ща або шта), як ШН (ша та наш), або як “Х” (хер та грецьке псі).

Отже увазі дослідників пропонуються варіанти: "гороухща" (давньоруське "гірчиця"), "гороушна" (в тому самому значенні), "гороушна" (горюча), або "Гороух пса" (Горох писав). У давньоруській писемній практиці слово "писав" часто зображувалося саме так — за допомогою "псі" і з опущенням заключного "Л".

Останній варіант (з Горохом) слід, мабуть, визнати за лінґвістичний курйоз, оскільки пропонований зміст у коментованій ситуації виглядає цілком абсурдно. На відміну од того обидва перші варіанти цілком задовільні й обидва фіксують реальний вміст посудини (гірчичні зерна в одному випадку та запалювальна речовина в другому).

Втім, точне тлумачення напису має для нас другорядне значення. Набагато важливішим є неспростовний факт наявності давньоруського графіто, датованого початком X ст. Спробу скептиків передатувати поховання не можемо вважати за успішну: визнана дата має під собою цілком достовірні арґументи.

Насправді гніздовський напис може відноситися й до ще ранішого часу; адже досліджувана амфора зовсім не обов'язково мусила потрапити в могилу на другий день після того, як було виконано графіто. Цілком імовірно, що вона й після того служила протягом певного часу, може, навіть, досить тривалого.

Треба думати, гніздовська епіграма була не єдиною і серед численних графіті того кшталту маємо написи й дохристиянських часів. Але виділити спосеред них раніші важко, бо через обмеженість розміру вони не відрізняються від кириличних. Втім деякі заслуговують на особливу увагу. Зокрема, так званий "напис Київського гончара"[17] (насправді, кримського, бо ця посудина має кримське, херсонеське або ж боспорське, походження).

В 1914 році в Києві знайдено фраґмент амфори з досить довгим написом (28 літер), частина якого відбита. Збереглося 16 знаків повністю і два — частково. Переконливу розшифровку запропонував Б. Рибаков. Відповідно до неї графіто читається:

 

 

Зміст гранично зрозумілий: маємо поблажливу формулу з числа поширених на Русі.

З погляду палеографії напис виглядає архаїчним. Відсутні глухі голосні "ь" і "ъ", хоча другий мав займати дві позиції (немає Ь (ять), його замінено на є (єсть), ("къріага" і "плъна"); в обох випадках "ъ" замінений на "о". Немає йотованого а. Зате вже є «б» та «ш». Це дає підстави думати, що досліджуваний напис відбиває процес "устроєнія", тобто пристосування грецької абетки до особливостей слов'янських мов.

Амфора, про яку йдеться, датується VIII — IX ст.; напевне й напис належить того часу (імовірніш до пізньої межі інтервалу).

В усякому разі безсумнівно, що грамотність на Русі із застосуванням добре виробленого алфавіту виникла за багато десятиліть до Володимирового хрещення.

Вчені давно вже звертали увагу на загадкові знаки, що час від часу трапляються на окремих речах, на каменях, на будівельних рештках тощо. Частина з них відноситься до часів ранньої Русі (IX—Хет.), як, наприклад, глиняна посудина, знайдена В. Городцовим під час розкопок слов'янських курганів поблизу Рязані (так званий алеканівський напис).[18] Автор розкопок звертає увагу на архаїчний характер посудини, яка погано обпалена, виготовлена незграбно, поспішливо, що спонукає до висновку про місцеве походження знахідки. Кількість знаків (чотирнадцять) виключає думку про авторську сигнатуру. Отож, пише В. Городцов, "лишається припускати, що знаки становлять собою літери невідомого письма " [19]

 

Напис київського гонча-ра (IX cm.). Текст рекон­струйований Б. 0. Риба-ковим.

 

 

Аналогічні зображення виявлено ще на черепках стародавніх посудин, у тому числі, як побачимо далі, досить ранніх.[20] Згадаймо ще про мідні бляхи, знайдені в курганах поблизу Твері. А. Арциховський схилявся до визнання їх літерами незнаного письма.[21]

Д.Самоквасов[22], публікуючи матеріали розкопок 1916р. на Чернігівщині, згадав дуже цікаву знахідку. В одному з курганів трапилася кістка барана (частина ребра) із графічним зображенням, у складі якого маємо знаки, тотожні кириличним (А, В, Д, Е, И, Л, Ю). Автор розкопок припускає, що зображені знаки є руським алфавітом X ст., про який маємо згадки в деяких джерелах.[23]

Можна згадати також знаки на цеглинах і каменях аналогічних пам'яток Маяцького городища (вони заслуговують на окрему розмову),[24] а також деякі аналогічні знахідки, що трапилися при розкопках городища Воїнь у гирлі р. Сули[25] тощо.

Абсолютна більшість перелічених пам'яток є досить пізніми: IX—Хст., а то й ще пізнішими — зокрема воїнські речі. В цей час у слов'янських народів, в тому числі й на Русі, існував уже специфічний слов'янський алфавіт, винайдений Кирилом й Методієм. Тимчасом знаки, про які мова, не належать ані до кирилиці, ані до глаголиці, хоча синхронні і тій і другій.

З усього видно, процес формування давньоруської грамотності не був прямолінійним, що, до речі, вже відзначалося в літературі. Зокрема, акад. Д. Ліхачов в одній зі своїх монографій стверджує думку про багатоалфавітність давньоруського письменства. "Цілком можливо,— пише він,— що єдиного початку писемності на Русі й не існувало, що різні алфавіти вживалися в різних місцях східнослов'янської території"[26]

 

 

Кістка барана із зображенням знаків (розкопки Д. Самоквасова).

 

Переконливим свідченням цієї тези є графіті на шиферних пряслах, переважна більшість яких припадає на цей і пізніший час. В основному вони виконані за допомогою кириличного алфавіту — офіційно ствердженої абетки розвиненої Русі. Але поряд з тим трапляються й загадкові знаки того типу, що згадані вище. Характерні зразки виявлено на Жовнинському городищі в пониззі Сули (недалеко від Воїня)[27] та ін.

Близькі аналогії маємо в Болгарії.[28]Тут подібні знаки помічено на амфорах, знайдених при розкопках Пліски, Преслава, Сілістрії; на каменях і цеглі з Абоби-Пліски, на стінах будівель першої болгарської столиці; на будівельних рештках з Преслава, на деяких речах з Плісківського могильника тощо.

В Румунії серія подібних знаків на амфорах виявлена при дослідженні слов'янського поселення в Дінагеті (Гарван),[29]що існувало протягом X—XIII ст. У Польщі теж відомий ряд знахідок із загадковими знаками. Свого часу довкола них точилася жвава дискусія, яка, однак, не дала виразних наслідків.[30] Ці знахідки, датовані різним часом, свідчать, що явище, репрезентоване ними, має глибоке коріння, і джерела його слід шукати набагато глибше за IX—X ст.

Разом з тим, аналогії з західно- і південнослов'янських земель показують, що йдеться не про локальний вияв, а про культурне явище, яке мало загальнослов'янське значення і відповідні масштаби.

Подані матеріали переконливо засвідчують, цю східні слов'яни знали писемність задовго до Володимира Святого та остаточної християнізації Русі. Надзвичайну вагу має в цьому свідчення болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра.[31]

Коли він жив — точних даних немає. Погляди вчених розходяться досить суттєво (від X до XIV ст.); але сучасні дослідники схиляються до визнання ранньої дати.[32] Зокрема, висувається твердження, що стародавній письменник застав у живих ще осіб, особисто знайомих із "солунськими братами",[33] діяв у середині IX ст.

Храбр був людиною добре освіченою і написав невеликий трактат "Про письмена" або "Сказаніє, яко состави святьи Кирил словінам писмена противу языку". Той трактат дійшов до нас у кількох списках, серед яких найдавніший належить XIV ст;

У своєму творі автор подає цікаву періодизацію розвитку слов'янської писемності. Найдавніший етап її характеризується "чертами" і "різами": "Прежде убо словіни не иміаху книг,

чрьтами і різами чьтеаху і гатааху, погани суще”.[34]

Що таке "черти і різи" — достеменно не відомо, хоча можна з упевненістю твердити, що йдеться не про алфавітне письмо, а про якісь умовні позначки з певним семантичним змістом. Це повідомлення стародавнього ченця вельми інтриґує дослідників, що прагнуть знайти йому якісь матеріальні відповідники.

Поширеною, зокрема,