Особливості релігійного протистояння мусульман і християн

Характерна особливість мусульманської релігії полягає в тому, що вона енергійно втручається у всі сторони життя людей. І особисте, і сімейне життя віруючих мусульман, і все суспільне життя, політика, правові відносини, суд, культурний устрій – все це повинно цілком підлягати релігійним законам. В колишні часи в мусульманських країнах мало місце повне зрощення державної і церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався наступником пророка, вище духовенство складало штат його радників, суд знаходився цілком в руках духовних осіб. І кримінальне, і цивільне право було побудовано цілком на релігійному законі – шаріаті. Стежили за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови [23].

Тому і мусульманське духовенство виконувало і виконує більше світські, ніж чисто релігійні функції. Мулла, що перебуває при мечеті, – це, власне, вчитель у церковній школі. Каді – це суддя, знавець шаріату. Муфтій – більш високий духовний чин – головний авторитет в питаннях шаріату. Улем – вчений богослов, викладач у вищій релігійній школі; рада улемів давала свої висновки з питань релігії і права. На чолі мусульманського духовенства в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам – видний богослов, він же радник государя. Роз'яснення з тих або інших спірних питань догматизму або політики, що даються шейх-уль-ісламом, права вважалися незаперечним законом [23].

Навчання молоді в мусульманських країнах раніше було теж чисто релігійним. Нижчі школи – мектеби – перебували при мечетях. Вищі школи – медресе – були свого роду духовні академії. В них студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу, богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабська. До речі, арабська система письма була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах, хоча вона для них і мало пристосована.

Мусульманська церква в станах ісламу була звичайно і великою економічною силою. Згідно шаріату, церква може володіти майном, і це майно вважається невідчужуваним (вакф, множина – вакуф). Вакуфні землі складалися з дарувань від халіфів (в епоху завоювань), з пожертвувань та ін. Вони були дуже великі: наприклад, в країнах Середньої Азії до половини всіх оброблюваних земель належало церкві, і вони приносили величезні доходи; за рахунок вакуфного майна і годувалося численне духовенство [23].

Хоча правовірний іслам не йде ні на які компроміси з іншими релігіями (на відміну, наприклад, від буддизму), але в народних масах мусульманські вірування дуже часто переплітаються зі стародавніми, домусульманськими. Майже повсюдно, особливо в слаборозвинених країнах, поширений культ місцевих святих. Мусульманські святі часто виявляються не чим іншим, як стародавніми місцевими божествами-покровителями, яким дані мусульманські імена. В багатьох місцях, особливо в Середній Азії, культ святих пов'язаний з культом мазарів – нібито гробниць цих святих, а насправді стародавніх місцевих святилищ. Більше того, останнім часом в ісламі знайдено (особливо у народів Середньої Азії) цілий пласт влитих в нього, але глибоко архаїчних вірувань і обрядів, що відносяться до культу землеробських божеств родючості, до родового культу предків, до шаманізму. Всюди в середовищі мусульман поширені також віра в магію, носіння амулетів (часто з текстом з Корану). Багато мулл виконують функції заклинателів, знахарів [23].

Цікаво відзначити, що в багатовікових зіткненнях ісламу з християнством (точно так само, як з маздеїзмом та іншими релігіями) іслам майже завжди виходив переможцем. У більшості країн Середземномор'я, де зараз панує іслам, він витиснув християнство, що переважало тут колись, (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія). На Кавказі більшість народів до поширення ісламу дотримувало християнства, пізніше багато з них були ісламізовані (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин і абхазів). На Балканському півострові в іслам звернені були деякі групи болгар, македонців, боснійців, албанців, що були колись християнами. Зворотних випадків масового звертання якого-небудь мусульманського народу в християнство історія не знає. Правда, з Піренейського півострова (Іспанія, Португалія) мусульмани в результаті християнської Реконкісти (XII-XV ст.) були витиснуті, але це відбулося в результаті процесу насильницького вигнання тих, що сповідають іслам, а не ідейної перемоги однієї релігії над інший [23].

Чому ж релігія Мухамеда так часто брала верх над релігією Христа? Мабуть, внаслідок більшої простоти, доступності, зрозумілості народним масам, особливо в східних країнах, де переважав патріархально-феодальний побут.

 

1.4. Вплів арабської культури на культуру Іспанії в IX-XI ст.ст.

Андалусія стала одним з центрів розвитку ранньосередньовічної культури Іспанії після арабського Завоювання. Політично незалежна Андалусія в культурному відношенні залишалася провінцією Багдада.

Арабська Іспанія, що увійшла до комплексу завойованих арабами країн, сприйняла досягнення тієї культури, яка склалася в мусульманських країнах в результаті освоєння і переробки спадщини іранської, середньоазіатської, західно-римської і візантійсько-сирійської культур.

Араби займалися наукою і філософією, у той час коли велика частина західних країн була занурена в неуцтво. Через арабів європейці вперше дізналися про досягнення стародавніх греків, з цього почалася нова європейська наука. Сліди арабських запозичень залишилися в наукових термінах європейських мов: алгебра, алкоголь, хімія (власне «алхімія», це слово в цій чисто арабській формі стало потім означати марновірні пошуки чудових властивостей тіл). Усі ці вирази взяті у арабів, як і багато слів в області торгового обміну і побуту: базар, магазин, тариф, арсенал, цифра та ін.

У вищих школах Кордови в Х ст. крім мусульманського богослов'я і права викладалися філософія, математика, астрономія, фізика і медицина. Сюди приїжджали вчитися і з країн Західної Європи, і з країн Передньої і Середньої Азії. В бібліотеці халіфа Хакама II (961-976 рр.) в Кордові перебувало до 400 тисяч рукописів. Тут перекладалися наукові праці зі старогрецької на арабську мову. Починаючи з XI ст. в арабській Іспанії велася велика робота і по перекладу на латинську мову праць старогрецьких авторів, що збереглися в арабських перекладах. Це дало можливість західноєвропейським ученим-схоластам вперше повністю ознайомитися з даними творами [5, 459].

Ще значнішим було те місце, яке зайняв Кордовський халіфат в розвитку духовної культури не тільки Сходу, але і Європи. В його столицю, прекрасну Кордову, що одержала горду назву «оселя наук», приїжджали вчитися з Франції, Германії, Англії. Серед численних закладів особливим авторитетом користувався Кордовський університет, в якому разом з Кораном і мусульманським богослов'ям вивчалися і світські науки. Багатющі бібліотеки Кордови, подібні яким світ знав тільки в епоху античності, славилися по всьому світлу. Бібліотека, зібрана проінформованим государем аль-Хакамом II (961-976 рр.) в його кордовському палаці, налічувала не менше чотириста тисяч томів [5, 460].

За наказом цього монарха ціла мережа агентів, комісіонерів і переписувачів вела бібліографічні пошуки у всьому мусульманському світі. Бібліофільство стало справжньою пристрастю в Іспанії. Попит на книги виявився настільки великий, що в Кордові багато людей жили переписуванням рідкісних і цінних рукописів. Араби познайомили європейців з китайським винаходом – папером, виробництво якого було налагоджено в спеціальних майстернях Хатіви і Толедо. Яскравим свідоцтвом культурного підйому країни була письменність більшості населення в протилежність решті Європи. Кордова, півмільйонне місто з мощеними вулицями, тисячами домів, прекрасними палацами і мечетями, мостами і водопроводом, суспільними лазнями і прекрасними садами, змагалася з Константинополем, Дамаском, Багдадом.

Будівництво Соборної мечеті в Кордові було задумано як свого роду відродження на далекій землі знаменитої мечеті Омейядів в Дамаску (705-715 рр.). Дух наслідування сирійської традиції на перших порах охопив весь устрій життя, поезію, музику і архітектуру Кордови. Спомин про втрачену батьківщину примушував називати багато піренейських міст сирійськими іменами, квітуча долина Гвадалквівір порівнювалася з оазисом Гути під Дамаском. Спорудивши в 785-788 рр. в околицях Кордови свою резиденцію, Абд-ар-Разман I Прибулець назвав її ар-Русафою на згадку про резиденцію свого діда, халіфа Хішама, в Пальмірській пустелі. Він засадив нову ар-Русафу пальмами; традиція приписує Прибульцю вірші «До пальми», в яких його доля вигнанця ототожнюється з долею пальми, пересадженої на чужу землю. По мірі того, як влада кордовської держави зміцнювалася, сюди з Сирії прибували групи іммігрантів, що у свою чергу сприяло розширенню впливу арабського Сходу. Мечеті Дамаску, Каїра, Кайруана і Кордови складають сузір'я знаменитих колонних мечетей арабського світу, що дійшли до нашого часу. У ряді цих грандіозних і величних творінь світової архітектури особливе місце займає Соборна мечеть Кордови [5, 460-462].

Подібно своїм дамаським предкам, халіф аль Хакам II хотів прикрасити Соборну мечеть Кордови витвором візантійського мистецтва. Він звернувся до імператора Візантії Никифору Фоку з проханням прислати досвідченого майстра. Той привіз з собою в Кордову скляну пасту – подарунок імператора. Тут у нього з'явилися учні, які, за свідченням хроніста, перевершили самого візантійця. Широко вживана в прикрашанні ніш капели мозаїка з типовим для мистецтва Візантії мотивом в'юнкого стебла, грон винограду і кольорів з променистими пелюстками, хоча і є в кордовській мечеті іноземною гостею, не здається тут чужорідною. Стиль мозаїки, живої і царствено розкішної, але разом з тим володіючою майже каліграфічною чіткістю, співзвучний вигляду самої мечеті, де панує дух античності і Сходу.

Мечеть була настільки прекрасною, що християни, що оволоділи містом, не зважилися її зруйнувати, як були зруйновані мечеті Севільї, Толедо, Гранади, Малаги, Альмерії та інших андалуських міст і селищ. Не тільки жителі Кордови, що щорічно збирали засоби на ремонтні роботи в мечеті, гордилися цією спорудою. Весь християнський світ відчував захоплення таким унікальним пам'ятником. Те, що мечеть в Кордові за вбранням і величчю перевершує всі мечеті арабів, відзначав в XIII ст. толедський архієпископ Родріго Хіменес де Рада, видатний іспанський історик. Мечеть була освячена як собор Вознесіння Богоматері й стала місцем відправлення християнського культу [5, 462].

Літературною мовою в арабській Іспанії IX-XI ст.ст. не тільки для мусульман, але й для місцевих християн була класична арабська мова. Нормою і ідеалом для поезії Андалусії були зразки, що склалися на сході халіфату. Проте поступово в Андалуської поезії не тільки з'являється місцевий колорит у вигляді нових тем, образів, порівнянь, але й виникають нові форми строфіки – мувашшах («опоясаний») і заджал («мелодія»). Ці форми виникли в народному середовищі в результаті взаємодії культури арабів і місцевого романського населення. За змістом це любовна лірика. Заджал став улюбленим народним жанром в мусульманській і християнській Іспанії, поширився у всіх арабських країнах і зробив вплив на розвиток ранньої провансальської поезії. В Андалусії переважала поезія з класичною тенденцією, в яку проникав і «новий стиль» [5, 463].

Великий вплив на андалуську культуру зробили досягнення арабомовної передньоазіатської і середньоазіатської культури, праці ученого Мухамеда ібн Мусі Хорезмі (IX ст.) і видатного мислителя Ібн Сіни (Авіценни). Андалуський поет Ібн Кузман (народ. бл. 1080 р.) писав на мові, близькій до розмовної, з великою кількістю іспанізмів, відмовившись від традиційних умовностей класичної арабської поезії. В своїх творах Ібн Кузман оспівував насолоду життям. Досконало володів всією тонкістю арабської поетики Ібн Хазм (994-1063), в 1029 р. створив відому поему про любов «Намисто голубки».

Розквіт андалуської поезії припадає на XI ст., коли кордовський халіфат розпадається на декілька еміратів з центрами в Севільї, Бадахосі, Хаені, Гранаді, Альмерії, Валенсії, Мурсії і в кожному з них виникають придворні літературні гуртки. Всюди переважала панегірична, еротична, вакхічна поезія [5, 463].

Арабський архітектурний стиль, що затвердився перш за все в Кордові й Гранаді, підпав під вплив місцевого романського стилю, що складався, а згодом сам вплинув на романські і готичні споруди у відвойованих у арабів землях («Ворота сонця» в Толедо, споруди в Авіллі, Саламанці XI-XII ст.ст. та ін.). Із пам'ятників архітектури в арабській Іспанії в період раннього середньовіччя особливо виділялася Соборна мечеть в Кордові, остаточно добудована в Х ст.

Динамічно розвивалася архітектура в Каталонії, західній частині колишньої Іспанської марки. Рано налагодивши контакти зі всім Середземномор'ям, вона вже в Х ст. стала процвітаючим графством з високою культурою. З мистецтвом Каталонії тісно пов'язані пам'ятники Х-XI ст.ст. у французькому Русильйоні. Каталонські архітектори засвоїли уроки своїх італійських побратимів, присутність яких в Іспанії засвідчена з VIII ст., знали споруди християн-мосарабів, які принесли із завойованих арабами земель передові будівельні конструкції [5, 464].

З Х ст. в Каталонії будівлі сталі повністю перекривати циліндровими склепіннями, для посилення конструкції ввели підпружинні арки, інтер'єр одержав пластичну обробку напівколонами і пілястрами. Найбільш яскраво ці риси розкрилися в церкві Сан Педро де Роду (освячена в 1022 р.), де два яруси колон, що підтримують підпружинні арки, створюють величаву перспективу нефів. Підсумок будівельної практики каталонських архітекторів підводила церква монастиря в Риполі (1020-1032 рр.). Будівельники з'єднали в цій будівлі принцип ранньохристиянської Т-подібної базиліки з прийомами ломбардської і мосарабської архітектури.

Культура північних християнських районів Іспанії в IX-Х ст.ст. визначалася контактами з розвиненим арабським Півднем. Великого розквіту в цьому регіоні досягла мініатюра. Декор християнських рукописів VIII і IX ст.ст. обмежувався чисто орнаментальними мотивами, підфарбованими і виконаними пером. В Х ст. з'явилися сюжетні зображення. В «Леонській Біблії (920 р., Леон, бібліотека собору) орнаменти і людські фігури утворені яскравими кольоровими смугами, обведеними тонким контуром. Вони силуетно виділяються на вільному полі листа. Особливий розділ іспанської мініатюри Х ст. склали ілюстрації до твору ченця Беата з Льєбани, що написав в 786 р. «Коментар до Апокаліпсису» [5, 464].

У Х ст. арабська Іспанія перетворилася на культурний центр не тільки мусульманського світу, але й всієї Європи.