Вплив ідей Просвітництва на формування модернізаційної парадигми.

Теорії модернізації'

„Модернізація” сьогодні як у громадському, так і в науковому житті є ключовим словом – мінливим та строкатим, оскільки саме поняття не має точного визначення. Взагалі під ним розуміють суспільства чи держави у найширшому значенні цих слів. „Модернізація”, отже, пов'язана з вірою в прогрес, яка домінує на інтелектуальній та політичній сценах від часу ПросвітництваXVIII ст. Саме термін „модерний” набуває у цей час зовсім нового значення, а з точки зору історії понять – нового ідейного змісту. „Саме наприкінці XVIII ст. в дискусіях навколо естетики, на водорозділі між німецьким класицизмом і європейським романтизмом, відбулося відділення сучасності як „модерної” епохи від канонічних взірців античності. Протягом наступних десятиліть воно стало вихідним пунктом для філософського сприйняття нового усвідомлення сучасності і докорінно змінило поняття „модерності”, – так вважає Ульріх Гумбрехт у „Фундаментальних поняттях історії”^[1] Усвідомлення сучасного просвітниками виявилося першим кроком до звільнення „модерного” від взірців античності^[2]. Це була цілком нова орієнтація з далекосяжними наслідками. Після зміни відтінків значення у XIX та XX ст. усвідомлення „модерність” XX розуміється як „імператив змін”. Сучасність, властиво, більше не намагаються визначати як „якісно нижчий рівень у порівнянні з минулим”, а радше дефінують як „категорію руху”, як „morale canonique du changement”^*. Такий імператив змін є наслідком усвідомлення, що сучасність хоча й є перехідним пунктом, але пунктом, головно спрямованим у майбутнє. Цей імператив діаметрально протилежний давнішому (європейському) розумінню традиційної орієнтації. „Це є поняття характерної цивілізації на противагу поняттю традиції”, як твердить ”Encyclopedia Universalis”^[3]. Це дійсне і сьогодні поняття „модерного” доводить, отже, що воно спрямоване у майбутнє. Становлення майбутнього означає звільнення від примусу традиції^[4].

Історикам, що є дітьми свого часу, непросто розглядати цю тему з комплексної та наукової точок зору. „Модернізація” сьогодні, як і у XVIII ст., одночасно вселяє надії на покращення. Але яким же було для людей та урядів у різні часи це уявлення про „краще”? Зміст та цілі, взірці та моделі модернізаційних процесів для істориків, що займаються темою модернізації епохи, є суттю постановки проблеми, тобто кожночасні зміст і цілі політичних. заходів є показниками „модернізації” певної епохи. При цьому, однак, часто не можна уникнути перенесення наших понять на інший час. В історіографи термін „модернізація” просто перетворився у параметр для оцінки політичної діяльності в минулому. Але при цьому в більшості випадків застосовується наше сьогоднішнє поняття модерності (а не те, яке було властиве певній епосі). Таким чином, ми неправильно оцінюємо історичну ситуацію. У XVIII ст. „модерність” була для просвітників таким же комплексним поняттям, як і сьогодні: державна модернізація була тісно пов'язана з економічною, а остання була неможливою без суспільної; суспільна модернізація передбачала культурну, а культурних передумов можна було досягти тільки при наявності відповідних державних структур. Ми бачимо, що у багатоманітності і всеохопності поняття модернізації до сьогоднішнього дня нічого не змінилося. Так само це стосується шляхів проведення модернізації. Цікавішим та більш результативним для істориків було б дослідити вихідні підставові пункти кожного окремого уряду у кожній окремо взятій державі та суспільстві. Розрізнення цих підстав дає щось більше, аніж просто здобуток з точки зору абстрактно-теоретичного історичного пізнавального інтересу. Здобуті таким чином результати могли б послужити дуже практичною моделлю для сьогоднішніх модернізаційних процесів, які відбуваються у державах, що реформуються, або в державах „третього світу”. Але хто ж би вчився з історії?

У XX ст. дебати навколо модернізації стали особливо гострими. Безпосереднім поштовхом до цього стало виникнення багатьох держав у другій половиш століття, особливо у 1950- 60-х роках, після краху колоніальної системи. Потік наукової літератури, передусім англосакського походження, був відповіддю на конфронтацію із порівняно бідними, за західними мірками, незмодернізованими країнами „третього світу”, які раптом утворилися внаслідок розпаду великих колоніальних імперій. (Отож поштовхом до цієї дискусії були історичні події, подібні до тих, які відбуваються сьогодні, коли розвал „соціалістичного східного блоку” та виникнення і відродження багатьох національних держав, бідних у порівнянні із Заходом, поставили подібні проблеми). В центр таких дискусій, залежно від обставин, потрапляли різні аспекти питання: як розпочати чи прискорити економічну, суспільну, державну та культурну модернізацію і державотворення новопосталих держав „третього світу”. Для ілюстрації наведемо деякі з них.

Даніель Лернер – експерт, який доволі рано почав займатися цими проблемами, у своєму творі „Минаючи традиційне суспільство”^[5] розглянув кризові явища перехідного періоду в країнахБлизького Сходу. Так звана відсталість цього регіону, позбавленого індустрії та відповідних інституцій, спонукала його до висновку про „взірцеві функції” Заходу і перенесення моделі модернізаційних та раціоналізаторських процесів і системи цінностей індустріальних країн на „недорозвинені” країни^[6]. Подібна тенденція виявляється у книзі Алекса Інкелеса та Даніеля Сміта „Стаючи модерним”^[7]. Вони вважали важливішим рушієм політичний розвиток, який за певних обставин тотожний простій інституціалізації політичних організацій. Принаймні подальший розвиток інституцій у кожному разі часто видається важливою передумовою для цих прихильників модернізації^[8]. У своєму дослідженні „Адміністрація в країнах, які розвиваються”^[9]. Фред Ріггс пише, що вбачає в інституціях та діючих адміністративних установах важливі фактори модернізації. Зрозуміло, що політичні організації та раціоналізоване управління не є єдиними каталізаторами модернізації. Переживши сьогодні розпад другого велетенського блоку, ми вже не впевнені в тому, чи політична організація партій, парламентів та інше – що часто, ототожнюється з демократизацією – може бути єдиним і першим вихідним пунктом, чи цей політичний розвиток іде рука в руку з економічною модернізацією, без якої було б дуже тяжко здійснити перехід до процвітаючої демократичної країни.

Торкнемося ще одного слабкого місця згаданих англосаксонських теорій модернізації. Як концепція, так і термін „перехідне суспільство” у згаданих працях вживаються в загальному розумінні і відзначаються тим, що, як уже зазначалось, індустріалізований Захід виступає як ідеальне. Двоє американських науковців, Габріель Алмонд та Сідней Верба, цілком ясно бачили проблеми, що виникають з такої постановки питання. Передусім Алмонд різко дистанціюється від уявлення, що до країн, які розвиваються, можна застосовувати соціологічні поняття, сформульовані в контексті західноєвропейської історії. Але по суті у кінцевому рахунку Алмонд та Верба пропонують як модель відомі системи західного світу, засновані на специфічних історичних процесах західних суспільств. Від їхнього первісного наміру подолати існуючу дилему шляхом застосування універсальних понять залишилось зовсім небагато. Дискусія точиться навколо того, чи може існувати засаднича система цінностей та чи варто визнати принцип рівноправності їх відмінностей. Інституції, які посідають у цих модернізаційних концепціях таке важливе місце, – виступають, варто зауважити, тільки частковим аспектом загальної проблеми. Дилему існування відповідного зразка не можна вирішити шляхом застосування лише цього часткового фактора. Неможливо уникнути тенденції брати за мірило інституції розвинених індустріальних держав, особливо тоді, коли інші масштаби мало відомі чи недостатньо досліджені. До цього слід додати, що подібний сучасний термін „країни, що трансформуються”, який, між іншим, вживається стосовно держав колишнього соціалістичного блоку, вказує на дальше існування таких ідеальних уявлень – хоча, можливо, в трохи прихованій формі, – а також на те, що питання модернізації знову постає з усією гостротою і що знову дискутуються найсприятливіші шляхи модернізації як на Сході, так і на Заході, а саме: які потрібно встановити пріоритети, чи надати перевагу економічному, чи демократичному розвиткові, іншими словами – чи економічний розвиток є передумовою для сьогоднішніх демократичних процесів, чи, навпаки, передумовою для економічного піднесення є політична демократизація? Одне без іншого уявити неможливо.

Прірва, що розділяє технічно-економічні стандарти тих західних взірців, які (найчастіше першими) переймаються порівняно легко, і рівень освіти конкретно взятих мас та еліт значно загострює проблематику модернізації. Як це показав на прикладі Близького Сходу Даніель Лернер, у новостворених там державах було досить важко переконати неписьменні маси, що для них, з точки зору їх далекосяжних інтересів, було б краще відвідувати школи та вивчати технології (know-how), аніж проводити час біля телевізора чи слухати сучасну західну музику. Це не є цілковито невідомим феноменом, що у суспільствах з переважно неписьменним насе­ленням багато часу віддається цим власне „апостолам модерніза­ції”^[10]. Мати власний телевізор – ось що було вершиною прогресу та модернізації для неосвічених арабів у 1960-х роках; гордість власників цих апаратів була і все ще залишається великою.