И МЕТОДИКА1. Особливості і характерні зразки середньовічного арабо-мусульманського мистецтва в його різноманітних проявах. В першій третині VII ст. в місті Мецці, розташованому на заході Аравійського півострова (нині Саудівська Аравія) виникла нова релігія – іслам. Засновник ісламу Мухаммад (бл. 570–632), виходець з мекканського купецького середовища, усвідомив себе пророком у сорокарічному віці. Сприйняті їм божественні одкровення він передавав у сво-їх проповідях, які пізніше були записані і склали священну книгу мусульман – Коран. Найбільш ранні рукописи Корану ймовірно сходять до рубежу VII–VIII ст. Коран включає 114 глав (сур). Кожна сура (араб. «ряд», «ранг») складається з аятів (араб. «знак», «диво») – менших уривків, які європейці зазвичай називають віршами. Коран – це універсальна ен-циклопедія мусульман, що містить відомості з мусульманської міфології і священної історії, звід правил поведінки в сім’ї та громаді, основи мусульманського законодавства, філософії та естетики. Разом з тим Коран є визначним твором літератури Сходу, еталоном класичної арабської мови. Іслам означає віру в єдиного і єдиного Бога – Аллаха, який послав людям через свого пророка Мухаммада Священ-не Слово. Із затвердженням нової релігії Мекка стала священним містом мусульман. З давнину це була заповідна тери-торія, де заборонялося полювати, займатися землеробством, проливати кров. Ймовірно, Мекка виросла з караванної стоянки біля цілющого джерела Замзам. Біля джерела було збудовано невелике святилище у вигляді прямокутної кам’яної огорожі – Кааби. На початку VII ст. її заново склали з каменю і дерева, шари яких чергувалися. Будівлю дев’я-тиметрової висоти з плоским дахом, підтримуваної шістьма дерев'яними стовпами, обштукатурили всередині і прикра-сили розписами. З 624 р. Кааба стала священним центром ісламу і кіблою – священним орієнтиром: мусульмани мо-ляться, звертаючись в її бік. Наприкінці VII ст., після пожежі, Каабу знову перебудували. Нині святиня, що стоїть у центрі головної мечеті міста, являє собою кам’яний куб заввишки п’ятнадцять метрів зі сторонами десять і дванадцять метрів, орієнтований кутами по сторонах світу. У східний кут на висоті півтора метри вмонтований священний «чор-ний камінь»; він складається з трьох оправлених у срібло шматків, ймовірно метеоритів. Кожен рік Каабу драпірують нової кисвою – чорною тканиною з вишитими золотом і сріблом сурами Корану. Кожен мусульманин зобов’язаний хоча б раз у житті здійснити паломництво до Мекки, до головної святині ісламу – Кааби. Іслам не тільки релігія. Це система взаємин людини і суспільства, яка визначає спосіб життя мусульманина. Дже-релом для вирішення виникаючих життєвих проблем поряд з Кораном для мусульман є сунна (араб. «приклад») свя-щенний переказ, що містить хадіси (оповідання) про вчинки та висловлювання пророка Мухаммада. Мусульманська громада, створена Мухаммадом, швидко розвивалася і в другій половині VII ст. перетворилася на сильну державу, глава якого – халіф – одночасно був її духовним і політичним правителем. Після смерті Мухаммада його наступники зуміли зосередити у своїх руках величезну владу і створити небувалих розмірів державу – Арабський халіфат. У VIII ст., коли Халіфат був у зеніті могутності, його володіння простягалися від Атлантичного океану на заході до берегів Інду і Сир-Дар’ї на сході. Поступово іслам поширився серед народів, підлеглих владі халіфа. Мова Корану – арабська – стала мовою державної адміністрації та міжнаціонального спілкування. Коран і хадіси склали ос-нову мусульманського способу життя і державного управління. Іслам, який вважав знання однією з необхідних умов істинної віри, заохочував розвиток науки, а разом з тим і мис-тецтва, яке вважалося видом знання. В культурі арабо-мусульманського регіону доісламського періоду провідна роль належить фольклору – поетичній творчості бедуїнських племен у піснях і віршах. Поезія бедуїнів стала традиційною основою всієї поетичної культури мусульманського регіону. Так, упродовж століть верховенства ісламу в арабській художній культурі зберігається такий рід архаїчного арабського віршування, як касида, що походить з доісламського періоду поезії бедуїнів. Особливість ка-сіди полягає в тому, що вона обов'язково містить: 1) прославлення героя; 2) опис тварин і природи; 3) почуття любові до покинутого рідного краю. Іслам і образотворче мистецтво. На відміну від християнства, іслам ніколи не допускав можливості зовнішньої схожості Бога з людиною або будь-якою іншою земною істотою, тому образотворче мистецтво виявилося виключеним з релігійного життя мусульманина, залишаючись надбанням світської культури. Хоча Коран прямо не забороняв зобра-жувати людей і тварин, в хадісах говорилося, що Мухаммад заперечував подібні речі. Надаючи зображенню реальну форму, людина тим самим ніби оскаржувала у Бога його виключне право на творчість, порушуючи головні положення ісламу: «Немає Бога, крім Аллаха...». Художник, не сміючи уподібнювати свої зображення Божим творінням, не праг-нув відтворювати земну реальність. Мусульманин сприймав земний світ як ілюзію світу справжнього, прихованого від очей смертних. Цей досконалий світ істинної краси слід було осягати умоглядно, розумом, через ланцюг абстрактних понять і асоціацій, що викликаються читанням Корану, промовлянням молитов, накресленням і спогляданням священ-них написів з цитатами з Корану, хадисами, іменами Аллаха, Мухаммада і праведних халіфів. Не зображення, а слово, художньо оформлене у вигляді напису або графічного символу, стало головним носієм ре-лігійної ідеї ісламу. Священне слово Корану, вирізане на входах-порталах і стінах будинків, написане на палітурках і сторінках рукописів, включене у візерунки на тканинах, килимах, виробах з кераміки, скла або металу, вплетені в орна-менти на фонтанах і надгробках, супроводжувало мусульманина все життя. Це слово вміщувало в себе цілий світ ду-ховних переживань віруючого, давало йому справжнє естетичне задоволення. Каліграфія і орнамент – декоративні фор-ми втілення уявлень про нескінченну різноманітті та красі створеного Аллахом світу – стали основою художньої твор-чості мусульман. В одному з хадисів Мухаммад говорить: «Письмо – половина знання». У середньовічній культурі мусульманських країн ступінь оволодіння «красою письма» (каліграфією) стала показником освіченості, інтелектуального і духовного розвитку особистості. В основі арабської каліграфії лежить принцип підпорядкування написаного слова логіці ясного, розміреного, ритмічного читання Корану. Арабська каліграфія знає велику кількість різних почерків. Ранній почерк – куфі, тяжів до прямолінійної, геометризованої форми букв, панував аж до XII ст. і був канонізований як почерк, яким пишуться заголовки сур Корану. Наприкінці VIII–IX ст. серед переписувачів книг набув популярності почерк насх («листування»). Пізніше він увійшов до числа шести стилів класичного арабського письма, поряд з іншими п’ятьма по-черками. На основі класичних арабських почерків перські каліграф розробили нові стилі, які, у свою чергу, дали життя безлічі декоративних вишуканих почерків. Матеріалами для письма служили папірус, пергамент та папір, виробництво якої було налагоджено у 60-ті рр.VIII ст. в Самарканді (Середня Азія), а починаючи з X ст. – і в деяких інших містах мусульманського світу. Листи покривали крохмальним клейстером і полірували кришталевим яйцем, що робило папір щільним і довговічним, а нанесені кольоровими чорнилами букви і візерунки – яскравими і блискучими. Іслам та архітектура. Головне місце у забудові міст займали культові будівлі – мечеті, архітектура яких формува-лася відповідно до їх призначення та місцевими будівельними традиціями. Обряди мусульман спочатку не вимагали спорудження спеціальних будівель для молитви. Арабським загонам у походах за місце поклоніння служила окреслена на піску територія, а напрямок до Кааби – головної святині мусульман визначали за тіннню встромленого в землю спи-са. Перші мечеті, як стверджував арабський історик IX ст. аль-Балазурі, були «намальованими»: вони являли собою окреслену, іноді обведену ровом ділянку землі. Побудовані мечеті з’явилися лише в 665–670 рр.. Вони являли собою квадратний двір, оточений галереями на стовпах або колонах. На стороні, зверненій до Кааби, ставили п’ять і більше рядів колон, які створювали відкритий у двір молитовний зал. Так сформувався поширений в арабській архітектурі арабських країн тип колонної мечеті. Особ-ливу виразність інтер’єрам колонних мечетей надавали ряди арок, на які спиралася дах. Ідея створення простору з без-лічі однакових ячейок, утворених рівномірно розставленими аркадами, набула поширення в усьому арабському світі. З часом мечеті стали відрізнятися за своїм призначенням. Невелика мечеть (масджид) служила місцем індивідуальної мо-литви. Джамі (або джума), соборна (або п’ятнична) мечеть, призначалася для колективних молінь, що здійснюються всією спільнотою в п’ятницю опівдні. Головна джамі міста стала називатися Великою мечеттю (Джамі іль-Кабір). У дні великих свят городяни вирушали в заміську мечеть – мусалла, яка являла собою відкритий майданчик з єдиною стіною, звернений до Мекки. Відмінною рисою всякої мечеті з кінця VII – початку VIII ст. став міхраб – орієнтована на Каабу священна ніша (плоска, умовна або увігнута), перекрита аркою, невеликим склепінням або напівкуполами і вставлена в раму. Стріл-часте завершення міхрабу відзначає найважливішу точку на священній «осі ісламу», завдяки якій здійснюється уявний зв’язок того хто молиться із земною Каабою, що відображає його духовний зв’язок з Каабою небесною. Святість міхра-бу підкреслюється його оздобленням і освітленням, що відповідає словам Корану: «Аллах – світло небес і землі. Його світло ніби ніша, в ній світильник … Веде Аллах до Свого світла, кого забажає...». Соборна мечеть (джамі) має мінбар – кафедру, з якої імам (голова мусульманської общини) вимовляє обов’язкову п’ятничну проповідь. Мінбар завжди розташований праворуч від священної ніші-міхрабу. Перший мінбар у формі си-діння з двома сходинками був зроблений на замовлення Мухаммада в 629 р. У IX–XIV ст. склався тип дерев’яної або кам’яної кафедри-мінбару у вигляді високого трону, до якого ведуть сходи з поручнями і декоративним входом-порталом. Починаючи з VIII ст. найважливішою ознакою соборної мечеті став мінарет – висока башта, з якою проголошува-ли заклик до молитви, щоб його було добре чути всім жителям міста. Ймовірно, ідею мінарету підказала мусульманам християнська дзвіниця. Проте дуже скоро мінарет перетворився на символ мусульманської присутності на завойованих територіях. У різних формах мінаретів відбилися місцеві будівельні традиції та естетичні смаки. На заході мусульман-ського світу отримали розвиток варіанти чотиригранних мінаретів, а на сході – круглих. Відомі також три спіралеподіб-них мінарети – два з них знаходяться в Самаррі (Мінарет Мальвія), а один – у знаменитій мечеті Ібн Тулуна в Каїрі (Єгипет). Мінарети прикрашали поясами узорчатої цегляної кладки або різьбленням по каменю, сталактитовими кар-низами та ажурними гратами балконів, стрічками орнаментів і написів. Завершувалися мінарети маленьким куполом або шатром. З XII в. на Сході поширився тип соборної мечеті з чотирма айванами (склепінчастими або колонними залами без передньої стіни) на кожній стороні двору. Айванна композиція характерна також для медресе (мусульманських бого-словських шкіл або університетів), а також для караван-сараїв (заїжджих дворів). Мистецтво халіфату Омейядів. В епоху перших арабських завоювань і під час правління династії Омейядів (661–750), що запанували в давньому Дамаску (Сирія), на шляхах просування військових загонів виникали нові поселення, більше схожі на укріплені військові табори. Такі Куфа і Басра на півдні, Мосул на півночі Іраку, Фустат в Єгипті і Кай-руан в Тунісі. Для захисту кордонів мусульманського світу на його околицях споруджувалися рібати – фортеці, обителі благочестивих воїнів, борців за віру. Кілька рібатів збереглося в Тунісі. Палаци, споруджені в містах при Омейядах, майже всі безслідно зникли. Відносно збережеглися так звані «замки пустелі» – резиденції халіфів та придворної знаті, побудовані далеко від неспокійних і багатолюдних міських центрів. Загублені в пісках руїни на пустельних землях Сирії та Йорданії викликають подив самим фактом вибору суворої і без-радісної місцевості. Але в ті далекі часи ці місця були населені і зрошувалися, в них споруджувалися штучні водойми, канали, греблі, підземні цистерни; оброблялись землі, розлучалися сади і мисливські угіддя. Ці замки, так само як і ту-ніські рібати, були складені з тесаного каменю. Зовнішні стіни з вежами-бастіонами в плані утворювали квадрат. Все-редину вів єдиний вхід в центрі головного фасаду. Всі приміщення виходили на мощений внутрішній двір. Інтер’єри замків були прикрашені орнаментальними та сюжетними розписами, мозаїками, рельєфами. Найвідоміші з них – Ку-сейр-Амра (810-і рр.) Та Мшатта (перша пол. VIII ст.) В Йорданії, Хірбет аль-Мафджар (840-і рр.) В Ізраїлі, Каср аль-Хайр аш-Шаркі (бл. 728) в Сирії. Розвиток культової архітектури халіфату Омейядів у Сирії і Палестині почався з спорудження в Єрусалимі знаме-нитої Куббат ас-Сахра (буквально: Купол Скелі). Куббат ас-Сахра - третя за значенням святиня після Кааби в Мецці і мечеті Пророка в Медіні. Згідно з переказом, Куббат ас-Сахра була побудована на честь знаменної події священної іс-торії ісламу – чудесного нічної подорожі пророка Мухаммада з Мекки в Єрусалим, скоєного на чарівному крилатому коні: Мухаммад вознісся на небо, відштовхнувшись ногою від скелі, і залишив на камені відбиток своєї ступні. Саме тоді Мухаммаду було дано настанову про обов’язкову п’ятиразову щоденну молитву, а також були показані небесна Кааба, рай і пекло. Куббат ас-Сахра була споруджена в 687–691 рр.. на вершині гори, священної для іудеїв, християн і мусульман, – на цій горі, за переказами, прародич іудейського народу Авраам готувався принести в жертву Богу свого єдиного сина Ісаака, а згодом іудейський цар Соломон побудував Єрусалимський храм. Історик Х ст. аль-Мукаддасі стверджує, що Куббат ас-Сахра повинна була затьмарити християнську церкву Гробу Господнього, що знаходилася по-руч щоб «не засліплювали уми мусульман» її пишність і величезні розміри. Інший історик писав: «Це скеля, про яку повідомляють, що Посланник Божий поставив на неї свою стопу, потім же Абд аль-Малік (халіф в 685–705) збудував над нею купол... і люди взяли в звичай обходити скелю точно так, як вони робили навколо Кааби». Для мусульман Куббат ас-Сахра була символом перемоги і торжества ісламу. Дійсно, Куббат ас-Сахра панує над містом: у панорамі Старого Єрусалиму відразу впадає в очі величезний, вознесений над скелею золотий купол. На по-ловині висоти центральна частина будівлі оточена восьмикутною галереєю, внутрішнє приміщення якої розділено на-двоє стовпами й колонами. Таким чином, навколо священної скелі створюється подвійний обхід. Сама скеля, що висту-пає над рівнем підлоги на півтора метра, оточена чотирма потужними стовпами, між якими встановлені витончені ко-лони. Під скелею, в печері, влаштовано невелике святилище. Висота підкупольного простору храму (близько 20 м) до-рівнює діаметру куполу, що додає всій конструкції стійкість і пропорційність. Архітектурні елементи кожного виду використовуються рівно чотири рази, можливо в цьому простежується зв'язок з чотирма літерами, складовими слова «Аллах» (в арабському написанні), а також з квадратом, що становлять основу Кааби. Інтер’єр будівлі вражає пишніс-тю оздоблення. Стіни облицьовані візерунчастими мармуровими панелями, колони вінчають золочені капітелі. Масивні балки і одвірок вхідних дверей обшиті бронзовими пластинами з карбуванням та позолотою. Верхні частини вікон і об-рамлення арок декоровані мозаїками зелених, синіх, перламутрових, рожево-червоних та золотих тонів. Купол (який був встановлений на місці старого в 1022) зсередини покритий узорним рельєфом і розписом. Настільки ж пишне і зов-нішнє оформлення будівлі, оновлене в XVI і XIX ст. Ще однією важливою святинею мусульманського світу є мечеть Аль-Акса (буквально: Найвіддаленіша), яка була побудована при сині халіфа Абд аль-Маліка. Ця мечеть також знаходиться на Храмовій горі в Єрусалимі, і її теж пов’я-зують з нічною подорожжю Мухаммада. Будівля мечеті кілька разів руйнувалося під час землетрусів, і тільки у 1033 р. були заново споруджені стіни, які існують до наших днів. У містах Сирії і Палестини перші соборні мечеті будувалися на ділянках землі, куплених у християн. У нових спо-рудах використовувалися частини старих будівель. Так було споруджено один із самих значних памєятників епохи – Велику мечеть Омейядів у Дамаску (705–715), в яку були включені залишки римського святилища Юпітера Дамаського та християнської церкви Іоанна Хрестителя. Зсередини мечеть була декорована кольоровим візерунчастим мармуром і прекрасними мозаїками із зображенням фантастичного міста-саду. Образотворче мистецтво епохи Омейядів представлене мозаїками і розписами Кусейр-Амри, Куббат ас-Сахра і Ве-ликої мечеті в Дамаску. На їхньому прикладі можна простежити становлення художніх традицій мусульманського Се-редньовіччя. Сюжетні лінії, що зв'язують зображення з реальністю, поступово втрачаються, все більшого значення на-буває декоративність. Тривимірне сприйняття простору змінюється двовимірним, об’ємне трактування фігур – їх силу-етним чи контурним прорисовуванням. У композиції вводяться мотиви, вироблені офіційним мистецтвом Стародавньо-го Сходу. Пізніше в середньовічному мистецтві Іраку, Ірану, Сирії, Єгипту та мусульманської Іспанії ці традиції утвер-дилися у візерунках, які зображалися на тканинах, килимах, вишивках, кераміці, виробах зі скла і металу. Мистецтво халіфату Аббасидів. Халіфи династії Аббасидів (750–1258) перемістили центр Халіфату в Ірак. Пра-гнення цих правителів затвердити могутність династії виразилося в небувалому розмаху містобудування. Ідея міста як символу влади втілилася в архітектурі нової столиці – Мадінат ас-Салама (в перекладі з арабської – «Місто Миру», су-часний Багдад, Ірак), заснованого в 762 р. на березі річки Тигр. Мадінат ас-Салам не зберігся, він відомий тільки за письмовими джерелами. Кругле у плані, місто по суті являло собою модель Всесвіту: над міськими воротами, зверне-ними на чотири сторони світу – чотири золоті куполи, в центрі житлової забудови – палац халіфа з величезним зеленим куполом, який було видно буквально звідусіль. Купол палацу прикрашала бронзова фігура вершника зі списом; згідно з переказами, спис вказував, з якого боку до міста наближається ворог. Купол ніби вінчав і палац, і столицю, і всю імпе-рію, символізуючи всевладдя халіфа, якого в епоху Аббасидів стали вважати заступником Аллаха. Поряд з палацом стояли велика мечеть, урядові будівлі і будинки синів халіфа. При Аббасидах придворне життя досягло великої розкоші. Воно протікало у палацах і в садах з павільйонами, ка-налами, водоймами, звіринцями і пишними квітниками. Як оповідає один із сучасників, у палаці халіфа в Багдаді сто-яло дерево з гілками і листям зі срібла і золота, на яких сиділи срібні птахи. Листя тремтіло, як від руху вітру, а птахи щебетали. Підкреслено монументальний стиль мистецтва Аббасидів в найвищій мірі проявився в архітектурі й декорації по-будованого в середині IX ст. міста-резиденції Самарри (від арабського слова, яке означає «приємна для очей»), що про-тягнулася більш ніж на тридцять кілометрів уздовж берега Тигру. Перший з самаррских палаців, Джаусак аль-Хакані, займав територію, ширина якої сягала близько півтора кілометра. Джаусак аль-Хакані містив у собі комплекси урядо-вих, парадних і житлових комплексів (наземних і підземних), анфілади дворів, підземні водозбірні цистерни, сади з ба-сейнами, казарми, конюшні. Однією з найбільш значних культових споруд була цегляна колонна Велика мечеть Самар-ри, що займала площу 239 x 156 метрів. Від неї збереглися стіни, укріплені напівкруглими бастіонами та кутовими баштами, а також гігантський спіралеподібнй мінарет Мальвія висотою понад п’ятдесят метрів. На відміну від Мадінат ас-Салама (Багдада), що зводився як палац, кожен палац Самарри будувався як місто, нагадуючи своєю композицією і масштабами резиденції царів давньої Ассирії та Вавилонії. Самаррский палацовий живопис з площинними контурними фігурами, які скоріше позначали, ніж зображали полю-вання, бенкет, танець, – теж почасти відроджує традиції мистецтва давньосхідних імперій. Однак рельєфи, що прикра-шали мечеті, палаци і житлові будинки Самарри, свідчили про те, що в цей період в мусульманському мистецтві почав формуватися новий тип орнаменту – арабески, як називали його європейці. Арабеска являє собою складний візерунок, в основі якого лежить суворий математичний розрахунок. Арабеска побудована на повторенні або примноженні одного чи декількох елементів – геометричних фігур або рослинних мотивів. У малюнок арабески можуть вплітатися окремі зображення тварин, птахів, людей, фантастичних істот, а також написи. Такий орнамент практично виключає фон: один візерунок вписується в інший, щільно заповнюючи поверхню. Цей принцип європейці назвали «боязню порожнечі», За своїм ритмом малюнок арабески співзвучний класичній арабської поезії і музиці, він узгоджується з уявленнями му-сульманських богословів про «невизначену тривалість тканини Всесвіту». Нескінченний, «текучий» в заданому ритмі рух арабески може бути зупинено або продовжено в будь-якій її точці без порушення цілісності візерунка. Арабески можна розмістити на поверхні будь-якої конфігурації та розміру: на стіні будівлі або килимі, на палітурці рукопису або на керамічному чи ювелірному виробі. У IX ст. Ібн Тулун, намісник багдадського халіфа в Єгипті, заснував самостійну династію. З його споруд на околиці майбутнього Каїра чудово збереглася знаменита мечеть (876–879). Від своїх іракський попередниць мечеть Ібн Тулуна відрізняється більш компактним плануванням, а також наявністю на диво пропорційних високих стрілчастих арок, які з цього часу стали характерною рисою мусульманських пам’ятників архітектури. Історія мусульманського світу насичена бурхливими політичними подіями. У XI–XII ст. турки-сельджуки підкори-ли Середню Азію, Іран, Північне Межиріччя і Малу Азію. У XIII ст. їм на зміну прийшли монголи, які захопили Багдад у 1258 р. Вони поклали кінець халіфату Аббасидів. У Північній Африці та Південній Іспанії поширилася влада динас-тій Альморавідів (1056–1146) і Альмохадів (1122–1269). Близько трьох століть у серці мусульманського світу правили засновники Каїра (969 р.) халіфи Фатіміди (аж до 1171), а потім султани Айюбідів (кінець XII – перш. пол. XIII ст.) Та Мамелюк (1250-1517). На Середньому Сході в результаті загарбницьких воєн середньоазіатського правителя Тимура (1370–1405) була створена держава, що поклала початок епосі великих мусульманських імперій пізнього Середньо-віччя. Різні державні утворення мусульманського світу представлені яскравими зразками мистецтва. Мавританське мистецтво. Мавританське мистецтво – це умовна назва художнього стилю, який склався і розви-нувся у Північній Африці і Андалусії (Південна Іспанія) в XI–XV ст. Найбільш яскраво мавританський стиль виявився в архітектурі. На околиці іспанського міста Гранада знаходиться Альгамбра – укріплена резиденція гранадських емірів (правителів), побудована в XIII–XIV ст. Ця унікальна пам’ятка мистецтва і разом з тим типовий зразок мусульманської «прихованої архітектури» є справжньою перлиною мавританського зодчества. Масивні стіни фортеці, її вежі та ворота з бастіонами, пастками і потайними входами приховують і захищають розкішний царський палац. В основі композиції палацового ансамблю лежить система дворів, розташованих на різних рівнях. Вишукано суворий Дворик мирт з прямо-кутним басейном, обсаджений миртовими і апельсиновими деревами, з граціозними портиками на торцях був центром Палацу прийомів. Під прямим кутом до нього примикає Палац левів з залами, витончене оздоблення яких створює ат-мосферу розкоші і спокою. У центрі Палацу львів знаходиться Дворик левів – з фонтаном, оточеним дванадцятьма фі-гурами кам’яних левів, який підкорює домірністю і красою форм. Грубуваті й схематичні статуї левів, як стверджує на-пис на фонтані, не можуть нікого налякати, «бо їм не вистачає життя, щоб показати своє шаленство». Особливу роль у художньому образі Альгамбри відграють написи. З досконалістю виконані й віртуозно вплетені в оздоблення будівлі, вони легко читаються, вселяючи релігійні та естетичні ідеї. Прекрасна архітектура Альгамбри сповнена гармонії і піднесеної поетичності. Істотну роль в ансамблі грають тонкі, ніби зі стебла очерету, мармурові колони, що несуть різноманітні за формою арки. Конструкції настільки легкі і повітряні, що здається, ніби арки парять, відокремлюючи залиті сонцем дворики від затінених галерей, що охороняють прохолоду і напівтемряву молитовного залу, келії або палацового спокою. На кахельних цоколях виблискують чистими фарбами геометричні орнаменти. Їх змінюють тендітні, схожі на паморозь різьблені кам’яні узори і написи на стінах. Густо-коричневе мереживо карнизів і смарагдово-зелені черепичні покрівлі завершують оздоблення будівлі. Внутрішні приміщення декоровані тонко прори-сованими арабесками. Світло, що проникає крізь віконні решітки та вітражі, створює на стінах і сталактитових куполах різнокольорові живі візерунки. У басейнах відображаються вічнозелені дерева і квітучі кущі. Ніжно дзюрчать струмки сріблястих фонтанів в гранованих чашах. Дворики вимощені мармуром або керамічною плиткою. Альгамбра дала найменування своєрідному стилю декоративно-прикладного мистецтва. Серед творів, виконаних у цьому стилі, – великі керамічні вази з витончено-витіюватим розписом. За манерою виконання візерунка вони нагаду-ють «альгамбрські» шовкові тканини, парчеву вишивку, парадну зброю, золоті прикраси з емаллю. Чарівний стиль «Альгамбра» таїть в собі натяк про «прихований скарб», що розуміється мусульманським мистецтвом як зашифрова-ний шлях до збагнення вищої знання та досконалої краси. ТЕОРИЯ И МЕТОДИКА
|
