АТАКА НА САМОТНІСТЬ

Для того, щоб створити повноцінне емоційне життя й здорову психосферу для цивілізації, котра з'явиться завт­ра, ми повинні розпізнати три основні потреби кожної особистості: потреби в спільності, структурній визначеності й значущості. Розуміння того, як занепад суспільства Другої хвилі підриває всі три потреби, наводить на думку про те, яким чином ми могли б почати проектування більш здоро­вого психологічного середовища для нас і наших дітей у майбутньому.

Для початку будь-яке пристойне суспільство має виро­бити почуття спільності. Спільність встановлює противагу самотності. Вона дає людям життєво необхідне почуття приналежності. Все ж сьогодні інститути, від яких залежить спільність, розпадаються в усіх техносуспільствах. Результа­том чого є поширення чуми самотності.

Од Лос-Анджелеса до Ленінграда, тінейджери, нещасли­ві одружені пари, батьки-одинаки, звичайні робітники та люди похилого віку — усі скаржаться на соціальну ізоля­цію. Батьки зізнаються, що 'їхні діти занадто зайняті, аби побачитися з ними чи навіть зателефонувати їм. Незнайомі самітники в барах та автоматичних пральнях пропонують, як це назвав один соціолог, «ці безкінечно сумні відверті розмови». Клуби й дискотеки для неодружених слугують тим самим, що й м'ясні ринки для розлучених жінок, котрі втратили останню надію.

Самотність навіть не бралася до уваги як економічний фактор. Скільки домогосподарок вищих прошарків серед -

нього класу, призведених до шаленства дзвенячою пустотою їхніх багатих приміських будинків, прийшло на ринок праці, щоб уберегтися від божевілля? Скільки улюб­лених тварин (і вагонів улюбленої їжі) куплено для того, аби розбити тишу порожнього дому? Самотність сприяє багатьом нашим подорожам та розвагам. Вона робить вне­сок у вживання наркотиків, депресію й погіршення про­дуктивності. І вона створює прибуткову індустрію «самотнус сердець», що свідчить про допомогу майбутнім чоловікові або дружині, котрі живуть самотньо й прив'язані до місця.

Звичайно, біль від самотності навряд чи є новим. Але самотність тепер настільки поширена, що, як не парадок­сально, вона стала досвідом, який уже багато хто набув.

Незважаючи на це, спільність потребує більше, аніж емоційно задовільних стосунків між індивідами. Вона також потребує міцних зв'язків відданості між індивідуумами та їхніми організаціями. Таким же чином, як вони відчувають брак товариського спілкування з іншими індивідуумами, сьогодні мільйони людей рівнозначно почувають себе від­різаними од інституцій, часткою яких вони стали. Вони відчувають потяг до цих інституцій, котрі, на їхню думку, варті їхньої поваги, любові й відданості.

Корпорація пропонує якраз подібний випадок.

Завдяки тому, що компанії значно виросли і стали більш деперсоналізованими, а також відбулася диверсифікація на велику кількість несумісних діяльностей, у працівників залишається примарне враження від виконуваної місії. Почуття спільності відсутнє. Сам термін «відданість корпо­рації» («corporate loyalty») має вже архаїчне звучання. Справді, відданість компанії багатьма розуміється, як зрада самого себе. У популярному романі Флетчера Кнебелд (Fletcher Knebel) «Останній штрих» (The Bottom Line), де йдеться про великий бізнес, героїня огризається до свого занадто старанного чоловіка: «Відданість компанії! Мені хочеться блювати від цього».

Навіть у Японії, де все ще існує наймання на роботу на все життя й батьківське опікування корпорацій (попри те, що відсоток робочої сили скорочується), трудові відносини стають дедалі більш мінливими та емоційно незадовіль­ними. Навіть коли компанії докладають зусиль, аби надати роботі характеру вечірки — щорічний пікнік, спонсорована компанією команда з боулінгу, Різдвяна вечірка в конторі •— стосунки на роботі в основному є не більш ніж повер­ховими.,,!Д

Саме тому сьогодні лише в незначної кількості людей є відчуття належності до чогось більшого й кращого, ніж вони самі. Це тепле відчуття участі спонтанно з'являється час од часу в момент кризи, стресу від нещастя або під час повстання мас. Наприклад, великі студентські страйки шістдесятих років породили палке почуття спільності. Антиядерні демонстрації сьогодні роблять те ж саме. Але обидва рухи й почуття, які вони викликали, є скоро-минущими. Спільність — це дефщит.

Один ключ до розгадки феномена лиха самотності кри­ється в нашому зростаючому рівні суспільних відмінностей. Завдяки демасифікації суспільства, завдяки тому, що акцен­туються більше відмінності, ніж подібності, ми допомагаємо людям індивідуалізувати самих себе. Ми створюємо можли­вості для кожного з нас, аби він чи вона в повному обсязі розкрили свій потенціал. Але ми також робимо людський контакт більш утрудненішим. Чим більше ми індивідуалі­зовані, тим стає дедалі важче знайти чоловіка (дружину) або кохану (коханого), котрі б мали цілком схожі шлюбні інтереси, цінності, плани чи смаки. Друзям теж усе важче завітати в гості. Ми стаємо розбірливішими у своїх со­ціальних зв'язках. Але так само роблять й інші. Результатом є велика кількість поганих шлюбних стосунків. Або взагалі ніяких стосунків.

Отже, розпад масового суспільства в умовах, коли до­тримуються обіцянки якомога більшої індивідуальної само-реалізації, є принаймні тепер поширенням болю ізоляції. Якщо суспільство Третьої хвилі, що з'являється, не хоче бути холоднометалевим, з вакуумом замість серця, воно повинно атакувати цю проблему в лоб. Воно повинно відродити спільність.

Як ми могли б почати це робити?

Коли ми зрозуміємо, що самотність уже більше не є справою однієї людини, але громадською проблемою, котра утворилася внаслідок розпаду на частини інституцій Другої хвилі, то тоді у нас є багато того, над чим можна працю­вати. Ми можемо розпочати там, де, як правило, почи­нається спільність — у сім'ї, через розширення її функцій, що скорочуються.

Сім'я, із часів промислової революції, поступово звіль­нялась од тягаря відповідальності за старшу її частину. Якщо ми зняли цю відповідальність із сім'ї, то, можливо, прийшов час частково її відродити. Лише ностальгічний дурень міг би прихильно ставитися до ідеї демонтажу

громадської та особистої пенсійних систем або ж робити старих людей залежними від їхніх сімей, як це вже було одного разу. А чому б не запропонувати пільговий податок та інші стимули сім'ям — включаючи нетрадиційні й сім'ї без ядра — які піклуються про своїх старих замість того, щоб віддати їх до загальних «будинків» для престарілих. Чому б краще не нагороджувати, ніж економічно карати тих, хто захищає і зміцнює сімейні узи всупереч поведінці їхнього покоління?

Цей же принцип можна також поширити на інші функ­ції сім'ї. Сім'ї потрібно заохочувати відігравати більшу — а не меншу — роль у навчанні молоді. Бажання батьків навчати своїх дітей вдома повинно було б вітатися шко­лами, а не розглядатись як посміховище або порушення закону. І батьки повинні мати більше, а не менше впливу на школи.

В той же час багато що могло бути зроблене самими школами, аби зародити почуття приналежності. Замість того, щоб студентів розподіляти по класах виключно за індивідуальними досягненнями, можна було б деяку части­ну кожного студентського класу робити залежною від до­сягнень класу як цілого або якоїсь команди в його межах. Це могло б стати завчасною і явною підтримкою тій ідеї, що кожний з нас має відповідати за інших. Завдяки незначному стимулюванню, вихователі, обдаровані багатою уявою, можуть змінювати почуття спільності численними іншими, кращими способами.

Корпорації також можуть багато чого зробити для того, аби знову розпочати формувати людські стосунки. Вироб­ництво Третьої хвилі уможливлює децентралізацію й менші за обсягом робочі об'єднання, що більш сприятливі для особистості. Інноваційні компанії повинні формувати мо­раль і почуття приналежності таким чином, аби пропону­вати групам робітників організовувати самих себе в міні-компанії чи кооперативи й укладати контракти безпосе­редньо з цими групами на виконання специфічної роботи.

Це роздрібнення велетенських корпорацій на маленькі об'єднання, які самоуправляються, могло б не лише ви­пустити на волю величезні нові продуктивні сили, а й водночас сформувати спільність.

Норман Макре (Norman Macrae), помічник редактора журналу «Економіст», говорить про те, що «ринкові сили повинні б підказати напівавтономним групам, з чисель­ністю приблизно від шести до сімнадцяти чоловік, котрі

вирішили працювати разом як друзі, за яким коефіцієнтом продукція має бути оплачена, яку встановити ціну за одиницю виробленої продукції, а далі слід в значній мірі дозволити виробляти продукцію за їхнім розсудом».

Справді, продовжує Макре, «ті, хто створює успішно діючі групи заснованих на дружбі кооперативів, приноси-тимуть багато суспільної користі і, можливо, заслугову­ватимуть на деякі субсидії чи пільгове оподаткування». (Що особливо цікаво в цих організаціях, так це те, що будь-хто може створювати кооперативи в прибутковій корпорації або, як для даного випадку, в прибуткових компаніях у рамках структури соціалістичного виробничого підприєм­ства.)

Корпорації також могли б уважно стежити за своїми працівниками у відставці. Позбавляючи посади всіх літніх працівників одразу, вони не лише позбавляють людину регулярної зарплати в повному обсязі і відбирають те, що суспільство розглядає як продуктивну роль, але також обрізають значну кількість соціальних зв'язків. Чому більше немає планів часткової відставки та програм, які доручали б напівзвільненим людям роботу в недоукомплектованих суспільних службах на добровільній або частково опла­чуваній основі?

Інший план по розширенню причетності до спільності повинен втягнути звільнених людей у новий контакт з молоддю і навпаки. В кожному спільному товаристві людей похилого віку можна було б призначити «додатковими вчителями» («adjunct teachers») або «менторами» («mentors»), запросити їх навчати деяким своїм майстерним навичкам у місцевих школах на погодинній або добровільній основі, або ж мати одного студента, скажімо, так: у вигляді регу­лярних їхніх візитів за інструкціями. Під патронажем шкіл звільнені фотографи могли б навчати фотографувати, авто­механіки — як перемонтувати несправний двигун, бухгал­тери — як вести облік, і так далі. В багатьох випадках здорові стосунки встановляться між ментором і «учнем» («mentee»), котрий би приходив за інструкцією.

Бути самотнім — це не гріх; і в суспільстві, чия структура швидко дезінтегрується, це не повинно бути ганьбою. Так, наприклад, автор листа до лондонської «Джу-віш Кронікл» (Jewish Chronicle) запитує: «Чому це вва­жається «не дуже добрим» ходити в компанії, де цілком ясно те, що причина, з якої кожен туди ходить — це зустрічати людей протилежної статі?» Те ж саме запитання

можна віднести на адресу барів для одинаків, місць від­починку на вихідні дні.

Лист привертає увагу до того, що в країнах Східної Європи інститут сватання слугував корисній меті зводити разом людей, котрі досягли шлюбного віку, і що бюро побачень, шлюбні сервіси та інші подібні агентства так само необхідні сьогодні. «Ми повинні бути спроможні відкрито погодитися з тим, що нам потрібна допомога, людський контакт і суспільне життя».

Нам потрібно багато нових служб — як традиційних, так і новаторських — допомагати зводити разом самотніх людей шляхами, до яких ставляться з повагою. Деякі люди сьогодні переконані, що «одинокі серця» (додатки до журналів) допоможуть їм визначити місцезнаходження су­путника або чоловіка (дружини). Ми можемо бути впевнені, що незабаром місцеві чи сусідські кабельні служби телеба­чення оперативно поширюватимуть відеооголошення, так що майбутні партнери зможуть справді бачити один одного перед побаченням. (Такі програми, як дехто вважає, мати­муть надзвичайно високі рейтинги.)

. Але чи потрібно обмежувати служби побачень у тому, щоб вони встановлювали романтичні контакти? Чому немає служб або місць, куди б люди могли просто прийти, аби зустріти чи познайомитися з другом, на відміну од коханця або потенційного чоловіка (дружини)? Суспільству потрібні такі служби, і, поки вони чесні й пристойні, ми не повинні заважати створювати й використовувати їх.