ПОЛІТИЧНИЙ МАВЗОЛЕЙ

Не може такого бути, щоб суспільство, яке руй­нується одночасно революцією в енергетиці, в технології, революцією в родинному житті, статевих ролях та світового

масштабу революцією у сфері комунікацій, не зіткнулось би також — раніше чи пізніше — з потенційно вибуховою політичною революцією.

Усі політичні партії індустріальне розвинених країн сві­ту, усі наші конгреси, парламенти й верховні ради, наші інститути президентства й кабінети міністрів, наші суди й наші відомства, які видають укази, і наші надбудови над геологічним шаром урядової бюрократії — коротко кажучи, усі інструменти для прийняття і втілення в життя ко­лективних рішень — усі вони застарілі й вимагають змін. Цивілізація Третьої хвилі не може діяти при політичній структурі Другої хвилі.

Так само як революціонери, котрі створювали добу індустріалізму, не могли б цього зробити з попереднім феодальним апаратом управління, так і сьогодні ми знову зіткнулися з необхідністю створення нових політичних ва­желів. Це є політичним дорученням Третьої хвилі.

«ЧОРНА ДІРА»

Сьогодні, хоч ми ще й не усвідомлюємо серйозність усього цього, ми є свідками глибокої кризи не того чи іншого уряду, а самої представницької демократії в усіх її формах. То в одній, то в іншій країні політична технологія Другої хвилі тріщить, стогне, функціонує небезпечно пога­но.

У Сполучених Штатах ми спостерігаємо майже повний параліч у прийнятті політичних рішень, пов'язаних з проб­лемами життя і смерті, з якими стикається суспільство. Сьогодні, через шість повних років після введення ембарго ОПЕК, незважаючи на його руйнівний вплив на економіку, незважаючи на його загрозу незалежності й навіть вій­ськовій безпеці, незважаючи на нескінченні конгресові навчання, незважаючи на повторну реорганізацію бюро­кратичного апарату, незважаючи на запальні аргументи президента, політична машина США все ще безпомічно крутиться навколо своєї осі, неспроможна продукувати нічого такого, що хоча б віддалено нагадувало послідовну політику стосовно енергетики.

., Такий політичний вакуум не є унікальним випадком. Сполучені Штати не мають також розумної (або зрозумілої) політики щодо урбанізації, політики у сфері навколишнього середовища, політики стосовно сім'ї, політики щодо техно-

логії. Вони також не мають — якщо послухати закордонних критиків — явно вираженої зовнішньої політики. Амери­канська політична система не мала б здатності об'єднувати і Надавати пріоритетного значення цим політикам, навіть якби вони справді існували. Цей вакуум відображає на­стільки глибокий розвал у системі прийняття рішень, що президент Картер у своїй безпрецедентній промові зму­шений був засудити «параліч... застій... і бездіяльність» свого власного уряду.

Однак таке руйнування системи прийняття рішень не є Монополією однієї партії або одного президента. Воно постійно поглиблювалося з початку 60-х років і відображає наявність структурних проблем, що лежать в основі, які жоден президент — республіканець чи демократ — не може вирішити в рамках сучасної системи. Ці політичні проблеми справляли дестабілізуючий ефект і на інші основ­ні суспільні інституції, такі, як сім'я, школа й корпорація.

Десятки законів з їхнім безпосереднім впливом на сі­мейне життя скасовують та суперечать один одному. Це ще більше поглиблює кризу сім'ї. Система освіти якраз в той момент, коли школи були найменш заповнені, була наво­днена коштами для будівництва, тим самим провокуючи оргію нікому не потрібних шкільних будівель, а якраз тоді, коли вони стали вкрай необхідними для інших цілей, відбулося скорочення фондів. Тим часом корпорації були змушені працювати в такому нестабільному політичному середовищі, що сьогодні вони не могли точно сказати, чого від них забажає уряд завтра.

Спочатку конгрес вимагає, щоб «Дженерал моторе» та інші виробники автомобілів встановлювали каталітичні конвертори на всі їхні нові автомобілі з тим, щоб забез­печити чистоту навколишнього середовища. Згодом, після того, як «Дженерал моторе» витратив 300 мільйонів доларів на конвертори і підписав п'ятсотмільйонний контракт на десять років на придбання дорогоцінних металів, потрібних для їхнього виробництва, уряд оголошує, що автомобілі з каталітичними конверторами виділяють у 35 разів більше сірчаної кислоти, ніж автомобілі без них.

Водночас бурхливо зростаючий апарат, який видає пос­танови, дедалі в більшій мірі виробляє неосяжні тенета правил: — 45 000 сторінок складних нових обов'язкових постанов за рік. Двадцять сім різних урядових відомств контролюють близько 5600 федеральних постанов, що сто­

суються виключно сталеливарних заводів. (Тисячі додат­кових правил відносяться до гірничої промисловості, мар-. кетингу й транспортних операцій сталеливарної промисло­вості) Провідна фармацевтична фірма «Елі Ліллі» витрачає більше часу на заповнення урядових анкет, ніж на дослід­ження хвороб серця й раку. Одна доповідь нафтової ком­панії «Ексон» Федеральному агентству з енергетики розтяг­лася на 445 000 сторінок — що еквівалентно тисячі томів!

Це навмисно зроблене ускладнення пригнічує еконо­міку, в той же час непослідовні, дозволяюче-забороняючі відповіді урядовців, котрі приймають рішення, ще додають до панівного почуття анархії. Політична система, яка ро­бить безглузді зигзаги, день у день дедалі дужче ускладнює боротьбу за виживання наших основних суспільних інсти­туцій.

Такий розвал у системі прийняття рішень не є виключно американським феноменом. Подібні симптоми спостеріга­ються в урядах Франції, Німеччини, Японії та Велико­британії — не згадуючи вже про Італію, — як і в кому­ністичних індустріальних країнах. А в Японії прем'єр-міністр заявляє: «Ми дедалі більше чуємо про кризу демо­кратії, що набула всесвітнього масштабу. Здатність демок­ратії вирішувати проблеми або, якщо так можна сказати, здатність управляти тепер піддається сумніву. В Японії парламентська демократія також перебуває на етапі випро­бування».

Політичний апарат прийняття рішень в усіх цих країнах все в білішій мірі перевтомлений, перенапружений, переоб­тяжений, тоне в даних, які не стосуються справи, і сти­кається з невідомими небезпеками. Отже, що ми тут ба­чимо, так це те, що урядовці, котрі роблять політику, не можуть прийняти найпріоритетніших рішень (або ж роблять це дуже погано), в той час як вони завзято займаються вирішенням тисяч дрібних, часто навіть тривіальних, проб­лем.

Навіть, коли важливі рішення, нарешті, відштамповані, то, як звичайно, вони приходять занадто пізно, і рідко виконують те, що вони призначені були зробити. «Ми вирішували кожну проблему за допомогою законодавчих органів, — розповідає один занадто завантажений англій­ський законодавець. — Ми видали сім актів проти інфляції. Багато разів ми усували несправедливість. Ми розв'язували економічну проблему. Кожну проблему законодавчі органи

 

вирішували 'безліч разів. Але проблеми залишаються. Зако­нодавство не спрацьовує».

Один американський телевізійний оглядач, вдаючись за аналогією до минулого, висловив це іншим чином: «Саме тепер я відчуваю, що нація є поштовою каретою, котру стрімголов понесли коні, а якийсь хлопчина намагається натягнути повіддя, на що коні зовсім не реагують».

Ось чому так багато людей — включаючи тих, хто займає високі посади — почувають себе такими безсилими. Один провідний американський сенатор приватним чином повідав мені про розлад своїх планів і відчуття, що він не може зробити нічого корисного. Він розповідав про крах свого сімейного життя, про шалений темп існування, про довгі години роботи, про гарячкові відрядження, нескін­ченні конференції й постійний тиск. Він запитував: «Чи це чогось варте?» Британський член парламенту ставив таке саме запитання, додавши, що «Палата общин — це му­зейний експонат, реліквія!». Офіційний представник Білого дому якось заявив мені, що навіть президент (за припущен­ням, найбільш можновладна людина у світі) почуває себе безсилим. «Президент відчуває себе так, мовби він кричить у телефонну трубку, а на іншому кінці нікого немає».

Цей зростаючий розвал здатності приймати вчасні й компетентні рішення змінює найглибші владні відносини в суспільстві. За нормальних, нереволюційних обставин еліта в будь-якому суспільстві використовує політичну систему. для зміцнення своєї здатності керувати і просуватися до намічених цілей. Її влада визначається тим, що вона має здатність спонукати до того, аби щось відбулося чи аби чогось не допустити. Проте, це означає, що вона (еліта) здатна передбачати й контролювати події —вважається, що коли вона натягне повіддя, то коні мають зупинитися.

Сьогодні еліта більш не може передбачати результати своїх власних дій. Політичні системи, за допомогою яких •вона діє, є такими застарілими й скрипучими, так переобтя­жені швидкоплинними подіями, що навіть, коли вони жорстко «контролюються» елітою для її власної вигоди, то все ж наслідки часто бувають протилежними.

Це не означає, як хтось би поспішив додати, що влада, 'яку втрачає еліта, дістається решті суспільства. Влада не передається; вона в зростаючій мірі дістається випадково, так що час від часу ніхто не знає, хто за що відповідальний, 'хто має реальну (на відміну од номінальної) владу, і як довго така влада протримається. В цій вируючій напів-

анархії звичайні люди, на жаль, стають не лише цинічними стосовно своїх «представників», але — що є більш за­грозливим — взагалі щодо самої можливості бути пред­ставником.

Як наслідок, характерний для виборів Другої хвилі «ритуал запевнень» починає втрачати свою силу. Рік за роком кількість американців, котрі беруть участь у виборах, постійно зменшується. У президентських виборах 1976 року цілих 46 % можливих виборців залишилися вдома, це означає, що президент був обраний четвертою частиною електорату, а в дійсності — лише однією восьмою частиною від загальної кількості населення країни. Зовсім недавно член виборчого комітету Патрік Каддел з'ясував, що тільки 12 % електорату ще вірять, що вибори щось значать взагалі.

Подібно до цього, політичні партії також втрачають свою спонукальну силу. В період з 1960 по 1972 рік кількість «незалежних», тобто тих, хто не належав ні до якої партії, у Сполучених Штатах стрибнула до 400 %, що зробило 1972 рік уперше, більш ніж за столітній період, роком, коли кількість «незалежних» зрівнялася з кількістю членів в одній з головних партій.

Аналогічні тенденції проявляються також і в інших місцях. Лейбористська партія, яка правила у Великобританії до 1979 року, ослабла до такої міри, що в країні з населен­ням 56 млн чоловік вважає для себе успіхом, коли може налічити 100 тис. активних членів. В Японії «Йоміурі Шімбун» сповіщає, що «виборці мало довіряють своїм урядам. Вони відчувають себе відірваними од своїх лідерів». Хвиля політичних розчарувань пронеслася над Данією. Постає питання, чому датський інженер виражає думку багатьох, коли він говорить, що «політики виявилися безси­лими у випадках, коли треба зупинити тенденції».

У Радянському Союзі, — пише дисидентський автор Віктор Некіпелов, — остання декада виглядала як «десять років глибокого хаосу, мілітаризації, як період катастро­фічного економічного занепаду, зростаючої вартості життя, нестачі основних продуктів харчування, зростання зло­чинності й пияцтва, корупції і злодійства, але понад усе — це неконтрольоване падіння престижу сучасного керів­ництва в очах людей».

В Новій Зеландії беззмістовність основних форм полі­тичного життя спонукала одного протестуючого змінити

своє ім'я на Міккі Маус і ввійти під ним у списки кандидатів. Багато інших робили так само — використо­вуючи імена подібні до Аліси з Країни Чудес — що парламент поквапився видати закон, котрий забороняє будь-кому виставляти свою кандидатуру на якусь офіційну посаду, якщо він чи вона летально змінили своє прізвище за шість місяців до виборів.

Сьогодні громадяни висловлюють щось гірше, ніж гнів:

вони з презирством відвернулися од своїх політичних лі­дерів і урядових чиновників. Вони відчувають, що полі­тична система (яка мала б служити кермом або стабіліза­тором у суспільстві, що, змінюючись і коливаючись, кудись безоглядно мчить) сама виявилася розбитою, нікчемною й такою, яка безконтрольно розгойдується.

Таким чином, коли не так давно група вчених-політо-логів досліджувала округ Вашингтон з метою з'ясувати, хто керує цим округом, то дійшла до просто приголомшливої відповіді. Їхню доповідь, опубліковану Американським інститутом підприємства, підсумував професор Ентоні Кінг з Ессекського університету (Великобританія): «Коротка від­повідь... має бути такою: "Ніхто. Тут ніхто не є відпо­відальним"».

Не тільки в Сполучених Штатах, але в більшості країн Другої хвилі, у котрих зміни Третьої хвилі пробили бреші, існує глибокий політичний вакуум — якась «чорна діра» в суспільстві.