ВИБУХОПОДІБНА РУЙНАЦІЯ ЗДАТНОСТІ ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ

Надміру багато невідкладних рішень стосовно за­надто великої кількості невідомих, незвичних проблем (а не якась вигадана «відсутність керівництва») — ось чим пояс­нюється очевидна некомпетентність політичних та урядових рішень сьогодні. Наші інститути влади розхитуються від внутрішнього вибуху в системі прийняття рішень.

Працюючи із застарілою політичною технологією, наша здатність приймати ефективні урядові рішення швидко погіршується. «Коли всі рішення мусять прийматися в Білому домі, — писав Вільям Шоукросс у журналі «Гар-пер», коментуючи камбоджійську політику Ніксона—Кіс-сінджера, — то залишається мало часу на те, щоб Грунтов­но розглянути будь-яке з них». Фактично, Білий дім так притиснутий нагальністю прийняття рішень — стосовно всього: від забруднення повітря, кошторисів госпіталів та ядерної зброї до заборони небезпечних дитячих іграшок(!), — що один радник президента довірливо сказав мені: «Ми всі тут постійно страждаємо від футурошоку».

Не набагато краще становище виконавчих відомств. Кожен департамент задихається під тягарем безлічі прий­нятих рішень. Щодня кожен з них змушений проводити в життя незліченні постанови й приймати велику кількість розпоряджень в умовах жахливо зростаючого тиску.

Так, нещодавня перевірка діяльності департаменту Де­ржавної підтримки гуманітарних наук (США) виявила, що

його рада витрачала чотири з половиною хвилини на розгляд заяв на стипендію для кожного курсу навчання. «Кількість заяв... набагато випередила здатність ДПТН приймати якісні рішення», —говориться в доповіді.

Існує декілька непоганих досліджень щодо цього затору у сфері прийняття рішень. Одним з кращих є аналіз Тревора Армбрістера стосовно інциденту з «Пуебло» в 1968 році, включаючи захоплення цього американського шпи­гунського корабля Північною Кореєю й небезпечне загост­рення відносин між двома країнами. Згідно з Армбрістером, офіційний Пентагон, який допустив «ризиковану оцінку» щодо місії «Пуебло» і схвалив її, мав лише декілька годин для того, щоб оцінити ризик 76 різних запропонованих військових операцій. Пізніше, урядова особа відмовилася хоча б приблизно визначити, як багато часу, в дійсності, пішло на обговорення при розгляді проблеми, пов'язаної з «Пуебло».

Але в показовій цитаті, наведеній Армбрістером, служ­бовець з Агентства військової розвідки пояснював: «Метод, який, мабуть, спрацьовує,...полягає в тому, що ранком о дев'ятій годині він бере книгу з полиці з зобов'язанням повернути її після полудня. Ця книга величезного формату — каталог Роубака. Фізично було б неможливо вивчити кожну операцію в деталях». Незважаючи на це, під тиском обмеженого часу ризик операції з «Пуебло» був визначений як «мінімальний». В середньому, якщо агент АВР був точний, то на розгляд кожної військової операції, котра оцінювалася цим ранком, припадало менше, ніж по дві з половиною хвилини. Тому не дивно, що справи не роб­ляться.

Наприклад, службовці Пентагону загубили слід ЗО мільярдів доларів, призначених на придбання закордонної зброї, і ніхто не знає, чи це — наслідок колосальної помилки при підрахунках, чи неправильно оголошено спи­сок покупців, яких не вистачає для повної відповідної суми, чи кошти витрачено на зовсім інші речі. Як твердить департамент Захисту та контролю за розрахунками, ця багатомільярдна помилка «містить у собі смертоносну по­тенційну енергію незакріпленої гармати, що розкочується у різні боки на нашій палубі». Він визнав «той сумний факт, що ми реально не знаємо, наскільки в дійсності великою є ця плутанина. Мабуть, потрібно буде п'ять років до того часу, коли спроможні будемо [все це] класифікувати. І

якщо Пентагон, з його комп'ютерами й безпомилковою інформаційною системою, став настільки великим і склад­ним, що ним важко керувати належним чином (як це стало можливим у даному випадку), то що можна говорити про уряд у цілому?

Старі інститути для прийняття рішень дедалі більшою мірою відображають безладдя в зовнішньому світі. Радник президента Картера Стюарт Айзеншталь говорить про «по­дрібнення суспільства на групи за інтересами» і відповідне «подрібнення конгресових впливових кіл на підгрупи». Зі­ткнувшись із цією новою ситуацією, президент не може більше легко нав'язувати Конгресові свою волю.

За традицією наділений повноваженнями президент міг обмежитися тим, що мав справу з півдюжиною старих і впливових конгресменів, головами комітетів і очікував від них, що вони забезпечать необхідну кількість голосів для того, щоб провести свою законодавчу програму. Сьогодні голови конгресових комітетів не здатні забезпечити голоси молодих членів Конгресу в більшій кількості, ніж це здатні зробити зі своїми послідовниками Американська федерація праці чи католицька церква. На нещастя, як може здатися старорежимним та авторитарного типу президентам, люди — включаючи членів Конгресу — почали більше діяти за власним розсудом і сприймають розпорядження не так покірно. Однак усе це робить неможливим для Конгресу, в його нинішній структурі, приділяти неослабну увагу якійсь проблемі або ж швидко реагувати на національні потреби.

У доповіді, оголошеній конгресовим комітетом по пе­редбаченню майбутнього, посилаючись на «божевільний список» труднощів, яскраво підсумовується ситуація: «Зрос­таюча складність і надзвичайна швидкоплинність криз, таких, як голосування протягом одного тижня стосовно відміни регулювання на газ, щодо Родезії, Панамського каналу, нового департаменту по освіті, ярликів на харчові продукти, доручення АМТРАКу, щодо масових поселень у пустелі, що становлять загрозу для людського виду, все це перетворило Конгрес, колишній центр вичерпних і глибо­кодумних дебатів,...на предмет глузування цілої нації».

Зрозуміло, що політичні процеси в індустріальних країнах відрізняються один від одного, але подібні тенденції мають місце в кожній з них. «Сполучені Штати не є єдиною країною, що уявляється безладною та інертною, — заявляє газета «ЮС ньюс енд Ворлд Ріпорт». — Погляньте

на Радянський Союз... Ніякої відповіді на пропозиції США щодо контролю за ядерною зброєю. Довге зволікання при укладанні торговельних угод як із соціалістичними, так і з капіталістичними державами. Плутані переговори з фран­цузьким президентом Жіскаром д'Естеном під час держав­ного візиту. Нерішуча політична позиція щодо Середнього Сходу. Суперечливі вказівки комуністам Західної Європи стосовно конфронтації та кооперації зі своїми урядами... Навіть в однопартійній системі майже неможливо проекту­вати непохитну політику або швидко реагувати на складні проблеми».

У Лондоні член Парламенту говорив нам, що цент­ральний уряд «дуже перевантажений», а сер Річард Марш (колишній міністр Кабінету, а нині — голова Британської асоціації газетних видавництв) заявив, що «парламентська структура залишається відносно незмінною вже понад 250 років, і саме сьогодні, коли так потрібен цей вид управ­ління через механізм прийняття рішень, в ньому якраз і не спрацьовує зчеплення... Уся ця така потрібна річ виявилася зовсім неефективною». І додав, що «Кабінет в цьому відно­шенні не набагато кращий».

Що ж тоді говорити про Швецію з її ненадійним коаліційним урядом, який лише нещодавно спромігся роз­в'язати ядерну проблему, через яку країна була відокрем­леною од інших майже на десять років? Або про Італію з її тероризмом і періодичними політичними кризами, не здат­ну навіть сформувати уряд на шість місяців?

Те, що нам протистоїть, це — нова й загрозлива істина. Політичні здригання і кризи, перед якими ми стоїмо, не можуть бути вирішені лідерами — сильними чи слабкими — доти, поки ці лідери змушені діяти через невідповідні, ослаблені, перевантажені інститути.

Політична система не лише мусить бути здатною прий­мати рішення й запроваджувати їх у життя, вона повинна функціонувати на правовій основі, має бути спроможною інтегрувати несумісні політичні курси, мусить бути здатною приймати рішення з належною швидкістю й повинна одно­часно відображати розмаїття суспільства й реагувати на нього. Якщо чогось із цього переліку не вдається досягти, то це призводить до катастрофи. Нашою проблемою не є більше керівництво «лівої» чи «правої» орієнтації, «сильно­го» чи «слабкого» типу. Сама система для прийняття рішень знаходиться під загрозою.

Справді, вражаючим фактом сьогодні є те, що наш уряд взагалі продовжує функціонувати. Жоден президент корпо­рації не наважився б керувати великою компанією за допомогою організаційних правил, уперше написаних ще гусячим пером предка з вісімнадцятого століття, єдиний управлінський досвід котрого полягав у веденні фермерсь­кого господарства. Жоден пілот не візьметься літати на надзвуковому літакові з «античними» навігаційними й конт­рольними приладами, які використовувалися за часів Блеріо або Ліндберга. Проте, це приблизно те саме, що ми нама­гаємося зробити в політичній сфері.

Швидке старіння наших політичних систем Другої хвилі у світі, який наїжачився ядерною зброєю й балансує на краю економічного чи екологічного колапсу, створює вкрай небезпечну загрозу для суспільства в цілому — не лише для «чужих», але й для «своїх», не лише для бідних, але й для багатих, а також для неіндустріальної частини світу як такої. Безпосередня небезпека для всіх нас полягає не стільки в очікуваному використанні влади тим, хто її має, як у непередбачуваних побічних ефектах від тих рішень, що їх видає політико-бюрократична машина, котра настільки небезпечно анахронічна, що навіть найкращі наміри можуть призвести до кривавих наслідків.

Наші так звані «сучасні» політичні системи є копіями моделей, які були винайдені ще до появи фабрично-завод­ської системи — до харчових консервів, холодильників, газового освітлення чи фотографії, до бесемерівської печі чи друкарської машинки, до винайдення телефону, до того, як Орвіл і Вілбур Райт уперше полетіли, до того, як автомобіль та аероплан скоротили відстань, до того, як радіо й телебачення почали застосовувати свою алхімію до нашої свідомості, до індустріальне налагодженої смерті в Освенцимі, до нервово-паралітичного газу та ядерних ракет, до комп'ютерів, копіювальних машин, протизаплідних пі­гулок, транзисторів і лазерів. Вони (системи) були задумані в інтелектуальному світі, який майже не можна собі уявити — світ, що існував до Маркса, до Дарвіна, до Фрейда й до Ейнштейна.

Таким чином, існує найбільш важлива політична проб­лема, котра стоїть перед нами: застарілість наших най-основніших політичних і урядових інститутів влади.

Оскільки нас потрясає криза за кризою, то честолюбиві гітлери й Сталіни виповзатимуть з руїн і говоритимуть нам,

що прийшов час розв'язати наші проблеми шляхом від­кидання не лише наших застарілих інституційних шкаралуп влади, а й нашої свободи як такої. Через те, що ми швидко рухаємося в еру Третьої хвилі, ті з нас, хто прагне роз­ширити людську свободу, не будуть здатними зробити це шляхом простої підтримки наших існуючих інститутів. Ми змушені будемо — так, як вчинили предки американців два століття тому — виробити нові установки.

 

 

І. Джерело: ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА. УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ЧАСОПИС 5’ 2011. – С. 89-94.

 

ДОТОРК: УСНІ ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ