ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК. Реформування системи педагогічної освіти вимагає від вчителя вибору стратегії неперервної освіти на основі саморозвиткуОсновні положення Реформування системи педагогічної освіти вимагає від вчителя вибору стратегії неперервної освіти на основі саморозвитку, невід’ємними складовими якого є самоосвіта та самовиховання. З метою подолання суперечності між традиційною підготовкою майбутнього вчителя до професійної діяльності та новими вимогами суспільства до випускників педагогічних навчальних закладів щодо її реалізації на практиці розглянемо сутнісну характеристику названих понять та взаємозв’язок між ними. Самовиховання – це систематична та свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок, іншими словами, діяльність, спрямована на вдосконалення своєї особистості. Самовиховання виникає як наслідок певної системи виховної роботи у межах навчальних закладів, яка включає в себе систему поглядів на особистість. Тут людина повинна дбати про свою самостійність, організованість, відповідальність, самокритичність. Саме розвиток у собі найкращих людських рис є фундаментом професійної підготовки вчителя. Запас потенційних сил у людей настільки великий, що навіть студент із середніми здібностями може всебічно розвивати свою особистість. Рівень професіоналізму вчителя багато у чому залежить від активності студента щодо свідомого та наполегливого розвитку у собі тих рис, які створюють особистість сучасного спеціаліста. Самовиховання особистості має такі особливості: 1. Самовиховання є усвідомленням прояву саморозвитку, “саморуху” особистості. Вихованець із об’єкта перетворюється на суб’єкт виховання. 2. Самовиховання є суб’єктивним відображенням виховання, в якому мета і завдання вихователів стають особистою метою і завданнями самовдосконалення, а функції вихователя передаються самому вихованцю. 3. Самовиховання є своєрідним прискорювачем розвитку дитини, служить засобом удосконалення дитини. 4. Самовиховання є формою врахування індивідуальних особливостей дитини, шляхом розвитку її індивідуальності. 5. Самовиховання – один з головних показників розвитку дитини, воно відображає відповідність виховання процесу формування сил і здібностей вихованця. За рівнем самовиховання можна висловити судження про якість виховання. Важливе значення для розвитку теорії самовиховання має виявлення його рушійних сил. Основним протиріччям реалізації самовиховання є становлення та рух взаємопов’язаних процесів зміни позиції людини у взаємодії із зовнішнім світом і усвідомленням особистості. Рушійні сили самовиховання майбутнього вчителя визначаються як зовнішніми, соціальними вимогами, так і власним відношенням до цих вимог. Перетворення внутрішніх протиріч, що виникають між цими двома сторонами, по суті, і є процесом самовиховання. Підсилюється це характеристикою професійної спрямованості. Найбільш важливою умовою виникнення потреби у професійному самовихованні для майбутнього вчителя є перехід його з позицій учня на позицію спеціаліста. Самовиховання майбутнього вчителя, як і будь-який вид діяльності, має свою загальну структуру. Її основними компонентами є: мета, завдання, принципи, форми, методи, засоби та результат. Метою самовиховання студентів педагогічних навчальних закладів є підвищення рівня підготовки до професійної педагогічної діяльності. Вона змінюється й ускладнюється з набуттям особистістю професійного та соціального досвіду. Важливу роль у самовихованні може відіграти ідеал як уявлення про найвищу досконалість, яка визначає певний спосіб і характер діяльності людини. Ним для майбутнього вчителя може бути як окрема особистість, так і спрямованість на досягнення конкретних результатів у реалізації професійної діяльності, визначені власною програмою самовиховання. На основі аналізу життя та професійної діяльності видатних людей, в тому числі і педагогів, щодо вдосконалення своєї особистості можна зробити висновок про те, що педагогічні здібності можна розвивати. Основним завданням самовихованняє вдосконалення власних професійно-значущих властивостей та якостей особистості, включаючи, як світогляд, фізичне здоров’я, так і активність у підвищенні рівня методичної підготовки, розвиток власної моральної культури, здібностей до широкого та глибокого соціально-педагогічного мислення і творчості. У процесі самовиховання слід керуватися наступними принципами: цілеспрямованості, зв’язку самовиховання з життям, саморозвитком та самоосвітою, комплексного підходу, впливу колективу на окрему особистість, врахування вікових особливостей тощо. До найпоширеніших форм самовиховання відносять такі, як самозавдання, оцінка прожитого дня, визначення правил своєї поведінки, самохарактеристика, самозобов’язання, визначення власних справ та видів діяльності, вироблення особистих планів роботи та самовиховання, ведення щоденників тощо. Систему методів самовиховання доцільно розглянути у послідовності, яка передбачає реалізацію процесу самовиховання на практиці, починаючи від виникнення потреби у його реалізації до досягнення тих чи інших результатів: - самопізнання (самоспостереження, самоаналіз, самодослідження) та самооцінка; - самостимулювання (самозаохочення, самокритика); - самопрограмування; - методи самовпливу (самоінструкція, самозаохочення, самоконтроль, самозвіт, самонавіювання, самонаказ, самопідпорядкування, самопримушення тощо). Остання група методів реалізується на практиці завдяки використанню цікавих прийомів, серед яких: - прийоми, спрямовані на використання інтелекту: особисті правила або девізи, за якими людина будує свою поведінку; самонагадування тощо; - прийоми, спрямовані на використання почуттів: самосхвалення, самозаохочення, самокритика, самоосуд, самопокарання тощо; - прийоми, спрямовані переважно до вольових зусиль та до практики поведінки: самообіцянка, самозобов’язання, клятва, намір, самопідбадорювання, самозаборона. Поняття про засоби самовиховання включає в себе як безпосередньо предмети та зміст діяльності, так і способи їх застосування у практичній діяльності. Засоби самовиховання прийнято поділяти на головні (теоретична та практична педагогічна діяльність) та додаткові (ознайомлення з різними видами мистецтва, предметами культури та побуту, в яких знаходить відображення людська діяльність, читання книжок, у яких на високому ідейному та моральному рівні подані зразки життя особистостей, гідних наслідування тощо. В цілому як засоби самовиховання можна застосовувати ті матеріальні та духовні цінності, які можуть бути використані з метою самовпливу. Результатом професійного самовиховання є зміни, що відбуваються в особистість майбутнього вчителя завдяки реалізованим самовпливам. У цьому випадку студент педагогічного навчального закладу має вміти володіти своєю волею, управляти своїми емоціями, стримувати себе, підтримувати добрий, бадьорий настрій, виконувати особисті правила, режим дня тощо. Процес професійного самовиховання тривалий і здійснюється в кілька етапів: I – утвердження в позиції вчителя; ІІ – програмування змін власних якостей особистості; ІІІ – реальні дії по самовдосконаленню; IV – етап мови і відображення; V – етап вправ. VІ – етап аналізу, корекції самовиховної діяльності та розробка подальшої програми самовиховання. Одним із шляхів розширення творчих можливостей і пізнавальних інтересів людини є самоосвіта. Для розуміння суті поняття “самоосвіта” проведемо його логіко-семантичного аналіз. Цей термін увійшов до російської та української мов у 30-60-х рр. ХІХст. Інтенсивне включення у цей період у книжкову лексику слів із першою займенниковою частиною «само» було зумовлене такими позамовленєвими чинниками, як особливою увагою прогресивної частки населення країни до будь-яких проявів духовності окремої особистості та до розвитку активної діяльнісної - першооснови загальнополітичного життя. С.І.Ожегов у «Словаре русского языка» тлумачить самоосвіту як «приобретение знаний путем самостоятельных занятий, без помощи преподавателя». Дещо ширшим можна вважати визначення, подане у Великій Радянській Енциклопедії: «Самоосвіта - самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднанні із самостійністю у вивченні матеріалу». В «Педагогічному словнику», виданому Академією педагогічних наук СРСР (1986), самоосвіта визначається як «освіта, яку здобувають поза навчальними закладами шляхом самостійної роботи». За «Українським педагогічним словником» С.Гончаренка (1997) «самоосвіта - освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта є невід¢ємною частиною систематичного навчання в стаціонарних закладах, сприяючи поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань» [11, 296]. Самоосвіта як педагогічна категорія розглядалася спершу як додаток (доповнення, підсистема, частковий прояв) категорії освіти і застосовувалася для розв’язання конкретних освітніх завдань: формування волі, боротьба з власними недоліками, розумове самовдосконалення. У педагогічній літературі зустрічаємо такі взаємопов’язані поняття, як "освіта", "самоосвіта" та "самостійна навчальна робота". На основі категорійного аналізу даних понять визначимо взаємозв’язок між ними. Освітою називають процес та результат засвоєння систематизованих знань, умінь та навичок, спрямованих на формування світогляду або процес та результат завершеного навчання. Самоосвітою назвемо такий специфічний вид діяльності, в ході якої завдяки самостійному визначенню цілей особистість задовольняє власні пізнавальні потреби або вдосконалює свої здібності, якості та властивості особистості. Самостійною навчальною діяльністю називають різноманітні види індивідуальної і колективної навчальної діяльності, яка здійснюється на навчальних заняттях або поза ними за завданнями вчителя, під його керівництвом, однак без його безпосередньої участі. Реалізація цих настанов вимагає від особистості, яка навчається, активної розумової діяльності, самостійного виконання різних пізнавальних завдань, застосування раніше засвоєних знань під керівництвом педагога. На основі узагальнення поняттєвого масиву самостійною роботою будемо називати будь-яку діяльність особистості, яку вона здійснює відповідно до поставлених перед нею цілей без участі керівника. Беручи до уваги наведені теоретичні узагальнення, визначаємо, що в цілому самостійну навчальну роботу слід розглядати як засіб реалізації освіти та самоосвіти. Це співвідношення представлене на рис.1.5. Аналіз самостійної роботи та самоосвіти особистості засвідчує про те, що вони є складними видами діяльності, тісно взаємопов’язаними між собою. Останнє іноді створює ілюзію їх повного збігання. Дійсно, у визначенні обох понять підкреслюється діяльнісний характер формування особистості, але під час самостійної роботи вказаний процес відбувається на основі досягнення цілей, поставлених іншою особою - викладачем; в ході ж самоосвітньої діяльності - відповідно до задумів самої особистості.
Рис. 1.5. Схема співвідношення понять “освіта”, “самоосвіта” та “самостійна робота”
Згідно із запропонованим визначенням, самостійна робота здійснюється без участі керівника. Прикладом може бути навчальна самостійна робота, якою опосередковано керує викладач. Залежно від свого задуму він встановлює термін виконання самостійної роботи під час навчальних занять або у позанавчальний час, пропонує завдання, проводить різного роду інструктажі щодо їх виконання, визначає глибину та обсяг обов’язкової частини виконання завдань, здійснює допоміжні заходи (консультації, спостереження, співбесіди тощо), тобто визначає засоби діяльності особистості у процесі самостійного досягнення цілей. Участь керівника в самоосвітній діяльності визначенням спеціально не зумовлюється: самоосвіта може здійснюватися за участю керівника або без неї, наприклад, під час самостійної роботи. Принципова відмінність між самоосвітою та самостійною роботою полягає в тому, що в ході самоосвітньої діяльності особистість виступає суб’єктом своєї діяльності щодо досягнення самостійно визначених цілей, які і складають головний мотив самоосвітньої діяльності, в ході ж самостійної роботи цілі перед особистістю ставить керівник. Отже, самостійна робота при зацікавленому ставленні до неї тих, хто навчається, переростає в їх самоосвітню діяльність. Це відбувається, коли студенти повною мірою засвоїли цілі самостійної роботи, за власним бажанням домагаються того, щоб їх досягти. Як тільки мета самостійної роботи перестає бути особистою метою студента, відбувається зворотний перехід від самоосвіти до самостійної роботи. Шляхом таких взаємопереходів можна підвищувати рівень готовності особистості до професійної самоосвітньої діяльності, а одним з механізмів підготовки майбутніх учителів до самоосвітньої діяльності є оволодіння ними формами та методами навчальної самостійної роботи. Засвоєння методів самостійної роботи студентами педагогічних освітніх закладів сприяє більш чіткому орієнтуванню їх у методиці самоосвітньої діяльності, допомагає обрати найбільш раціональну її форму, розвивати здатність до самостійних дій, що є однією з особливостей вияву індивідуальності. На методи навчання впливають джерела інформації, за допомогою яких відбувається засвоєння знань. Тому виникає потреба виділити для окремого розгляду методи самостійної навчальної діяльності як основи формування професійної самоосвіти. Системне використання методів потребує їх класифікації - розподілу за певною ознакою на відповідні групи та підгрупи. Наявність системи класифікації відображає глибинні взаємозв’язки між окремими методами. У педагогічній науці немає єдиного підходу до класифікації методів самостійної навчальної діяльності завдяки багатогранності даного поняття (А.К.Громцева, П.І.Підкасистий, В.К.Скнар та ін.). Наприклад, Ч.Мазяж за ознакою відбору та синтезу інформації в процесі самостійної роботи виділяє наступні методи: 1) читання та вивчення літератури; 2) прослуховування текстів та дискутування; 3) отримання знань з інших джерел (телебачення, радіо, тощо); 4) письмова розробка проблеми; 5) участь у культурному житті (у вільний час). Оскільки сучасна психологія розглядає процес мислення як живу людську діяльність, яка має таку ж структуру, як і діяльність практична (О.М.Леонтьєв), розглянемо класифікацію методів формування у майбутніх учителів умінь самостійної навчальної діяльності на основі діяльнісного підходу. За цієї умови методи формування самостійної навчальної діяльності, з одного боку, виступають як способи самостійної діяльності, з іншого - як засоби її формування, а у перспективі – і професійної самоосвітньої діяльності. З метою досягнення завдань дослідження розглянемо самостійну навчальну діяльність з процесуальної, а не результативної точки зору. Такий підхід дозволяє виявити ті способи дій, які складають цілісний акт діяльності, тобто методи діяльності, самоосвіти, які сприяють досягненню поставлених метою результатів. До основних процесуальних елементів діяльності психологи відносять: мотив діяльності, конкретні дії та операції, контроль та аналіз досягнутих результатів, тобто цілісний цикл діяльності неможливий без використання способів стимулювання та мотивації, організації, контролю та самоконтролю. Оскільки спосіб діяльності і є її методом, виділяємо три групи методів формування самостійної навчальної діяльності майбутніх учителів: 1) група методів мотивації самостійної навчальної діяльності; 2) група методів розвитку самостійної навчальної діяльності; 3) група методів контролю та самоконтролю самостійної навчальної діяльності. Наявність та взаємозв’язок названих груп методів самостійної навчальної діяльності забезпечує цілісний акт формування самоосвітньої діяльності. Група методів стимулювання та мотивації самостійної навчальної діяльності Методи цієї групи забезпечують функції регулювання самостійної навчальної діяльності, пізнавальну, вольову, емоційну активізацію особистості. Методи стимулювання та мотивації самостійної навчальної діяльності поділяють на такі підгрупи, виходячи з наявності основних видів мотивів самостійної навчальної діяльності (мотивів інтересу, обов’язку, мотивів самостимулюваня): 1) Методи формування інтересу до самостійної навчальної діяльності: пізнавальні ігри, аналіз життєвих ситуацій, аналіз впливу самостійної та самоосвітньої діяльності на формування особистості видатних людей, створення ситуації успіху у самостійній навчальній діяльності тощо. 2) Методи стимулювання та мотивації обов’язку та відповідальності у самостійній навчальній діяльності: пояснення суспільної значущості самостійної навчальної діяльності та самоосвіти, роз’яснення професійної та особистої значущості самостійної роботи та самоосвіти, пред’явлення вимог, стимулювання та гальмування у здійсненні самостійної навчальної діяльності та самоосвіти. 3) Методи самостимулювання та самовпливу: самокритика, наявність мети, самоінструкція, самопримус, самонаказ тощо. Методи розвитку самостійної навчальної діяльності Група методів розвитку самостійної навчальної діяльності забезпечує процес опосередковування особистістю її змісту. Ці методи в нашому дослідженні класифіковані за джерелом засвоєння та відтворення інформації. За цією ознакою будемо виділяти наступні групи методів (див.табл.1.6): 1) Методи читання літератури сприяють розвитку всіх умінь і навичок роботи з науковою та навчальною літературою та за компонентами читацької культури поділяються на методи формування культури читання та методи формування бібліотечно-бібліографічної культури. 2) Методи фіксації прочитаного сприяють глибшому осмисленню та запам’ятовуванню прочитаного на основі письмової фіксації, допускають наявність пасивних знань з подальшим перетворенням їх у активні; сприяють отриманню нової інформації та застосування її на практиці. Робота з книгою є індивідуальним і творчим процесом, який залежить від конкретної мети, характеру тексту, а також від особистості читача. Однак існують усталені, загальноприйняті прийоми і методи ведення записів, які дозволяють передати зміст текстової інформації у концентрованій формі. Серед них план, складання блок-схем, тез, конспектів, анотацій, узагальнюючого огляду літератури, доповідей, рецензування статей тощо. 3) Методи практичної самостійної навчальної діяльності. До цих методів відносимо виконання практичних завдань, написання рефератів, вивчення та узагальнення передового досвіду вчителів, спостереження за різними сторонами діяльності школи як соціального інституту, участь у науково-дослідній роботі, написання курсових та дипломних проектів. Методи цієї групи дозволяють виявляти загальні закономірності процесів, що вивчаються, фіксувати їх та висловлювати думку з приводу застосування у практиці роботи школи. Їх використовують, як правило, при вивченні тих проблем (тем, розділів), де необхідно закріпити вміння самостійної роботи на практиці та розвивати у студентів творче мислення. Таблиця 1.6 Методи розвитку самостійної навчальної діяльності (за джерелом засвоєння та відтворення інформації)
Методи контролю та самоконтролю самостійної навчальної діяльності Методи зазначеної групи забезпечують функцію контролю та самоконтролю в ході організації формування самостійної діяльності майбутніх учителів як основи професійної самоосвіти та поділяються на підгрупи на основі прийомів (дій та операцій) отримання зворотного зв’язку в ході формування самостійної навчальної діяльності: 1) Методи усного контролю: індивідуальне опитування, фронтальне опитування, усні заліки, іспити, програмоване опитування. 2) Методи письмового контролю: контрольні письмові роботи, письмові заліки, письмові іспити, програмовані письмові роботи, відповіді на запитання кросвордів. 3) Методи лабораторного контролю: контрольні та лабораторні роботи, машинний контроль. 4) Методи самоконтролю: самоаналіз, самовипробування тощо. Розглянемо інструкції щодо використання методів самостійної навчальної діяльності як основи формування професійної самоосвіти та критерії оцінки якості їх застосування. Методи стимулювання та мотивації, а також контролю та самоконтролю формування самоосвітньої діяльності зумовлені вибором методу розвитку самостійної навчальної діяльності на кожному з етапів підготовки майбутніх учителів. Практичне ж оволодіння майбутніми вчителями методами розвитку самостійної навчальної діяльності пропонуємо здійснювати згідно з розробленими нами методиками. І. Методи читання літератури Читацькою культурою можна назвати частину загальнолюдської культури, що проявляється як орієнтація читача в інформаційному потоці, в чіткому усвідомленні мети читання, розуміння, засвоєння, оцінці та практичному використанні сприймаючим змісту письмового твору чи навчального матеріалу, а також у рівні техніки володіння найбільш раціональними прийомами роботи з книгою. Складовою читацької культури, яка охоплює власне читання, є культура читання. Вона виявляється в читацьких інтересах, в рівні начитаності, ставленні до книги та охоплює такі навички самоосвітньої роботи, як усвідомлений вибір тематики читання, систематичність та послідовність читання, вибір конкретної книги, вміння орієнтуватися в літературних джерелах з метою максимального засвоєння та глибокого сприйняття прочитаного, вміння використовувати і застосовувати на практиці отриману з літературних джерел інформацію. Другою складовою читацької культури є бібліотечно-бібліографічна культура - важливий засіб і передумова розширення інформаційно-пошукових можливостей студента, яка дозволяє широко і надійно орієнтуватися у зростаючому потоці інформації, активно використовувати бібліотечні фонди в систематичній самоосвітній діяльності. Беручи до уваги наведені теоретичні узагальнення, визначимо головні напрями формування читацької культури у майбутніх учителів: 1) виховання культури читання. 2) виховання високого рівня бібліотечно-бібліографічної культури студентів як засобу пробудження, розвитку їх інтелектуальних і духовних потреб, як один із засобів виховання соціально-активної творчої особистості; За компонентами читацької культури методи читання літератури доцільно поділити на методи формування культури читання та методи формування бібліотечно-бібліографічної культури.
|
