Методи роботи з книгою

Головним показником зрілості кожного спеціаліста, в тому числі і вчителя, є його уміння працювати з літературними джерелами, орієнтуватися в інформаційному потоці. Без самостійного творчого проникнення в сутність того, що вивчається, неможливо досягти високого рівня фахової підготовки.

Для роботи з науковою та навчальною літературою слід користуватися наступною пам’яткою, яка може бути використана студентами, починаючи з першого практичного заняття з педагогіки (І курс, ІІ семестр) і є основою для виховання культури читання майбутніх учителів. Додаткові пояснення до інформації пам’ятки студенти мають можливість отримати на консультаціях, що проводяться викладачами раз на тиждень.

Пам’ятка роботи з книгою

1. Попереднє ознайомлення з покажчиком, із змістом книги, окремої глави чи розділу.

2. Свідоме визначення мети читання.

3. Поглиблене читання того самого фрагменту тексту. У процесі поглибленого читання майбутній учитель засвоює головні положення, аналізує факти, аргументи, висновки автора.

4. Складання плану чи блок-схеми прочитаного.

5. Складання тез чи конспекту прочитаного.

Залежно від мети читання студент може обмежитися одним-двома етапами.

Розглядаючи особливості роботи з книгою, слід звернути увагу на такий вид цієї діяльності, як робота з підручником. Працюючи з підручником доцільно дотримуватися наступної послідовності:

І етап - попереднє ознайомлення з підручником: уважно прочитати зміст, план навчального курсу, який буде вивчатися; продивитися ілюстрації, завдання; ознайомитися з додатками до підручника;

ІІ етап - усвідомлення структури навчального матеріалу окремого розділу з метою отримання загального уявлення про його зміст; знайомство з характером питань (завдань), розміщених у кінці кожного розділу з тим, щоб сприймання матеріалу, що вивчається, у майбутньому було розглянуте з усіх боків;

ІІІ етап - виділення в тексті головної думки, окремих слів та речень, змісту незнайомих слів з метою досягнення повного (переважного) розуміння того, що вивчається;

IV етап – запам’ятовування викладеного в навчальному матеріалі на основі переказу головних положень у вигляді плану, тез, конспектів, блок-схем тощо;

V етап - виконання завдань для самоконтролю з метою закріплення та поглиблення знань.

Оскільки для більшості людей властивим є змінний тип пам’яті, можна читати книгу про себе. Таке читання відбувається на 25% швидше, порівняно з читанням вголос; крім того, читач менше втомлюється.

Аналіз тексту має починатися із свідомого визначення мети. Конкретна мета - це той кут зору, під яким читач має сприймати інформацію. Усвідомлення мети сприяє кращому осмисленню прочитаного, дозволяє виділити у тексті головне і відкинути несуттєве, зробити необхідні висновки та узагальнення.

При цьому студенту-початківцю рекомендується чітко засвоїти, що наукова та навчальна література вміщує два типи матеріалів: теоретичні та інформаційні, і роботу з літературними джерелами необхідно починати з визначення типу шуканого тексту.

У процесі читання, як вже зазначалося, дуже важливо не залишати нічого незрозумілого. Цьому допоможе використання різного типу довідкової літератури (енциклопедій, словників, довідників тощо). Під час роботи з книгою важливо також детально розібратися в усіх схемах і таблицях, що зустрічаються в тексті.

1.1.2. Методи оволодіння читанням

Володіння методами даної групи (суцільне, змішане, партитурне, наскрізне, зіркоподібне читання) сприяє розумінню тексту, що читається, попередженню плутанини в тлумаченні певних термінів, категорій, завдяки їх ідентифікації, а також формування мотивації стосовно процесу читання, зацікавленості текстом, що читається.

Поступове сходження від простих до складних методів читання стає підґрунтям скорочитання. Причому скорочитання в даному випадку будемо розглядати як читання з раціональною швидкістю, яке підвищує мотивацію читання, сприяє більш широкому та глибокому розумінню тексту, розвиває здатність до читання текстів різного типу, з різними цілями.

Головними шляхами розвитку скорочитання є читання художньої та науково-популярної літератури, яка за змістом цікавить читача, та виконання систематичних та різноманітних вправ стосовно читання та інтерпретація текстів.

1.2. Методи формування бібліотечно-бібліографічної культури

Програма виховання бібліотечно-бібліографічної культури охоплювала розгляд таких блоків питань:

ü питання, присвячені ролі книги в житті людини і суспільства; історії книги; структури книги; мистецтва книги;

ü питання про систему і форми обслуговування студентів-читачів у бібліотеці і поза нею, про основи бібліографії, бібліотечні каталоги та картотеки, бібліографічний опис документів;

ü спеціальні бібліографічно-бібліотечні знання студентів про свою вузівську бібліотеку та систему бібліотек України; джерела інформації; довідково-бібліографічний апарат бібліотеки; елементи книги, що сприяють найбільш точному і швидкому її вибору; правила складання списків літератури; оформлення доповідей, рефератів, повідомлень тощо;

ü рекомендації щодо ведення власної картотеки.

Інструкція до складання бібліографії:

Бібліографія - це: а) перелік книжок, статей, стосовно певної проблеми чи питання; б) науковий, систематизований за певною ознакою перелік і описання книг та інших видань.

Педагогічна функція складання бібліографії полягає в: а) оволодінні бібліографічною культурою, яка включає в себе вміння користуватися алфавітним та систематичним каталогами, різноманітними картотеками в бібліотеках, а також довідниками, посібниками; б) самостійному пошуку літератури, що сприяє використанню більш широкого за тематикою кола видань.

До критеріїв оцінювання якості складання бібліографії належить, перш за все, правильність опису книги, який передбачає вказування автора, назви, року і місця видання, сторінок, на яких викладене питання, що вивчається; нотатки щодо сутності даного питання.

ІІ. Методи фіксації прочитаного

Методи даної групи, як вже зазначалося, сприяють більш глибокому осмисленню та запам’ятовуванню прочитаного на основі письмової фіксації, допускають наявність пасивних знань з подальшим перетворенням їх у активні; сприяють отриманню нової інформації та застосуванні її на практиці.

1. План - це короткий послідовний перелік головних питань чи тем тексту. До цієї форми запису прочитаного звертаються за умови необхідності розуміння структури та фіксування головних тем книги чи статті.

План передує тезуванню та конспектуванню - більш складним формам запису прочитаного. Разом з тим, і план, і тези, і конспект - аналітичні форми запису (на відміну від виписок, наприклад, цитат) і потребують відповідного аналізу та перекодування інформації.

Якщо в плані перелічені лише головні питання, що висвітлені в тексті, то такого роду плани називають простими. Якщо головні пункти плану потребують уточнення, то їх доповнюють підпунктами, які розкривають зміст головних пунктів, а план у цьому випадку називають розгорнутим чи складним. Вступний і заключний пункти такого плану слід формулювати таким чином, щоб вони не потребували уточнень.

Під час нотування прочитаного у формі плану студентам необхідно дотримуватися таких загальних правил:

1. Попередньо розглянути текст, з’ясувати неясності, що заважають зрозуміти прочитане.

2. Уважно прочитати текст, визначити головну думку.

3. Поділити текст на смислові частини, визначити мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’язавши їх між собою.

Критерії оцінки якості складання плану:

1. Інформаційна повнота.

2. Логічність та чіткість викладання матеріалу.

3. Уміння формулювати питання до кожного фрагмента навчальної інформації.

4. Уміння робити висновки та узагальнення.

5. Відсутність двозначних формулювань.

2. Одним із сучасних способів розвитку пізнавальної самостійності виступає мнемосхема, що являє собою умовне зображення педагогічного явища (процесу, проблеми, поняття), виконане у вигляді графіка, таблиці, схеми, які відображають взаємозалежності, зв’язки окремих частин цілого, допомагають сприйманню, осмисленню цих явищ, полегшують запам’ятовування, розширюють обсяг пам’яті шляхом утворення певних асоціацій.

Наприклад, робота над мнемосхемою порівняльного характеру проводиться у такій логічній послідовності:

Ø складається план порівняння явища, що вивчається;

Ø визначаються їх суттєві загальні ознаки;

Ø визначаються суттєві відмінності явищ, що вивчаються;

Ø робляться висновки за результатами порівняння явищ.

3. Опорна схема - це система опорних сигналів, які мають загальний структурний зв’язок. Опорним сигналом може бути асоціативний символ, який графічно відповідає певному поняттю теми, що вивчається. Він дає можливість відразу відтворити в пам’яті всю колись засвоєну інформацію. Студент може вибирати свій шлях складання опорних схем та конспектів відповідно до мети роботи, працюючи з навчальною, науковою літературою та першоджерелами, самостійно встановлювати зв’язки між окремими поняттями, питаннями та системами (блоками) знань, обираючи при цьому свої позначення.

Робота з таблицями, схемами, картами, діаграмами сприяє формуванню у майбутніх учителів теоретичного мислення, а, разом з тим, образного, символічного, наочно-діяльнісного тощо.

Складання плану, блок-схеми тощо є лише попередньою формою запису прочитаного. Більш складними та змістовними формами нотування є складання тез та конспектів.

4. Тезами називають стисло сформульовані головні положення тексту, що вбирають сутність висловленого. Якщо план допомагає уявити структуру тексту та назвати його головні теми, то тези розкривають сутність усієї текстової інформації.

Обидві форми запису тісно взаємодіють: складання змістовних тез неможливе без попереднього складання чіткого плану. І хоча зміст та обсяг плану та тез відрізняються, вдало сформульовані тези вміщують всі головні питання, відображені у плані. Специфіка складання тез полягає в тому, що ця робота залежить не лише від логіки авторського викладу тексту, але й від конкретної мети, поставленої читачем перед читанням. Оскільки тези тою чи іншою мірою несуть на собі відбиток читацького сприйняття, то повної відповідності тез з оригіналом домогтися неможливо. Це стосується насамперед їх мовного оформлення: переформулювання, перекодування інформації спрямоване на ущільнення, конденсацію змісту прочитаного тексту, завдяки виключенню надлишкових елементів авторського тексту шляхом лексичного, граматичного, смислового перефразування речень та нефразових єдностей.

Одним з видів запису прочитаного є конспект - короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану, стисло викладених головних положень, фактів, прикладів, тобто конспект включає план і тезисний виклад кожного пункту. Особливістю ж цієї форми переробки та запису текстової інформації є те, що у конспекті ми маємо можливість не лише занотувати прочитане й почуте, але й виражати особисте ставлення до нього, записувати власні думки.

Під словом «конспект» розуміють і спосіб запису прочитаного (чи почутого), і самі записи тобто результат конспектування. При складанні конспекту слід звертати увагу на такі головні моменти.

Конспект, як правило, ведеться в окремому зошиті. На першій сторінці обов’язково записуються паспортні дані книги, над якою працюють з урахуванням бібліографічних вимог. Далі подається план конспекту. В його основі може бути зміст книги, вміщений у кінці чи на початку видання. Якщо ж зміст і структура тексту зазнають під час конспектування значної переробки, план конспекту може значно відрізнятися від оглаву. Пункти плану доречно подавати і в самому тексті конспекту, як назви відповідних його фрагментів, частин.

Матеріали конспекту доречно записувати на одній, правій, сторінці зошита. Ліва сторінка слугуватиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, а також доповнень, уточнень, які можуть з’явитися вже після написання конспекту. Симетричне розташування записів значно полегшить роботу з ними.

На заняттях використовують такі види конспекту: текстуальний, вільний, комбінований, тематичний тощо.

Своєрідною формою запису є опорний конспект - кодування навчального матеріалу за допомогою умовних знаків, символів, схем, графіків, таблиць.

Педагогічна функція опорного конспекту як методу освіти полягає у:

- взаємодії педагога зі студентами на основі найбільшого узагальнення, кодування, згортання знань за допомогою різноманітних засобів з послідовним розгортанням у свідомості студентів;

- аналітико-синтезуючій діяльності майбутніх педагогів.

Критеріями оцінки якості опорного конспекту є:

1. Повнота відображеного матеріалу.

2. Відображення зв’язків.

3. Логічна взаємозумовленість (порівняння, розмежування, узагальнення) зв’язків.

4. Компактність, об’єктивність (реальне співвідношення між словесно-логічними і образними компонентами).

Оформлення конспектів стоїть поряд з цитуванням - дослівним записом тексту. Як правило, цитуються ті фрагменти авторського тексту, які є найважливішими з точки зору змісту і мети роботи над текстом.

Рекомендовані види записів, відрізняючись за призначенням та формою, мають загальну властивість: вони допомагають зрозуміти прочитаний текст, засвоїти і запам’ятати його зміст залежно від етапу формування самоосвітньої діяльності майбутніх учителів.

 

Самоосвітня діяльність займає одне з провідних місць в системі підвищення науково-теоретичного та методичного рівнів учителів та інших працівників народної освіти. Загалом система самоосвіти та підвищення кваліфікації вчителів вміщує в собі такі ланки:

1) підсистему підвищення теоретичної та методичної підготовки вчителя у школі (науково-теоретичні та методичні семінари, методична робота, школи передового педагогічного досвіду, педагогічні читання, лекції, семінари, конференції тощо);

2) підсистему роботи з учителями в районі, місті (лекції, консультації, науково-практичні конференції, семінари, практикуми тощо);

3) підсистему роботи з учителями, яку організовує і проводить безпосередньо обласний інститут удосконалення вчителів (курси, семінари, практикуми тощо).

Кожна з перерахованих підсистем має бути органічною частиною загальної системи роботи з педагогічними кадрами і спрямована, насамперед, на вироблення в учителів та інших працівників народної освіти необхідних умінь і навичок науково обґрунтовано організовувати та використовувати не тільки свою власну працю, але й працю своїх вихованців та інших людей. Певна річ, що при цьому педагог повинен навчитися раціонально та ефективно вчитися сам і навчати інших.

Створення оптимальних умов для досягнення високих результатів у навчально-виховній роботі при раціональній витраті часу, сил і засобів як учителя, так і учнів називають науковою організацію праці (НОП).

До умов раціоналізації вчительської праці відносять: зведення до мінімуму “вікон” у розкладі, виділення кожному педагогові місця в учительській або методичному кабінеті, оснащення навчального процесу всіма необхідними матеріалами та посібниками, рівномірна участь у громадській праці, створення в педагогічному колективі атмосфери співробітництва.

НОП – це такий стиль діяльності, який при мінімальній витраті ресурсів дає максимальний педагогічний ефект, це найвищий ступінь організації навчально-виховного процесу на всіх його ділянках.

Велике значення має в НОП передовий педагогічний досвід. Поширення цього досвіду є одним із шляхів удосконалення наукової організації праці.