Пульс УкраїниНа основі комплексних досліджень Микола Чмиховпоказав, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні(на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв’язку з процесами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейсмічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфігурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші. Явище “годинникової циклічності” є загадковим і дивовижним, але це ще не все. Археологічні дослідження переконливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркумпонтійська зона виступала своєрідним генератором культурних імпульсів, які згодом поширювались на прилягаючі території і далі на весь світ[10].
Цю пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими природно-кліматичними епохами). Кожна епохадорівнювала близько 1596 рокам і складалась з трьох періодівпо 532 роки. Саме з епохами і періодами пов’язані природно-кліматичні зміни, повторення конфігурацій планет Сонячної системи, розвиток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбувались суттєві зміни у житті суспільства і природи. Констатуючи наявність годинникової циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ—XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” [11]. Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році н. е.: період 1 (419 — 951) період 2 (951 — 1483) період 3 (1483 — 2015). І що ж відбувалося на початку кожного періоду? Народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу. АНТИ З підручників історії знаємо, що у V—VI ст. анти займали майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону[12]. Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “ анти ” — це те ж саме, що й давньоруське “ поляни ”[13], що значить “богатирі”[14]. Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні” [15]. Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека — лучаться в союзи, а небезпека мине — живуть своїм життям. Псевдомакарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди” [16]. Антиздобули особливу славу своїми походами на Візантію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспільство було структуроване на верстви, кожна з них (духовенство, князі з дружинниками, купці, рільники і ремісники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. Дуже цінувалися їхні довгі прямі мечі, які виготовлялися у великих кількостях і були високої якості. Знаменитими антськими мечами воюють навіть герої англосаксонського “Беовульфа”[17], а в археології вони дали назву цілому класу — “мечі антського типу”[18]. Держава антів протривала майже 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “ довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море” [19]. РУСИЧІ Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951 році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці)[20] Ольги(945—964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос — русичі, руси. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном “внутрішня Русь”), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі держави [21].
На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво проявились в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибухали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” [22]. Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости[23] і призначала в них правителів. Вона здійснила адміністративно-територіальну реформу, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня. Вірогідно, що Ольгабула четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока (по-слов’янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою[24]. Цю князівну Олену висватав каганОлег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім’я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “ І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу ” (Повість врем’яних літ). До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов’янською мовою[25]. Вона дала новий імпульс подальшої християнізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда[26] і, ймовірно, деякі інші церкви. До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.
Привертає увагу християнський обряд, принесений княгинею Ольгою в Київ. Цей слов’янський обрядсв. Кирила і Методіясуттєво різнився і від греко-візантійського, і від латинського. “ Від латинського відрізнявся слов’янсько-руською літургійною мовою, від візантійського — єдністю з Римом та перекладом літургійного богослуження, т. зв. Місса грека, або Богослуження св. Петра... ”[27]. У зв’язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році визнав, що Русь є християнською і має свій окремий обряд[28]. “ Хоча формально слов’янське християнство під тиском німців було скасоване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим дозволом Риму. В Україні воно зберігається довше і його впливи сягають до самого Києва ”[29]. Чому за правління княгині Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запропонувала своєму народові моральний та справедливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій. Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етносу русичів), то це становить три століття — так само, як і для Антського союзу. КОЗАКИ Залишилося вияснити, що означає для України початок третього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеться про виникнення Запорізької Січі— цього християнського військово-чернечого ордену, який став організаційним і духовним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “ Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось рахуватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині ” [30].
Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більше того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Але якщо не держава, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: «Запорожці стали називати свій край обітованою Палестиною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раємБожим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи дорогоцінності і золото з панських домів, обмежуючи владні амбіції держав-конкурентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кішне керувався голим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Іван, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17)....Саме відстоювання безмежної, дарованої Христом-Спасителем внутрішньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії, а потім опинилася в підданстві у Московського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах» [31]. Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом[32] сформувала нові фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину і нове суспільство. Пасіонарний спалахі згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього українського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали державотворчою силою Російської імперії. Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не нащадок етносу козаків; Україна — це і є етнос козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані. Проте це лише одна половина правди. Її друга половина полягає в тому, що на цій самій території небаченими темпами йде прихована підготовка до нового пасіонарного спалаху, до народження українського етносу нової епохи.
|