СУСПІЛЬНО ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

Наприкінці — на початку ст. в польських землях активізується суспіль-но-політичне життя і формуються основні політичні течії в селянському, робі­тничому й національному русі. У Галичині зусиллями депутата місцевого сейму і рейхсрату ксьондза С. Стояловського, а також його прибічників у 1895р. засновано селян­ську партію "Стронніцтво людове " (з 1903 р. — Польська се­лянська партія — ПСЛ, Польське стронніцтво людове). Вона виступила на захист політичних прав селян, за рівність їх пе­ред законом, за право обирати до сейму справжніх представ­ників села, за підвищення рівня освіти на селі. У перспективі ПСЛ вбачала головним завданням здобуття Польщею незалеж­ності. Партія готувалася до боротьби, сприяючи пробуджен­ню національної свідомості поляків, зокрема проводила святкування пам'ятних дат, популяризувала традиції повстання Косцюшка.

У Королівстві Польському поширився робітничий рух. У1882р. Л. Варинський створив Міжнародну соціал-революційну партію "Пролетаріат ". Невеличка група її членів виступала за пова­лення капіталізму в усьому світі, усуспільнення землі і зна­рядь праці. Проте в програмі першої партії польських соціа­лістів не йшлося про боротьбу за національне визволення. Після арешту керівників власті розгромили "Пролетаріат", ді­яльність якого тривала менше року.

Через 10 років на з'їзді в Парижі група соціалістів з Коро­лівства Польського заснувала Закордонний союз польських со­ціалістів, який головним своїм завданням уважав боротьбу за незалежність об'єднаної Польщі, за демократичні права й со­ціальні гарантії для найманих робітників. Емісари Союзу ство­рили в 1893 р. у Варшаві нелегальну Польську соціалістичну партію (ППС). Водночас виникли легальні ліві партії: Поль­ська соціалістична партія на землях, анексованих Пруссією, та Польська соціал-демократична партія (ППСД) Галичини і Те­шинської Сілезії.

Створенням ППС на землях, підвладних Росії, керував Юзеф Пілсудський (1867—1935), який провів 5 років на за­сланні за звинуваченням у замаху на царя. Одним із лідерів ППСД став талановитий оратор, парламентарій і публіцист /. Дашинський. Він активно виступав на захист національних прав поляків, проте вважав за можливе діяти лише відповідно до закону. Прихильником радикальніших методів боротьби був організатор першотравневої демонстрації у Варшаві в 1890 р., співзасновник ППС у Великій Польщі М. Каспшак. Пізніше він вийшов зі складу ППС.

У 1893 р. виникла партія Соціал-демократія Королівства Польського (з 1900 р. і Литви — СДКПіЛ), яка ігнорувала бо­ротьбу за незалежність. Своїм найближчим завданням СДКПіЛ убачала повалення царату і завоювання політичних свобод тими верствами населення, які їх не мали. На думку однієї з лідерів партії і водночас німецького робітничого руху — Р. Люксембург — відродження Польщі було вже неможливим, оскільки польські землі економічно залежали від держав-окупантів, а національна культура не могла переважати над економікою. У 1906 р. СДКПіЛ увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії, й тим самим остаточно ви­значила своє негативне ставлення до питання національної незалежності. Організацією мережі СДКПіЛ у польських зе­млях керували, зокрема, Ю. Мархлевський і Ф. Дзержинський.

Одним із найвпливовіших у суспільно-політичному житті польських земель залишався національний табір. У 1887 р. у Швейцарії виникла таємна Ліга польська, яка з 1893 р. діяла в Польщі як Ліга народова (Національна ліга). Вона виступала за об'єднання всіх суспільних груп в усіх частинах Польщі в ім'я захисту від асиміляції і чужинницьких впливів. Керівни­ки Ліги народової — Я. Поплавський, 3. Балицький, Р. Дмовсь-кий — вважали, що головним завданням поляків має стати не лише здобуття незалежності, а й постійна робота освічених кіл суспільства з метою пробудження національної свідомості "народних верств ". Задля цього вони заснували кілька органі­зацій, що підлягали Лізі ("Зет, "Пет", Товариство національ­ної просвіти, Товариство захисту уніатів тощо).

Політичну програму Ліги народової здійснювало Стронніцт­во народово-демократичне (націонал-демократична партія, ендеція), що з 1897р. діяло в Галичині, з 1905р. — в Королівстві Польському, з 1909 р. — на землях, підвладних Пруссії. Пред­ставники Ліги брали участь в австрійському рейхсраті, прусському ландтазі і німецькому рейхстазі, а також у російській Думі. У 1908 р. один із лідерів Ліги і "Польського кола" в російській Думі — Р. Дмовський — дійшов висновку, що для здобуття незалежності слід піти на тактичні поступки, тобто укласти тимчасовий союз із Росією проти більш серйозної небезпеки, яку, на його думку, являла собою Німеччина.

Польські політичні угруповання особливо активізували­ся після початку російсько-японської війни й оголошення мобілізації на території Королівства. Діячі ППС вирішили висловити протест і 13 листопада 1904 р. провели у Варшаві демонстрацію. З ініціативи Ю. Пілсудського виникла Бойо­ва організація. У відповідь на напад царської поліції і військ на демонстрантів її члени також застосували зброю. З мо­менту придушення Січневого повстання це був перший збройний виступ поляків проти царату. Внаслідок сутичок, з обох сторін були убиті й поранені. У наступні тижні бойо­вики ППС підірвали кілька мостів, щоб запобігти відправ­ленню військових ешелонів. Представники ендеції в цей час вичікували, сподіваючись, що поразка Росії у війні приведе до суспільних змін і надасть змогу відновити автономію Ко­ролівства.

У 1905 р. революційні виступи посилилися. "Кривава не­діля" 9 січня в Петербурзі викликала заворушення в усій ім­перії. У Варшаві ППС оголосила загальний страйк на знак солідарності з розстріляними царатом учасниками мирної про­цесії. У лютому розпочався шкільний страйк. Припинили за­няття студенти царських вузів, а незабаром і учні середніх шкіл. Молодь протестувала стихійно, але невдовзі молодіж­ний рух очолила Ліга народова, котра з 1904 р. боролася за введення в гмінних школах польської мови. Уряд мусив піти на поступки й дозволив відкриття на території Королівства при­ватних шкіл з польською мовою викладання. Протягом декіль­кох місяців з'явилося понад 250 таких середніх шкіл. Виник­ли вчительські організації, у тому числі "Польська Шкільна Матиця", що заснувала близько 800 початкових шкіл, багато дитячих садків і бібліотек. Розгорнули діяльність наукові то­вариства, передусім Товариство наукових курсів, яке створю­валося як зародок майбутнього польського університету.

Кульмінацією революційних заворушень у 1905 р. в Королівс­тві стало повстання робітників у Лодзі. Протягом 22—24 чер­вня 1905 р. внаслідок кривавих сутичок з царськими війська­ми на барикадах міста загинуло близько 300 чоловік і майже тисячу було поранено. Повстання очолювали представники ППС. Націонал-демократи, навпаки, рішуче виступали про­ти нових страйків, уважаючи можливим досягти успіху шля­хом політичних переговорів. З листопада 1905р. в Королівстві Польському запроваджувався воєнний стан. Незважаючи на це, бойові акції і страйки тривати.

У1906 р. суперечності між основними польськими партіями поглибились. Вибори до російської Думи, які бойкотували ППС і СДКПіЛ, виграли націонал-демократи. Всі новообрані депута­ти або належали до ендеції, або поділяли її програму, дотри­муючись лояльних позицій стосовно Російської держави. На­віть, коли через три місяці цар розпустив Думу і лідери опо­зиції виступили за організацію пасивного опору політиці уряду, польські депутати не підтримали цієї пропозиції. Тим часом ППС розкололася на "лівицю ", що виступала за продовження страйків і зближення із загальноросійським революційним ру­хом, і "революційну фракцію"під проводом Ю. Пілсудського, що наполягала на здійсненні бойових акцій проти царських функ­ціонерів, а також з метою здобуття коштів для фінансування партійної діяльності.

До Другої Думи знову потрапили представники націонал-демократії. Вони виступили з ініціативою про внесення на обговорення Думи законопроекту про запровадження авто­номії в Королівстві Польському на зразок автономії Галичи­ни. Однак цей законопроект не встигли розглянути, а незаба­ром цар розпустив Другу Думу. В наступній Думі представ­ництво неросійських народів значно урізали. До неї потрапили тільки 11 поляків на чолі з Р. Дмовським.

Водночас царат уже переходив у наступ, поступово лікві­довуючи революційні завоювання народів Росії, в тому числі пільги, надані полякам. Російський уряд заборонив діяльність профспілок і культурних об'єднань ("Шкільна Матиця "), закрив періодичні видання (передусім селянські). У польських власни­ків викупили Варшавсько-Віденську залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Нарешті, зі складу Королівства Польського вилучили Хелмську землю, створивши в 1912 р. окрему Хелмську губернію.

Важливим осередком польського національного руху зали­шалася Галичина, й зокрема Львів. Місцеві діячі дедалі часті­ше висували гасло відокремлення Галичини від інших австрій­ських земель. Великого політичного значення набули тут поль­сько-українські відносини. Русини, як тоді називали українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули створити на тери­торії Східної Галичини (землі на схід від річки Сян) власний авто­номний край. Вони вимагали також розширення свого пред­ставництва у місцевих і центральних виконавчих і законодав­чих органах влади, запровадження в школах і адміністративних закладах Східної Галичини української мови, реального зрів­няння у правах греко- й римо-католицького духовенства. Жерт­вою напружених стосунків між місцевими польською та україн­ською людністю став намісник Галичини граф А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито. Його наступник — консервативний політик і відомий історик М. Бобжинський — намагався зала­годити польсько-українські відносини, але конфлікт роздму­хували певні віденські бюрократичні кола.

Польсько-український конфлікт у Східній Галичині намага­лася використати у власних інтересах націонал-демократія, яка спиралася на тамтешню польську шляхту ("подоляків"). Уже на перших виборах до місцевого сейму й австрійського пар­ламенту представники ендеції посіли тут друге місце після людовців. Проте сформулювати конструктивну політичну про­граму розв'язання польсько-українського конфлікту вони не спромоглися. До того ж галицькі ендеки підтримували Р. Дмов-ського, який орієнтувався на Росію. Проросійську позицію вони розглядали як певну противагу Німеччині та українсь­кому національному рухові.

Таким чином, поступово у польському суспільстві визначи­лись дві основні політичні течії. Першу репрезентувала націо­нал-демократія, очолювана Р. Дмовським, яка вважала основ­ним ворогом Польщі Німеччину й сподівалася на об'єднання поль­ських земель під царським скіпетром з подальшим наданням полякам політичної автономії. Другу течію уособлювала "революційна фракція " ППС під проводом Ю. Пілсудського, яка в умовах австро-російського протистояння, що наростало, нав­паки, виступала прихильником військової співпраці з австрій­ськими панівними колами й розраховувала на відновлення поль­ської державності під владою Габсбургів.

Прибічники союзу з Австрією вбачали шанси поляків утому, щоб у війні, яка, на їхню думку, невідворотно наближа­лася, брати участь власними збройними загонами. В Австрії офіційно дозволялося створювати воєнізовані організації і в 1910 р. в Галичині виникли "Стрілецька спілка", "Стрілецькі дружини ", "Дружини Бартошове ", "Підгалянські дружини "то­що. Австрійські військові надавали їм допомогу в проведенні навчальних зборів, організації навчальної стрільби й теоре­тичних занять. Таємно "Стрілецьким союзом "керував Союз ак­тивної боротьби Ю. Пілсудського, заснований у 1908 р. В разі війни ці організації передбачалося перетворити на збройні формування, котрі воювали б на боці Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини). І хоча стрілецькі дружини і союзи приєднувалися до різних політичних угруповань, во­ни, як правило, взаємодіяли в ході бойової підготовки й не змагались між собою за вплив на жителів польських теренів, підвладних Росії, і на польську еміграцію.

Створення польських підпільних збройних загонів активізувалося з початком воєфнних конфліктів на Балканському півострові у 1912 р. З метою розгортання в Польщі активної боротьби того ж року засновано Тимчасову комісію об'єднаних партій за не-залежність.>Серт її засновників зібралися сили, які безкомп­ромісно обстоювали незалежність Польщі: ППС-революційна фракція, ППСД, ПСЛ, національні союзи робітників і селян із Королівства Польського, що не погоджувалися з політикою ендеків, емігрантські організації. Тимчасовій комісії підпорядко­вувалися стрілецькі союзи і дружини під командуванням Ю. Піл­судського, в яких навесні 1913 р. налічувалося понад 10 тис. вояків.

Націонал-демократія і надалі орієнтувалася на ворожий австро-німецькому військово-політичному блокові союз Ан­глії, Франції та Росії — Антанту. На своєму з'їзді навесні 1914 р. Ліга народова заявила, що Польща здобуде незалежність у разі розгрому Центральних держав у майбутній війні.

Проти двох основних польських політичних таборів висту­пали ліві робітничі партії, які розгорнули антивоєнну пропа­ганду. Однак їхні програми суперечили прагненням більшос­ті польського народу.