БОЛГАРСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина бол­гар прийняла іслам і через декілька по­колінь втратила почуття національності. Інша частина, зде­більшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрід­ність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як прави­ло, контролювалися греками, й освічені прошарки болгар-і і,кого суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї іа мову. Носієм національної свідомості виступало болгар­ське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів. Його чисельна перевага ставала гарантом того, що денаціоналіза­ція не матиме незворотного характеру.

У другій половині XVIII ст. з'являються перші ознаки націо­нального Відродження південних слов 'ян. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово "болгарин", що до початку XVIII ст. мало презирли­вий відтінок і було по суті прізвиськом, тотожним російсько-українським "безголовий", "мужик", "скотина", набуває ін­шою, привабливішого значення. Представники різних соці­альних верств, у тому числі торгівці й ремісники, з гордістю називають себе болгарами.

Зростанню національної свідомості болгар сприяли:

1) культурно-просвітницький рух, успіхи в освіті, що ви­кликали інтерес до минувшини народу;

2) кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для формування болгарської нації.

Болгарська культура в другій половині XVIII ст. цілком від­бивала становище народу. У ході бойових дій і наступних по­громів було знищено величезну кількість пам'яток архітекту­ри та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбав­лення народу історичної пам'яті — таким було одне з голов­них завдань османів.

За цих умов було досить складно зберегти й розвивати на­ціональну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравала православна церква. У войовничій мусу­льманській країні вона фактично стала офіційною опозицією режимові, а належність до християн, відвідування православ­них храмів у той час вважалося виявом певної мужності. У церквах, що були оазами колишньої Болгарії, навіть культові предмети нагадували про добу національної незалежності. Бол­гарське духовенство піклувалося про збереження цих речей, а також давніх рукописів і сприяло поширенню освіти серед народу. Справжніми центрами болгарської культури в перші століття османського володарювання стають монастирі, що врятувалися від руйнувань (Рильський, Бачківський, Хілендарський та ін.). При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Саме таки­ми книгами в XV—XVI ст. репрезентована вся болгарська лі­тература. Особливе місце в ній посідали житія святих, кано­нізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу.

Від XVII ст. в Болгарії поширюється література релігійно-сентенційного змісту. Збірки подібних творів ("дамаскіни") написані розмовною мовою. Така література була зрозумілою широким верствам населення. З XVIII ст. в "дамаскінах" все виразніше чуються й соціальні мотиви, наприклад у збірці ченця Рильського монастиря Йосифа Брадатого (перша по­ловина XVIII ст.).

За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярніших жан­рів народної творчості XVI—XVIII ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, містяться заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами грецькими купцями, єврейськими лихварями, болгарськими феодалами-потурченцями.

Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарсь­кій архітектурі. Загарбники забороняли християнам спору­джувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Як наслідок — у болгарському зодчестві ХУ-ХУПІ от. пошири­лися нові форми. Церкви своїми розмірами нагадують зви­чайні будинки й не дуже вирізняються серед них орнамен­том. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зо­бражувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярст­ва в XV—XVIII ст. фактично збереглося тільки іконописання, але й воно за своїми достоїнствами поступалося іконописові попередньої доби.

Незважаючи на помітний занепад культури в XV — пер­шій половині XVIII ст., в цей період поступово виникли пев­ні передумови для болгарського національного Відродження.

Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722—1798). Він написав невеличку за обсягом "Істо­рію слов'яно-болгарську " (1762), яка була не тільки нагадуван­ням про минулу велич Болгарської держави, а й закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину. Про­тиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому, винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків. Праця Паїсія місти­ла, таким чином, першу писемну програму духовного відро­дження болгар, яке, на його думку, було можливим лише че­рез просвітницьку роботу, освіченість народних мас. Автор виявився досить близьким до ідей європейського Просвіт­ництва XVIII ст.

Паїсій Хілендарський досяг своєї мети. Він пробудив у бол­гарському народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його послідовників. Найвідоміший із них — єпис­коп Софроній Врачанський (Стойко Владиславов) (1739—1813). У його автобіографічній праці "Житіє та страждання грішно­го Софронія" чимало фактів, що свідчать про тяжке становище болгар у добу османського володарювання. Водночас праця Софронія є чудовою пам'яткою нової болгарської літератури.

Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні ре­зультати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. Так, від се­редини XVIII до початку XIX ст. кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до 200). Збільшилася й кіль­кість предметів, які в них викладали. В окремих школах за­мість церковнослов'янської викладали болгарською мовою. Проте ані кількісно, ані якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в освічених людях. Що стосується світ­ських шкіл, то вони в Болгарії перебували в руках греків. Молодь, яка в них навчалася, втрачала національну самосві­домість. На початку XIX ст. в окремих світських школах ви­кладали вже двома мовами: грецькою та болгарською. Так роз­в'язувалася проблема кадрів для майбутніх болгарських світ­ських шкіл.

Наступним етапом культурно-просвітницької роботи було створення у 20-х роках XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Такі школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах.

Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон (1800— 1871). У книзі "Риб'ячий буквар" (1824) він запропонував нову систему світської шкільної освіти. Його ідеї, викладені в "Бу­кварі", незабаром знайшли практичне застосування. У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, а в середині 40-х років таких шкіл налічувалося близько 50. їх створення ініціював знаменитий меценат — лікар і громад­ський діяч Васил Апрілов (1789-1847).

Освіта мала тісні зв 'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. по­бачила світ перша книга болгарською мовою — святкові істо­рії ("Тижневик"), а з 1844 р. видається перший болгарський журнал "Любословіє". На його сторінках публікували свої тво­ри знані діячі національного Відродження.

Успіхи книгодрукування привели до того, що більшість болгарських книжок мали світський, а не релігійний зміст. Першими представниками світської художньої літератури, пройнятої ідеями гуманізму й просвітництва, були поети Н. Геров, Д. Чинтулов, П. Р. Славейков та ін. Поема Н. Геро-ва "Стоян і Рада", пісні Д. Чинтулова, патріотичні вірші П. Р. Славейкова зробили цих авторів дуже популярними в Болгарії.

Становленню національної самосвідомості багатьох пред­ставників болгарської інтелігенції сприяло видання у 1829 р. наукової праці російського вченого, вихідця із Закарпаття, 10. І. Венеліна "Стародавні й теперішні болгари".

Водночас позитивні явища спостерігаються і в болгарсь­кому мистецтві. У м. Самокове наприкінці XVIII ст. діяла відома іконописна школа. Серед її представників особливо вирізнявся 3. Зограф, який був автором не лише чудових ікон і фресок, а й світських портретів.

Нові тенденції притаманні в першій половині XIX ст. й бол­гарській архітектурі. У 30-ті роки османський уряд скасував обмеження розмірів будинків християн, і болгарські купці та ремісники почали споруджувати більш просторі й високі бу­дівлі, прикрашені різьбленням по дереву. Тривав інтенсив­ний процес реставрації церков і монастирів. Так, у середині 30-х років XIX ст. повністю відбудовано після пожежі голов­ний корпус знаменитого Рильського монастиря, який протя­гом століть залишався визначною пам'яткою болгарської ар­хітектури.

Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чи­мало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання на­ціональної свідомості болгар. Поширення серед них освіченос­ті становило відверту загрозу пануванню Порти, для якої не­вігластво південнослов'янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзником турецького уряду зали­шалося грецьке духовенство. Воно особливо активно проти­діяло поширенню освіти серед болгар. При цьому найбіль­ших утисків зазнавали ті представники інтелігенції, які здо­були освіту в православній Росії, що вважалася основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.

Непримиренна позиція, якої дотримувалося духовенство, не­минуче мала спричинити змагання за болгарську церковну авто­номію. Незалежність, яку Греція здобула в 1830 р., прискори­ла цей процес. Константинопольський патріархат стає гене­ратором панеллінізму й висуває ідею відродження Візантійської імперії з установленням грецької зверхності над усіма земля­ми, що колись їй належали.

Протягом 20—30-х років у ряді болгарських єпархій прохо­дили виступи парафіян проти засилля греків. їх учасники ви­магали скасування відправ грецькою мовою та заміни грець­ких священиків на болгарських.

Особливо загострилася боротьба в болгарській церкві у 1838 р. її спровокували спроби митрополита Тирновського Панарета посилити політику еллінізації. Церковний конфлікт у тирновській єпархії набув таких гострих форм, що султан змушений був видати в наступному році особливий указ. Згі­дно з ним усі піддані імперії, незалежно від віри та націо­нальності, діставали рівні права. Жителі Тирновської митро­полії відразу ж використали свій новий правовий статус і мо­жливість відкрито подавати скарги на дії церковної та місцевої адміністрації. Вони рішуче домагалися заміни грека Панарета болгарським письменником Неофітом Бозвелі (1785-1848). Уряд відхилив кандидатуру Н. Бозвелі й під натиском грець­кого духовенства заарештував болгарського літератора. Його звинуватили в підбурюванні до повстання. Після чотириріч­ного ув'язнення в монастирі Н. Бозвелі вирушив до столиці імперії для продовження боротьби. Йому посприяли конс­тантинопольські болгари, котрі на той час мали значний ав­торитет у місті. Н. Бозвелі та його прибічник Іларіон Макаріопольський запропонували конкретну програму національно-культурних і конфесійних перетворень. Але про автономію болгарської церкви не йшлося. Головні положення нової про­грами були такі:

а) призначення на головні церковні посади осіб болгарсь­кої національності;

б) визнання болгарської мови як основної мови відправ;

в) створення представництва болгар у Константино­польському синоді.

Хоча ці вимоги ще відкрито не відкидали церковну залеж­ність Болгарії, фанаріоти їх рішуче відхилили. Н. Бозвелі знову став жертвою їхньої підступності. Його вдруге ув'язнили в монастирі, де він і помер. Проте болгарські церковні ієрархи не припинили боротьбу. Непоступливість греків тільки під­лила масла у вогонь, і з середини XIX ст. змагання болгар­ського народу за церковну автономію вступили в нову фазу. Відтепер ішлося вже про церковну самостійність Болгарії. З 1848 р. в Константинополі видається болгарська газета "Цареградський вісник". Наступного року, згідно зі спеціальним фірманом султана, в столиці відкрилася болгарська церква Св. Стефана, при якій працювала друкарня.

Одночасно з поширенням культурно-просвітницької діяльно­сті наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зро­стання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею без­посередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізу­ються гайдуки, котрі не давали спокою як османам, так і бол­гарським купцям-чорбаджі. Розправи над чорбаджі, які активно співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну опору завойовників у Болгарії. Занепад центральної влади також поглиблювали й дії банд розбійників-кирджалі, яких очолювали непокірні турецькі феодали.

Однією з форм боротьби проти османського панування ста­ла участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпа­тій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етніч­них, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду.

Ясський мир, що підбив підсумки російсько-турецької вій­ни 1787-1791 рр., підтвердив основні положення Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., який давав Росії право ви­ступати в ролі заступника християнських народів Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці, го­ловним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діас­пора різних країн у цей період проявляла дедалі більшу актив­ність, постачаючи своїм одноплемінникам не тільки літера­туру, а й зброю.

Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час росій­сько-турецької війни 1806—1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання — "Болгар­ське земське військо". Воно виникло у Волощині й складало­ся з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російсь­ким військам надовго утриматися на болгарських теренах. Во­єнні приготування Наполеона, що планував вторгнення до Росії, прискорили підписання Бухарестського миру, який не змінював статусу Болгарії.

У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Націо­нально-визвольна революція в Греції викликала резонанс да­леко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Се­ред них особливе місце належало військовій реформі. Напри­клад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.

Ця нова армія не захистила імперію під час чергової ро­сійсько-турецької війни 1828—1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близь­ко тисячі болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев. Але результати війни та Адріано-польський мир не виправдали сподівань болгар. На відміну від Греції, Сербії, Волощини та Молдавії, котрі дістали ав­тономію, Болгарія залишалася під цілковитим контролем тур­ків. Це призвело до міграції 100 тис. болгар до Волощини та Бессарабії.

Невдалою виявилася спроба Г. Мамарчева підняти повс­тання у Силістрі й Тирново. Після закінчення війни Г. Ма­марчева призначили градоначальником (кметом) Силістри, яку визволила російська армія. У цій ролі він мав залишатися в місті, доки Порта не сплатить Росії контрибуції. Г. Мамар­чев таємно готував спільний виступ жителів Силістри, Тирново, а також Варни. Але в 1835 р. плани заколотників видав зрадник. Під час репресій стратили всіх змовників, крім Г. Ма­марчева. Його, як офіцера російської армії та підданця іншої держави, ув'язнили, і в тюрмі він провів останні 11 років сво­го життя.

У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, шо мала перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало головною причиною повс­тання. Але воно не набуло характеру широкого національно-визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною спрямованістю й закінчилось цілковитою поразкою.

Селянські виступи повторилися й у 1850 р. Поштовхом до них стали європейські буржуазні революції 1848—1849 рр. у Франції, Німеччині, Австрії, Угорщині, Італії. Полум'я з єв­ропейського вогнища перекинулося й на Болгарію. Однак біль­шість керівників та учасників селянського руху не ставили собі за мету здобуття національної незалежності. Основні ви­моги, що висувалися, мали соціально-економічний характер.

Соціально-економічний розвиток Болгарії наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. безпосередньо залежав від її політичного статусу як складової Османської імперії.

Наприкінці XVIII ст. сіпахійська військово-ленна система імперії остаточно розкладається. Лени вже повністю перейш­ли у володіння турецьких феодалів, які привласнювали не тільки вільні, а й селянські землі. Це призводило до масової втрати землі селянами. Щоб вижити, вони мігрували до міст або шукали роботи в дідичів. У своїх чифтліках поміщики встановлювали нові форми залежності селян. Серед них:

1) здольщина (половинщина) — оренда поміщицької землі за умови сплати селянином панові половини врожаю;

2) кесімджийство — спадкова оренда з натуральною рви гою та панщиною;

3) використання праці найманих сільськогосподарських ро (тників-батраків.

Так у болгарському селі зароджувались елементи нових капіталістичних відносин. Цей процес прискорився після реформи 1834 р., що остаточно скасовувала сіпахійську систему.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривало по­ширення товарно-грошових відносин. Збільшення в містах по­питу на аграрну продукцію сприяло зростанню обсягів її поста­вок на ринок. Таким чином, господарства поміщиків дедалі більше втягувались у ринкові відносини. Наприкінці XVIII ст. Порта виявляє велику заінтересованість в експорті вітчизня­них товарів на ринки Західної Європи та Росії. З Болгарії, як правило, вивозилася сільськогосподарська продукція (м'ясо, масло, худоба, тютюн, рис, бавовна та ін.).

Однак зародження нових відносин на селі ще не означало полегшення життя селян. Вони, як і раніше, сплачували дер­жавний податок — десятину, що насправді сягала 20 % уро­жаю, виконували низку повинностей (з двору, воза тощо) та годували й утримували війська, які проходили їхніми селами. Особливо тяжким було тоді становище селян на вакуфних землях, що належали мусульманському духовенству.

Нові форми господарської діяльності поміщиків породжували значну соціальну диференціацію сільського населення (заможні, малоземельні, безземельні селяни). Заможні селяни активно використовували працю збіднілих односельців і скуповували землі дідичів. Вони дістали таку можливість після указу сул­тана (1839), що дозволяв християнам купувати землі та роз­поряджатися ними.

Ще швидше в ринкові відносини втягувалися жителі гір­ських районів Болгарії, котрі переважно займалися скотарст­вом. Скотарі мали величезні отари овець, череди корів, табу­ни коней і через оптових скупників — джелепі — постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки збага­чувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чи­ном поповнювали прошарок національної буржуазії. її пред­ставників називали в Болгарії чорбаджі. Саме з них рекруту­валася в першій половині XIX ст. нижча османська адміністрація на болгарських землях.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. відбувається дальше зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них сільського населення, в тому числі ремісни­ків і торговців. Містами стають невеличкі поселення — Троян, Габрово, Сопот, Панагюриште та ін. Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.

Успіхи міської економіки стають особливо помітними з дру­гої половини 20-х років XIX ст. В міру її розвитку триває зане­пад цехового ладу. Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. Ще наприкінці XVIII ст. в Болгарії ви­никли перші розсіяні мануфактури. Вони спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне й шкіряне ви­робництво, виготовлення шнурів для прикрашання національ­ного одягу тощо.

У 1834 р. в Сливені засновано першу болгарську фабрику. її відкрив торговець Д. Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення від податків, а й права постачати продук­цію до султанського двору. Високоякісне сукно фабрики Же-лязкова поступово руйнувало справу турецьких ремісників Слі-вена, котрі після смерті державця домоглися конфіскації під­приємства в його законного господаря. Цей епізод досить красномовно характеризував той період розвитку болгарсь­кого суспільства, коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі більше перепліталися з торговель­но-економічними.

Торгівля в Болгарії у XVIII — першій половині XIX ст. пере­живала піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливен-ський, Станімацький та ін.). Однак значні успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в Болгарії єдиного внутріш­нього ринку. Процес його формування тривав протягом усієї першої половини XIX ст. У цей період ярмарки з регіональ­них центрів торгівлі перетворюються на загальноболгарські. Повсюдно в містах виникають постійні базари.

Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська колонія. Серед болгарських то­варів особливий попит мав шовк. Його продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.

Але нові капіталістичні відносини були ще спорадичним явищем у переважно феодальному господарстві Османської імперії. Особливості її державного устрою, зловживання по­садових осіб, національно-конфесійне напруження, яке при­мушувало багатьох болгарських підприємців приховувати свої капітали або вивозити їх за кордон, — усе це стримувало роз­виток болгарської економіки.

Більшість економічних, соціальних і політичних суперечнос­тей можна було розв 'язати тільки шляхом національного визво­лення Болгарії.

 

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 14.

 

История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1.

 

Історія південних і західних слов'ян. Київ, 1987.

КосевД. Краткая история Болгарин. София, 1963.

 

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987.

 

Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.