ПЕРШЕ СЕРБСЬКЕ ПОВСТАННЯ

3 поверненням дахіїв та яничарів у 1799 р. становище сербського населен­ня стало нестерпним. Дахії швидко від­новили контроль над ситуацією як у самому Белграді, так і на території пашалику, спочатку ізолювавши, а згодом убивши пашу, який представляв інтереси султана й центральної влади.

Беззаконня, насильство, відвертий грабунок стали нормою життя. Для того щоб повністю виключити можливість опору чи непокори місцевої людності й остаточно знищити місцеве самоврядування, дахії наприкінці січня 1804 р. влаштували масове винищення окружних старійшин — "князів". Одно­часно в різних районах пашалику вбито кілька десятків осіб, серед яких були, зокрема, Алекса Ненадович, Ілія Бірчанин, Марко Чарапич, Хаджі Рувім. Ця подія увійшла в сербську історію під назвою "різня князів". Саме вона виявилася тією краплею, яка переповнила чашу терпіння, давши поштовх сти­хійному вибухові народного гніву.

Є відомості, що підготовка до повстання розпочалася рані­ше й тривала протягом 1802—1803 рр., але вона ще далеко не набула форми конкретної програми дій, коли життя внесло ко­рективи до планів, що розроблювалися. Після "різні князів " пе­ребіг подій прискорився, і вже в середині лютого 1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій Петрович на прізвисько Карагеоргій, торговець худобою з містечка Топола, колишній молодший офіцер австрійського війська, лю­дина малоосвічена, але, як виявилося згодом, справжній лідер.

Повстанським ватажком Карагеоргій став значною мірою випадково, унаслідок збігу обставин. Справжню "легітимність" майбутній проводир набув після народних зборів у містечку Орашац (Шумадія), які ухвалили колективне рішення про­довжувати боротьбу й обрали його керівником повстанців. У зборах взяли участь близько 300 осіб, здебільшого мешканців навколишніх сіл; на скликання дійсно представницького фо­руму з усього пашалику чи хоча б із Шумадїі забракло часу.

На перших порах повстання обмежувалося однією облас­тю — Шумадією. Повстанці зберігали лояльність султану, всі­ляко підкреслюючи той факт, що б'ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників — дахіїв та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих фірманами 1793—1794 рр.

Чисельність учасників повстання, за умов максимального загострення антиосманських настроїв у масах, швидко зрос­тала. Спочатку в Карагеоргія було кілька десятків соратників, до яких після першого нападу на один з турецьких опорних пунктів приєдналося ще 200-250 чоловік. Через тиждень по­встанців налічувалося вже півтисячі, а на початок березня в повстанських лавах билося до 10 тис. чоловік, що забезпечу­вало їм істотну перевагу над дахіями, в розпорядженні яких було не більше як 2,5—3 тис. вояків.

Перші успіхи в сутичках з окремими яничарськими заго­нами додали сербам упевненості у власних силах. Оптимісти­чні настрої ще більше посилились від усвідомлення повної розгубленості й ізольованості дахіїв, які не мали конструк­тивної програми дій, що могла б забезпечити досягнення ком­промісу з повстанцями.

Особливі надії повстанці пов'язували з підтримкою своїх прагнень Австрією, до якої звернулися по допомогу вже в березні, а також Росією та, хоч яким дивним це видається на перший погляд, самою Портою.

Протягом березня — червня 1804р. повстання охопило всю те­риторію Белградського пашалику. Повстанські загони в берез­ні зайняли міста Рудник і Валево й витіснили турків з усіх округів на північ від Морави. У середині квітня вони захопи­ли міста Шабац і Ягодина, в травні й червні — Пожаревац та Смедерево. Після цього військо повстанців майже в повному складі зосереджується під Белградом.

У зв'язку з докорінною зміною співвідношення сил та загаль­ної ситуації серби в цей час переосмислюють головну мету й завдання антиосманського виступу: з локального бунту проти свавілля дахіїв він переростає в широке повстання, спрямоване на визволення Сербії з-під турецького панування та відновлення державності. Як перший крок у цьому напрямі збори повс­танських ватажків у липні в таборі на Врачарі під Белградом запропонували розпочати переговори з султаном про надан­ня Белградському пашалику широкої автономії з правом на створення власних збройних загонів для самооборони. Серед інших вимог були: реформування системи податків, заборона туркам утручатися у внутрішні справи сербського населення тощо.

Вдалими й послідовними діями в перші місяці повстання серби не тільки домоглися серйозних успіхів у збройній бо­ротьбі — влітку 1805 р. вони вже поставили перед собою за­вдання зовсім очистити пашалик від присутності турків, — а й привернули до себе увагу всіх провідних міжнародних чин­ників, присутніх у регіоні.

Після того, як за наказом Порти дахіїв відправили з Белг­рада й на одному з дунайських островів передали повстан­цям, які їх стратили 25 липня 1804 р., повстання не припини­лося. У Стамбулі зрозуміли, що треба діяти рішучіше. Протя­гом наступних кількох місяців здійснено низку спроб зупинити виступ мирним шляхом, але всі вони виявилися марними. Тоді на се1рбів рушило османське військо, яке 6—8 серпня 1805 р. зазнало поразки в битві поблизу Іванковця. З цього моменту повстанці розпочинають непримиренну боротьбу про­ти османського панування, за здобуття незалежності.

Відрізавши собі останні шляхи для відступу й не зовсім задо­волені половинчастою політикою Австрії, яка зберегла нейтра­літет і не пішла на розрив мирних відносин із Портою, сербські повстанці звернулися по допомогу до Росії. Участь Росії в подіях Першого сербського повстання з цього моменту стає дедалі ак­тивнішою і продуктивнішою, особливо посилившися під час ро­сійсько-турецької війни 1806—1812 рр.

1806 р. приніс повстанцям нові воєнні перемоги. їхні за­гони переносять свої дії за межі Белградського пашалику; про­тягом лютого — серпня вони тричі розбили османські війська; наприкінці року після тривалої облоги повсталі заволоділи Белградом. Усупереч мирним ініціативам Порти, серби про­довжували активні бойові дії. Відгукнувшись на заклик до боротьби проти турків російського головнокомандувача, вони в січні 1807 р. взяли Шабац, улаштувавши там, як і в Бел­граді, справжню різню турецького населення. Повстанці роз­почали наступ у східному напрямі, маючи на меті встановити безпосередній зв'язок з російським експедиційним корпусом на Балканах.

Втручання наполеонівської Франції, що захопила Далма­цію в 1805 р. і перетворилася на важливий чинник балканського врегулювання, дало змогу Росії та Порті домовитися про перемир'я у серпні 1807 р., до якого приєдналися й сербські повстанці.

Під час перемир'я формуються перші сербські органи дер­жавного управління — створюється "Урядовча рада Сербська ", до якої увійшло по одному представникові від кожного округу (нахії). Раду очолив Матія Ненадович. Загострюються супе­речності між повстанськими ватажками, а також між окреми­ми областями. Яков Ненадович проголошує себе верховним начальником округів Валевського, Шабацького, Ужицького та Сокоського; Міленко та Петар Добрняки — областей за нижньою течією Морави; Мілан Обренович — округів Руд-ницького та Пожезького.

Коли протоієрея Сербської православної церкви Матію Не-надовича під час його перебування в Петербурзі запитали, хто є верховним правителем Сербії, він відповів, що серби не мають єдиного правителя, але кожна нахія має свого началь­ника, й ці начальники нахій поміж собою домовляються та радяться.

Конфронтація між Урядовчою радою, яка прагнула пере­брати на себе всю повноту влади, та Карагеоргієм, котрий вважав, що одноосібним верховним правителем у Сербії має бути тільки він, дедалі більше загострювалася. Це призвело до ослаблення єдності в сербському повстанському таборі.

У квітні 1809 р. воєнні дії між Росією і Османською імпе­рією відновилися. Для сербів, котрі пов'язували з цією вій­ною великі сподівання, такий розвиток подій виявився не­щасливим. Поки основні сили російської армії билися з ар­мією Наполеона, османи розгорнули масований наступ на сербських повстанців, яким у цей вирішальний момент за­бракло як збройних сил, еквівалентних турецьким, так і єд­ності планів і дій. Форсоване просування османських військ тривало все літо; під реальною загрозою опинилися Белград і Крагуєвац, але наступ росіян на іншому фронті дав змогу сер­бам виправити ситуацію і швидко повернути щойно втрачені області.

На дальший хід Першого сербського повстання вирішальний вплив справили зміни в співвідношенні сил великих держав — Австрії, Франції та Росії, що брали участь у подіях на Балка­нах. Розчаровані поведінкою Росії влітку 1809 р., серби зро­били спробу знайти підтримку відразу в трьох європейських столицях — Відні, Парижі, Петербурзі, погоджуючися навіть на протекторат над Сербією будь-якої з великих держав. Си­туація, проте, склалася таким чином, що допомагати сербсь­ким повстанцям взялася тільки Росія, можливості якої щодо цього виявилися досить обмеженими після підписання в тра­вні 1812 р. в Бухаресті мирного договору з Портою.

Пункт восьмий Бухарестського договору спеціально при­свячувався "сербському питанню". Султан брав на себе зобо­в'язання оголосити амністію учасникам антитурецького по­встання й надати Сербії автономію, про конкретні рамки якої турки і серби мали домовитися між собою додатково. Водно­час Порті дозволялося повернути свої залоги в сербські міста й зруйнувати збудовані сербами під час повстання укріплен­ня. Такий стан речей навряд чи влаштовував сербів, які після восьми років виснажливої боротьби фактично поверталися на рівень домовленостей 1807 р., але нічого іншого Росія не могла запропонувати за умов, що склалися у Європі в 1810-ті роки. Сербська сторона відмовилася прийняти положення Бу­харестського миру, намагаючись у двосторонніх переговорах — спочатку з Петербургом, а згодом зі Стамбулом — домогтися кращих для себе умов, але без підтримки великих держав сер­би не мали серйозних аргументів у суперечці з набагато силь­нішим противником.

Позиція Порти поступово ставала жорсткішою, а влітку 1813 р. переговори взагалі було перервано, й три великі туре­цькі армії рушили на Сербію відразу по трьох напрямах: з південного сходу від Ніша, зі сходу від Відина та із заходу від Дрини. Сильний опір, що його серби чинили загарбникам спочатку, незабаром майже припинився, бо після кількох пер­ших поразок дух війська та його ватажків підупав. Турки швид­ко просувалися вперед до серця Сербії — Белграда, практич­но без боротьби захоплюючи міста й містечка, які незадовго перед тим самі серби штурмували з великою відвагою та са­мовідданістю.

21 вересня 1813 р. керівники Першого сербського повстання, в тому числі й Карагеоргій, проголошений у 1811 р. "верховним вождем сербського народу ", залишили Белград і втекли до Авс­трії, кинувши країну й народ напризволяще. Порта відновила повний контроль над сербськими територіями, влаштувавши жорстоку розправу над учасниками повстання й тими, хто це повстання підтримував. Терор тривав півтора року, поки Бел­градський пашалик та інші області, заселені сербами, перебу­вали під османською зверхністю.

Перше сербське антитурецьке повстання, хоча й не досягло поставленої мети, а зазнало поразки, відіграло важливу роль у відновленні сербської державності й визволенні сербів та інших балканських народів з-під турецького панування. Воно привер­нуло увагу Європи до проблеми балканських народів як не­від'ємної складової "східного питання" й започаткувало низ­ку аналогічних повстань на півострові.

Для самих сербів повстання, крім іншого, мало велике зна­чення ще й тому, що воно сформувало нову військово-полі­тичну еліту, здатну очолити стихійний народний рух, а також виробило нові механізми опору антинародному режимові.