СЕРБСЬКА ДЕРЖАВА НАПРИКІНЦІ ХІХ ст.

Значні зміни в житті країн Балканського півострова відбулися в другій половині 70-х років XIX ст. внаслідок герцеговинського повстання і російсько-турецької війни 1875—1878 рр. Це знайшло своє втілення як на внутрішньополітичному рівні, так і в між­народному становищі балканських країн і народів.

Визначальний характер для ситуації в Сербії мали дві про­відні тенденції: актуалізація в суспільній свідомості і держав­но-політичних колах сербської національної ідеї та заворушення й повстання в сусідніх із Сербією областях, заселених переваж­но етнічними сербами, передовсім у Боснії та Герцеговині.

Прихильники сербської ідеї, одним із важливих елементів якої було прагнення визволити від османського гноблення й об'єднати в одній державі усі сербські терени, у своїй повсяк­денній діяльності намагалися стимулювати формування "справжнього серба" ("сербенди"), сповненого національним духом. Націоналізм швидко перетворився на суспільну моду, якої дотримувалося багато представників різних верств, на­самперед молодь.

Антиосманські виступи в Боснії та Герцеговині протягом 30—70-х років набули перманентного характеру внаслідок украй тяжких умов життя основної маси населення, а також традиційного сепаратизму місцевих великих землевласників. Загострення суперечностей між райя та мусульманськими мож­новладцями Боснії та Герцеговини сприяло тому, що в Сербії ці виступи трактувалися як боротьба за "загальносербську справу".

У 1875—1878 рр. згадані тенденції сягнули найвищої по­значки. Улітку 1875 р. одночасно в кількох районах Герцеговини вибухнули повстання. Незабаром полум'я антитурецької боро­тьби охопило Боснію. Вимоги повстанців зводилися до надання провінції автономії, негайного запровадження реформ в адмініс­тративній та аграрній сферах, установлення контролю за ста­ном справ у провінції з боку європейських держав.

Від перших днів повстанців активно підтримувала Чорно­горія. Князь Нікола навіть заявив, що його країна негайно вступить у війну проти Порти, якщо повсталі герцеговинці не досягнуть успіху самотужки. Для надання конкретної допо­моги повстанцям та координації дій князь призначив спеці­ального представника, котрий безпосередньо дбав про поста­чання до Герцеговини продуктів харчування, зброї та боє­припасів, у разі потреби посилав для ведення спільних бойових дій чорногорські загони.

У Сербії населення палко вітало повстання, тоді як прав­лячі кола спочатку діяли обережно, зробивши спробу переду­сім об'єднати для боротьби проти турків усі балканські наро­ди. Спроба виявилася марною, але тиск громадської думки був таким потужним, що князь Мілан і його уряд мусили змінити свою позицію. У червні 1876 р. Сербія та Чорногорія уклали союзницький договір і оголосили Порті війну. 20 червня повстанці в Боснії проголосили об'єднання провінції з Сер­бією, а герцеговинці — з Чорногорією, що спричинило гост­ре невдоволення Австро-Угорщини.

На допомогу сербам з Росії вирушило декілька тисяч доб­ровольців, які, щоправда, не могли замінити на Балканах ре­гулярної російської армії. Головнокомандувачем сербської ар­мії призначили російського генерала М. Черняєва.

Бойові дії Сербія та Чорногорія проводили окремо, кож­на на своєму напрямку. Чорногорцям щастило, але серби після провалу їхнього наступу опинилися в досить скрутно­му становищі. Зазнавши кількох поразок у локальних сутич­ках з турками, які розпочали активний наступ з півдня та південного сходу, серби тільки внаслідок втручання Росії під­писали спочатку перемир'я, а згодом і договір про припинення бойових дій та відновлення миру без жодних терито­ріальних втрат для Сербії (лютий 1877 р.). Цей договір ви­нишся нетривалим, бо вже 1 грудня того ж року Сербія, окриленауспіхами Росії на полях битв російсько-турецької війни 1877—1878 рр., знову вступила у війну проти Осман­ської імперії.

Оскільки основні турецькі збройні сили билися проти ро­сійських військ, османи цього разу практично не чинили сер­бам опору, що дало змогу одній сербській армії за кілька ти­жнів дістатися Ніша та Пірота, а іншій — Лесковца та Враня, потупивши також на територію Косово.

Результати герцеговинського повстання та російсько-турецької війни було зафіксовано спочатку Сан-Стефанським мирним договором (20 лютого 1878 р.), а згодом умовами доку­ментів, підписаних на Берлінському конгресі в липні 1878р. Ве­ликі держави визнавали повну незалежність Сербії та Чорного­рії, а також збільшення їхньої території, причому Чорногорія здобувала вихід до Адріатичного моря, приєднавши до себе місто Бар з околицями.

Незважаючи на це, рішення Берлінського конгресу викли­кали у сербів глибоке розчарування. По-перше, значно біль­ше, аніж Сербія та Чорногорія, одержала Болгарія, і це змі­нювало ситуацію в регіоні на її користь. По-друге, серби не отримали ані Боснії та Герцеговини, ані Косово, за які, вла­сне, вони й змагалися. Навіть більше, боснійські та герцеговинські землі "тимчасово" окупувала Австро-Угорщина, що на практиці означало провал амбітних проектів об'єднання всіх сербських областей в одній державі. Ситуацію також по­гіршувало невдоволення діями армії, на яку покладалися ве­ликі надії і яка ці надії аж ніяк не виправдала, а також різко негативна оцінка позиції Росії на переговорах у Сан-Стефано та Берліні, де росіяни активно підтримували болгар, фактич­но покинувши сербів напризволяще.

У 80-ті роки XIX ст. триває розвиток державних інститу­цій, удосконалюється система управління. Саме в цей час у Сербії виникають політичні партії: Радикальна, Ліберальна та Прогресистська.

22 лютого 1882р. Сербію проголошено королівством, а князя Мілана Обреновича (1868-1889) — королем. Першим привітав його з цієї нагоди австро-угорський імператор Франц—Йосиф, що не було випадковістю: саме Австро-Угорщина виступила як заступник Сербії в цьому питанні й довела іншим великим державам доцільність такого кроку. Зближення правлячих кіл

Сербії та Австро-Угорщини намітилося ще напередодні Бер­лінського конгресу, оформилося під час його роботи й поволі зміцніло в наступні роки.

Внутрішня та зовнішня політика короля Мілана не мала підтримки в народі. Ситуацію ускладнювало те, що заснова­на в 1881 р. Радикальна партія, яка висувала програму демо­кратичних перетворень, швидко поширювала свою діяльність на всю територію країни й на всі верстви населення, перетво­рившись на потужну політичну силу й на безумовного лідера політичного процесу в Сербії. На виборах до Скупщини у вересні 1883 р. радикали, яких активно підтримали селяни, здобули переконливу перемогу, що згідно з чинним законо­давством давало їм право формувати уряд.

Восени 1883 р. король Мілан зробив декілька кроків, які спричинили загострення конфронтації між різними політич­ними силами, зокрема між ним самим і радикалами. Це зре­штою призвело до спалаху невдоволення діями режиму, яке переросло у збройне повстання у східних сербських областях поблизу річки Тимок (" Тимоцьке повстання"). Повстання при­душили, його учасників жорстоко покарали (21 особу страче­но, понад 700 відправлено на каторгу та ув'язнено). В органі­зації та підтримці повстання король звинуватив радикалів: їхню партію заборонили, більшість її лідерів заарештували. Голова партії Нікола Пашич вчасно покинув країну, щоб про­довжити політичну боротьбу в еміграції (у Болгарії).

Помилкою сербського короля було оголошення війни Бол­гарії в листопаді 1885 р. Приводом для конфлікту стало об'єд­нання двох болгарських територій — князівства та Східної Румелії — в спільній державі. Це суперечило постановам Бер­лінського конгресу, й Мілан, занепокоєний значним поси­ленням Болгарії і підбурюваний Австро-Угорщиною та Німеч­чиною, взявся відновити статус-кво. Війна виявилася нетри­валою й завершилася перемогою Болгарії. Сербія, щоправда, не зазнала при цьому жодних втрат, крім моральних: згідно з підписаним у лютому 1886 р. Бухарестським мирним догово­ром, сторони погоджувалися на поновлення стану справ, що існував у їхніх відносинах до початку війни.

Безуспішна війна остаточно підірвала довіру до короля, й він сам, утративши впевненість у власних силах, мусив удати­ся до рішучих змін у внутрішній політиці, зокрема підписав акт про амністію Радикальної партії, яка не тільки вийшла з підпілля, а й увійшла разом з лібералами до коаліційного уряду. Незабаром виконавчу владу в країні сповна перебрали на себе радикали. Саме вони формували уряд протягом 1888-1892 рр., хоча стабільності владним структурамце не додало.

У грудні 1888 р. в Сербії прийнято нову Конституцію, проект якої підготували найкращі фахівці. ЇЇ обговорювали па спі­льних засіданнях, на яких головував сам король, представники всіх політичних партій. Конституція значно розширювала права і свободи громадян, підвищувала значення Скупщини, до ком­петенції якої передавався контроль за урядом та армією.

У протистоянні короля, котрий обстоював режим особис­тої влади, і Радикальної партії, яка виступала за парламентсь­ку модель управління державою, розширення демократичних прав і свобод, Конституція 1888 р. була рішучим кроком на шляху до парламентаризму. Ще один важливий крок у тому ж напрямі зроблено в 1889 р., коли набув чинності Закон про угоди, який істотно розширював права органів місцевого самоврядування, а реалізація цих прав захищалася від тиску центрального уряду.