ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СЕРБІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

 

Зміна династії сама по собі не розв'язала відразу всі проблеми та суперечності, наявні в країні, але завдяки їй було зроблено важливий крок у напрямі від­новлення чинності конституції, зміцнення режиму законності, забезпечення нормального функціо­нування органів державної влади. Королю Петру Карагеоргієвичу симпатизувала значна частина населення Сербії ще від герцеговинського повстання 1875 р., в якому він брав безпо­середню участь. Зростанню його популярності сприяли й де­які інші факти особистої біографії (шлюб з чорногорською принцесою, тривале перебування за кордоном тощо), а також підкреслено демократичний стиль правління, що виразно кон­трастував з авторитаризмом останніх Обреновичів.

Після приходу до влади династії Карагеоргієвичів нація об'єд­нується навколо сербської національної ідеї. Піднесення економіки створило реальні перспективи для втілення цієї ідеї на практиці.

На початку XX ст. Балкани залишаються однією з акту­альних тем великої європейської політики. Знесилена Осман­ська імперія остаточно втратила важелі впливу на свої євро­пейські провінції. Активно підтримувана Німеччиною, Авст­ро-Угорщина, майже не криючись, готується до рішучих кроків, спрямованих на встановлення власного контролю над регіоном. Намагаючись запобігти посиленню Габсбурзької мо­нархії й не допустити її територіального розширення за раху­нок територій на Балканах, інші великі держави, в тому числі Росія, висувають гасло: "Балкани — балканським народам";.

Підбурювані по черзі кожною з великих держав, країни та народи Балкан формулювали програми перетворень на півост­рові, виходячи передусім із власних інтересів та з реальних мож­ливостей, що відкрилися у зв'язку з наявністю суперечностей між європейськими грандами.

Для Сербії така програма в умовах, коли приєднання Бос­нії та Герцеговини після їхньої тимчасової окупації Австро-Угорщиною стало неможливим, насамперед полягала у виз­воленні сербів, котрі проживали в областях під владою Пор­ти, та приєднання цих територій до себе.

У втіленні цих планів серби зіткнулися з протидією бол­гар, які також претендували на південну частину півострова (Косово, Македонія, Північна Албанія). Сербсько-болгарські відносини у зв'язку з цим ще більше ускладнилися і загост­рилися. Політична та дипломатична боротьба доповнювалася збройними сутичками болгарських і сербських загонів — чет — на теренах Старої Сербії та Македонії в 1906—1908 рр. Участь у четах вважалася справою честі кожного справжнього серба, виявленням патріотизму та людської гідності.

Ситуація на Балканах загострюється впродовж 1903— 1904рр. В умовах наростання загального напруження одна за одною відбуваються важливі події: Ілінденське повстання в Македонії, заворушення в європейських провінціях Османської імперії, російсько-австрійська та австрійсько-німецька зустрі­чі на вищому рівні, активізація приготувань до проведення ре­форм в Османській імперії, надання Портою Німеччині концесії на будівництво залізниці в Малій Азії тощо.

Погіршилися двосторонні австро-сербські відносини. Сербія у своїй зовнішній політиці знову починає орієнтува­тися на Росію, намагається об'єднати з метою спільного проти­стояння загрозі австрійської експансії всі балканські держави

Ідея заснування політичного союзу Сербії, Чорногорії, Бол­гарії та Греції невдовзі стає першорядним завданням моменту.

У Сербії в цей час тривав процес частих змін урядів: про­тягом 1905—1908 рр. по черзі, перебуваючи при владі не біль­ше року, пішли у відставку чотири кабінети. На авансцені політичного процесу продовжувала перебувати Радикальна пар­тія, яка незадовго перед тим розпалася на три фракції — "ста­рих " "молодих " і "самостійних ", — кожна з яких намагалася проводити власну політику. В царині міжнародних відносин діяльність усіх сербських урядів позначалася послідовністю і наполегливістю.

Цей період характеризується, крім іншого, тим, що, всу­переч несприятливим зовнішнім чинникам, поступово акти­візуються і набувають конструктивності двосторонні контак­ти між окремими балканськими країнами. Першими розпочали серйозні переговори Сербія та Чорногорія (1903—1904 рр.); 30 березня 1904 р. в Белграді укладено договір про економіч­не співробітництво між Сербією та Болгарією. Сербсько-болгарський договір мав таємну частину, в якій сторони зо­бов'язалися спільно захищатися проти будь-якої можливої аг­ресії. До загального процесу пошуків союзників прилучилася й Османська імперія, котра двічі протягом 1904 р. пропону­вала переговори Сербії та Чорногорії.

 

 

СЕРБІЯ В БАЛКАНСЬКИХ ВІЙНАХ

 

В умовах нової міжнародної ситуації в Європі — під впливом анексії Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини (1908), по­глиблення внутрішньополітичної кризи в Османській імперії та проголошення гасла "Балкани — балканським народам " — Сербія, яка на той час остаточно перетво­рилася на провідну субрегіональну силу, заохочувана Росією, пе­ребрала в свої руки ініціативу у розв'язанні "східного питання ";.

Після складних, тривалих і не завжди успішних перегово­рів з іншими балканськими країнами, в тому числі й з Ос­манською імперією, метою яких у певний момент стало суто практичне питання, пов'язане з утворенням міждержавного союзу, здатного забезпечити захист півострова від експансіо­ністських зазіхань Австро-Угорщини, серби домовилися про взаємопідтримку та спільні дії з болгарами.

Підписаний у лютому 1912 р. сербсько-болгарський договір передбачав військове співробітництво та можливість спільної воєнної акції як проти Порти, так і проти іншої сторони, яка намагатиметься заволодіти турецькими територіями у Європі

Договір нарешті визначав межі можливого розширення кор­донів двох держав за рахунок європейських провінцій Туреччини, започаткувавши процес створення коаліції балканських країн, до якої згодом увійшли Сербія, Болгарія, Чорногорія та Греція.

Коаліція остаточно сформувалася всього за кілька місяців, протягом яких було підписано двосторонні угоди між її учас­никами. Всі ці угоди тією чи іншою мірою спрямовувалися проти Порти, а головна мета коаліції полягала в боротьбі за визволення християнського населення Османської імперії, інакше кажучи, за перерозподіл на користь країн-учасниць її європейських провінцій.

Скориставшися як приводом відмовою Стамбула надати ав­тономні права населенню Македонії та Фракії, а також зупи­нити оголошену мобілізацію, союзники розпочали бойові дії про­ти турків (першим 4 жовтня оголосив війну король Чорногорії Школа).

Одна із сербських армій, очолювана генералом Р. Путником, уже через кілька днів після початку війни (10-11 жовт­ня) розбила турків у битві під Куманово. Протягом наступно­го місяця серби здобули ще кілька блискучих перемог у бит­вах під Прилепом, Бітолем та ін., оволоділи територією всієї Старої Сербії та Македонії; окремі підрозділи вийшли на узбе­режжя Адріатичного моря, захопивши порти Леш і Драч.

Вдалими були дії й інших союзницьких армій, що змусило Ту­реччину піти на переговори, котрі закінчилися підписанням у Лондоні мирної угоди (1913), за якою вона відмовлялася практи­чно від усіх своїх європейських провінцій, крім частини Фракії, Константинополя та проток Босфор і Дарданелли.

Визволені з-під турецької влади території поділили між со­бою країни-переможниці. Частину цих територій приєднала до себе Сербія. її здобутки могли б бути й більшими, та Австро-Угорщина доклала чимало зусиль, щоб обмежити сербський вплив.

Відень вимагав від Сербії відвести її армії з Адріатичного узбережжя, погрожуючи навіть оголосити війну у разі неви­конання цієї вимоги. Аналогічні вимоги були поставлені й перед Чорногорією. Наступним кроком у цьому напрямі ста­ло проголошення незалежності Албанії (28 листопада 1912 р.) під патронатом та за безпосередньої участі Австро-Угорщи­ни, — мета якого полягала знову ж таки в недопущенні Сер­бії до моря.

Одразу після тріумфального для балканських країн завер­шення війни з Туреччиною загострилися суперечності між

Сербією і Болгарією, що призвело влітку 1913 р. до воєнного конфлікту між ними. Цей конфлікт увійшов до історії під назвою Друга Балканська війна. її учасниками стали Сербія та Греція, з одного боку, і Болгарія, з іншого. Невдовзі у вій­ну проти Болгарії вступила також Румунія.

Війну розпочали болгари, підбурювані Австро-Угорщиною. 17 червня без попереднього оголошення війни болгарські вій­ська здійснили напад на сербів та греків. Ситуація для Сербії стала критичною, проте після перемоги в битві на річці Брегалниця, яка тривала вісім днів, їй вдалося перехопити ініці­ативу. Серби перейшли в наступ і вступили на болгарську територію. Болгарія змушена була розпочати переговори, які закінчилися підписанням 28 липня 1913 р. в Бухаресті мир­ного договору, згідно з яким Сербія одержала велику частину Македонії.

Перемога Сербії у Другій Балканській війні ще більше зміцни­ла її позиції, поставивши на порядок денний питання про об'єд­нання в одній державі всіх історичних сербських теренів, а та­кож про створення південнослов'янської держави, до складу якої увійшли б і "австрійські" слов'яни.