Система кримінальних покарань.[33] План
Вступ. 1. Поняття покарання і система покарання у кримінальному праві. 2. Система кримінальних покарань. 3. Правова основа класифікації кримінальних покарань. 4. Мета покарання. Висновок. Список використаної літератури.
Історія розвитку людства, держави та права дає чимало типів систем покарань та видів конкретних покарань, що їх призначають особам, які вчинили злочини або проступки, що караються відповідно до кримінального закону. Історичний досвід і практика свідчать про те, що кримінальні покарання та їх система, як правило, перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємодії з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм життя суспільства, станом економіки та фінансів держави, її суспільно-політичним ладом, морально-етичними й правовими поглядами, звичаями й звичками, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві. Як найбільш вагомі соціальні фактори, що безпосередньо та істотно впливають на зміну системи покарань у кримінальному праві (з часом і в просторі), можна назвати тип суспільно-економічної формації, спосіб виробництва й розподілу вироблених продуктів праці, рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин та їх взаємну відповідність. В практиці існує чимало прикладів еволюції системи покарань, що відбувалася залежно від змін суспільного, соціально-політичного та економічного устрою і відповідних змін, наприклад, в ідеології, політиці, етиці, моралі, виборі основних шляхів, засобів і методів боротьби зі злочинністю. В рабовласницькому суспільстві, наприклад, за тяжкий злочин вільній людині загрожувало невільництво. До рабів же застосовувались найтяжчі й кваліфіковані види покарань. За феодально-кріпосницького ладу та способу виробництва в Росії до осіб, винних у вчиненні злочину, застосовувались такі специфічні види кримінальних покарань, як "отдание или вьідача головою до искупа", "отдание головою на продажу" та інші. Конфлікт між застарілими феодально-кріпосницькими виробничими відносинами й зростаючими буржуазними виробничими відносинами призвів до зростання тяжкості системи кримінальних покарань, посилення кримінальної відповідальності, застосування кваліфікованих різновидів смертної кари, довічного ув'язнення, тілесних покарань. Зі вступом Росії в епоху станово-представницької монархії з'явилось альтернативне покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, залежно від їх приналежності до конкретного класу, стану чи соціальної групи тощо. Уперше про проблему соціальної зумовленості системи кримінальних покарань було виголошено у книгах І.С. Ноя "Вопросы теории наказания в советском уголовном праве" (1962 р.) і Г.О. Кригера "Наказание й его применение" (1962 р.)[1]. Згодом були опубліковані видатні у цій галузі праці Л.В. Багрій-Шахматова "Система уголовных наказаний й исправительно-трудовое право" (1969 р.) та "Система уголовных наказаний й их классификация" (1972 р.), 1.1. Карпеця "Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы" (1973 р.), М.Д. Шаргород-ського "Наказание, его цели й зффективность" (1973 р.) та інші.[2] Проте, незважаючи на чималу кількість праць, присвячених цій проблемі, вона поки що залишається не повністю розкритою і до кінця не розробленою. Однією з основних причин цього є з одного боку, безмежні й практично невичерпні можливості в пізнанні оточуючого нас світу. З іншого боку, те, що кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свій власний погляд на досліджувані питання та найбільш ймовірні шляхи, способи й методи їх вирішення, використовуючи і воднораз заперечуючи досвід, накопичений попередньою епохою, поколінням. У цьому, напевно, і є діалектика розвитку. Нині в проблемі соціальної зумовленості системи покарань у просторі та часі, як власне, і в низці інших проблем, що стосуються системи покарань, накопичено значний інформаційний матеріал. Проте цей матеріал часто не систематизований і представляє собою роз'єднані знання, зібрані в різний час, у різних умовах, на різних засадах, з різним ступенем вірогідності й точності, різними авторами, що значно ускладнює або робить неможливим їх взаємне порівняння та узагальнюючий аналіз. Отже, потрібен принципово новий підхід до проблеми, що грунтувався б на сучасних досягненнях науки й техніки і використовував не лише соціально-правові, а й логіко-математичні методи, які дозволяють зібрати й комплексно опрацювати на якісно новій основі багатий і різноманітний інформаційний матеріал з досліджуваної проблеми. Зрозуміло, що для розкриття механізму соціальної зумовленості системи кримінальних покарань потрібен більш точний і досконалий науково-дослідний інструментар, ніж просто візуальне порівняння та аналіз видимих розбіжностей багатофакторних явищ і процесів, які, як правило, дуже важко чи майже неможливо з достатньою глибиною уявити собі, тим більше проаналізувати. Для цього необхідний не тільки якісний первинний інформаційний матеріал, але й сучасні статистично-математичні методи й розроблені на їх основі спеціальні сучасні електронно-обчислювальні та комп'ютерні технології. В основу вивчення системи кримінальних покарань повинно бути покладено визначення її поняття. Поняття системи покарань похідне від поняття покарання. Тому перш ніж визначити поняття системи кримінальних покарань, зупинимося на понятті покарання.
1. Поняття покарання і система покарання у кримінальному праві. У Кримінальному кодексі 1960 року були відсутні поняття покарання і системи покарань. Окремо їх ознаки вказувалися у низці норм, проте загальні визначення сформульовували-ся лише в теорії кримінального права. Найбільш вдале визначення поняття покарання зараз закріплено в новому Кримінальному кодексі України, що вступив удію 1 вересня 2001 року. Так, згідно з частиною першою статті 50 Кримінального кодексу, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Розглянемо основні ознаки покарання, названі в цьому визначенні, більш докладно. Отже, основні ознаки покарання, згідно з кримінальним законом. Покарання є мірою примусу. На думку Н.Ф. Кузнецової, в цьому і виявляється специфічна карна сутність будь-якого кримінального покарання[3]. На відміну від Н.Ф. Кузнецової М.Д. Шаргородський припускає, що не всякий примус - це кара. Кара, на його думку, стає примусом лише при наявності означених додаткових обставин[4]. Ці обставини конкретизує І.С. Ной, уточнюючи, що кара - це примус з метою викликати страждання. Дещо інакше цю думку висловлює Б.С. Никифоров. На його погляд, кара - це примус до такого страждання, яке співрозмірне вчиненій злочинній справі, злочину.6 Продовжуючи думку авторів далі, слід було б дійти висновку, що покарання - це не просто примус, а примус з метою викликати страждання або примус до такого страждання, яке було б співрозмірним вчиненому винним злочинному вчинку. Але відповідно до чинного законодавства, покарання не має на меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності (ч.2 ст.22 Кримінального кодексу України). Крім того, оскільки, говорячи словами 1.1. Карпеця, покарання - це примус з усіма наслідками, що звідси випливають[5], то особливо наполягати на необхідності обов'язкового зв'язку примусу зі стражданням як на базовій ознаці покарання немає сенсу. Покарання застосовується від імені держави, тобто є мірою державного примусу. Практично це означає, що покарання встановлюється кримінальним законом, а кримінальний закон ухвалюється найвищими державними органами влади. Ніякі інші засоби примусового впливу, крім передбачених кримінальним законом, не можуть застосовуватися як кримінальне покарання.
Покарання застосовується тільки за вироком суду. Ця ознака покарання, по суті, відтворює принцип, закріплений у Конституції України (ст. 148 і 158) і є положенням, згідно з яким правосуддя здійснюється тільки судом і ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду відповідно до закону. Призначення покарання - виключна компетенція суду, причому кримінальне покарання виноситься саме у вироках, а не в якихось інших процесуальних документах. Наприклад, винесення цивільно-правових санкцій на відміну від кримінального покарання здійснюється у рішеннях суду тощо. Покарання може бути застосоване тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину. В цій ознаці кримінального покарання реалізовано такі принципи кримінального законодавства: • законність; • справедливість; • невідворотність відповідальності; • рівність громадян перед законом; • особиста та винна відповідальність. Однак не у всіх випадках особа, визнана винною у вчиненні злочину, невідворотно буде піддана покаранню. Виняток становлять передбачені кримінальним законом випадки звільнення від кримінального покарання, наприклад, внаслідок хвороби або закінчення строків давності виконання обвинувального вироку.. Покарання полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого. Саме в цьому на практиці, як це вже підкреслювалося раніше, полягає карна сутність покарання. Серед прав і свобод, які обмежуються або повністю втрачаються засудженим, можна, наприклад, назвати такі: право на вільне пересування та свободу дій; політичні, трудові та майнові права; у виняткових випадках - право на життя. Приміром, втрата та обмеження права на вільне пересування та свободу дії може виразитися у повному чи частковому позбавленні волі з утриманням у спеціальних закладах закритого чи напівзакритого типу з певними режимними вимогами та правилами внутрішнього розпорядку дня, втрата та обмеження політичних прав - у втраті та обмеженні виборчого права та права брати участь у роботі громадських організацій і політичних партій тощо; втрата та обмеження трудових прав - вибору робочих місць, а також у відсутності вибору місця роботи за професією, неможливості працювати відповідно до раніше здобутої спеціальності, у позбавленні права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, необхідності навчатись новій спеціальності, обмеженні пересування по службі тощо. Втрата та обмеження майнових прав може виявлятися в штрафах, повній або частковій конфіскації майна, втраті чи обмеженні прав користування особистим майном, наприклад, в обмеженні вибору одягу і взуття, необхідності носити одяг і взуття встановленого зразка, обмеженні асортименту й кількості продуктів харчування та речей першої необхідності, що їх можна придбати і продаж яких засудженим дозволено, у спеціальному обладнанні кімнат для побачень, гуртожитків тощо. Покарання тягне за собою судимість. Ця ознака кримінального покарання законодавцем окремо не підкреслена. Проте наявність цієї ознаки є характерною та відмітною особливістю кримінального покарання. Судимість - це специфічний стан особи, який з'являється у неї після засудження за винно вчинений злочин і набуття вироку чинності. Сутність інституту судимості полягає у тому, що особа, яка має судимість, може бути піддана низці правообмежень, наприклад у виборі місця роботи, а також у тому, що в разі вчинення нею нового злочину можливе настання визначених законом обтяжуючих відповідальність кримінально-правових наслідків. Викладені ознаки є базовими і характерними ознаками кримінального покарання і можуть бути покладені в основу відмінності кримінального покарання від інших заходів державного примусу та заходів громадського впливу. Розглянуті нами основні ознаки покарання можна зобразити такою схемою:
Основні ознаки покарання
1. Може бути застосоване тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочинів 2. Полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав І свобод засудженого 3. Є мірою примусу 4. Є мірою державного примусу 5. Застосовується тільки за вироком суду 6. Тягне за собою судимість
Поняття системи кримінальних покарань, як зазначалось, є вторинним і похідним від поняття покарання. Під системою покарань у теорії кримінального права нині розуміють встановлений кримінальним законом об8ов'язковий для суду і вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку залежно від ступеня їх тяжкості[6]. З цього визначення поняття системи покарань витікають такі її основні й характерні ознаки. Перша ознака - система покарань встановлюється тільки кримінальним законом. Ні система в цілому, ні жоден із видів кримінальних покарань, що її становлять, не можуть бути визначеними іншим шляхом, крім кримінального закону. Характер, зміст, розмір, порядок та підстави застосування покарання можуть бути встановлені та регламентовані лише кримінальним законом. Друга ознака - перелік покарань, що утворюють систему, є обов'язковим для суду, тобто суд, прерогативою якого, згідно з Конституцією, є застосування покарання, за жодних обставин конкретної кримінальної справи не має права як-небудь відступати від цього переліку й зобов'язаний суворо дотримуватися його і керуватися ним при здійсненні правосуддя. Третя ознака - перелік покарань, що складають систему, є вичерпним, отже, будь-яким змінам, доповненням чи скороченням не підлягає. Четверта ознака - система покарань побудована шляхом розташування різних видів покарань у певному порядку (в чинному законодавстві - від тяжких до менш тяжких). А послідовність, чи так звана шкала мір покарань, дає можливість суддям вірно визначати, яке з покарань є більш чи менш тяжким, співставлять й порівнювати між собою різні види кримінальних покарань залежно від ступеня їх тяжкості, правильно застосовувати їх на практиці при призначенні покарань за конкретні злочини. Зобразимо розглянуті ознаки схематично: Ознаки системи покарань
· Встановлюється тільки кримінальним законом
· Перелік покарань, що утворюють систему, є обов'язковим для суду
· Перелік покарань, що складають систему, є вичерпним
· Побудована шляхом розташування різних видів покарань у певному порядку
Розглянуте визначення поняття системи покарань не є ідеальним і несуперечливим. На його адресу висловлено багато критичних зауважень і робилось чимало спроб його вдосконалення вченими та практиками. Так, Л.В. Багрій-Шахматов пропонує, зокрема, у визначенні поняття системи покарань уточнити характеристику переліку покарань як такого, що не підлягає довільним змінам і тлумаченням.[7] Визнаючи вірність такого уточнення воно частково за своєю суттю поглинається більшим за обсягом поняттям суворої "обов'язковості" цього переліку, яке вже присутнє у визначенні поняття системи покарань, і тому подальшого "розшифрування", чи деталізації, не потребує. О.І. Коробєєв пропонує в понятті системи покарань додатково відбити ще два істотних моменти. По-перше, цілісність та повноту всіх без винятку видів покарань, по-друге, функціональне значення тих видів покарань, що входять до системи.10 Принципово не заперечуючи проти цих пропозицій, разом з тим слід зауважити, що в разі їх реалізації визначення поняття системи покарань стало б більшим за обсягом, якщо не перевантаженим, громіздким. Вихід з цієї ситуації вбачаємо в тому, щоб, підтримуючи О.Л. Цвєтиновича", визнати, по-перше, систему покарань відкритою, тобто мінливою у взаємодії з зовнішнім середовищем та конкретними історичними, соціально-економічними та політичними умовами, а, значить, незавершеною, що дозволило б уникнути у визначенні поняття системи покарань детальної характеристики її цілісності та повноти. Разом з тим, визнаючи, що все в світі є відносним, слід розглядати і відкритість, і незавершеність системи покарань також відносними, при цьому суворо зумовлюючи конкретні проміжки часу, умови та суб'єктів, відносно яких дається така оцінка. Так, протягом тривалих в історичному плані періодів часу та стосовно "вільної" волі законодавця система покарань дійсно є відкритою й незавершеною, що виявляється через правотворчість у змінах як загального переліку покарань та їх класифікації, так і в змінах характеру, змісту, тяжкості, розмірів, обсягів та меж застосування конкретних видів покарань, а також їх взаємозв'язків у системі покарань на підставі порівняльного оцінювання тяжкості обмежень, ними передбачених, поширеності цих видів покарань у судовій практиці та ефективності їх у боротьбі зі злочинністю. Воднораз для відносно невеликих проміжків часу, коли в регіоні зберігається соціально-політична, економічна та інша стабільність, і стосовно до правоохоронних та правозастосовуючих органів і окремих громадян система покарань навпаки є замкнутою, обов'язковою та завершеною, що за жодних обставин (за винятком випадків, спеціально передбачених кримінальним законом) не підлягає ніяким змінам, скороченням чи доповненням.[8] По-друге, визнати систему покарань функціонально-цільовою, тобто системою, основні функції якої полягають у такому диференційовано-індивідуалізованому підході до покарання осіб, винних у вчиненні злочинів, за якого створюються оптимальні умови для досягнення мети кримінального покарання. Підбиваючи підсумки обговорення цієї проблеми, зазначимо, що було розглянуто далеко не всі критичні зауваження та пропозиції з цього питання, що містяться в літературі, а лише найбільш характерні з них. Припускаємо, що в основі багатьох непорозумінь, які дають підстави для критики, а також недостатнього взаєморозуміння між різними авторами, нерідко лежать розбіжності у використанні ними понятійно-категорійного апарату та його тлумаченні.[9] Інакше кажучи, на практиці, у літературних джерелах частими є випадки, коли автори розмовляють "різними" мовами, навіть тоді, коли вживають одні й ті самі слова та словосполучення, надаючи їм свого власного змісту та значення, або використовуючи розмовно-побутове тлумачення цих слів, яке, на жаль, не завжди співпадає з науковим і не є загальновживаним у літературі. Доречно у зв'язку з цим приєднатися до думки М.І. Ланова, який вказує на необхідність суворої, однозначної й одночасно якісної, ясної, доступної й зрозумілої не лише юристам, але й будь-яким громадянам мови кримінального закону та юридичної літератури.[10] Сучасна науково-технічна революція відкрила нові підходи до дослідження оточуючого нас світу, зумовила поширення системного підходу до вивчення тих чи інших проблем та не менш широкого використання терміна "система" у різних галузях знань. Так, відомий спеціаліст у галузі загальної теорії систем, який дослідив, зокрема, походження та розвиток різних визначень поняття "система", В.М. Сагатовський писав, що зараз системна проблематика та відповідна термінологія твердо ввійшли у свідомість сучасного вченого, інженера, практика. За його словами, систему та системність ми сьогодні вбачаємо скрізь. Теоретично будь-який об'єкт наукового дослідження може бути розглянутий як особлива система; системність характеризує процес пізнання таких об'єктів; сучасна техніка має справу із створенням систем великого масштабу, систем "людина-машина"; до категорії систем ми відносимо людський мозок, колонії організмів, найскладніші виробничі об'єднання, соціальний лад суспільства; особливими системами вважаються в межах наукознавства наука та організація наукової діяльності; людина у сучасному світі діє, оперуючи численними системами - лінгвістичними, логічними, психологічними й входить до оточуючих її виробничих, організаційних та інших систем. Аналіз системності в результаті цього виявляється однією з найважливіших сучасних філософських та спеціально-наукових проблем.[11] Однак просте "мовне" запозичення "модного" терміна "система" без поглибленого розуміння його суті і тих "ґрунтовних", чи "джерельних", властивостей та закономірностей, які значною мірою сприяли досягнутим успіхам у використанні системного підходу, не може принести відчутної користі. Водночас ефективність практичного застосування системного підходу та систем для розв'язання конкретних проблем у науці та техніці, розвитку народного господарства очевидне й не потребує доказів.[12] Саме тому останніми роками в нашій країні й за її межами цьому питанню приділяється значна увага, у зв'язку з чим видано низку фундаментальних праць. Все це полегшує наше завдання щодо пошуку шляхів удосконалення та подальшого поглиблення поняття системи покарань у кримінальному праві, вивчення її основних властивостей як системи. Науці у цілому та загальній теорії систем зокрема відомо безліч загальних понять системи. Найбільш вдалими, на нашу думку, і репрезентуючими різні напрями у визначенні поняття системи є такі: наприклад, за В.І. Вернадським, система - це сукупність різних функціональних одиниць (біологічних, людських, машинних, інформаційних, природних), що взаємодіють і зв'язані з середовищем і спрямовані на досягнення деякої загальної мети шляхом дії над матеріалами, енергією, біологічними явищами та керування ними.[13] Згідно з О.І. Уємовим, можна дати визначення системи як множини об'єктів, на якій реалізовано певні відносини з фіксованими властивостями, або множини об'єктів, що володіють наперед визначеними властивостями з фіксованими між ними відносинами.[14] В дещо іншому плані доповнює наведені визначення В.М. Сагатовський. Він називає їх та їм подібні визначення як дескриптивні й вважає за необхідне дати власне конструктивне визначення, згідно з яким система - це кінцева множина функціональних елементів та відносин між ними, що вирізняється з середовища відповідно до визначеної мети в межах означеного інтервалу часу.[15] Проте, які б не були зовнішні розбіжності різних визначень поняття системи, всі вони, як правило, мають деякі спільні глибинні й характерні особливості та ознаки, властиві будь-якій системі та визначенню її поняття, в якій би галузі знань вони не розглядались. Серед них, зокрема, можна виділити дві найбільш істотні ознаки. Перша: система - це множина, чи сукупність, яких-небудь елементів; або система - це один об'єкт, що розглядається в єдності його складових частин; друга: всі елементи системи, чи її складові частини, взаємозв'язані й утворюють систему шляхом спеціальних системоутворюючих властивостей чи відносин. Звідси випливає, що для побудови системи покарань та визначення її поняття необхідно розв'язати три основних завдання: по-перше, визначитися в тому, що система покарань - це множина різних елементів, якими виступають види покарань, передбачені кримінальним законом; по-друге, спробувати максимально стиснути, узагальнити, сконцентрувати та систематизувати всю відому на сьогодні характеристичну інформацію та знання про названі елементи, по-третє, визначити системоутворюючі властивості чи відносини, що зв'язують ці елементи у систему покарань. Для зручності та адекватного, повного і разом з тим стислого опису різних видів покарань і системи покарань у цілому введемо новий інститут - інститут складу покарання (за аналогією з інститутом складу злочину у вченні про злочин). Склад покарання - це наукова абстракція й своєрідна юридична модель покарання, що дозволяє найбільш повно і разом з тим лаконічно й строго охарактеризувати (описати) кримінальне покарання, виділивши у ньому найхарактерніші ознаки. До об'єктивних ознак покарання віднесені: об'єкт та об'єктивний бік покарання, а до суб'єктивних ознак покарання - суб'єкт та суб'єктивний бік покарання. Таким чином, для будь-якого реального кримінального покарання можна побудувати його теоретичну модель - склад покарання, який би містив у собі чотири обов'язкових структурних елементи: об'єкт, об'єктивний бік, суб'єкт та суб'єктивний бік покарання. Під об'єктом покарання будемо розуміти осіб, засуджених до відбування покарання судом, відповідно до закону, за вчинення злочину з моменту набуття вироку чинності та початку виконання покарання до моменту звільнення від відбування покарання, згідно з законом. До суб'єктів покарання у загальному випадку належать органи, заклади, установи, організації та окремі особи, які, відповідно до закону, виконують вирок суду і здійснюють кримінальне покарання. Зобразимо склад покарання схематично. Об'єктивний (формальний) бік покарання міститься, з одного боку, у передбачених вироком суду, відповідно до закону, конкретних видах, розмірах чи обсягах кримінального покарання, а також у визначеному порядку, місці, строках чи способах його виконання. Окрім того, з іншого боку, у передбачених законом характері, змісті, обсязі чи розмірах позбавлень (обмежень) визначених прав та свобод засудженого, які повинні були б виникнути у нього у зв'язку з виконанням конкретного вироку. Суб'єктивний (фактичний) бік покарання виражається у фактично виконуваних стосовно засудженого видах, розмірах чи обсягах кримінального покарання, а також у певному фактичному порядку, місці, строках чи засобах його виконання. З іншого боку, у фактичних позбавленнях (чи обмеженнях) прав і свобод засудженого, які виникають у нього у зв'язку з фактичним виконанням призначеного вироком суду покарання. Інакше кажучи, об'єктивний бік покарання - це те, що, відповідно до закону, об'єктивно повинно було б становити зміст покарання, а суб'єктивний - це фактичний зміст покарання на стадії його виконання. Очевидно, що склад покарання дозволяє на якісно новому рівні досить повно, всебічно й глибоко за допомогою об'єктивних і суб'єктивних ознак описати як конкретне покарання, так і їх групу, чи множину. Введення поняття складу покарання дозволяє вирішити інше завдання, яке було сформульоване нами у зв'язку з реформуванням визначення системи кримінальних покарань як системи і полягало у тому, що треба було досить повно охарактеризувати й схематично описати кожен елемент системи кримінальних покарань і всіх їх у цілому. Однак, як підкреслювалося, цього ще недостатньо. Потрібно знайти хоча б одну системоутворюючу властивість чи хоча б єдине системоутворююче відношення, що поєднувало б усі види покарань як складові елементи системи в систему. Основні системоутворюючі властивості й відношення в систему кримінальних покарань вводить сам законодавець. Так, одну з головних системоутворюючих властивостей ми отримуємо завдяки спільним для всіх видів покарань цілям, що ставить законодавець перед кримінальним покаранням взагалі, отже, перед будь-яким та кожним видом покарання й всіма ними водночас. Системоутворюючі відношення виникають, наприклад, і у зв'язку з визначенням законодавцем для кожного виду покарання, який входить до складу системи, його об'єктивного боку, об'єкта та суб'єкта, що дозволяє строго диференціювати та певним чином упорядкувати структуру системи покарань і види покарань, що її становлять, за тяжкістю, змістом, характером тощо, визначити певні "внутрішні" взаємовідносини між ними всередині системи, що має неабияке значення при вирішенні питань призначення покарання або заміни одного виду й розміру покарання іншим, здійсненні взаємних заліків того. Показово, що диференціація видів покарання зумовлює не тільки структуру системи покарань, але й певною мірою її функціонування, при якому кожному елементу системи відводиться "своя", строго визначена роль. Диференційованість елементів системи за вказаними вище та іншими критеріями автоматично передбачає наявність всередині системи покарань інших підсистем, що мають свої системні властивості, таких як підсистеми покарань, що застосовуються щодо неповнолітніх та осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, підсистеми основних і додаткових покарань, а також покарань, які можуть застосовуватися не лише як основні, але й як додаткові покарання тощо. Виходячи з цього, поняття системи покарань у кримінальному праві можна визначити таким чином. Система покарань - це передбачена кримінальним законом і строго диференційована законодавцем за об'єктивним боком, об'єктом та суб'єктом покарання кінцева множина різних видів покарань, що об'єднані в систему спільністю поставлених законодавцем цілей.
Під системою покарань розуміють характер, структуру і види покарань, які передбачені законом і можуть застосовуватися до злочинців. Система покарань визначається політичним ладом суспільства, рівнем його культурного, політичного та економічного розвитку, а також станом і рівнем злочинності. Система покарань - це в певний мірі гарантія законності, бо вона виключає свавілля в караній політиці держави, оскільки лише такі міри і види покарань, які передбачені системою, можуть бути застосованими. Характер системи покарань визначається завданнями, які стоять перед державою і кримінальним законодавством (захист особи, її прав та інтересів, правопорядку ефективності боротьби зі злочинністю): 1. Застосуванням суворих мір покарання до осіб, які вчинили тяжкі злочини. 2. Призначення м'яких мір покарання до осіб, які заподіяли злочини невеликої суспільної небезпеки. Система покарань характеризується: 1. Гомогенність. Система покарань є, з одного боку, гомогенною, чи однорідною, за єдиними цілями функціонування, що поставлені законодавцем перед усіма видами кримінальних покарань і кримінальним покаранням у цілому. І, з іншого боку, гетерогенною, чи різнорідною, за об'єктивним боком, об'єктом і суб'єктом різних видів покарань, що становлять систему, в тому числі й за їх суб'єктивним боком, який на практиці, на жаль, не завжди відповідає закону, змісту вироків та "офіційним" цілям покарання. Разом з тим, визначаючи систему покарань гетерогенною за своєю структурою, у ній, однак, можна вирізнити окремі відносно гомогенні підсистеми більш низького рівня узагальнення, ніж система покарань, що містить їх у своєму складі, наприклад, покарання, зв'язані з позбавленням чи обмеженням волі; майнові покарання; покарання, зв'язані з виправно-трудовим впливом тощо. Показовою щодо цього є, наприклад, класифікація кримінальних покарань за родами, видами та підвидами, наведена О.Л. Цветиновичем в одній із його останніх робіт. 2. Впорядкованість. Система покарань є впорядкованою, оскільки для неї істотне значення має порядок розташування її елементів, а саме: різні кримінальні покарання розташовані в системі не довільно, а диференційовано, наприклад, з урахуванням і залежно від тяжкості, а також характеру, змісту, обсягу, чи розмірів передбачених ними позбавлень чи обмежень прав і свобод засудженого.[16] При цьому цей "порядок" є відносним і може змінюватися залежно, приміром, від соціально-політичних, економічних і правових, морально-психологічних та інших умов, що складаються в суспільстві. Таким чином, ця властивість є нібито розвитком і логічним продовженням першої властивості. 3. Багатовимірність. Система покарань у своїй структурі має багато вимірів, тобто є багатовимірною, оскільки кожний з її елементів може набувати різних значень, як правило, розміщених у певних межах. Наприклад, згідно з частиною 1 статті 29 Кримінального кодексу України, виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються, відповідно до вироку суду, за місцем роботи засудженого або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі проживання засудженого; або, згідно з частиною 1 статті 25 зазначеного Кодексу, позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини та злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, й для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених Кримінальним кодексом, - не більш, ніж п'ятнадцять років. 4. Система без посеред ництва. Система покарань є системою без посередництва, бо кожний її елемент, представлений в системі, бере участь в її роботі безпосередньо, а не через якісь інші елементи. 5. Неавторегенеративність. Система покарань має властивість неавторегенеративності як за субстратом, тобто складовими її елементами, так і за системоутворюючими відносинами. Властивість неавторегенеративності пояснюється тим, що система покарань самостійно не може відновлювати втрачені нею з тих чи інших причин елементи (наприклад, види покарань, втрачені системою впродовж історичного розвитку нашої країни, такі як оголошення поза законом, оголошення ворогом революції чи закону, оголошення під бойкотом тощо). Система покарань також не може самостійно генерувати і регенерувати, тобто відновлювати втрачені нею системоутворюючі відносини (наприклад, такі цілі покарання, як помста, залякування тощо). З іншого боку, оскільки право формувати, а потім змінювати, виключати, доповнювати або відновлювати систему покарань будь-якими елементами - видами покарань, а також початкове формулювати, а потім змінювати, відновлювати, виключати чи доповнювати втрачені раніше цілі покарання або критерії його диференціації, мають найвищі законодавчі органи влади і тільки вони (що, однак, не виключає можливості доктринальних тлумачень), то систему покарань можна визнати зовнішньо регенеративною. 6. Зовнішня регенеративність. Зовнішня, а не внутрішня реге-неративність системи покарань пояснюється тим, що законодавчі органи не входять безпосередньо до системи покарань, а керують нею нібито зовні. 7. Розітненість. Система покарань є розітненою, оскільки складається не з одного, а з багатьох елементів - видів покарань, передбачених законом. 8. Нецілковита надійність. Система покарань не є цілковито надійною, оскільки, наприклад, не зберігає свій характер та спрямованість на досягнення цілей кримінального покарання в тому разі, якщо буде знищено чи виключено з її складу будь-яку кількість складових її елементів, аж до одного. Наприклад, якщо з системи покарань вилучити всі види покарань, окрім якогось одного (теоретично цим "одним" може бути будь-який з видів покарань, що становить систему, тобто і виправні роботи, і штраф, і позбавлення волі тощо), то, очевидно, що система покарань припинить виконувати покладені на неї завдання в боротьбі з різними видами злочинів з урахуванням обставин їх вчинення, особистості винних, мотивів скоєного, розмірів і характеру завданої шкоди, обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність. Зрозуміло, що цілей покарання досягнуто не буде. Як свідчить практика, система покарань тільки тоді найбільш ефективна, коли дозволяє здійснити диференційований підхід до кожного злочину та індивідуалізований підхід до кожного винного у його вчиненні. Це, як відомо, неможливо здійснити без достатньої різноманітності видів покарань, яка, в свою чергу, залежить від конкретних історичних, соціально-економічних, політичних, юридичних, морально-психологічних, господарських та інших умов, що складалися у визначений проміжок часу в цій державі, тобто є, по суті, похідною від соціально-економічної зумовленості системи покарань та правової системи в цілому. 9. Складність і неелементарність. Система покарань є складною й неелементарною, оскільки може містити в собі низку підсистем, що мають усі ознаки і властивості самостійної системи. Приміром, системами другого порядку по відношенню до системи покарань, якщо прийняти систему покарань системою першого порядку, є системи основних і додаткових покарань, а також покарань, що можуть застосовуватися не лише як основні, але й як додаткові. В свою чергу, всередині кожної з названих підсистем, чи систем другого порядку, можна вирізнити свої підсистеми, чи системи тепер уже третього порядку на підставі критеріїв, вказаних, наприклад, у визначенні поняття системи покарань. Приміром, усередині системи другого порядку основних покарань можна вирізнити системи третього порядку основних покарань, що застосовуються до неповнолітніх, військовослужбовців, нарешті, до всіх і будь-яких осу
|
