Вимоги до правозастосовчої діяльності
Правозастосування завжди пов'язане із з'ясуванням значення правових вимог. Основними вимогами до правозастосовчої діяльності є: * ОБГРУНТОВАНІСТЬ - це означає, що: 1. Повинні бути виявлені факти, що саме відносяться до справи; 2. Такі факти повинні бути ретельно і об'єктивно вивчені і визнані достовірними; 3. Всі недоведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги і повинні бути знехтувані. Обгрунтованість - це підтвердженість справи перевіреними і достовірними доказами. Важливість цієї вимоги підтверджується тим, що правило по якому сумніви у винності особи тлумачаться на користь обвинуваченого. * ДОЦІЛЬНІСТЬ. Проблема доцільності в праві має два самостійних аспекти. З одного боку закон, виражаючи волю народу, сам по собі доцільний. Він містить вимоги, який з точки зору законодавця є найбільш доцільним розв'язанням питання. Тому найбільш точне і послідовне здійснення закону, є в той же час найбільш доцільне розв'язання питання, найкраще досягнення тієї мети, яку ставив перед собою законодавець при його виданні. Недопустимо прикривати порушення законності посиланнями на доцільність. Другий аспект доцільності в праві - це відповідність діяльності осіб в рамках закону конкретним умовам місця і часу, найбільш доцільне здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права внаслідок свого загального характеру не може врахувати всі особливості кожного конкретного випадку, але звичайно дає можливість виконавцеві враховувати їх. У межах правозастосовчого акту потрібно обирати найбільш ефективне рішення, максимально повно і правильно відображаюче значення закону і цілі правового регулювання. При цьому чим більше можливостей дає акт для вияву ініціативи і самостійності, тим більше значення набуває ця вимога. Орган, що застосовує акти, одноманітно і неухильно виконуючи юридичні розпорядження, повинен в той же час діяти ініціативно, з максимальним урахуванням особливостей місця і часу виконання. * ЗАКОННІСТЬ - означає, що при рішенні конкретного випадку правозастосовчий орган повинен керуватися певною нормою права (їх сукупністю) прямо віднесеною до справи, що розглядається, суворо і неухильно слідувати її точному значенню, а також діяти в суворих рамках своєї компетенції, не привласнюючи собі повноважень, які не зафіксовані в законі. Важливе значення має також суворе дотримання передбаченого законом порядку розгляду справи і винесення рішення, встановленої форми акту застосування права. СПРАВЕДЛИВІСТЬ - це вимога до актів застосування права, відображає ідею про соціальну справедливість суспільства, означає усвідомлення правильності рішення справи з точки зору інтересів народу і держави, переконаність особи застосовуючої право, а також навколишніх в тому, що прийняте рішення служить інтересам суспільства, а також найбільш повно і послідовно відповідає потребам і інтересам окремих громадян, їх колективів, підприємств, установ. Справедливість акту застосування права - це відповідність громадській думці про прийняте рішення самому рішенню, тісна узгодженість змісту рішення з моральними переконаннями суспільства. Від того наскільки переконливо і морально виправдано рішення компетентного органу багато в чому залежить його авторитет, виховна дія. Робота державного апарату не може замкнутися лише межами юридичної значущості фактів. Етична сторона, моральна оцінка випадку, повинні обов'язково враховуватися при застосуванні права. Питання перетину інтересів таких вимог до правозастосування, як законність, доцільність і справедливість, дуже цікаве. Наприклад, доцільність в ряді випадків, може виходити за межі справедливості. Так, притягнення особи до адміністративної або кримінальної відповідальності може бути законним і справедливим, але недоцільним. Кримінальна справа може бути припинена в зв'язку з передачею матеріалів в комісію з справ неповнолітніх або з притягненням особи до адміністративної відповідальності. Класичним прикладом нормативного акту, який в тій або іншій мірі випробовував на собі суперечність двох принципів, є Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 листопада 1941 року, яким був встановлений податок на холостяків, самотніх і бездітних громадян СРСР. Багато які його положення були зумовлені обставинами військового часу і вимогами державного планування і прогнозування соціальних процесів в суспільстві, тобто він в якійсь мірі відповідав принципу доцільності. Але справедливим його назвати ніяк не можна, оскільки він ущемляв інтереси великої частини суспільства. Наприклад, жінка, фізично нездібна мати дітей, не тільки несла матеріальні втрати, але і моральні переживання від почуття своєї меншої соціальної значущості. Навіть в рамках одного принципу справедливості можуть виникати протиріччя. Наприклад, примусове виселення відомої латиської актриси Вії Артмане з квартири в зв'язку з відновленням в правах колишніх, довоєнних господарів будинку, яке наробило багато шуму в недавньому минулому, може бути абсолютно справедливим з точки зору закону, але абсолютно несправедливим з точки зору моралі. Тут мова йде не про законність, вона так само додержана, а про справедливість з точки зору закону відновлення колишніх господарів в правах, незаконно порушених раніше. Таким чином «конфлікт між нормами права і моралі цілком можливий і він повинен вирішуватися на користь норм права»,[20] оскільки справедливість завжди повинна знаходитися в рамках закону. А окремі випадки моральної несправедливості при формальній юридичній справедливості повинні, якщо вони набувають все більш масового характеру (вказуючи на еволюцію правовідносин), викликати необхідність застосування правотворчості по відношенню до даного правовідношення. Якщо ж такі випадки в рамках даного правовідношення носять одиничний характер, то вони повинні вирішуватися виникненням нових правовідносин, наприклад, у випадку з Вієй Артмане, адміністрації міста Рига слід би виділити заслуженій артистці квартиру.
|
