ДОДАТКИ

а) міфологічне уявлення про людину та її права;

б) античний період розвитку суспільства;

в) період середньовіччя;

г) епоха Відродження ті Просвітництва;

д) XІX—ХХ ст.

2. Становлення та розвиток ідеї прав людини в античному світі.

Основні ознаки:

· людина э певною соціальною цінністю;

· свобода та можливості людини здійснювати певну поведінку багато в чому залежить від природного і суспільного середовища.

3. Права людини за часів Середньовіччя.

Ознаки прав людини за часів Середньовіччя:

· з’являються класові суперечності;

· багаті групи населення прагнули рівності з феодалами та заможною знаттю (надання таких самих прав і свобод, як і представникам станово-представницької монархії);

· бідні групи населення хотіли урівняти усіх (дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих), вимагали скасувати податки, панщину, оброк і різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можливості

4. Концепція природного права в період епохи Відродження. Теорія природного права та її значення для становлення основних ідей прав людини в період епохи Відродження.

В епоху Відродження і Просвіти припадає активність у розвитку ідеї про права людини. У XVII—XVIII ст. ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.—Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.—Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини.

5. Права людини в ХІХ—ХХ столітті.

Основні зміни, які характерні ХІХ—ХХ ст.:

1. Відміна рабства.

2. Кодифікація законодавства.

3. Виникає представницька держава в її сучасному розумінні.

4. Буржуазія поступово завойовує собі політичні права і політичне панування.

5. Виникає буржуазний лібералізм, що характеризувався розширенням свободи дій, свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції, свободи і недоторканності людини та іншими громадянськими правами і свободами.

Тема 3. Міжнародні стандарти прав і свобод людини

1. Поняття міжнародних стандартів прав людини та історія походження міжнародних стандартів прав людини.

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім — економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

2. Співвідношення міжнародних стандартів прав людини і національного права.

Для того щоб уявлення про міжнародні стандарти прав людини були повними, спробуємо представити більш-менш упорядкований перелік цих стандартів.

Громадянські та політичні права: право на життя; заборона катувань і жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність покарання; заборона рабства; покарання винятково на підставі закону; право на свободу та особисту безпеку; право на свободу пересування; право на справедливий судовий розгляд; право на повагу приватного та сімейного життя, житла й кореспонденції; право на одруження; право на свободу думки, совісті та віросповідання; свободу вираження думок; свобода зборів і об’єднань; право на власність; право на ефективний засіб правового захисту; рівність перед законом; інші суміжні права (право виступати в якості фізичної чи юридичної особи, право на прізвище та ім’я, право на громадянство і гарантії прав у випадку відсутності громадянства та ін.).

Економічні, соціальні і культурні права: право на працю; право на справедливі й сприятливі умови праці; профспілкові права; право на гідний (достатній) рівень життя; право на здоров’я і соціальний захист; захист сім’ї, материнства й дитинства; право на одержання середньої й вищої освіти; право на користування досягненнями культури;

Колективні права: право на мир; заборону геноциду й апартеїду; право народів на самовизначення; права національних меншин; право на розвиток; право на сприятливе навколишнє середовище.

Перелік прав людини в Україні закріплені в Конституції у Розділі ІІ, але, як зазначено в ст. 22 він не є вичерпним.

3. Зміст зобов'язань України дотримуватись міжнародних стандартів прав людини.

З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності. Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної держави і необхідною умовою входження України до світової та європейської спільноти.

Зміст закріплених у Основному Законі прав і свобод людини свідчить, що в цілому він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього. Певною мірою цей комплекс прав узгоджується і з Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Першим протоколом, а також Протоколами №2, 4, 7, II до неї.

Все це дає підстави для висновку, що Україна змінює державний курс у напрямі переорієнтації всієї своєї правової системи: права і свободи людини і громадянина визнані невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України). Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституційні права і свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані або обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Тема 4. Міжнародні інструменти захисту прав людини

1. Співробітництво держав у розвитку ефективної системи захисту прав людини у світі.

У сучасному світі захист прав людини є проблемою, яка міжнародним співтовариством вирішується не тільки на всесвітньому, універсальному рівні, але й в межах окремих регіонів. Універсальні міжнародні механізми захисту прав людини створені в межах Організації Об’єднаних Націй (ООН). Існують регіональні системи захисту прав людини, і слід відзначити, що ООН у своїх резолюціях неодноразово закликала країни до утворення регіональних систем. До їх складу належать: система захисту Ради Європи, Організація по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ), система Міжамериканської конвенції прав людини, система Африканської конвенції про права людини і народів, а також Постійна арабська комісія з прав людини.

2. Поняття та класифікація міжнародних інструментів захисту прав людини.

Міжнародні правові інструменти захисту прав людини — це система міжнародних (наднаціональних) угод, установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання і здійснення загальновизнаних міжнародних стандартів прав і свобод людини, а також їх відновлення в разі порушення захисту прав людини, при цьому маємо на увазі винятково міждержавну частину інструментів. Міжнародні інструменти формуються лише за взаємною згодою кількох держав, формалізовані (зазвичай) міждержавними угодами, й, відповідно, діють у межах цих угод, за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями.

До інструментів слід віднести:

1) міжнародно-правові акти, які містять правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи — декларації, заяви, меморандуми, які формально не містять норм, правил поведінки, прав і обов'язків;

2) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

3. Універсальні міжнародні механізми захисту прав людини.

Універсальні правозахисні механізми — це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і регіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов'язані з основною міжнародною організацією світу — ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організації є «утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості».

Види:

- постійні органи (Комісія ООН з
прав людини та її експертний орган — Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин);

- органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН;

- спеціалізовані установи ООН (Міжнародна організація праці, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).

4. Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини.

Регіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в межах певного регіону земної кулі, наприклад, Європи, Африки чи Південної Америки.

На сьогодні у світі існує три дієздатні регіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська (представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини), Африканська (представлена Африканською комісією прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдності) і Європейська (діє в рамках Ради Європи).

5. Зміст основних міжнародних документів із прав людини.

«Хартія прав людини»:

1) Загальна декларація прав людини (1948 р.);

2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.);

3) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.).

Тема 5. Права людини і громадянина в історії розвитку конституціоналізму в Україні

1. Права людини в Україні Конституційному проекті Пилипа Орлика.

Конституція Пилипа Орлика складається з преамбули та 16 статей. У ній вживаються три назви Української держави — Україна, Мала Русь та Військо Запорізьке. Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657— 1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645—1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян.

Велика увага була приділена соціально-економічним (ст. 9—12, 14—16) та культурно-освітнім (ст. 1) питанням, магдебурзькому праву (ст. 1З). "

Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок — вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов'язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей.

Конституція Пилипа Орлика не була втілена на практиці, але її значення полягає в змістовній унікальності як документа на зламі середньовічної та нової форм конституційної творчості. Вона увібрала в себе надбання Європейської політико-правової думки та українські демократичні правові традиції.

2. Конституційні проекти дорадянського періоду.

Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті XIX ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М.Драгоманова «Вільна спілка» найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи. Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування — як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано «недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти», недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов'язках.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.

З середини XIX ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905—1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.

Період 1917—1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали — з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Під керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.

ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада1917р. було проголошено Українську Народну Республіку на правах автономії у складі Російської Республіки а IV Універсалом Центра­льної Ради 22 січня 1918р. Українська Народна Республіка проголо­шувалась самостійною і незалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію Української Народної Республіки (за­тверджена сесією Центральної Ради, але не набула чинності).

Проте того ж дня гетьманський переворот Павла Скоропадського змів Центральну Раду, Надалі було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України. Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітно знижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.

3. Загальна характеристика конституційного регулювання прав людини і громадянина в радянські часи.

За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири кон­ституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.).Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. III Всеросійським З'їздом рад. Особливо наголошувалося на необхід­ності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод.

Тема 6. Права і свободи людини і громадянина в конституційних проектах, що розроблялися в Україні в період 1991—1996 років

1. Конституційний процес в Україні в 90—х роках XX століття.

2. Аналіз конституційних проектів політичних партій у 90—х роках.

У листопаді 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.

На кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.

26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.

Наприкінці 1993 — на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами До Верховної Ради, а згодом — Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.

Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції, її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено Процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України 3 грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування.

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента та Верховної Ради. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.

Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань.

За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради виявили політичну мудрість та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір.

Укладання договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні.

Тривала робота над Конституцією, до якої були залучені кращі фахівці. З метою вивчення та узагальнення альтернативних проектів 19 червня 1995 р. було створено робочу групу Конституційної комісії. Результатом її діяльності стала підготовка погодженого проекту Конституції України.

11 березня 1996 р. співголови Конституційної комісії — Президент України та Голова Верховної Ради — підписали завершений проект.

На початку травня 1996 р. постановою Верховної Ради була створена депутатська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції на чолі з М. Сиротою. Обговорення 17—18 червня 1996 р. у Верховній Раді доопрацьованого Комісією проекту було безрезультатним.

У цій ситуації Президент України 26 червня 1996 р. оприлюднив Указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. На референдум передбачалось винести проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією і прийнятий за основу більшістю депутатів Верховної Ради у березні 1996 р.

Цей крок Президента, що міг призвести до розпуску Верховної Ради, змусив її шукати компроміс і прискорив конституційний процес. 28 червня 1996 р. після 2 діб напруженої безперервної роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави.

3. Права і свободи людини і громадянина в проекті Конституції України.

Основний Закон України (1996 року) регулює значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією. Зі 161 статті Конституції 48 міститься в другому розділі «Права, свободи та обов'язки громадянина», який акумулює зміст таких важливих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Концепція про права дитини тощо. Це дозволило значно розширити систему прав і свобод людини і громадянина в Україні, наповнити Конституцію новим демократичним змістом, наблизити державу до світових стандартів щодо їх захисту. Проект 1992 року відрізняється структурою та вужчим колом прав і свобод людини та громадянина.

Тема 7. Теорія сучасного конституціоналізму в Україні: правовий статус та конституційні права людини і громадянина

1. Людина як основна соціальна цінність суспільства. Поняття правового та конституційного статусу людини і громадянина.

Беззаперечно, людина є основною цінністю суспільства. Про це нам чітко говорить і Конституція України. Термін «людина» у юридичній науці часто вживається лише для позначення певної біологічної істоти. Ми ж прагнемо розкрити дане поняття крізь призму прав та свобод людини, які їй надаються і гарантуються державою.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 4) правові принципи; 5) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. В єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для усіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, в які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

2. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Класифікація може здійснюватися на різних підста­вах. В результаті одні й ті самі права та свободи одно­часно належать до двох або й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, можуть бути досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівно­прав'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), сво­бода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'я­заних з науково-технічною революцією, медична етика.

І насамкінець: права й свободи людини і громадяни­на можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є одно­рідність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією кла­сифікацією у Конституції України виділяють три основ­ні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

1. Громадянські права і свободи людини (це статті: 25 — право на громадянство; 27 — право на життя; 28 — право на повагу гідності; 29 — право на свободу і власну недоторканність; 30 — право недоторканності житла; 31 — таємниця листування, недоторканність особистого жит­тя; 33 — свобода пересування; 34 — свобода думки і слова; 35 — свобода світогляду; 40 — право звертання до органів державної влади; 48 — право на гідний життєвий рівень; 49 — право на безпечне для життя середовище; 51 — право на свободу сім'ї; 52 — право на дітей; 55 — право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 — право на відшкодування збитків; 57 — право захисту своїх прав і обов'язків; 58 — право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушен­ня; 59 — право на правову допомогу; 60 — право неви­конання незаконних розпоряджень і наказів; 61 — право індивідуального характеру відповідальності; 62 — прин­цип презумпції невинуватості; 63 — право підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України (статті: 36 — право на свободу об'єднань; 38 — право участі у керівництві державними справами; 39 — право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права й свобо­ди людини і громадянина (статті: 41 — право на приват­ну власність; 42 — право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 — право на користування об'єктами державної та комунальної власності; 44 — право на страйк; 43 — пра­во на працю; 45 — право на відпочинок; 46 — право на соціальний захист; 47 — право на житло; 49 — право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страху­вання).

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина (статті: 65 — захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 — обов'язок берегти природу та культурний спадок; 67 — обов'язок платити збори і податки; 68 — обов'язок дотримуватись Конституції України і законів України, не зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

3. Теорія трьох поколінь прав людини, негативні та позитивні права.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

У літературі висловлюють думку щодо появи четвертого покоління прав людини. Четверте покоління прав людини — це правова відповідь на виклики ХХІ століття, коли йтиметься про виживання людства як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшу космічну соціалізацію людини. Часто виникнення проблеми четвертого покоління пов’язують із бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, генної інженерії тощо.

РОЗДІЛ ІІ. ЗМІСТ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ОКРЕМИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАІНІ

Тема 8. Система конституційних прав та свобод згідно з Конституцією України 1996 року

1. Система конституційних прав та обов'язків згідно з Конституцією України.

Конституційні права, свободи і обов'язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляється через класифікацію на основі різних критеріїв. Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі таких критеріїв.

1. 3а суб'єктами вони поділяються на права і свободи людини та права і свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, аніж у тих осіб, які не є громадянами.

2. 3а видом суб'єкта вони поділяються на індивідуальні й колективні.

3. 3а ґенезою — на природні і похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах).

4. 3а характером утворення — на основні (конституційні) і доповнюючі (конкретизуючі).

5. 3а черговістю їх включення до конституцій — на права першого, другого та третього поколінь.

6. 3а ступенем їх абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають обмеженню.

7. За змістом — на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні.

Конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки людини, які застосовуються до будь-яких осіб, які перебувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебування, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пакта­ми й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи.

2. Поняття особистих свобод та громадянських і політичних прав людини і громадянина.

Особисті права і свободи є основою правового статусу особи. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя (ст.27—35 Конституції).

Серед досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави. Ці права і свободи пов'язані з участю в суспільному житті, в управлінні державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполітичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватись також іноземці і особи без громадянства. Щодо політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об'єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособово здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. і Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах, (ст. 36—40 Конституції України).

3. Поняття економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов'язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя. На відміну від більшості особистих і політичних прав багато соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку. Наприклад, суд не може надати роботу безробітному, забезпечити кожному можливість для підприємницької діяльності або видати ордер на житло тощо.

Економічні права — це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону. Соціальні права і свободи є одним з найбільш численних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією.

Культурно-духовні права й свободи людини і громадянина у найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні права і свободи — це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх за­своєння, використання й участі у подальшому їх розвитку.

4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Конституція України регламентуючи обов'язки людини і громадянина, керується принципом згідно з яким кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це в свою чергу забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. До того ж цей принцип впроваджується Конституцією України без врахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо вони є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, керується тим, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встановлює, що «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи». Обов'язки — це вимоги, що пред'являються до людини і громадянина, діяти певним, чітко визначеним правовою нормою чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян. Ці обов'язки, насамперед, закріплені у статтях 65—68 Конституції України.

Тема 9. Громадянські та політичні права та особисті свободи за Конституцією та іншими законодавчими актами України

1. Зміст та реалізація окремих громадянських прав та особистих свобод за Конституцією України.

Громадянські (особисті, фізичні) права — можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Громадянські (особисті, фізичні) права та свободи є найбільш важливими. Їхня особлива значущість пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з самою сутністю людини. Вони надзвичайно важливі, оскільки їхня кількість і якість є основою, на якій ґрунтуються всі інші права людини. Водночас треба враховувати, що громадянські (особисті, фізичні) права розповсюджуються абсолютною більшістю сучасних Конституцій не тільки на громадян певної держави, але й на іноземців, осіб без громадянства, біженців тощо. До того ж серед них виокремлюється група невід'ємних прав і свобод. Невід'ємними вони називаються тому, що держава і інші соціальні суб'єкти за будь-яких обставин не можуть їх порушувати, а це забезпечить кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. До того ж держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але і зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, зокрема від посягань представників влади або посадових осіб.

Система громадянських (особистих, фізичних) прав людини і громадянина, за Конституцією України містить: невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до її гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторкан­ність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Зміст та реалізація політичних прав за Конституцією України.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України. Водночас слід наголосити на тому, що політичні права й свободи мають самостійне значення, свідченням чого є існування і дія Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документа свідчить про тісний взаємозв'язок і певну спорідненість цих прав. Політичні права і свободи можуть бути реалізованими лише завдяки участі громадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у все­українському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраному до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

3. Інше законодавство, яке встановлює механізми реалізації та гарантії захисту громадянських та політичних прав та особистих свобод в Україні.

Нормативно-правове регулювання основних свобод людини і громадянина здійснюється законами України. Закони є основним видом нормативно-правових актів, що закріплюють конституційні свободи і недоторканність людини і громадянина. Закон — це вид нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу, приймається і вводиться в дію особливими органами і в особливому порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Серед законів, що закріплюють свободу людини від свавільного позбавлення життя та гарантії забезпечення такої свободи, можна виділити ряд поточних та кодифікованих законів України. До поточних законів, в яких деталізується свобода людини від насильницького позбавлення життя та спричинення шкоди здоров'ю, можна назвати Закон України «Про пожежну безпеку», в якому закріплюється, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей. Норми щодо забезпечення безпеки осіб, які здійснюють судову і правоохоронну діяльність, закріплюються в Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». Закон передбачає систему особливих державних заходів щодо захисту працівників судових і правоохоронних органів, їх життя і здоров'я, честі і гідності, а також життя і здоров'я їх близьких родичів у зв'язку з службовою діяльністю цих працівників. У Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» передбачається, що діяльність правоохоронних органів має бути спрямована на захист життя і здоров'я осіб, які беруть участь у відправленні правосуддя.

Важливе значення щодо забезпечення життя і здоров'я при здійсненні людиною трудових обов'язків має Закон України «Про охорону праці».

Регулювання суспільних відносин щодо недопущення посягань на життя та здоров'я людини здійснюється кодифікованими законодавчими актами, серед яких: а) Кримінальний кодекс (КК) України; б) Цивільний кодекс (ЦК) України тощо.

Свободу від приниження честі і гідності людини та громадянина закріплюють Закони України: а) Про охорону дитинства; б) Про психіатричну допомогу; в) Цивільний кодекс України; г) Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини тощо. Закон України «Про охорону дитинства» визначає стратегічний загальнонаціональний пріоритет щодо охорони життя, здоров'я, честі і гідності, освіти і вільного розвитку дітей в Україні та встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Свободу від незаконних затримань та арештів закріплюють і регулюють Закони України: а) Про попереднє ув'язнення; б) Про міліцію; в) Про оперативно-розшукову діяльність тощо.

Конституційну свободу пересування, деталізують закони України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» та «Про свободу пересування та вільний вибір місць проживання в Україні», а свободу совісті — Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».

До конституційних політичних свобод слід віднести свободи: а) громадянства та можливості його зміни; 6) об'єднань у політичні партії та громадські організації; в) збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; г) участі у виборах та референдумах. Законами, що закріплюють і регулюють названі основні політичні свободи є: а) «Про громадянство України»; б) «Про об'єднання громадян» та «Про політичні партії в Україні»; в) «Про вибори Президента України»; г) «Про вибори народних депутатів України»; д) «Про всеукраїнський і місцеві референдуми»; е) «Про Центральну виборчу комісію» тощо.

Отже, діючі закони певним чином урегулювали основні політичні свободи людини і громадянина та їх гарантії реалізації в Україні.

Тема 10. Соціальні, економічні та культурні права людини і громадянина за Конституцією України

1. Еволюція розвитку сучасної системи соціальних, економічних та культурних прав в Україні.

Особливу групу прав і свобод людини утворюють економічні, соціальні та культурні права. Вони належать до, так званого, «другого покоління» прав людини. У національному і міжнародному праві їх стали визнавати у другу половину XIX — першу половину XX століття. Визнання цих прав було пов’язано з тим, що вони доповнюють громадянські і політичні права людини, які окреслюють політичні і правові умови вільного існування людини в державі і суспільстві, економічними, соціальними та культурними умовами, які необхідні для гідного людського існування. Поява цих прав стала можливою також завдяки тому, що держава взяла на себе більш широке коло обов’язків перед людиною, ніж у минулі століття.

У нових конституціях багатьох демократичних держав з’явилося визначення держави як «соціальної держави» (Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Данія, Греція, Нідерланди) або як «держави благоденства» (Норвегія, Швеція,Швейцарія). За своїм змістом ці конституційні положенняозначають, що держава повинна нести відповідальність за забезпечення в країні соціа-льної справедливості і соціальної захищеності. Конституція України теж визначає нашу державу як «соціальну» (ст. 1). Під соціальною державою розуміють таку державу, яка цілеспрямовано проводить соціальну політику, головними цілями якої є допомога нужденним, забезпечення мінімальної соціальної нерівності, захист від соціальних ризиків і сприяння зростанню добробуту людей.

Основний закон нашої держави містить досить широкий перелік економічних, соціальних і культурних прав громадян.

2. Зміст та реалізація соціальних прав згідно з Конституцією України.

Конституція України визначає наступні соціальні права: право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50). До складу соціальних прав належать також права, спрямовані на захист сім’ї та дітей (ст. 51 і 52), як клітини суспільного організму.

3. Зміст та реалізація економічних прав за Конституцією України.

До складу економічних прав, визначених нашою Конституцією, належать: право на приватну власність (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на користування об’єктами державної та комунальної власності (ст. 13 і 14). Реалізація громадянами економічних прав створює матеріальні умови їх свободи і незалежності. Держава гарантує захист власності, набутої законним шляхом. Право власності є непорушним. Якщо суспільні потреби диктують необхідність відчуження приватної власності, держава повинна попередньо відшкодувати вартість відчужуваної власності її власникові. Держава підтримує розвиток підприємницької діяльності. Разом з тим держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг і робіт.

4. Культурні права, закріплені в Конституції України.

Культурні права, проголошені в Конституції України — це право на освіту (ст. 53) і право громадян на свободу творчості та захист інтелектуальної власності, авторських прав (ст. 54). Культурні права забезпечують духовний розвиток особистості і суспільства, який, в певному розумінні, є найважливішою умовою ствердження в країні демократії і прав людини.

5. Інше законодавство, яке встановлює механізми реалізації та гарантії забезпечення соціальних та економічних прав в Україні.

Тема 11. Екологічні права в Україні

1. Специфіка становлення сучасної української системи екологічних прав людини.

Екологічні потреби людини існували з древніх часів, так само, як і потреби в їжі, одязі, житлі і т.д. Виділення і закріплення права на безпечне навколишнє середовище як одного з глобальних, фундаментальних прав людини базується на об'єктивних передумовах, пов'язаних з необхідністю спеціально піклуватися про збереження, відновлення і поліпшення природних умов Землі, стану біосфери для здоров'я сучасного і майбутнього поколінь людей. Унаслідок цього і відбулося переростання традиційної проблеми «охорони природи» набагато більш широку проблему «середовища, що оточує людину». Виникла необхідність у захисті не тільки природи від впливу антропогенної діяльності, але і самої людини від забрудненого довкілля.

До середини ХХ століття це право, як юридична категорія, офіційно не було закріплено ні у вітчизняних, ні в міжнародних нормативних актах. Фундамент правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі забезпечення права на безпечне довкілля, почав формуватися в післявоєнні роки. Це здійснювалося в основному шляхом розробки загальних оздоровчих і санітарних заходів, створення й удосконалення системи санітарних органів, закріплення їх повноважень, тим часом, Законом «Про охорону природи Української РСР» (1960 р.) вже передбачалася охорона об'єктів природи як життєво важливого середовища, яке оточує людину. Право на безпечне навколишнє середовище закріплювалося опосередковано, через охорону, наприклад, атмосферного повітря як складової частини довкілля.

1972 рік – Стокгольмська конференція ООН, на якій міжнародним співтовариством уперше були виділені й обговорені проблеми конкретно екологічних прав. Найважливішим результатом проведення цієї конференції стало прийняття Декларації з навколишнього середовища, де було фактично закріплене право людини на сприятливе довкілля.

До кінця 80-х років сформувалась певна теоретична концепція права на сприятливе навколишнє середовище, в основі якої лежали принципи охорони природи.

До 90-х років в еколого-правовій науці виникло кілька назв (видів) досліджуваного права: право на сприятливе навколишнє природне середовище; право на здорове (чисте) навколишнє середовище; право на охорону здоров'я від несприятливого впливу довкілля.

З початку 90-х років XX сторіччя під впливом кардинальних змін у правовій системі країн (колишніх республік СРСР) відбуваються зміни в галузях права, пов'язані з переосмисленням і зміною їх основних принципів, норм, інститутів. Зміни, що відбулися з інститутом екологічних прав, у першу чергу, були пов'язані з прийняттям у 1991 році Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»,у якому закріплювалося право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (ст.9). У той час, як у Росії в аналогічному законі було закріплене право громадян на здорове і сприятливе навколишнє середовище. Відповідні формулювання знайшли своє закріплення й у Конституціях України (1996 р.), Російської Федерації (1993 р.) й інших країн. Слід зазначити, що українське законодавство, закріпивши термін «безпечне навколишнє середовище», обґрунтовано установило мінімальні, реально здійснювані задачі і метою гарантованого захисту прав своїх громадян в умовах складної екологічної й економічної ситуації.

Одним із стимулів для подальшої науково-правової розробки права на безпечне навколишнє середовище стала Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Відповідно до прийнятих на ній документів, людина ставала у центрі уваги стійкого розвитку держав. Це дало підставу розглядати відповідне право як фундаментальне, природне право людини, як принцип міжнародного права навколишнього середовища.

З огляду на наведені положення, можна зробити висновок, що право на безпечне навколишнє природне середовище як юридична конструкція, безумовно, має історичний характер. Його становлення обумовлене еколого-соціальним досвідом і являє собою значний етап в еволюції вітчизняних і міжнародних правових уявлень.

2. Екологічні права за Конституцією України, їх зміст та механізми реалізації.

Конституція України (ст.50) закріплює відразу кілька близьких по суті екологічних прав в одній статті:

- право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище;

- на відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди;

- право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту і право на її поширення.

3. Регулювання реалізації та захисту права людини на здорове навколишнє середовище іншими нормативно-правовими актами.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» (ст. 10) закріплює перелік спеціальних гарантій екологічних прав громадян, у тому ч