ДОВІДКОВИЙ МАТЕРІАЛ

Рід літературний – група літературних творів, виділена за певними ознаками у їх єдності (предмет зображення, відношення до нього мовної структури, способи організації художнього часу та простору) [29, Т. 6, с. 320].

Платон – давньогрецький філософ, учень Сократа (428 чи 427 до н. е. — 348 чи 347).

Аристотель – давньогрецький філософ, учений (384 до н. е. — 322 до н. е.).

Сократ – давньогрецький філософ (бл. 470-399 до н. е.).

Дифірамб (гр. Dithyrambos – хорова пісня на честь богів, переважно Вакха, бога вина та виноробства) – один з жанрів давньогрецької лірики. Спочатку – пісня на святі збирання винограду, пізніше (4 -5 ст. до н.е.) – урочиста, хвалебна пісня.

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм - (1775-1854), німецький філософ.

Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх - (1770-1831), німецький філософ.

Бєлінський Віссаріон Григорович - (1811-48), російський літературний критик.

Веселовський Олександр Миколайович - (1838-1906), російський літературознавець.

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) – боротьба, протистояння персонажів, інтересів, ідей у творі.

Сюжет (фр. Sujet – предмет) – хід подій, що складається переважно з дій персонажів у творі.

Діалог (гр. Dialogos – бесіда, розмова між двома особами) – розмова, у якій беруть участь дві особи.

Монолог (гр. Monos – один, logos – слова) – промова однієї особи.

Ремарки (фр. Remarque – помітка, примітка) – авторські коментарі, пояснення у драматичному творі щодо часу та місця дії, поведінки чи зовнішнього вигляду дійових осіб тощо.

Буало (Boileau) Нікола (1636-1711) - французький поет, автор поетичного трактату „Мистецтво поезії”, теоретик такого літературного напрямку як класицизм.

Житіє – опис життя святої людини, християнина.

Сатура („суміш”, „мішанина”) – натуралістичний жанр давньоримської літератури, який показує повсякденне життя звичайних людей, „низьку реальність” [34, с.102].

Просвітництво - інтелектуально-філософський напрямок у країнах Західної Європи 18 ст. Його представники – просвітники.

Преціозна література (від франц. precіeux - вишуканий, манірний) – аристократичний напрямок у французькій літературі 17 ст. (О. д'Юрфе, М. де Скюдері). У поезії оспівувалася галантне кохання і куртуазна світськість. У галантно-героїчних романах зображувалася сучасна знать під історичними чи вигаданими іменами.

Бахтін Михайло Михайлович (1895-1975) – російський літературознавець, дослідник епосу, роману, карнавальної культури західноєвропейського Середньовіччя тощо.

Томашевський Борис Вікторович (1890-1957) - російський літературознавець, текстолог.

Тотем – тварина чи рослина, що сприймалась як об’єкт релігійного культу, родоначальник та охоронець племені.

Утопія (u –знак заперечення, topos- місце) – „місце, якого не існує”, твір, у якому автор зображує ідеальне суспільство.

Алегорія (від гр. Allos - „інший” і agoreuo -„говорю”) – іносказання, інакомовлення. Вираження абстрактного поняття (хитрість) в конкретному образі (лисиця). Алегорію слід розгадати, розшифрувати. Читаючи алегоричний твір, треба пам’ятати про те, що його образи не можна сприймати буквально, а навпаки, необхідно намагатися зрозуміти, що приховується за кожним з них.

Трагедія року – трагедія, сюжет якої побудований на основі фатальної зумовленості долі героя – жертви жорстокого Року, волі богів (напр., „Цар Едіп” Софокла).

Мім (з гр. mimos – наслідування) – малий комічний жанр античної літератури, імпровізовані сценки побутового, часто непристойного характеру, основними дійовими особами яких були раб, поселянин, гетера [7, с.542].

Ателлана (лат. atellana, від назви міста Аtella) – народна італійська комедія імпровізованого характеру, в якій було всього чотири карикатурних персонажі (хвалько, дурень, нерозумний старий та пройдисвіт).

Соті (фр. Sotie від sot –дурень) – середньовічна комічна вистава карнавального типу, дійові особи якої удавали „дурників”: відповідно вдягались, обирали собі „Принца Дурнів” („Дурну матір”), срамословили, глумились над знатними і поважними людьми, служителями церкви. Соті притаманний алегоричний характер.

Фарс (фр.Farce – начинка) - середньовічний вид народного театру.

Риси:

- вірогідність зображуваного (ніякої фантастики, сюжети взяті безпосередньо із буденного життя звичайних городян);

- комічне має знижений характер (брутальності, непристойності, навіть грубість та банальність тощо);

- „обігравання в словах, рухах, діях людського тіла” (Шал), персонажа б’ють, він ховається у незручних місцях, давиться їжею, захлинається вином, йому відривють якісь частини тіла (вуха, ніс тощо);

- позбавлений моралізаторства та дидактизму;

- обмежене коло позачасових, типових ситуацій, навколо яких розвивається дія (подружня зрада, подружні сварки, залицяння до чужої дружини, удавана хвороба, обманутий пройда тощо);

- характери-типи (в цьому фарс близький комедії масок) такі як, наприклад, „сварлива дружина”, „чоловік-рогоносець”, „розпусний монах”, „хитрий пройда”, „псевдолікар” та ін.

Слід розрізняти „фарс” як драматичний жанр, що виникає та поширюється в епоху Середньовіччя, та фарсові елементи. Останні зустрічаємо вже у комедіях Арістофана („фалічний гумор”), класицистичній комедії 17 ст. (наприклад у Ж.-Б. Мольєра) тощо.

Міф ( греч. Mithos – слово, речь) – „повествование о богах, духах, героях, отражающее донаучные представления людей о мире”. „Мифы стали исходным материалом для развития многих жанров литературы” [25, с.226].

Фольклор (англ. folklore) – народна творчість, художня колективна творча діяльність народу, яка відображає його світосприйняття, ідеали. „Література виросла з фольклору, ввібрала у себе багато його рис, що склалися в народнопоетичній творчості...” [8, с.598]. Головна відмінність літератури від фольклору – авторство та письмова форма існування. Взаємозв’язки та взаємовплив фольклору і літератури – питання досить складне; багато мотивів, сюжетів, образів тощо переходять із літератури у фольклор і, навпаки, часто авторські тексти (пісні, вірші тощо) розповсюджуються у народі і сприймаються як фольклорні.

Антична література (від лат. antiquus — стародавній) – література стародавньої Греції та Риму з 8 ст. до н. е. (час, коли з’явились перші пам’ятки давньогрецької літ-ри) до 5 ст. н. е. (моменту падіння Римської імперії у результаті навали варварських племен).

Середньовіччя – культурна доба, яка приходить на зміну античності, хронологічні межі – з 3-4 ст. н.е. до 14 ст. в Італії, до 16 ст. у більшості інших західноєвропейських країн.

Ренесанс, Відродження (франц. Renaissance — Відродження, от renaitre — відроджуватися), культурна епоха в історії західноєвропейських країн, яка приходить на зміну Середньовіччю. В Італі – з 14 по 16 ст. включно, у Англії, Франції, Німеччині, Іспанії – 2 п. 15 –п. 17 ст. В цей час „відроджуються” ідеали античності та цінність людської особистості. Діячі Відродження – гуманісти (від лат. humanus —людяний): в Італії - Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, в Німеччині - С. Брант, Г. Сакс, Еразм Ротердамський, У. Фон Гуттен, у Франції – Ф. Рабле, П. Ронсар, Ж. Дю Белле, в Англія – К. Марло, Шекспір, Б. Джонсон, Е. Спенсер, в Іспанії – М. де Сервантес, Л. Де Вега та ін.

Бароко (італ. Barocco, буквально — чудернацький, вичурний) – культурний і літературний напрямок у ряді європейських країн к. 16 –п. 18 ст. Представники: в Іспанії - П. Кальдерон, Ф. Де Кеведо, Л. Де Гонгора, в Німеччині - Г.Я. Гріммельсгаузен, А. Гріфіус, у Франції – В. Вуатюр, в Англії – Дж. Донн та ін.

Класицизм (від лат. classіcus - зразковий), стиль і напрямок у літературі і мистецтві, що звернулися до античної спадщини як до норми й ідеального зразка. Розмежовують піздньоренесансний класицизм (15-16 ст.), власне класицизм (17 ст.), просвітницький класицизм (18 ст.), веймарський класицизм (у тв-ті Гете та Шиллера). Переважно, коли говорять про класицизм, мають на увазі саме французький класицизм 17 ст. (творчість Ж.Б. Мольєра, П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж. Лафонтена та ін.)

Сентименталізм (від франц. sentіment - почуття), напрямок у європейській і американській літературі і мистецтві 2 п. 18 – п. 19 ст. Відштовхуючись від просвітительського раціоналізму, оголосив домінантою "людської природи" не розум, а почуття. Головні представники: Л. Стерн, О. Голдсміт, Р. Бернс, Ж. Ж. Руссо, представники руху "Буря та натиск" (штюрмери) у Німеччіні.

Романтизм ( франц. romantіsme) - ідейний і художній напрямок у європейській і американській духовній культурі 1 п. 19 ст. Представники: у німецькій літературі – Л. Тік, Новаліс, брати Шлегелі, Е.Т.А. Гофман, в англійській - С. Кольридж, Р. Сауті, Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, у французькій - В. Гюго, Ж. Де Сталь, Жорж Санд, А. де Мюссе, американській – В. Ірвінг, Ф. Купер, Е. А. По та ін.

Реалізм (від пізньолат. Realis – речовинний) – „складна естетична категорія, застосована до понять тип творчості, напрям, метод, стиль. У найширшому розумінні вона означає прагнення до максимально всеохоплюючого відбиття в мистецтвінавколішнього світу та людини на основі пізнання закономірностей їх взаємин.” Асоціюється з поняттями „правдоподібність”, „достовірність” тощо [8, с. 467]. Літературознавці розмежовують "ренесансний реалізм", "просвітительський реалізм", "власне реалізм" (2 п. 19 ст.), магічний реалізм (20 ст.). Переважно підреалізмом розуміють літературний напрямок 2 п. 19 ст. Представники: Стендаль, Г. Флобер, Ч. Діккенс, У. Теккерей та інш.

Модернізм (від франц. moderne — сучасний) – комплекс художніх тенденцій, що затвердилися у вигляді нових форм творчості к. 19 – 20 ст. Модерністські напрямки: символізм, імпресіонізм, сюрреалізм тощо. Модерністи „бунтують” проти „застарілого”, традиційного мистецтва, виступають за його оновлення, експеримент. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Ж.П. Сартр, А. Камю та ін.

Постмодернізм (post — „після”, те, що після модернізму) – спільна назва для художніх тенденцій, що особливо чітко визначилися в 1960-і роки ХХ ст. і характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму. Розвивається й у сучасному мистецтві. Представники: Х. Кортасар, Дж. Фаулз, У. Еко, Ж. Ріве, Дж. Барт та ін.

Саги – (давн.-сканд. Saga – історія, переказ) – середньовічні прозаїчні твори з віршованими вставками (у найбільш ліричних та драматичних місцях). Виникли в Ісландії впродовж ХІ-ХІІ ст., спочатку існували в усній формі, потім були записані. Розповідали про подвиги, далекі мандри, пригоди героїв.

Інтерпретація (лат. іnterpretatіo) - тлумачення, пояснення.

Трансформація (лат.transformatio — пперетворення) – зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Детермінанти (від лат. determinans — той, що визначає) – фактори, обставини, що обумовлюють, визначають що-небудь.

Піндар (бл. 518-442 або 438 до н. е.) – давньогрецький поет.

Анакреонтична ода (від іменідавньогрецького поета Анакреон(т)а) – оди, які оспівують прості радощі життя, молодість, кохання, вино, інші чуттєві насолоди.

Сапфічна ода (від імені давньогрецької поетеси Са(п)фо) – ода, в якій переважають любовні мотиви.

Ваганти – ( від лат. vagantes – мандрівні люди), творці латиномовної поезії, розквіт якої припав на західноєвропейське "високе" Середньовіччя (кінець 11 - початок 13 ст.), коли множились школи, виникали перші університети і склалася перша в історії Європи ситуація надлишку освітчених людей. Ваганти - клірики, що не мали постійного приходу, школярі і студенти, які мандрували з міста у місто в пошуках знань і заробітку. Оспівували прості радощі життя (тілесне кохання, випивку тощо), висміювали церкву та її служителів.

Парадокс (від грец. paradoxos - несподіваний, дивний):

1) несподіване, незвичне, розбіжне з традицією твердження чи міркування, висновок.

2) У логіці - протиріччя, отримане в результаті логічно формально правильного міркування, що призводить до взаємно суперечних висновків.

Елегійний двовірш – антична строфа з двох різних віршів, найчастіше гекзаметра і пентаметра. Гекзаметр (від грец. hexametros - шестистопний) - віршований розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші 4 стопи можуть замінятися спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра - хореями).

Дідро (Dіderot) Дені (1713-84) - французький філософ-просвітник, письменник, засновник і редактор "Енциклопедії, чи Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

Фабліо (франц. fablіau - баєчка) - у французькій середньовічній літературі 12-14 ст. коротка комічна оповідь у віршах. У фабліо відображався світогляд міського населення, зображувалось його повсякденне життя, дещо грубуватий гумор поєднується з моральним повчанням. Висміюються розбещені й корисливі ченці, чванливі лицарі, простуваті селяни, невірні чоловіки та дружини. „За сюжетом та ідейним спрямуванням фабліо близькі до фарсу. Пізніше з фабліо розвинулася ренесансна новела. Сюжети фабліо використовували Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Ж. Де Лафонтен та ін. Жанр фабліо був поширений і в інших країнах під ін. Назвами (в Італії – фацеції, в Німеччині – ШВАНКИ, в Польщі – жарти тощо)” [8, с. 586].

Трубадури (франц. troubadour, від прованс. trobador, від trobar - знаходити, складати вірші) - перші професійні поети Середньовіччя (Прованс, 11-13 ст.). Більшість їх творів присвячені оспівуванню Прекрасної Дами, образ якої ідеалізовано („земна Мадонна”), кохання до неї перважно платонічне, межує з майже релігійнім обожненням.

Арго (франц. argot) - діалект певної соціальної групи (спочатку – мова злодіїв), створений з метою мовного відокремлення. Характеризується спеціальною чи своєрідно освоєною загальновживаною лексикою.

„Потік свідомості” – скрупульозне фіксування хаотичного плину людської думкиу художньому творі [8, с. 342]. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст.

Пейзаж (від фр. Paysage від Pays – країна, місцевість) – зображення незамкнутого простору. У творі може виконувати такі функції: вказувати на місце дії, мотивувати сюжет („робінзонада”, роман-подорож), створювати національний колорит, бути засобом психологізму.

Кант Іммануїл (1724-1804) - німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії.

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм (1775-1854) – німецький філософ.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860) - німецький філософ-ірраціоналіст.

Бергсон (Bergson) Анрі (1859-1941) - французький філософ, представник інтуїтивізму.

Панегірик (від грец. panegyrіkos logos - похвальна публічна промова) - хвалебна промова, виникає ще за часів античності. Псевдопанегірик оспівує та звеличує явище, предмет, особистість, які цього не варті, сатиричний жанр.

Романтична іронія – особлива іронія у творчості романтиків. Її теорію розвив Ф. Шлегель. Вона підкреслює відносність, майже ілюзорність будь-яких обмежених за сенсом і значенням проявів життя – побутова зашкарублість, станова обмеженість тощо. Життя не знає для своїх вільних сил яких-небудь перешкод, висміюючи всіх, хто намагається надати йому постійних камерних форм. Однак, романтична іронія поступово дещо змінюється: якщо спочатку це іронія свободної стихії, то пізніше – сарказм необхідності (автор та його герої змушені підкоритися сірості життя. „...у Байрона и особенно у Г. Гейне силы косности и гнета нередко берут верх над свободными силами жизни: поэт заносится высоко, но его одергивают, едко и грубо издеваясь над ним…

Ирония предопределяла в пр-ях романтиков сознательную свободу в игре и синтезе противоположностей: трагического и комического, поэзии и прозы, художественности и критики, реального и фантастического, разумного и алогичного» [29, Т. 3, с. 180].

" Гірка іронія " – іронія з приводу конкретного явища, поєднана з усвідомленням неможливості виправити існуючий стан речей.

Символістська концепція іронії – символісти сприйняли концепцію романтичної іронії, акцентувавши в ній момент, пов’язаний із гіпертрофією чістої гри у мистецтві, наслідком чого часто була втрата межі між добром і злом, істиною та ілюзією, свободою і необхідністю тощо [29, Т. 3, с. 181].

Фантастика (від грец. phantastіke - мистецтво уявляти) - форма відображення світу, коли на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними ("надприродна", "чудесна") картина Всесвіту. Поширена у фольклорі, літературі (особливо у казках, утопії, науковій фантастиці та фентазі тощо). Фантастика є художнім засобом відображення авторського світогляду (твори Е. Т. А. Гофмана), може виконувати функції алегорії, соціальної критики (Дж. Свіфт „Мандри Гуллівера”) тощо.

Куртуазна література (англ. courtly love; франц. amour courtoіs від courtoіs - чемний, лицарський) - придворно-лицарський напрямок у середньовічній літературй (к. 11 -14 ст.): куртуазна лірика, творцями якої були у Провансі трубадури, на півночі Франції – трувери, у Німеччині - міннезінгери та лицарський роман.

Пасторальний роман ( франц. pastorale, від лат. pastoralіs - пастушачий) – особливий тип роману, пов’язаний із пасторальною традицією у західноєвропейській літературі, започаткованою ще античністю. Виникає в літературі Відродження, змальовує ідеалізоване життя пастухів та пастушок („умовні маски, почеплені на придворну знать” [8, с. 402] на лоні прекрасної природи. „Ці твори були популярні серед аристократів, поза як відбивали їхнє розчарування в довколишній дійсності і відводили в ідеальні утопічні країни, де на лоні гармонійної природи пастухи та пастушки вели делікатні бесіди, переживали витончені почуття тощо[8, с. 402]”.

Завдання для модульного контролю.