Аутогенне тренування

Добре знімає нервово-емоційну напругу, запобігає хвороботворному впливові на ор­ганізм стресу такий метод психотерапії, як аутогенне тренування. Аутогенне тренування, можливість для людини самостійно коректувати свій емоційно-психічний стан, здавна приваблювало увагу людей.

Метод аутогенного тренування був запропонований німецьким психотерапевтом І.Шульцем у 1937р. З того часу він поширився в багатьох країнах світу, у тому числі й у на­шій країні. Сучасна система саморегуляції — аутогенне тренування — поєднує позитивні аспекти інших методик і дозволяє досягнути відновлення психічної регуляції нервових і фі­зіологічних процесів. Аутогенне тренування - система використання психофізичних прийомів, формул навіювання з метою зміцнення здоров'я, відновлення психоемоційної рівноваги, усунення розбалансування і дисгармонії соматичних, гуморальних та інших процесів.

Теоретичною основою аутогенного тренування є принцип рефлекторної діяльності організму, обґрунтований у працях І.Сєченова та І.Павлова. Він полягає в тому, що кожний психічний акт закінчується руховою активністю, а думка — це загальмований у своїй рухо­вій частині рефлекс. Так, якщо співак щось подумки наспівує, то виявляється, що його голо­сові^зв'язки вібрують, хоча звук відсутній. Відбувається так званий ідеомоторний рух м'язів.

Аутогенне тренування можна здійснювати у такий спосіб.

Сидячи (голова нахилена, руки на стегнах) або лежачи на спині, декілька разів повіль­но повторити наступні словесні формули:

"я розслабляюсь і заспокоююсь...", "мої руки розслабляються і тепліють...", "мої руки повністю розслаблені...теплі...", "мої ноги повністю розслаблені... теплі... нерухомі...", "мій тулуб розслабляється і тепліє...", "мій тулуб повністю розслаблений... теплий... нерухомий", "моє обличчя розслабляється і тепліє...", "моє обличчя повністю розслаблене... тепле... неру­хоме", "стан приємного (повного, глибокого) спокою".

На початковому етапі тренування рекомендується займатися 4-6 разів на день по 5-10 хв., повторюючи формулу від 2 до 6 разів підряд.

Якщо після регулярних тренувань почнуть чітко виявлятися відчуття, можна замість повторення цих 12 формул обмежитися 7-ма основними, а для заняття аутотренінгом необ­хідні лише 4-5 хв. на день.

Вершиною досконалості є вміння обходитися лише двома формулами: першою й останньою. Для аутогенного тренування в цьому варіанті необхідно не більше 1 хв., а при дуже високій тренованості — 10-15 сек.

Закінчувати психом'язове тренування рекомендується такими формулами: "весь мій організм відпочиває", "я відпочив і заспокоївся", "самопочуття хороше", "із задоволенням візьмуся за справи".

Після цього необхідно, не кваплячись, глибоко вдихаючи, добре потягнутися всім ті­лом, видихнути, встати на ноги, зробити декілька простих вправ і зайнятися справами.

З допомогою аутогенного тренування людина може навчитися значною мірою розви­вати і зміцнювати силу волі, керувати своїми почуттями, настроєм, контролювати діяльність внутрішніх органів (змінювати ритм серцевої діяльності, глибину і частоту дихання та ін.). При бажанні за допомогою аутогенного тренування можна позбутися багатьох функціональ­них розладів центральної нервової системи — нав'язливих страхів, ідей, думок, подолати по­рушення сну.

Аутогенне тренування застосовується при лікуванні алкоголізму, різних форм невра­стенії, при початкових стадіях гіпертонії, стенокардії, при деяких захворюваннях шкіри.

1.5. Медитація

Числені школи протягом віків сперечаються про те, що таке медитація. Чи це самогіп­ноз, може, самонавіювання або щось містичне. Очевидно, це — перше, і друге, і третє. Зате в одному всі єдині — це особливий стан психіки.

У нашому вітчизняному просторі з давніх-давен медитація відома як "розумне роблення". Іноді її називають спогляданням, є й західний варіант — транс.

З грецької мови слово медитація (meditatio) перекладається як зосереджене мислен­ня. Більшість медитацій потребують нерухомості, але є й динамічна медитація, і медитатив­ний біг, і медитативний танок, і медитативний спів. В основі медитації лежить уміння керу­вати увагою, найчастіше у стані нерухомості. При цьому припиняється надходження у мозок всякої інформації, крім спеціально обраної.

Справжній медитації передує тривала підготовка — набуття навичок у різноманітних видах концентрацій. Це може бути концентрація на точці, власному диханні, повторюваних моментах... Отже, якщо людина сіла медитувати, вона повинна сконцентруватися на чому-небудь, тобто звузити свідомість. Медитація — розширення свідомості. Збита, звужена сві­домість м'яким тараном уходить у простір і після подолання першого опору заповнює його. В цьому просторі повинна перебувати людина, утримувати його, встановити свій контроль над ним. Найвідоміші школи, які навчають техніці медитації, створили східні вчителі.

Найбільш поширений вид медитації — медитація зосередження. Спочатку проводи­ться концентрація на предметі або явищі (на точці, диханні, звукові). Повинно бути єдине джерело, яке привертає до себе увагу. Потрібно позбутися нервозності, заспокоїти емоції, зняти фізичну напругу. Для цього й існує концентрація свідомості на об'єкті або процесі, піс­ля якої настає медитація.

Існує ряд східних мантра-медитацій — медитацій зосередження. Мантра — східна молитовна формула (словосполучення), або заклинання. При її промові людина створює пев­ну вібрацію у зовнішньому світі і певні зміни у своїй психіці, тобто у світі внутрішньому. Мантра-медитація — концентрація свідомості на мантрі з метою одержання з її допомогою медитативного стану. Відомі мантра медитації АУМ, СОХАМ та ін.

Крім медитацій зосередження існує медитація сприйняття. Вона принципово інша, її сутність — "просто сидіти". Людина повністю занурюється у свої відчуття, охоплюючи їх усі, без винятку. Це найважча форма медитації. Людина, яка нею займається, повинна повні­стю усвідомлювати себе, бачити і відчувати те, що відбувається в її внутрішньому світі: "З берега свідомості спостерігати рух річки думок". У цій перекладеній з японської мови фразі і полягає суть такого виду медитації.

ВУкраїни медитація була відома здавна. В основному, це медитація зосередження. Молитовна християнська практика є якоюсь мірою практикою медитативною. Концент­рація в цьому випадку відбувається через повтор слів молитви.

У християнстві ті критерії, що стосуються поняття "медитація" у східній і окультній школах, підходять до так званої "розумної" молитви — Ісусової. Практика її міцно пов'язана з усім літургічним, догматичним життям церкви. В загальних рисах християнські медитатив­ні практики схожі на східні. Вищезгадана "розумна" молитва, або Ісусова молитва, практику­валася в Києво-Печерській лаврі. Тим, хто бажає розширити свої пізнання в цій галузі, реко­мендується прочитати книгу невідомого автора "Одкровенные рассказы странника духовно­му отцу своєму" (Изд. Введенской Оптиной Пустыни, 1991). Там практика Ісусової молитви викладена повністю.

Медитація, як вважають на Сході, вносить у життя того, хто нею займається, все. І пе­редусім — гармонію внутрішнього світу з зовнішнім.

2. Методи психологічної корекції

Крім методів психологічної саморегуляції, які впливають на інший рівень емоційної напруги, підвищують стійкість людини до стресу, існує інша група методів підвищення пси­хічної стійкості до стресів — це методи психологічної корекції. Методи психологічної ко­рекції спрямовані на зміну тих рис характеру і способів поведінки людини, які сприяють виникненню і підтримці емоційної напруги. Такими рисами характеру є, наприклад, дратів­ливість, заздрісність, пихатість, сором'язливість, невміння знаходити злагоду з людьми, не­критичне ставлення до себе, мстивість. Подібні риси характеру підвищують емоційну напру­гу, бо породжують конфлікти з людьми, перешкоджають установленню взаєморозуміння, розкриттю здібностей і досягненню поставленої мети.

Застосування різних методів психологічної корекції дозволяє впливати на негативні риси характеру людини і виробляти навички формального і неформального спілкування. Кі­нець кінцем вони сприяють її особистісному розвитку. До таких методів належить метод си­стематичної десинситизації, емоційно-раціональна терапія, психологічні ігри, соціально-психологічний тренінг, ділові ігри, психодрама тощо. Але на відміну від релаксаційних ме­тодів, які, за деякими винятками, можна засвоїти самостійно, керуючись науково-популярною літературою, навчання з допомогою методів психологічної корекції необхідно проводити під керівництвом досвідченого фахівця (психолога або психотерапевта).

Потрібно пам'ятати, що негативні емоції і психічні перевантаження, які супроводжу­ють їх, є природними виявами життя. Тому ще з дитячого віку потрібно виховувати переко­нання у необхідності бути готовим до різних стресових ситуацій.

Спроба відгородити дитину від складнощів життя призводить до того, що зіткнення з реальністю травмує психіку дитини, захисні механізми якої не підготовлені до такого зітк­нення. Так, система імунітету зміцнюється і розвивається при взаємодії з антигенами, а нега­тивні емоції, які багато в чому визначаються ієрархією суспільних цінностей, слугують фак­торами, що активізують захисні механізми нервової системи.

Слід учити дитину долати негативні емоції, виховувати в неї вольові якості і самоорганізованість, наполегливість у досягненні мети, самостійність і почуття співучасті до життя і роботи інших людей. У цьому, зокрема, знаходить вияв компенсаторна роль людської гро­мади при адаптації дитини до майбутньої діяльності, яка, як було відзначено вище, все біль­ше ускладнюється та інтелектуалізується.

На жаль, до останнього часу дошкільна і шкільна підготовка дітей більше орієнтува­лася на пізнавальний бік освіти, а питання виховання, які, безперечно, включають і психо­емоційну підготовку, були поза увагою педагогів. Валеологічний просвітній курс має за мету заповнити цю прогалину в роботі з дітьми й підлітками.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що засвоювати навички психічної саморегуляції й удосконалювати своє вміння вирішувати складні життєві проблеми, розвивати себе як особи­стість — складно. Хтось може подумати: скільки різних методів! Так усе складно... Але ж у сто разів легше прийняти таблетку — і душевний біль пройде, викурити цигарку — і розсла­битися або зібратися з думками, випити вина — і настрій покращиться...

2.2.3. Основи самопсихотерапії у валеології

Питання для обговорення

1. Психічне здоров'я людини.

2. Основні методи психорелаксації та саморегуляції.

3. Аутогенне тренування.

4. Гіпноз і навіювання.

5. Основи раціональної психотерапії.

6. Музикотерапія.

Рекомендована література: 4,11,17,18,19,20,21,29,44,48,49,51.

Теоретичні відомості

Психічне здоров'я — шлях до щастя і довголіття.

Стан здоров'я населення обумовлює щастя і довголіття як окремої людини, так і про­цвітання всієї нації. Однак за останні роки у стані здоров'я населення України спостерігаєть­ся стійка тенденція до погіршення. Ситуація ускладнюється одночасним погіршенням психі­чного стану здоров'я населення країни: за останніми даними, 2 мільйони з 52 мають нервово-психічні розлади різної етіології, зростає кількість психопатичних особистостей, а психічно нормальні люди стають хворими за тієї причини, що не знають дієвих механізмів збережен­ня, зміцнення і відновлення психічного здоров'я в умовах постійних фізичних та інтелекту­альних перевантажень, стресів, соціальних негараздів.

Психічне здоров'я - стан інтелектуально-емоційної сфери, основу якого складає відчуття душевного комфорту, яке забезпечує адекватну поведінкову реакцію. Такий стан обумовлений як біологічними, так і соціальними потребами, а також можливостями їх задо­волення.

На думку В.І.Бєлова, який розкриває ряд важливих аспектів даної проблеми, актив­ному довголіттю сприяють такі психічні якості і риси характеру: стійка психіка, що до­сягається самовихованням і аутотренінгом; доброта, чесність, чуйність, сумлінність і почуття гумору; бажання жити. Перераховані фактори більш повно реалізуються при ін­телектуальній насиченості життя, творчій праці й сімейному благополуччі.

У той же час, хвилювання, горе, страх та інші емоції, які напружують і турбують лю­дину, є ворогами здоров'я. Реалізуючись у стресовий синдром, вони порушують наше нор­мальне самопочуття, породжують дискомфорт і хворобу. Мабуть, неможливо знайти люди­ну, якій би був не знайомий стан сильної нервової напруги. Добре, якщо такий стан швидко проходить. Якщо ж він не дає спокою протягом тижнів, місяців і більш тривалий час, то пе­ретворюється в серйозну життєву проблему. Особливо актуальною вона стає, коли людина відчуває, що у неї починає боліти серце чи шлунок, "стрибає" тиск, і вона розуміє, що її хво­роба виникла, як говорять, на нервовому грунті, тобто під впливом тривалої емоційної пере­напруги. Так виникає шлях від психічного нездоров'я індивіда до соматичних захворювань: порушення ендокринного балансу, роботи органів травлення, кровообігу, підвищення тиску, зміни температури тіла тощо.

Зв'язок соматичних захворювань з нервовими хворобами був помічений давно. Не­вропатолог М.Аствацуров відзначав, що в людей, схильних до почуття страху, внутрішньо напруженим частіше спостерігаються хвороби серця, а у схильних до гніву —хвороби печін­ки, у людей апатичних, із зниженим життєвим тонусом — хвороби шлунка і кишечника. Негативні емоції можуть призвести до загострення протікання виразкової хвороби, діабету, гі­пертонії.

Сучасна наука, яка базується на працях видатних вчених І.Сєченова, І.Павлова, А.Ухтомського, В.Бехтерєва та їх учнів, підтвердила єдність соматичного і психічного в лю­дині. Фізичне здоров'я і психічний стан нерозривні і взаємопов'язані. Народна мудрість ви­словила це у прислів'ї: "У здоровому тілі — здоровий дух". При цьому під "здоровим духом" звичайно мають на увазі здатність людини до повноцінної трудової діяльності, творчої акти­вності. Але, правильно відображаючи єдність тіла й духу (психо-), прислів'я не зовсім точно відтворює пріоритет здоров'я тіла. Відомо багато прикладів, коли саме здоровий дух, сильна психіка підкоряють слабке тіло, забезпечуючи цим його здоров'я. Видатний російський пол­ководець О.Суворов, який народився хворобливою дитиною, в результаті загартовування ор­ганізму і суворого режиму виробив у себе виняткову фізичну витривалість. Саме ця витрива­лість дозволяла йому вдало витримувати військові труднощі і бути прикладом для воїнів. М.Островський, О.Маресьєв та багато інших довели, що сильна духом людина може долати тілесні недуги. Можна навести ще багато прикладів того, як воля і наполегливість допомага­ють людині зберегти можливість для плідної діяльності при тяжких тілесних захворюваннях. Це дало можливість Бернарду Шоу стверджувати: "Здорове тіло — продукт здорового розу­му". Всі ці факти свідчать про необхідність уважно розглянути роль психіки у забезпеченні здоров'я, щастя і довголіття людини.

Нервова система як матеріальна основа психіки людини.

Матеріальною основою психіки людини є нервова система, яка включає декілька вза­ємопов'язаних систем. У пристосуванні організму до зміни середовища існування визна­чальну роль відіграє центральна (ЦНС) і периферична нервові системи. До ЦНС входить го­ловний і спинний мозок, пов'язаний з усіма частинами й органами тіла волокнами перифери­чної нервової системи, якими в ЦНС надходять у вигляді відчуттів подразнення, що виника­ють в результаті впливу середовища на органи чуттів. Реакцію-відповідь організму здійс­нюють волокна, які передають накази органам руху. Таким чином, ЦНС регулює зв'язок ор­ганізму і середовища.

Головний мозок людини є вищим відділом ЦНС. Кора головного мозку (зовнішній шар) складається з більш ніж 14 мільярдів високо-диференційованих нервових клітин, котрі забезпечують процес мислення. Симетричні півкулі головної кори у людини виконують різні функції. Права півкуля працює з чуттєвими образами об'єктів, а ліва — зі знаками (мовними та іншими). У глибині мозку розташовані більш древні за часом формування відділи, які за­безпечують діяльність вегетативної нервової системи. Тут же розміщується спеціальне утво­рення — лімбічна система з ретикулярною формацією, яка забезпечує прояв емоцій (почут­тів). Видалення або подразнення окремих ділянок лімбічної системи призводить до вияву емоцій гніву, страху, задоволення і т.п. Лімбічна система зв'язана з центрами вегетативної регуляції і має двосторонній зв'язок з корою головного мозку.

Крім подразнень від периферичної нервової системи, в ЦНС надходить велика кіль­кість подразнень з боку внутрішніх органів організму. Це здійснюється вегетативною нерво­вою системою, яка поділяється на симпатичний і парасимпатичний відділи. Через вегетатив­ну систему відбувається регуляція процесів клітинного обміну, серцево-судинної і дихальної діяльності, функцій травного апарату і сечостатевої системи. Від неї головним чином зале­жить життєдіяльність тканин і органів.

Нервова система виступає регулятором, який забезпечує взаємопов'язану реакцію морфологічних і фізіологічних систем організму у відповідь на зовнішні впливи і зміни у функціонуванні окремих органів. Вона забезпечує, таким чином, спільну діяльність усіх сис­тем організму і взаємодію з середовищем.

Слід відзначити, що діяльність систем і окремих органів має антагоністичний харак­тер. Кожна функція складається з двох протилежних реакцій, які єдині в забезпеченні життє­діяльності організму: у процесах обміну — це асиміляція і дисиміляція, у психічній діяльності — збудження і гальмування, у кровообізі — гіпертонія і гіпотонія тощо. Одна з цих реак­цій у необхідній момент підсилюється або послаблюється у відповідності з необхідністю для системи відповісти на певні впливи середовища. В результаті організм досягає рівноваги з середовищем, здійснюючи свою діяльність. Ця рівновага динамічна: вона змінюється зі змі­нами середовища.

Вищий прояв організуючої ролі ЦНС виражається у діяльності людського мозку, який визначає можливість для людини не тільки пристосовуватися до умов зовнішнього середо­вища, але й компенсувати його несприятливі впливи своєю активною трудовою діяльністю.

У результаті соціального розвитку у людини сформувався вищій рівень психіки — свідомість. Принциповою відмінністю свідомості від психіки тварин є те, що людина здатна сприймати мову як умовний подразник. Використання мови призвело до виникнення абстра­ктного логічного мислення, пізнання світу і самопізнання, а також до здійснення "соціального наслідування", тобто передачі досвіду людства окремій особистості в процесі її становлення.

Наявність свідомості не відмінило біологічні форми нервової діяльності людини. По­ряд з усвідомленими діями, людина здійснює і рефлекторну, інстинктивну поведінку, яка не завжди контролюється свідомістю або потребує вольових зусиль для її подолання. Особли­вий інтерес щодо цього являють собою емоції, оскільки вони мають велике значення для під­тримання психічного здоров'я.

Емоції служать біологічною системою пристосування організму людини до умов соціального середовища. Виявляються емоції у нашому ставленні до тих чи інших процесів чи явищ, які ми сприймаємо. При цьому емоції можуть бути позитивними — приємними, або негативними — неприємними. Розрізняють емоції вищі,такі, як естетичні, етичні, творчі, або нижчі, пов'язані з потребами організму у воді, їжі, продовженні роду тощо.

Позитивні і негативні емоції супроводжують нас у всіх сферах життя. У побуті, під час навчання, на виробництві наша діяльність супроводжується емоціями, які відображають ставлення до цієї діяльності. Сила прояву емоцій, їх спрямованість і вплив на психіку люди­ни індивідуальні. Одні й ті ж явища викликають у людей різні емоції. Те, що одному прино­сить радість, може бути неприємне іншому. Але загальним є те, що негативні емоції пригні­чують психіку, притлумлюють творчу активність, знижують працездатність. Як відомо, емо­ції формуються підкорковими відділами мозку участю вегетативної нервової системи, тому свідомість не завжди може подолати пригнічуючу дію негативних емоцій, бо вони пов'язані з фізіологічними процесами в організмі, які не контролюються корою мозку. В результаті тривалого впливу негативних емоцій можливе захворювання нервової системи — невроз і різні тілесні захворювання.

Нервова система, як і інші системи організму, має захисні механізми, які запобігають її перевантаженню. Це передусім реакція гальмування нервових центрів мозку, яке в нор­мальних умовах життєдіяльності організму включає активну діяльність кори головного моз­ку, котра сприймає зовнішні відчуття. Настає сон, мозок відпочиває. До механізмів захисту мозку належить також процес втомленості і шок.

2.2.4. Гігієнічна культура особистості

Питання для обговорення

1. Поняття про гігієну, психогігієну, їх завдання.

2. Гігієна розумової праці.

3. Гігієна тіла.

4. Зовнішні та внутрішні фактори здоров'я.

5. Сексуальне здоров'я людини.
Рекомендована література: 3,11,16,17,44,51.

Теоретичні відомості

Сутність здорового способу життя людини та умови його формування.

Як відомо, спосіб життя людини є фактором, який обумовлює 51% її здоров'я.

Спосіб життя — це звички, зафіксовані роками життя. Спосіб життя — це друга натура. Він залежить від установок, характеру, позицій свідомості. Він не випадковий, а витікає з джерел Я та з світогляду індивіда. Яка людина, такий і спосіб її життя.

У способі життя завжди закладені традиції сім'ї, народу. Недарма відомий спеціаліст із вивчення означеної проблеми І.Гундаров дає таке визначення способу життя індивіда: "Це "зліпок" соціальних, психологічних та інших відносин, які панують у суспільстві".

Сучасна людина грамотна та інформована про те, що корисно і що шкідливо для її здоров'я, навіть занадто інформована про всілякі хвороби і засоби лікування, але зовсім не освічена в питанні, як бути здоровим. Одних лише знань про елементи здорової поведінки мало — потрібна переконаність, відданість і все нові й нові досягнення, а досягнутим потрібно вважати лише те, що увійшло в культуру, побут, звичку.

Ми звертаємо мало уваги на суттєві зміни в стилі, укладі самого життя сучасної людини. Тисячі поколінь наших предків жили у тісному спілкуванні з природою, жили й працювали синхронно з природними ритмами. Вони вставали з ранковою і лягали спати з вечірньою зорею. Кожна пора року мала свій трудовий настрій, свій режим життя. Тепер же люди живуть у ритмі виробничого циклу ("за дзвінком") однаковісінько в будь-яку пору року.

Ще порівняно не так давно все необхідне людині для життя мало кінець: догорала свічка, закінчувалася вода, паливо і запаси їжі. І людина повинна була відтворювати все це. Тепер усе це здається безкінечним: вода ллється з кранів, у потрібний час починає працювати центральне опалення, завжди до послуг людини електроенергія та газ. Якщо людина була одночасно і виробником, і споживачем, то тепер ці функції чітко розділилися. Так само, очевидно, і зі здоров'ям. "Споживаючи" своє здоров'я у праці і в боротьбі з силами природи, людина добре усвідомлювала, що вона сама повинна піклуватися про його відтворення. Тепер людям здається, що здоров'я так само постійне, як електро- і водопостачання.

Потрібно зважати на те, що самі собою досягнення науково-технічної революції не зменшать відставання адаптаційних можливостей людини від змін природного і соціально-виробничого середовища існування. Чим більше будуть розвинені автоматизація виробництва і кондиціювання середовища проживання, тим менш тренованими стануть захисні сили організму. Породивши своєю виробничою діяльністю екологічну проблему, схвильована збереженням природи у планетарному масштабі людина забула, що вона — частина природи, і зовсім очевидно, що біосфера не може змінюватися у зв'язку з виробничою діяльністю. Побажання зберегти природу незайманою наївні, оскільки рівносильні закликам припинити людську діяльність. Стає все більш очевидним, що валеологія як теорія і практика формування, збереження і зміцнення здоров'я покликана забезпечити виживання людини в реальних умовах світу, що змінюється і ускладнюється. Саме ця наука має на меті створення спеціальних програм, систем навчання для обрання такого способу життя, який би вів до профілактики численних захворювань, що підстерігають сучасну людину на теренах її буття у створеному нею світі.

Спосіб життя — біосоціальна категорія, яка інтегрує уявлення про певний тип життя людини іхарактеризується її трудовою діяльністю, побутом, формою задоволення матеріальних ідуховних потреб, правилами індивідуальної і соціальної поведінки. Іншими словами спосіб життя — це "обличчя" індивіда і в той же час відображення рівня суспільного прогресу.

Спосіб життя людини значною мірою обумовлений соціальними та екологічними умовами, але в той же час він залежить від мотивів діяльності людини, від особливостей її психіки і функціональних можливостей організму. Цим, зокрема, пояснюється реальна різноманітність варіантів способу життя різних людей.

Спосіб життя включає три категорії: рівень життя, якість життя і стиль життя.

Рівень життя — це передусім економічна категорія, яка відображає міру задоволення матеріальних, духовних і культурних потреб людини. Якість життя — це ступінь комфорту в задоволенні людських потреб (переважно соціальна категорія). Стиль життя характеризує поведінкові особливості життя людини, тобто ту модель, яка відображає психологію і психофізіологію особистості (соціально-психологічна категорія).

Якщо спробувати оцінити роль кожної з категорій способу життя у формуванні індивідуального здоров'я, то можна відзначити, що перші дві еквіпотенціальні, тому що мають суспільний характер. Звідси зрозуміло, що здоров'я людини буде залежати насамперед від стилю життя, який більшою мірою має персоніфікований характер і визначається історичними і національними традиціями (менталітет), а також особистісними нахилами.

Найбільш повно взаємозв'язок між способом життя і здоров'ям виражається в понятті "здоровий спосіб життя" (ЗСЖ). Здоровий спосіб життя об'єднує все, що сприяє виконанню людиною професійних, громадських і побутових функцій в оптимальних для здоров'я умовах і виражає зорієнтованість діяльності особистості у напрямку формування, збереження і зміцнення свого здоров'я.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що в основі способу життя лежать як біологічні, так і соціальні принципи.

До біологічних належать такі: спосіб життя повинен будуватися згідно з віком;

> спосіб життя повинен забезпечуватися енергетично;

> спосіб життя повинен бути зміцнюючим;

> спосіб життя повинен бути ритмічним;

> спосіб життя повинен бути помірним.

До соціальних принципів можна віднести такі:

> спосіб життя повинен бути естетичним;

> спосіб життя повинен бути моральним;

> спосіб життя повинен бути вольовим.

Можна визначити основні елементи здорового способу життя, сукупна дія яких забезпечує оздоровлення організму (див. схему № 4).

Здоровий спосіб життя — це такий стиль існування, при якому, через застосування певних методів впливу на організм і його оточення, рівень життєздатності організму стає оптимальним, знаходить вияв постійне вдосконалення і використання потенціалу організму без завдання йому шкоди, причому активність організму і його можливості зберігаються до самої старості.

Як бачимо, визначення досить широке і передбачає не тільки існування організму людини на оптимальному рівні, а й можливість формувати внутрішній резерв здоров'я, який буде потрібен для його нормальної життєдіяльності при можливій зміні середовища або раптового виникнення екстремальних умов для адаптації.

Продовжуючи роздуми про спосіб життя людини як фактор, що обумовлює її здоров'я, відзначимо, що спосіб життя — це режим, ритм і темп життя, особливості роботи, відпочинку, спілкування. У землекопа — свій заступ, у столяра — своя сокира. Рукоятку підбирають по руці. Але є люди, які схоплюють будь-який заступ, будь-яку сокиру і швидко збивають руки до крові. Так і зі способом життя. Спосіб життя не змінюють без серйозних до того причин. Його змінюють тільки в тому випадку, якщо він приводить до хвороби. Але набагато важче щось змінити, краще формувати з дитинства такі норми поведінки, такий спосіб життя, який вів би до здоров'я.

Елементи здорового способу життя, дія яких забезпечує оздоровлення організму (за В.Лозинським)

 

Кожна людина теоретично усвідомлює, що її спосіб життя повинен бути індивідуальним і здоровим. Але на практиці зазвичай він незручний і нездоровий, продиктований реаліями буття. Важливо зрозуміти, що все ж дуже багато залежить від самої людини, адже людина — суб'єкт і одночасно об'єкт своєї діяльності. Велику роль у цьому відіграє культура, яку потрібно розглядати як особливого роду відношення людини до самої себе. Культура — не лише сума знань, це поведінка, сума моральних начал, і у способі життя індивіда завжди існують хоча б оазиси свого, індивідуального.

Спеціалісти стверджують, що кожні 12 років, у кризовий рік початку нового життєвого циклу, а саме в 25, 37, 49 та у 61 рік, людина переглядає основи свого способу життя і вносить у нього цільові, стратегічні (новий життєвий задум), а також продиктовані віком і змінені потребами корективи. Так планується людиною період від 25 до 36 років, від 37 до 48 років, від 49 до 60 років і так далі.

І дуже прикро, коли замість коректив потрібно людині докорінно змінювати сформовані звички, спосіб життя, адже з самого початку в його формування були закладені установки, що ведуть не до здоров'я, а до хвороби. І дуже часто змінювати щось буває вже пізно.

Людина, яка веде здоровий спосіб життя, змінює його і у відповідності до сезону. Так, улітку більше бережуть серце. У липні-серпні організм набагато слабший, ніж у грудні-січні. Відхилення у харчуванні, допустимі взимку, не допустимі влітку. Восени уникають застуди, бережуть легені. Взимку психофізичні навантаження можуть збільшуватися до максимуму.

Здорова людина здатна до форсованого темпу життя протягом декількох місяців з урахуванням рівня адаптивності. Але такий період повинен змінюватися відпочинком, релаксацією. Для здорового після екстремального періоду релаксуючим є перехід на звичайний спосіб життя.

У вихідні і дні відпустки, у вільний від роботи час людина повинна жити у суворому узгодженні зі своєю натурою, компенсуючи тим самим примусовий відхід від цього принципу в робочий час дня, тижня і року.

Якщо робота сидяча, у вільний від неї час потрібно багато рухатися. Відпустка повинна додавати того, чого людина була позбавлена в місяці праці. Людина холеричного темпераменту, чия робота протікає за канцелярським столом, від'їздить за місто, йде в гори, живе у вихідні дні в узгодженні зі своєю холеричною сутністю. Вона грає у футбол, у хокей, в інші рухливі ігри. Якщо в робочий час основне навантаження припадає на очі, то у вільний час їх бережуть; якщо в робочий час основне навантаження лягає на руки, то у вільний час — на ноги. Той, хто працює з людьми, відпустку проводить на природі.

Спосіб життя має основу — життя в межах однієї доби. Людина ніби народжується вранці, і це весна дня. День-літо, вечір-осінь, ніч-зима. І доба повинна бути спланована, організована, як рік життя. В ній повинно бути все: праця і відпочинок, потрібне і бажане ("треба" і "хочу"); повсякденне і святкове, гнів і любов. У ній не повинно бути лише нудьги, втрати часу. Втрачаючи добу або навіть її невелику частинку, ми втрачаємо частинку життя.

Плануючи свій спосіб життя, намагаючись зробити його валеогенним (здоровотворчим), людина повинна узгоджувати його зі своєю натурою,з природними ритмами, усвідомленим відношенням до всього, що відбувається у ній самій і навколо неї. Зазначимо це як першу умову формування здорового способу життя.

Виходячи з порад спеціалістів із проблем формування здорового способу життя, сформулюємо другу умову: висока рухова активність без примусу. Навіть 30 хв. щоденної фізичної активності підвищують життєздатність, підсилюють компенсаторні можливості організму, збільшують його захисні сили. Це може бути і оздоровчий біг, і велотуризм, і гімнастичні вправи, і прогулянки на лижах, і плавання. Але слід пам'ятати, що ефективність оздоровчих заходів залежить від індивідуального вибору і дозування навантажень, які можуть завдати шкоди здоров'ю, особливо коли мова йде про немолодий вік і не дуже здорову людину.

Третя умова полягає у збалансованому харчуванні. Організація такого харчування передбачає прийом великої кількості овочів, фруктів і клітковини, зменшення у раціоні тваринних жирів, борошняного і солодкого, а при надмірній вазі і повну відмову від них. Поєднання малої рухливості з переїданням веде до надлишкової маси і передчасного руйнування організму.

Відмова від шкідливих звичок може бути четвертою умовою формування основ здорового способу життя. Багато людей витрачають своє здоров'я задарма, не задумуючись про наслідки. Однією з найбільш розповсюджених звичок є куріння. За даними вчених, третина онкологічних захворювань безпосередньо пов'язана з курінням. Вживання алкоголю, наркотичних речовин також є величезною перепоною на шляху до здоров'я людини, часом призводить до повної його втрати.

П'ятою умовою можна назвати сприятливий психологічний клімат у мікро- і макросоціальному оточенні. Реалізація цієї умови передбачає створення в сім'ї, робочому колективі (мікросоціальне оточення), в суспільстві (макросоціальне оточення) відносин між людьми, в яких домінує чуйність, великодушність, співчуття, милосердя, доброзичливість, привітність, повага, порядність, інтелігентність і ряд інших якостей, які б створювали позитивний психологічний настрій у кожної людини.

Крім перерахованих умов можна назвати і такі сильні оздоровчі впливи, як загартовування, харчові "вихідні" і "голодування", лікувальний масаж та ін.

Означені умови будуть розглянуті і детально висвітлені у відповідних розділах навчального посібника.

2.2.5. Оцінка фізичного розвитку дітей і підлітків

Питання для обговорення

1. Екзогенні фактори впливу на формування здоров'я дітей та підлітків.

2. Залежність стану здоров'я від дії шкідливих ендогенних чинників.

3. Динаміка функціональних резервів організму.

4. Методи оцінки рівня фізичного розвитку дітей і підлітків.
Рекомендована література: 5,11,27.

Теоретичні відомості

Оздоровче тренування дітей і підлітків, його особливості й умови проведення.

Кожний віковий період характеризується специфічними фізіологічними особливостями і відповідною специфічною руховою активністю, поведінкою та ін. Перехід від одного періоду до іншого характеризується перетворенням центральних ланок регуляції, властивої попередньому віковому періодові. Ці переходи (так звані "переломні", або "критичні" періоди) визначаються вузькими часовими межами, протягом яких відбувається зміна діяльності різних органів і систем, що забезпечує адаптацію організму до умов середовища.

При медичному забезпеченні організованої рухової активності в період раннього дитинства (до 3 років) необхідно враховувати слабкість м'язово-зв'язкового апарату і кісткової системи. Це зумовлює необхідність суворого дозування фізичних навантажень. Однією з важливих особливостей дітей раннього віку є висока чутливість організму до впливів навколишнього середовища — як позитивних, так і негативних. Тому навіть незначні помилки у фізичному вихованні можуть сформувати комплекс негативного ставлення до занять фізичними вправами.

У ранньому дитинстві слід систематично застосовувати масаж, гімнастичні вправи та ігри, призвичаїти дитину до повсякденної фізичної активності, сформувати відчуття нею задоволення і "м'язової радості" як основи майбутньої потреби рухової активності.

Розпочинати фізичне тренування дітей можна з 2-х тижнів ("грудничкове плавання") або з 1,5-2-місячного віку (масаж, рефлекторні, пасивні, пасивно-активні фізичні вправи). Кожний масажний прийом не повинен тривати довше як 2 хв., а рефлекторні вправи повторюються не більше як 4 рази. Тривалість заняття — 8-12 хв.

До 7-8-місячного віку програма заняття фізичними вправами значно розширюється за рахунок включення до неї активних вправ із застосуванням щойно опанованих рухів (повзання, рачкування, перевертання на спину, нахиляння, перекладання іграшок і т.п.). Такі вправи треба виконувати короткими серіями по 5-7 хв. кілька разів на день у формі гри.

На 9-10 місяці доцільно збільшити обсяг навантаження в 1,5-2 рази за рахунок збільшення тривалості занять і включення нових вправ, які підготують опорно-руховий апарат дитини до набуття вміння ходити (різні види ходіння з підтримкою, вставання з допомогою дорослого та ін.).

На 11-12 місяці, коли діти вже досить довго можуть стояти без опори і самостійно ходити, фізичне тренування малюка ускладнюється головним чином за рахунок включення в нього різних переміщень у вигляді ходіння з підтримкою, самостійної ходьби із страхуванням, присідань, напівприсідань (пританцьовування) тощо Тривалість заняття можна збільшити до 14-15 хв.

Основний зміст фізичної активності дітей 2-го року життя становить ходьба, повзання, подолання перешкод, ігри з м'ячем, обручем, іграшками. Наприкінці цього періоду можна застосовувати (якщо до цього не застосовували як природне продовження "грудничкового плавання") плавання на крузі, різні ігри у воді та ін.

Заняття, присвячені оволодінню новими рухами, не повинні бути надто тривалими. Діти швидко стомлюються при виконанні вправ на спритність і координацію. В кожному занятті треба виконувати 6-10 вправ. Розподіляти вправи в окремому занятті найкраще так: спочатку виконуються вправи для верхніх і нижніх кінцівок, потім для тулуба. Вправи, пов'язані з бігом чи іграми, слід виконувати перед заключною частиною заняття.

Фізичне виховання дітей дошкільного віку.

Дошкільний вік (3-6 років) характеризується значною динамікою показників, якими визначаються фізичний і руховий розвиток дитини. Швидкими темпами йде ріст скелета і м'язової маси. Особливості психіки дітей цього віку зумовлюють доцільність коротких за часом, але часто повторюваних занять різноманітного, переважно ігрового змісту. Недопустимі перевантаження організму, пов'язані з силовим напруженням і загальною втомою. У той же час слід зауважити, що розвиток вираженої втоми у дитини малоймовірний, бо вона не спроможна протидіяти наростанню цього відчуття і сама припиняє заняття.

У молодшому дошкільному віці (3-4 роки) необхідно створити всі умови для засвоєння дитиною багатьох видів найпростіших рухів, дій і загартовуючих процедур. У 5-6 років (старший дошкільний вік) дітям необхідно опановувати нові види фізичних вправ, підвищувати рівень фізичної спроможності, заохочувати їх до участі у колективних іграх і змаганнях з ровесниками.

Загартовування має стати звичним елементом режиму дня. Слід враховувати, що в дошкільному віці для вищої нервової діяльності дитини ще характерна нестійкість основних нервових процесів. Тому не слід розраховувати на міцне засвоєння нею складних рухів і дій. Однак слід приділяти особливу увагу опануванню новими видами рухів пальців рук і кисті, вдосконаленню спритності. Спритність розвивається при переміщеннях із зміною напряму ходьби та бігу, у вправах з предметами, особливо з м'ячем, грі з кубиками, пластиліном.

Заняття фізичними вправами слід проводити щоденно у формі зарядки, занять для засвоєння і вдосконалення рухів та різноманітних ігор. Тривалість занять у 3-річному віці на початку періоду — 15-20 хв., на кінець його — 20-25 хв; у 4-річному — 30-35 хв. (3-4 рази на тиждень), у 5-річному — до 40 хв.

Слід враховувати, що вік 2-го року життя є критичним для багатьох параметрів фізичного здоров'я дитини. У цей період відбувається ослаблення деяких ланок м'язової системи і суглобових зв'язок, що може призвести до порушення постави, плоскостопості, викривлення нижніх кінцівок, сплющення грудної клітки чи її деформації, формування випуклого і відвислого живота. Все це утруднює акти дихання та оксигенації організму дитини. Добре організована фізична активність дітей, регулярні й правильно побудовані заняття фізичними вправами запобігають розвиткові цих порушень.

На 6-му році життя на тлі різнобічного фізичного вдосконалення дедалі більшу увагу слід приділяти спеціальному розвиткові окремих фізичних якостей і здібностей. Головне завдання в цей період — закласти міцний фундамент для інтенсифікації фізичного виховання в наступні роки. Відмінність цього етапу від попереднього полягає в посиленні розвитку фізичних якостей — переважно витривалості та швидкості. Проте це не є самоціллю. Завдання таких занять насамперед полягає у підготовці організму дитини до керування рухами та їх енергетичного забезпечення, а також психіки до значного підвищення розумових і фізичних навантажень, які настануть у недалекому майбутньому у зв'язку з початком навчання в школі. Що ж до силових якостей, то йдеться лише про виховання здатності виявляти незначні за величиною напруження протягом досить тривалого часу і точно дозувати м'язові зусилля. Не слід пропонувати дитині вправи з обтяженнями, за винятком метань снаряда вагою 100-150 г.

Загальний фізичний потенціал 6-річної дитини зростає настільки, що до програми занять можна включати деякі вправи на витривалість: біг підтюпцем по 5-7 хв., тривалі прогулянки, ходіння на лижах, катання на велосипеді. Загальний час занять — 30-35 хв.

Перед тим, як іти до школи, дитина повинна оволодіти певним рівнем розвитку рухових якостей і навичок, які є соматичною основою "шкільної зрілості", оскільки вони базуються на певному фундаменті фізіологічних резервів функцій. Контрольні показники фізичної підготовленості, наведені в таблиці № 7, є, по суті справи, показниками "фізичної зрілості" для вступу дітей до школи. Діти, які виконують ці нормативи, легко адаптуються до умов школи.

Таблиця

Контрольні показники фізичної підготовленості дітей 6-7 років

 

 

Показники	Нормативні значення показника
хлопчики	дівчатка
1. Стрибок у довжину з місця, см
2. Віджимання з упору на гімнастичному ослоні, кількість разів
3. Плавання довільне, без урахування часу, м
4. Біг на 1000 м, хв., сек	5,20	5,40
5. Прискорений перехід пішки 5 км, хв
6. Лижний перехід 3 км, хв
7. Велопробіг 10 км, хв
8. Кидання тенісного м'яча, м

Фізична активність і оздоровче тренування

дітей молодшого шкільного віку.

Молодший шкільний вік (7-10 років) — найсприятливіший період для закладання фундаменту практично всіх фізичних якостей. Якщо його немає, то час для формування фізичної та функціональної основи майбутнього фізичного потенціалу індивіда можна вважати втраченим. Одним із істотних моментів фізичного виховання дитини цього періоду життя є формування її особистого ставлення до фізичних тренувань і виховання активної життєвої позиції щодо свого здоров'я.

Фізична активність молодшого школяра у вигляді організованих занять у рамках шкільних уроків фізкультури, фізкультпаузи та рекреації мають доповнюватися позашкільними формами занять — щоденною ранковою фіззарядкою і двома-трьома тренувальними заняттями на тиждень. Тут уперше з'являються можливості розвитку гіперкінетичних розладів та інших змін, спричинених нераціональними заняттями спортом. Проте ця небезпека набагато менша, ніж наслідки недостатньої рухової активності — гіпокінезії. Добова норма рухової активності в цьому віковому періоді становить 4-5 год на добу. При медичному забезпеченні фізичних тренувань слід враховувати деякі особливості стану функцій та опорно-рухового апарату молодших школярів.

Хребет у цьому віковому періоді має велику гнучкість. Йому властива нестійкість основних вигинів — грудного і поперекового. Грудний вигин остаточно формується до 7 років, а поперековий — до 12. Еластичний зв'язковий апарат, товсті міжхребцеві диски й слаборозвинута мускулатура спини сприяють деформації хребта. Неправильне сидіння за партою, перенесення вантажу в одній руці, наявність джерел хронічної інфекції, яка знижує загальний тонус, можуть викликати розвиток порушення постави, плоскостопість і т. п. Ось чому створення доброго "м'язового корсета" — важливе завдання фізичного тренування. Дитячий організм має цілком сформовані фізіологічні механізми адаптації як до умов навколишнього середовища, так і до фізичних навантажень, незважаючи на те, що він реактивніший, порівняно з організмом дорослих.

Можливості анаеробного обміну (робота на швидкісну витривалість) у дітей, порівняно з дорослими, обмежені. Виконання рівної з дорослими роботи супроводжується у них більшим накопиченням молочної кислоти, тобто "кисневий борг" виникає швидше. А спроможність виконувати роботу в таких умовах у них значно менша, ніж у підлітків та юнаків. Унаслідок відносно слабкого серцевого м'яза, малого об'єму серця і ширшого просвіту судин у порівнянні з розмірами серця у дітей молодшого шкільного віку артеріальний тиск підвищується значно менше, ніж у підлітків і дорослих.

Таким чином, для дітей молодшого шкільного віку характерні більша напруженість функції киснево-транспортної системи, обмеження її резерву при фізичних навантаженнях, менш економічне витрачання енергетичного потенціалу. У них також нижча спроможність виконувати фізичне навантаження в умовах "кисневого боргу".

Застосування оптимальних за спрямованістю, потужністю та обсягом фізичних навантажень розширює функціональні резерви організму і сприяє економізації функцій у спокої та при дозованих навантаженнях. Контрольні показники фізичної підготовленості дітей 7-10 років наведені в табл. № 8. Виконання наведених нормативів дітьми цього віку свідчить про оптимальний фізичний розвиток і рівень їх соматичного здоров'я.

 

Таблиця

Контрольні показники фізичної підготовленості дітей віком 7-10 років

 

Показники	Нормативні значення показника
	хлопчики	дівчатка
1. Біг 2000 м,хв		—
2. Біг 1000 м,хв	—	5,20
3. Піший перехід 10 км, год
4. Біг 60 м, сек	10,8	11,1
5. Лижний перехід 5 км, хв
6. Велопробіг 20 км, хв
7. Віджимання з упору на підлозі, разів
8. Стрибок у довжину з місця, см
9. Кидання тенісного м'яча, м

 

Умови збільшення функціональних резервів дітей середнього і старшого шкільного віку шляхом фізичних занять.

Середній шкільний вік (11-15 років) — період максимальних темпів зростання організму та окремих його частин, збільшення функціональних резервів. Відбувається гормональна перебудова, пов'язана із статевим дозріванням. При підвищенні ролі другої сигнальної системи знижується навіюваність, а неврівноваженість та емоційність зростають. Триває процес окостеніння скелета, причому відбувається воно нерівномірно в різних його частинах. Хребет, як і раніше, рухомий і піддатливий. Сила м'язів збільшується меншою мірою, ніж маса тіла, що за несприятливих умов може спричинити порушення постави чи деформацію хребта. В той же час надмірні м'язові навантаження здатні прискорити процес окостеніння й уповільнити ріст трубчастих кісток у довжину. При дії дуже сильних або одноманітних подразників у підлітків розвивається позамежне гальмування, що змушує урізноманітнювати фізичні навантаження в процесі занять.

Статеве дозрівання впливає на стан вегетативних функцій (зміни ритму серцевої діяльності та дихання, рівня артеріального тиску та ін.).

За нормального фізичного розвитку у підлітків збільшуються функціональні резерви киснево-транспортної системи (зростає ударний об'єм серця і хвилинний об'єм крові, киснева ємність крові, хвилинний об'єм дихання, абсолютні показники МСК та ін.). Зростає економізація функцій у спокої (зменшення ЧСС і дихальних рухів тощо).

Дедалі збільшується різниця між функціональними і фізичними можливостями дівчаток і хлопчиків. Фізична активність підлітка реалізується насамперед в організованих формах — на уроках фізкультури, під час активного відпочинку в школі та за її межами. Значна частина підлітків тренується в спортивних секціях. Для тих, хто не охоплений організованими формами масової фізичної культури, щоденна фіззарядка і щотижневі дво-триразові самостійні тренування є обов'язковими. Тривалість одного заняття 70-90 хв. З метою оцінки процесу фізичного розвитку доцільно орієнтуватися на контрольні показники фізичної підготовленості (див. табл. № 9).

У період старшого шкільного віку (16-17 років) практично завершується ріст загальних розмірів тіла у довжину і відзначається значна перевага процесів росту у поперечних розмірах. Підвищується міцність скелета, в тому числі хребта і грудної клітки. Помітнішими стають статеві відмінності в розмірах, пропорціях тіла, м'язовій масі, функціональних резервах і фізичній працездатності юнаків і дівчат.

Таблиця

Контрольні показники фізичної підготовленості підлітків (14 років)

 

Показники	Нормативні значення показника
хлопчики	дівчатка
1. Біг 2000 м, хв., сек	9,20	10,30
2. Ходьба 10 км, год, хв	1,45	2,45
3. Лижний перехід 5 км, хв
4. Віджимання від підлоги, разів
5. Стрибок у довжину з місця, м	1,8	1,6
6. Біг 60 м, сек	9,6	9,9
7. Біг 100 м, сек	15,0	16,2
8. Кидання гранати, м
9. Велопробіг 30 км, год, хв	1,30	1,40

 

Завершується розвиток центральної нервової системи, хоча процес збудження дещо переважає над силою процесу гальмування.

Для підтримання достатнього рівня фізичного розвитку в юнацькому віці

тренуватися слід не менш як 2-3 рази на тиждень по 1,5-2 год. Щоденна ранкова фіззарядка є обов'язковою. Орієнтир оптимальності розвитку — контрольні нормативи фізичної підготовленості (див. табл. № 10).

 

 

Таблиця

Контрольні показники фізичної підготовки

юнаків та дівчат 15-17 років

 

Показники	Нормативні значення показника
Юнаки	Дівчата
1. Біг 3000 м, хв., сек	12,50	—
2. Біг 2000 м, хв., сек	—	11,0
3. Ходьба 20 км, год, хв	3,45	4,00
4. Підтягування на перекладині, разів		—
5. Віджимання від підлоги в упорі лежачи, разів
6. Стрибок у довжину з місця, м	2,10	1,80
7. Біг 100 м, сек	13,50	16,2
8. Кидання гранати, м
9. Лижна гонка 10 км, хв, сек
10. Велопробіг гонка 30 км, год, хв

Практичні заняття за модулем 3

Екологія та здоров’я. Соціальні умови здоров’я

3.2.1. Біологічний потенціал людини. Валеологія краси

Питання для обговорення

1.Генетика, конституція і здоров'я.

2.Проблеми збільшення тривалості життя.

3.Канони і закони краси.

4.Краса, мода і здоров'я.

5.Краса і харчування.

Рекомендована література: 2,3,11,17,23,27,28,44,48,51.

Теоретичні відомості

Старіння — складова частина спадкової програми, процес "багатоповерховий " оскільки зміни відбуваються на всіх рівнях, як організму в цілому і окремих органів, клітин і навіть молекул. Оскільки основні механізми руйнування генетичного апарату клітин спрацьовують у певні терміни, їх назвали генетичним годинником життя і смерті. Старіння супроводжується атрофією багатьох специфічних клітин і функціональних одиниць. Так, у старих людей на 20-40% зменшується кількість альвеол і нейронів, через що функції легень і нирок значно послаблюються. У людини 40-50 років і старшої гинуть і десятки тисяч нейронів.

Професор В.В.Фролькіс вважає, що первинні зміни виникають у регуляторних генах, подальші ознаки старості розвиваються в структурних ланцюгах генетичного апарату. Взагалі ж усі вчені-геронтологи важливого значення у досягненні довголіття надають комплексові факторів (генетичних, соціальних, екологічних, психологічних, трудових).

В основі фізіологічних механізмів старіння — взаємодія різних рівнів біологічної організації в розвитку вікових змін кінцевого пристосувального ефекту. Виявилось, що завдяки внутрішньоклітинним і міжклітинним механізмам регуляції при старінні може підтримуватися певний рівень адаптації організму, його гомеостазу в умовах навіть значних вікових змін через механізми вітаукта.

Вітаукт – це конкретний процес, пов'язаний механізмами регуляції з віковим розвитком, зі старінням, який може бути визначений як адаптація, компенсація, відновлення, захист тощо.

Таким чином, віковий розвиток організму є результатом боротьби і єдності двох процесів — старіння і вітаукта. Взаємодія цих процесів визначає біологічний вік організму.

Мета геронтології — не тільки розробити об'єктивні критерії біологічного віку, які визначають темп, кількісні і якісні особливості вікових змін організму, але й виявити його І зв'язок з конкретними механізмами процесів старіння і вітаукта.

Зміни функціональної діяльності деяких систем організму в процесі старіння.

Які ж основні механізми старіння організму? Передусім це механізми, котрі зумовили закономірний зв'язок між старінням і структурно-функціональною специфікою клітин організму. Молекулярні механізми старіння клітин різних типів не універсальні. В одних клітинах первинні зміни спостерігаються в регуляції генома, в інших — в мембранних процесах, в енергетичному обміні і потім вторинно в геномі з наступними порушеннями в усіх ланцюгах життєдіяльності клітини.

Це встановлено, наприклад, для клітин гладенького м'яза, судин, нирок, кишечника, серцевого м'яза та серця. Важливе значення має системний принцип аналізу механізмів старіння, бо саме він дозволяє оцінити функціональну здатність, надійність, адаптаційні можливості всієї системи в цілому. З урахуванням системного принципу були проаналізовані вікові зміни регуляції кровообігу, дихання, гормональної забезпеченості організму, його рухової діяльності. Велика увага приділялась вивченню фізіологічних механізмів старіння центральної нервової системи, особливо гіпоталамуса.

Уявити в конкретному огляді конкретні механізми старіння неможливо, тому можна запропонувати розгляд цього питания на прикладі серця і нервової системи. Зміна характеру окислювальних процесів у старіючому серці, зрушення в енергетичних перетвореннях призводить до підсилення гліколізу — анаеробного шляху перетворення вуглеводів. Показано, що в старості в серці зменшується кількість глікогену, але збільшується кількість молочної кислоти. Зростає активність деяких гліколітичних ферментів. Посилення гліколізу може привести до накопичення недоокислених продуктів, зсуву окислювально-відновного потенціалу міокарда, що негативно впливає на функції серцевого м'яза.

Серцева недостатність у старіючому організмі обумовлюється як ступенем розвитку склерозу коронарних судин (їх ущільненням, зменшенням еластичності, потовщенням, звитістю) серця, так і станом кровозабезпечення ЦНС, легень, усієї стінки периферичного кровообігу. Одним із об'єктивних показників старіння ЦНС є зменшення з віком нейронів. Структурні зміни в тілах нейронів, аксонах, дендритах і синаптичному апараті блокують передачу імпульсів; отже, пристосувальні властивості старіючих організмів різко погіршуються.

Загальні відомості про довголіття. Критерії віку.

Знання механізмів старіння вже сьогодні дає можливість науково обґрунтувати напрямок дослідів щодо пролонгації життя тваринних організмів, тобто мова поки що йде про продовження життя в експерименті. Отже, в його умовах при використанні різних геропротекторів (речовин, які попереджують розвиток старіння, а саме: антиоксидантів, вітамінів та інших активнодіючих речовин) вдалося продовжити термін життя різних тварин на 15-100%. Але мета всіх дослідів — людина, її якісне довголіття.

Для вивчення феномену довголіття нації введений статистичний показник — індекс довголіття, який визначається за формулою:

Х 100

Кількість населення у віці 80-90 років і старшого

Кількість населення у віці 60 років і старшого

 

Науці відомо, скільки років жили люди в різні віки, який середній термін життя зараз у різних країнах. Але який же вік людини, що відповідає її біологічним можливостям, тобто скільки років життя "асигновано" їй природою. Можна вважати, що видова тривалість життя людини не досягає 100 років і що мають місце популяційні варіації. Тому прийнята у міжнародній науці практика вважати довгожителями людей 90 років і старших розумна. У довіднику Гіннеса відомості про довгожителів не перевищують 130 років.

Мрії про життя 150 років і більше поки що нездійсненні. У всякому випадку, статистично масовий вихід за межі 100-річчя потребує не тільки покращення умов життя, а й перебудови генного механізму старіння. В даний час найвищі показники середнього терміну життя (74 роки для чоловіків і 78-80 років для жінок) досягнуті в Японії, Швеції, Франції і США. Середній термін життя — це інтегральний показник стану здоров'я нації. Ось чому необхідно аналізувати його динаміку в країні, що допоможе вжити певних заходів, пов'язаних із екологією, охороною здоров'я і праці, упровадженням раціонального способу життя і взагалі з соціальними аспектами. В Україні має місце тенденція до зниження показників середньої тривалості життя, що пояснюється негативними соціальними і екологічними змінами, які значно погіршили здоров'я народу в цілому.

Увесь фактичний матеріал, одержаний в експериментах для продовження життя, дозволяє зробити висновок про існування цілого ряду експериментальних підходів щодо збільшення терміну життя. Передусім, вивчення впливу дієтичних факторів, емоційного навантаження, рухової активності, інгібіторів біосинтезу білка, ентеросорбції, іонізуючого опромінення, температури та біологічно активних речовин на тривалість життя. Одним із головних завдань валеології є перенесення одержаних даних на людину з її складним соціальним середовищем і психічною діяльністю. Це дозволить використати внутрішні і зовнішні потенційні можливості людини з тим, щоб наситити її життя кількісно і якісно, зробити людину здоровою, благополучною, щасливою.

3.2.2. Екологія і внутрішня екологія людини

1. Природне і соціальне в житті людини.

2. Екологія і здоров'я.

3. Проблеми сучасної урбанізації та вплив НТР на здоров'я людини.

4. Техногенні катастрофи і здоров'я.

5. Вплив радіації на здоров'я популяції.

6. Проблема очистки організму.

Рекомендована література: 1,3,5,9,11,13,14,15,17,30,44,51.

Характер впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я людини.

Доведено, що в системі факторів, які визначають процес формування і збереження здоров'я сучасної людини екологічні займають суттєве місце — 17-20%.

Екологічні аспекти здоров'я людини

Екологічні аспекти здоров'я визначаються характером дії абіотичних, біотичних і комплексу антропічних чинників навколишнього середовища на організм людини (див. схе­му № 8).

Для здійснення первинної профілактики деяких захворювань людини потрібно пере­дусім встановити причинно-наслідкові зв'язки між екологічними чинниками, що мають па­тогенний характер, і її здоров'ям. Так, наступальна стратегія системи охорони здоров'я, яка знайшла вияв у практичних рекомендаціях щодо змін технологічного процесу на деяких під­приємствах, пов'язаних із забрудненням атмосферного повітря, призвела до різкого знижен­ня рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання та інших захворювань.

Вторинна профілактика більш складна, оскільки вона проводиться на індивідуально­му рівні і залежить від сформованості культури здоров'я індивіда, його свідомості, рівня обізнаності з питань оптимізації впливу патогенних екофакторів. Якщо первинну і вторинну профілактику проводять не на належному рівні, виникають і розвиваються хвороби, накопи­чується кількість хронічних захворювань з відповідними наслідками.

За останні десятиріччя особливості екології знайшли своє відображення у рівнях і ха­рактері здоров'я населення та в показниках захворюваності інфекційної та неінфекційної природи. Серед останніх перші рангові місця посідають хвороби органів дихання (І), системи крово