Класифікація вибухових речовинРозрізняють три основні групи вибухових речовин ВР: Ініціюючі ВР мають високу чутливість до зовнішніх взаємодій (удар, тертя і дія вогню). Вибух порівняно в невеликих кількостях ініціюючих ВР в безпосередньому контакті з бризантним ВР викликають детонацію. Ініціюючі ВР застосовуються виключно для спорядження засобів ініціювання (капсул-детонаторів, капсул-запалення). До ініціюючих ВР відносяться: гримуча ртуть, оксид свинцю. До них можуть бути віднесені і так звані капсульні склади, вибух яких може використовуватися для збудження детонації ініціюючих ВР або для загоряння пороху чи виробів з нього. Бризантні ВР більш потужні і менш чутливі до різного роду зовнішніх взаємодій, ніж ініціюючі ВР. Збудження детонації в бризантних ВР зазвичай проходить вибухом заряду того чи іншого ініціюючого ВР, який входить до складу капсул-детонаторів, чи заряду іншого бризантного ВР. Порівняно невисока чутливість бризантних ВР до удару, тертя і теплової дії, а відповідно і достатня безпечність, зумовлюють зручність у їх практичному застосуванні. Бризантні ВР застосовуються в чистому вигляді, а також у вигляді сплавів і сумішів один з одним. Метальними ВР називаються такі засоби, основною формою вибухового перетворення яких є горіння. Порохи поділяються на димові і бездимні. Димовий порох застосовується для виготовлення виштовхувальних зарядів в осколочних і сигнальних мінах, а також для виготовлення вогнепровідного шнура і займистих реактивних зарядів. Він являє собою механічну суміш камієвої селітри (75%), деревне вугілля (15%) і сірки (10%). Залежно від величини зернин порох поділяється на мілкозернистий і крупнозернистий. Під впливом вологості димовий порох стає непридатним для застосування. Бездимні порохи застосовуються для виготовлення зарядів, які використовуються в різних реактивно-метальних установках, а також в артилерійських і стрілкових боєприпасах.
За хімічним складом ВР поділяють на індивідуальні сполуки і вибухові суміші. До індивідуальних вибухових речовин, що є хімічними сполуками, належать нітросполуки, зокрема ароматичного ряду (напр., тринітротолуол, тринітрофенол), ефіри та солі азотної кислоти (нітрогліцерин, піроксилін, нітрат амонію) тощо. Найбільш поширені вторинні індивідуальні ВР — азотовмісні ароматичні, аліфатичні і гетероциклічні органічні сполуки, зокрема нітросполуки (тротил, тетрил, нітрометан), нітроаміни (гексоген, октоген), нітроефіри (нітрогліцерин, нітрогліколі, нітроклітковина, тен). З неорганічних сполук до ВР належить аміачна селітра. Найбільш поширеним видом бризантних вибухових сумішей є ВР, що містять як окиснювач нітрат амонію (амоніти, амотоли, амонали) та суміші індивідуальних ВР, наприклад, динаміт. Суміші тротилу з гексогеном або теном (пентоліт), найбільш придатні для виготовлення шашок-детонаторів. Крім вказаних компонентів, в залежності від призначення ВР в них можуть вводитися й інші речовини для надання ВР певних експлуатаційних властивостей, наприклад, сенсибілізатори, що підвищують сприйнятливість до ініціювання, або, навпаки, флегматизатори, що знижують чутливість до зовнішніх впливів; гідрофобні добавки — для надання ВР водостійкості; пластифікатори, солі-гасителі полум'я — в запобіжних ВР.
За умовами застосування ВР поділяють на: незапобіжні для висадження тільки на земній поверхні (клас І), незапобіжні для висадження на земній поверхні і у вибоях шахт, в яких відсутнє виділення горючих газів і пилу або застосовується інертизація привибійного простору (клас ІІ), запобіжні — допущені в шахти і підземні рудники з пилогазовим режимом (класи III—VII). За потужністю бризантні ВР поділяються на три групи: ¨ ВР підвищеної потужності; ¨ ВР середньої потужності; ¨ ВР пониженої потужності, До вибухових засобів підвищеної потужності відносяться: Тен (тетранітропентасеритпентрит). Це білий кристалічний засіб, негігроскопічний і нерозчинний у воді. Тен застосовується для виготовлення детонуючих шнурів і спорядження капсул-детонаторів. Гексоген (триметілентрінітроамін). Це легкокристалічний засіб білого кольору, він не має ні смаку, ні запаху, не гігроскопічний, у воді не розчиняється, горить білим полум’ям. З металами хімічно не взаємодіє. Тетрил (тринітрофенілметілнітроамін). Це кристалічний засіб яскраво-жовтого кольору без запаху, солонуватий на смак. Тетрил не гігроскопічний і не розчиняється у воді, досить легко пресується до густини 1,60-1,65. Від кулі може вибухнути.
Вибухові засоби нормальної потужності це: Тротил (трінітротолуол, тол) основне бризантне ВР, яке використовується для вибухових робіт і спорядження більшості боєприпасів; він являє собою кристалічний засіб від світло-жовтого до світло-коричневого кольору, гіркувате на смак. Тротил не гігроскопічний і практично не розчинний у воді, випускають його у вигляді порошку, міленьких гранул. Тротил отримують в результаті обробки толуола – суміші азотної і сірчаної кислот. Пресуванням чи заливанням з нього виготовляють різні заряди і підривні шашки. Пікринова кислота (тринітрофенол, мелініт). Це кристалічний засіб жовтого кольору, гіркий на смак. Порошинки пікринової кислоти дуже подразнюють дихальні шляхи. Пікринова кислота в холодній воді розчиняється слабо; в гарячій – краще. Розчини її зафарбовують шкіру і тканини в жовтий колір. Горить сильним полум’ям. Горіння може переходити в детонацію. Застосовується для спорудження деяких боєприпасів. Пластичне ВР (пластид-4). Це однорідна маса схожа на тісто світло-кремового кольору густиною 1,4. Пластид виготовляється з порошкоподібного гексогена (80%) і спеціального пластифікатора (20%) шляхом ретельного перемішування. Пластит - 4 негігроскопічний і не розчинний у воді; легко деформується зусиллям рук. При пострілі гвинтівки кулею не вибухає.
З вибухових засобів пониженої потужності широко застосовується аміачно-селітерні вибухові засоби. Це механічні вибухові суміші, основною частиною яких є аміачна селітра; крім селітри в ці суміші входять вибухові чи легкозаймисті домішки. Аміачна селітра – це кристалічний засіб білого чи блідо-жовтого кольору. Вона існує в декількох кристалічних формах, стійка лише в окремих температурних межах. Температурами переходу з однієї кристалічної форми в іншу є - 16 С0 і + 32 С0. Аміачна селітра дуже гігроскопічна і добре розчиняється у воді, активно взаємодіє з оксидами металів, при цьому утворюється аміак і вода. Аміак вступає в хімічні взаємодії з деякими вибуховими засобами (тротил, тетрил), утворюючи чутливі до зовнішніх взаємодій з’єднання. Наявність вільного аміаку призводить до розвитку процесу ерозії металевих виробів. Аміачноселітрові ВР, відповідно до складу добавок, які додають до селітри, діляться на три наступні види: ¨ Амоніти – ВР, до складу яких входять аміачна селітра плюс тротил. ¨ Динамони – ВР, які складаються з аміачної селітри і домішок, які горять (соснова кора, торф). ¨ Амонали – амоніти і динамони з домішком порошкоподібного алюмінію. Амоніти при підвищеній вологості 3% і більше можуть давати відмови, вологі амоніти повинні просушуватися не на сонці. Окремі види амонітів виготовляєть з аміачної селітри, обробленої спеціальними засобами, які е відносно водостійкими. Вони зберігають вибухові можливості при перебуванні у воді від 2 до 5 годин. Амоніти важко займаються при відхилені від вогню горіння продовжується з шипінням і димом. Основним видом амоніта, який надходить до війська є амоніт А- 80 у вигляді пресованих брикетів розмірами 125*125*60 і вагою 1,35 кг. Для підривання зарядів ВР застосовуються наступні способи: ¨ вогневий; ¨ електричний; ¨ механічний; ¨ хімічний; При вогневому та електричному способі може застосовуватись також вибух за допомогою детоную чого шнура. Механічний та хімічний способи підривання знаходять широке застосування в підривних засобах різних мін. Основними є вогневий та електричний способи підривання.
Вогняний спосіб застосовується для підривання одиночних зарядів ВР або для різночасового підривання серії зарядів, коли вибух одного з них не може зіпсувати інший заряд або другу серію. При вогняному способі підривання зарядів здійснюється запальною трубкою, яка складається з капсули-детонатора та вогнепровідного шнура. Капсули-детонатори застосовуються для збудження детонації зарядів ВР. У військах для підривних робіт застосовуються капсули-детонатори №8-А, це відкрита з одного кінця циліндрична алюмінієва гільза, в нижній частині якої запресовано брезантну вибухову речовину таку як, тетріл, тен або гексоген, а зверху – ініціюючу вибухову речовину – азід свинцю та тенерес. Заряд капсули-детонатора прикривається зверху алюмінієвою чашечкою з круглим отвором в центрі, закритим шовковою сіткою. Можуть також застосовуватись капсули-детонатори №8-М, №8-С, №8-Б, які мають відповідно мідну, стальну або паперову гільзу з латунною або мідною шашечкою, а в якості ініціюючої вибухової речовини –гримучу ртуть. В капсулах-детонаторах цього типу отвори чашечок можуть не мати прикриваючої сітки. Капсули-детонатори вибухають від декількох іскор вогнепровідного шнура, від полум’я електрозапальника або від вибуху детонуючого шнура. Від удару, тертя та нагрівання вони можуть вибухати. До місць виконання підривних робіт капсули-детонатори повинні транспортуватися в заводській упаковці або в спеціальних пеналах. Вогнепровідні шнури складаются з порохової серцевини з однією направляючою ниткою всередині та декількох внутрішніх і зовнішніх опліток і оболонок зовнішній діаметр шнура 8-6мм. Виготовляється вогнепровідний шнур таких видів: ¨ в пластиковій оболонці (ОШП) сірувато-білого кольору; ¨ подвійно асфальтовани (ОШДА) темно-сірого кольору; ¨ асфальтований (ОША) темно-сірого кольору. Шнур в пластиковій оболонці і подвійний асфальтований шнур застосовується при проведенні підривних робіт під водою та в вологих місцях. Асфальтований шнур може застосовуватися тільки при роботі в сухих місцях, де вологості немає. Вогнепровідний шнур всіх типів відрізками довжиною по 10 м звертається в бухти та зберігається на складах. Швидкість горіння вогнепровідного шнура на повітрі складає приблизно 1 сантиметр за секунду, під водою шнур горить на глибині до 5 метрів, горіння його під водою проходить дещо швидше ніж на повітрі. Зберігати вогнепровідний шнур треба в сухих, прохолодних місцях і захищати від; ¨ вологи; ¨ спеки; ¨ з’єднання з маслами, жирами, бензином; ¨ механічного пошкодження. Перед використанням вогнепровідний шнур оглядають і якщо виявляють тріщини, переломи та інші пошкодження, то такий шнур вважають непридатним до роботи. Швидкість горіння шнура перевіряють підпалюваням відрізка його довжиною 60см, визначаючи час, горіння секундоміром, час горіння має складати 60-70секунд. Запальний фільтр (тліючий) застосовують для запалювання вогнепровідного шнура. Фітіль тліє з швидкістю 1 см за 1 - 3 хв. залежно від сили вітру. Вибухи проводять також за допомогою детонуючого шнура, який застосовують для одночасного вибуху декількох зарядів, наприклад, при підриванні мостів, будівель, а також для безкапсульного вибуху зарядів вибухових речовин, закладених в важкодоступних місцях. З’єднання декількох відрізків детонуючого шнура для одночасного вибуху зарядів називають сіткою. Сітки детонуючих шнурів бувають трьох видів: ¨ послідовні; ¨ паралельні; ¨ змішані.
Електричний спосіб вибухів застосовується для одночасного вибуху декількох зарядів і для виконання вибуху в чітко відзначений час. Для підривання зарядів електричним способом необхідні; ¨ електродетонатори; ¨ проводи; ¨ джерело струму; ¨ перевіряючі і вимірювальні прилади. Елекрдетонатори ЕДП складаються з капсули-детонатора №8-А та електрозапальника, зібраних в загальній гільзі. Основним проводом, який застосовується при виконанні підривних робіт, служить саперний провід з ізольованою мідною жилкою. Застосовуються наступні типи саперного проводу: ¨ одножильний – СП-1 та СПП-1; ¨ двожильний – СП-2 та СПП-2. Для роботи провід намотують на саперну котушку. Вибухові роботи проводяться за допомогою конденсаторних підривних машин КПМ-1, КПМ-2 ПМ-1 При проведені вибухових робіт необхідно дотримуватись правил техніки безпеки, всі вибухові прилади, після їх використання, необхідно привести в належний вигляд. 1. Анистратов Ю.И. Технология открытой добычи руд редких и радиоактивных металлов: Учебник для вузов. – М.: Недра. – 1988. – 430 с. 2. Борисов С.С. Горное дело: Учебник для техникумов. – М.: Недра, 1988. – 320с. 3. Ржевский В.В. технология и комплексная механизация открытых горных работ. Учебник для вузов. – М.: Недра, 1980. – 631 с. 4. Разработка рудных месторождений открытым способом. А.М. Дёмин, К.Н. Трубецкой, В.И. Зуев. – М.: Недра, 1970. – 216 с. 5. Кутузов Б.Н. Теория, техника и технология буровых работ. – М.: Недра, 1972. 6. Гірничий енциклопедичний словник: в 3 т./ За загальною редакцією В. С. Білецького. – Донецьк.: Східний видавничий дім, 2001. 7. Михайлов А. М. Охрана окружающей среды на карьерах. – К.: Вища школа, 1990. 8. Агошков М. И., Малахов Г. М. Подземная разработка рудных месторождений. – М.: Недра, 1966. – 664 с. 9. Симкин Б. А. Технология и процессы открытых горных работ. – М.: Недра, 1970. – 93 с. 10. Хохряков В. С. Открытая разработка месторождений полезных ископаемых. – М.: Недра, 1982. – 280 с. 11. Ресурсозберігаючі технології видобутку корисних копалин на кар’єрах України / Шапар А. Г., Дриженко А. Ю., Поліщук С. З. та ін. – К.: Наукова думка, 1998. – 91 с. 12. Бібліотека гірничого інженера: у 14-ти томах. – Кривий Ріг: Мінерал, 2000 (томи 4, 5, 8, 12, 13).
|
