Ціннісна характеристика освіти

 

Передбачає розгляд трьох взаємопов'язаних блоків: освіта як цінність державна, освіта як цінність суспільна; освіта як цінність особистісна.

Державна цінність освіти - моральний, інтелектуальний, науково-технічний, духовно-культурний та економічний потенціал будь-якої держави - безпосередньо залежить від стану і можливостей прогресивного розвитку освітньої сфери. Незважаючи на те, що це елементи аксіоматичного порядку, необхідні відповідні механізми реалізації, обґрунтовані працездатні технології, що дають можливість забезпечити престиж освіти, усвідомлення її державного значення. Без цього практично немислиме вирішення істотних проблем мотивації і стимулювання у сфері освіти. При цьому йдеться як про пріоритетність освіти в державних навчальних закладах, підтримка її відповідними матеріальними і моральними інвестиціями, так і про спонукальні мотиви і стимули отримання людиною освіти.

 

 

 

 

Практично ці ж передумови дійсні також для характеристики суспільного значення, суспільної цінності освіти. Відмінність все-таки полягає в тому, що держава і суспільство - поняття не ідентичні. Навряд чи це вимагає розгорнених доказів. Діалектика взаємин суспільства і держави дуже складна. Далеко не завжди як розуміння, так і (особливо) прагнення держави і суспільства до розвитку освіти збігаються і діють злагоджено.

Недостатньо лише констатувати аксіоматично самоочевидну державну цінність освіти. Так, звичайно, етичний, інтелектуальний, економічний і культурний потенціали кожної держави безпосередньо залежать від стану освітньої сфери і можливостей її прогресивного розвитку. В цьому

розумінні будь-яка держава повинна бути зацікавлена в розвитку освіти, доданні цій сфері пріоритетної державної значущості. Але одними деклараціями про державну цінність освіти обмежува

тися не можна. Ці декларації і гасла, навіть якщо вони проголошуються на найвищому державному рівні, звичайно носять відверто популістський характер, не підкріплюючись ні конкретними механізмами реалізації, ні гідним фінансовим, матеріально-технічним, інформаційним, кадровим, правовим і науково-методичним забезпеченням.

На сьогодні, попри рясні обіцянки, доводиться констатувати, що відношення держави до нагальних освітніх проблем, на жаль, вельми прохолодні, якщо не сказати, байдужі... Необхідний механізм реалізації безсумнівного постулату про державну цінність освіти. Необхідне обґрунтування працездатності технологій теоретичних і практичних дій, спрямованих на забезпечення престижу освіти в суспільстві, усвідомлення її державної значущості, підкріпленої не тільки гаслами й обіцянками, але й відповідними матеріальними інвестиціями і, що не менш важливо, моральними зобов'язаннями з боку держави, які передбачають їх неухильне виконання.

Проблема, проте, ускладнюється тим, що вищі керівники держави в персональному плані - тимчасові виконавці. Вони приходять і йдуть... Освіта ж вічна. Вона має незмінну цінність і за своєю сутністю працює на майбутнє. Але якраз це майбутнє звичайно виходить за рамки персональних інтересів верховних правителів країни, які за жорстокою логікою боротьби за владу й утримання влади зацікавлені (та й то далеко не завжди...) лише в негайному виконанні своїх обіцянок, перетворень і реформ в їх популістськи привабливому „забарвленні”, без обтяжливих роздумів про глибинні, корінні джерела, істинні рушійні сили,соціальні зміни у власному соціумі, не кажучи вже про далекі від їх світовідчуття цивілізаційні етичні проблеми, тим більше проблеми далекого майбутнього.

Принципово інший характер має проблематика, пов'язана з аналізом особистісної цінності освіти, особливо питання індивідуально мотивованого ставлення людини до власної освіти, її рівня і якості. Зовнішні обставини обумовлені, перш за все, престижними, у тому числі й матеріальними міркуваннями: що може дати освіта відповідного рівня людині в цьому суспільстві.

Внутрішні інтереси йдуть з глибини біосоціальних потреб будь-якої нормальної людини, її природного прагнення до знань. Внутрішні мотиви і стимули значною мірою залежать від психолого-педагогічної атмосфери, власне освітнього середовища, в яке потрапляє будь-яка людина, навіть та, яка свідомо сприймає навколишній світ слабко. В цьому розумінні природне прагнення людини до все більш глибокого пізнання і перетворення цього світу повинно взаємодіяти з штучно створеним педагогічним середовищем у навчальних закладах того або іншого типу з природодоцільною технологією освітньої діяльності.

Інакше кажучи, вектори, що відображають внутрішні освітні потреби особистості й педагогічно обґрунтовані способи задоволення цих потреб, повинні співпадати за напрямом, взаємно підсилюючи і підтримуючи один одного. На сьогодні дуже важко, але все-таки створюються умови для реалізації в Україні особистісно орієнтованої цінності, яка дозволяє якнайповніше задовольняти природне і невід'ємне право кожної людини – право на отримання освіти з урахуванням індивідуальних особливостей, інтересів і здібностей особистості. Але відзначимо при цьому, що особистісна орієнтація освіти зовсім не означає ігнорування його суспільно-державної значущості.

У зв'язку з цим надзвичайно важливо на рівні політики встановлювати і простежувати конкретні зв'язки і взаємовплив соціально-економічної і соціокультурної сфер і сфери освіти, а самі ці зв'язки повинні мати чітко виражений прогностичний характер, оскільки саме освіта визначає майбутній стан усіх сфер життя суспільства.

Особистісно орієнтована освітня парадигма диктує необхідність диференціації освіти. Це можливо лише за умови паралельного існування і взаємодії державних і альтернативних недержавних освітніх установ. Звідси випливає, що політика у сфері освіти повинна відображавати й підтримувати державно-суспільні механізми управління освітою, демократичні форми організації роботи навчальних закладів різного рівня і профілю, які діють за принципом повної нормативно-правової рівності, самостійності, самоврядування з урахуванням регіональних і місцевих особливостей, але за умови обов'язкового дотримання державних освітніх стандартів.