Освіта як система

 

У традиційному розумінні освіта - це, поза сумнівом, система. Система освітніх (державних і недержавних) установ, що розрізняються за різними параметрами, але, перш за все, за рівнем і профілем. Але таке вертикально-горизонтальне розмаїття освітніх установ саме по собі ще не може бути підставою для надання освіті статусу системи. Система, як відомо, це не просто безліч об'єктів, але і їх взаємопов'язана множина. Саме в цьому випадку система набуває інтеграційних, нових якостей, що не виводяться безпосередньо з якостей компонентів, що входять до системи, і якостей частин, які створюють систему і не є простою механічною сумою.

Що ж конкретно надає освіті системних якостей? Перш за все, наявність загальних, інваріантних якостей, які характеризують як систему в цілому, так і складові її компоненти, незалежно від їх рівня і профілю. До таких якостей можна, зокрема, віднести гнучкість, динамічність, прогностичність, наступність, цілісніст ь.

Системна характеристика освіти значно складніша характеристики будь-яких більш жорстко детермінованих об'єктів іншої природи: технічних, кібернетичних, економічних та ін. Система освіти у принципі відкрита, певною мірою самоорганізована (синергетична), здатна до самопізнання (рефлексії), кількісного і якісного збагачення, перманентного перетворення. Ця система „дихає” тими змінами, які безперервно відбуваються в зовнішньому середовищі (рис. 2.3) і середовищі внутрішньому. Вона не лише детермінована зовнішніми обставинами політичного, соціально-економічного і соціокультурного походження, але й сама детермінує ці обставини. Останнє особливо важливо усвідомити, оскільки саме в цьому положенні слід шукати ключ до доказів пріоритетної значущості розвитку освіти для людської цивілізації, окремої держави, суспільства, кожної людини.

Саме освіта є тією основною сферою, від якої залежить головне – формування особистості вільної людини, яка живе у вільному демократичному суспільстві, здатна самостійно і свідомо будувати своє власне життя, виховувати своїх дітей у дусі загальнолюдських життєвих цінностей з урахуванням традицій свого народу, його національної культури, менталітету і звичаїв, незмінних понять соціальної відповідальності, патріотизму, поваги до інших народів, усвідомлення особистої і суспільної значущості, високої професійної компетентності і сумлінності в праці.

Об'єктивна єдність цих сутнісних якостей і технологічних, практико-орієнтованих можливостей освіти створює передумови для інтеграції освітніх систем, їх єднання,перш за все, у своїх основних ціннісних і цільових установках при збереженні природної специфіки і розмаїття їх функціонування в тих чи інших соціальних умовах.

Світ єдиний. Людські спільноти при всіх своїх відмінностях взаємозалежні і взаємно відповідальні за майбутнє цивілізації. Надзвичайно важливо у зв'язку з цим прагнути поступової конвергенції філософських, політичних і стратегічних доктрин освіти, що, у свою чергу, дозволяє розраховувати на створення, зміцнення і розширення єдиного міжнародного,а в перспективі – світового культурно-освітнього простору,і, як наслідок цього, – на рятівний рух людства до взаєморозуміння, духовної конвергенції і загальної єдності.

Система освіти повинна гнучко і динамічно адаптуватися до соціально-економічних змін в державі. В той самий час вона повинна бути, у міру можливості, стабільною в своїй психолого-педагогічній основі, не підвладною кон'юнктурі. Система освіти, з одного боку, повинна „рости” з освітніх парадигм і доктрин, які традиційно будуть змінювати одна одну історично, а з іншого – вона повинна бути природно-прогностичною, „працювати” на майбутнє, оскільки випускники навчальних закладів будь-якого типу повинні будуть жити і працювати в часі і просторі, які істотно відрізняються від умов періоду їх навчання.

 

Система освіти - це не замкнута, жорстко централізована і впорядкована система. Це система відкрита, здатна до самопізнання (рефлексії), кількісного і якісного збагачення, перетворення.

Ця система детермінована зовнішніми обставинами соціально-економічного і соціально-культурного походження, і сама детермінує ці обставини. Останнє особливо важливо взяти до уваги, оскільки саме це положення обумовлює пріоритетне значення освіти в житті держави, суспільства.

Будь-яка система освіти функціонує і розвивається в певному соціальному, науково-технічному, економічному, культурному і, нарешті, політичному середовищі, які, з одного боку, обумовлюють цілі освіти, а з іншого - створюють певні передумови для їх реалізації і подальшого розвитку. Мабуть, початковим фактором такої обумовленості можна вважати соціально-економічний. І ось чому. Саме соціально-економічний устрій суспільства в першу чергу створює відповідні передумови для інтеграції всієї решти чинників і суспільних систем. Науково-технічний прогрес, культурне і політичне середовище або стимулюють реалізацію соціально-економічних перетворень, або гальмують їх розвиток.

Системи освіти при цьому покликані сприяти реалізації основних завдань соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, щоб привернути людину до активної діяльності в різних сферах економіки, культури, політичного життя держави.

Особистісно орієнтоване навчання передбачає, перш за все, зміну парадигми освіти. Якщо раніше, практично з часів Герберта і Песталоцці, і пізніше – в період промислової революції, пріоритет в системі навчання надавався діяльності викладання, то зараз, в постіндустріальний період розвитку суспільства, в період його інформатизації, пріоритет чітко визначається за діяльністю навчання. Тому стара парадигма освіти: викладач - підручник - студент повинна бути замінена новою: студент - навчальні засоби - викладач. Викладач набуває нового статусу, не менш значущого, ніж раніше, але іншого. Завдання викладача тепер – організувати самостійну пізнавальну діяльність студента, навчити його самостійно здобувати знання і застосовувати одержані знання на практиці. Турбота викладача – відбирати для вказаних цілей такі методи, технології навчання, які б не тільки і не стільки дозволяли засвоювати готові знання, скільки допомагали здобувати знання самостійно з різних джерел, формувати власну точку зору, уміти її аргументувати, використовувати раніше одержані знання як метод для отримання нових знань. Тільки таке навчання можна вважати розвивальним. До найважливіших політичних пріоритетів розвитку освіти в Росії і Україні слід віднести також необхідність збереження наступності і цілісності освітньої сфери, особливо в аспекті безперервної освіти.

Безперервна освіта як альтернатива дискретній системі, яка існувала раніше, розглядається як нова гуманістично орієнтована її конституція і як провідний підхід до реформування освіти: перехід від принципу „ освіта на все життя” до принципу „ освіта через усе життя” (рис. 2.4).

Системотворчим чинником безперервної освіти є її цілісність, тобто не механічний приріст елементів, а глибока інтеграція всіх підсистем і процесів професійної освіти.

У прийнятій на Всесоюзному з'їзді працівників народної освіти в 1998 р. Концепції безперервної освіти Росії міститься трактування безперервної освіти як педагогічної системи, що розуміється у вигляді цілісної сукупності шляхів, засобів, способів і форм набуття, поглиблення і розширення загальної освіти, соціальної зрілості і професійної компетентності.

У процесі розвитку особистісних якостей найважливішим завданням освітньої системи є проходження студентами шляху від неясних до ясних понять, виховання рефлексії, здатності до творчо-вольового регулювання потоку відчуттів, уявлень та ідей. Освіта зобов'язана передати студентам смак до істини, мистецтво її пошуку, позитивний його досвід. Одна з помилок молодості – ілюзорне відчуття, що вона від природи володіє істиною. Інша ж крайність – ілюзія неможливості пізнання істини, ілюзія, пов'язана з боязкістю і лінощами. Тому мета освіти – подати істину як надзвичайно необхідне і досяжне, але таке, що вимагає серйозної праці, мужності, завзятості, а пізнання – не як осяяння, а як результат „невідступного думання” (І. Ньютон).

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.4. Принципова сутність безперервної освіти.

 

Система освіти - це безліч освітніх (як державних, так і недержавних, неформальних, альтернативних) закладів, які відрізняються різними характеристиками, перш за все за рівнем і професійним спрямуванням. Така різноманітність освітніх закладів сама по собі ще не може бути підставою для надання освіті статусу системи. Система, як відомо, це не просто сукупність об'єктів, компонентів, явищ, процесів та ін., а їх взаємозв'язок і взаємодія, при яких система набуває нових інтеграційних якостей: гнучкості, динамічності, варіативності, адаптивності, стабільності, прогностичності, наступності, демократичності.

Система освіти – одна з соціальних багатоаспектних підсистем суспільства. Вона входить у суспільну структуру як соціальний інститут, її функціонування обумовлене взаємозв'язками з іншими духовними і матеріальними елементами соціальної структури.