Прочитайте, запишіть основні методи навчання української мови як другої та прийоми їх реалізації. Особливу увагу зверніть на прийом зіставлення.

Першу спробу класифікувати методи навчання російської мови як другої з позицій концепції М. Скаткіна і І. Лернера зробив М. Успенський. Він враховує при цьому не лише способи або характер на­вчальної діяльності учнів, а й відповідність їх змісту й загальній меті навчання.

Так, залежно від цілей і загальної мети навчання всіметоди він поділяє на три групи:

• методи одержання теоретичних знань з мови;

• методи формування мовленнєвих умінь і навичок;

• контрольно-перевірні методи.

Методи здобування мовних знань він, слідом за І. Лернером та М. Скаткіним, називає пізнавальними, а методи формування практичних умінь визначає як тренувальні.

До пізнавальних методів належать: пояснювально-ілюстративний; проблемний, або пошуковий; частко­во проблемний, або метод евристичної бесіди.

В основу поділу пізнавальних методів покладено рівень розумової активності учня, а в основу трену­вальних характер мовленнєвої діяльності у процесі формування тих чи інших умінь.

До тренувальних методів належать: імітаційний, або наслідувальний; оперативний; продуктивно-твор­чий, або комунікативний.

Крім зазначених, залежно від дидактичної мети М. Успенський визначає контрольно-перевірні мето­ди. До них він відносить — опитування, контрольно-оперативний (для перевірки мовних знань та частково мовленнєвих умінь), контрольно-комунікативний (для перевірки мовленнєвих умінь і навичок) методи.

Кожному методу відповідають ті чи інші прийоми навчання. М. Успенський поділяє їх на дві групи: 1) дидактико-методичні, 2) предметні.

Дидактико-методичні прийоми — це методичні різновиди дій учителя і школярів, що сприяють за­своєнню нового матеріалу. Вони мають відповідати прийомам пояснення, включаючи зіставлення, аналіз, узагальнення, систематизацію знань. Серед дидактико-методичних прийомів М. Успенський окре­мо виділяє зіставлення, зазначаючи, що воно не пов'язано з певними методами і є універсальним.

До предметних прийомів належать усі, що конкрет­но пов'язані з певною темою і визначаються нею. Наприклад, під час вивчення теми «Будова слова» предметними прийомами будуть добір споріднених слів, визначення кореня, суфікса тощо.

Наведена класифікація методів і прийомів найпо­вніше охоплює процес навчання мови, в тому числі й другої, української, оскільки відповідає меті та за­вданням її засвоєння. Водночас їх застосування має певну специфіку, зумовлену особливостями опануван­ня української мови, зокрема в школах з російською мовою викладання. Розглянемо її.

Зіставлення — організуюча основа навчального процесу й один із навчальних прийомів. Вибір методів і прийомів навчання української мови залежить від ба­гатьох чинників. Серед них на перше місце слід поста­вити цілі та етап навчання, співвідношення навчально­го матеріалу української і рідної, наприклад росій­ської, мов, зміст і лінгвістичний характер виучуваного матеріалу, зокрема правописного. Крім того, під час добору методів навчання слід зважати на вікові особли­вості учнів, загальний розвиток їх. Саме цим зумов­люється різноманітність методів і прийомів навчання, оскільки немає і не може бути якогось одного, універ­сального методу, який би годився для вивчення будь-якого мовного матеріалу. Різні методи і прийоми на­вчання існують для формування вмінь усного мовлен­ня і для засвоєння мовного матеріалу. Однак спільним для них є використання прийому зіставлення.

Так, близькоспорідненість української і російської мов, подібність їх структур майже на всіх мовних рівнях (фонетичному, лексичному, граматичному) і водночас наявність розбіжностей зумовлюють по­требу постійно враховувати в навчальному процесі як спільне, так і відмінне. Це можливо здійснити лише на основі зіставлення навчального матеріалу обох мов.

В умовах вивчення близькоспоріднених мов зістав­лення розглядається і як один з ефективних методич­них прийомів, і як організуюча основа навчання дру­гої мови, підґрунтя всього навчального процесу.

Зіставлення як організуюча основа навчання знахо­дить своє застосування: а) під час визначення змісту навчального матеріалу в програмах і підручниках; б) під час поурочного планування матеріалу; в) у фор­мулюванні правил; г) у доборі лексичного матеріалу для вправ; ґ) у формулюванні навчальних завдань.

Розглянемо ці положення на прикладах.

Оскільки в українській і російських мовах є багато спільного як у змісті навчального матеріалу, так і в формуванні вмінь, зокрема читання й письма, уроки української мови планують так, щоб знання, вміння та навички школярі одержували спочатку на уроках першої мови. Вони є основою під час опрацювання відповідного матеріалу з української мови.

Залежно від того, який за ступенем збігу (спільний чи відмінний повністю або частково) матеріал, форму­лювання правил у підручнику містять вказівку на спільне або відмінне («в українській мові так само, як і в російській»; «на відміну від російської...»).

Для успішного засвоєння матеріалу, зокрема орфо­графічного, який не збігається з відповідним матеріалом російської, лексика до вправ добирається на основі при­хованого зіставлення. Так, під час вивчення теми «Вжи­вання м'якого знака після букви ц» слова для вправ використовуються такі, щоб у кожному з них передбача­лося написання м'якого знака. Наприклад: запишіть слова українською мовою: украинец, эстонец, заяц; пере­кладіть українською: камешек, корешок, ветерок та ін.

Навчальні завдання спрямовані на розрізнення мов­них фактів, їх диференціацію, розуміння суті розбіжнос­тей. Наприклад: підкресліть букви, якими відріз­няється написання слів українською і російською мова­ми, поясніть, чому в українській мові слід вживати м'який знак після букви ц, а в російській — не треба, тощо.

У всіх цих випадках зіставлення не виноситься на урок. Воно приховане і виконує функцію організації, цілеспрямованості навчального процесу. Приховане міжмовне зіставлення вчитель використовує і під час підготовки до уроку. Адже визначення навчальної мети, методів та прийомів опрацювання тієї чи іншої теми багато в чому залежить від того, чи матеріал повністю збігається за змістом, чи має певні від­мінності і які саме. Тому, готуючись до уроку, вчитель має уважно проаналізувати навчальний матеріал української мови порівняно з російською.

Зіставлення як методичний прийом практикується в усіх випадках, коли матеріал протилежний в обох мовах або має часткові розбіжності. Таке зіставлення виноситься на урок, тобто є відкритим. Відкрите зіставлення використовується на етапі пояснення на­вчального матеріалу української мови. Зіставляючи мовні факти, слід іти від відомого дітям, тобто від пер­шої мови, і, відштовхуючись від неї, зосереджувати увагу на тому, чим же матеріал української мови відрізняється, у чому суть цих розбіжностей. Зістав­лення використовується для корекції (поправки) знань, здобутих школярами на уроках російської мо­ви, відповідно до норм української.

Зміст зіставлень залежить від результатів порі­вняльного аналізу відповідного матеріалу ук­раїнської і російської мов. Причому якщо це орфо­графічний чи граматико-орфографічний матеріал, та­кий аналіз доцільно здійснювати на двох рівнях: фо­нетичному (зіставляється вимова) та орфографічному (зіставляється написання). У результаті такого аналізу, що є прихованим, тобто не виноситься на урок, учитель визначає, що саме на уроці зістав­ляється — вимова й написання, тільки написання (якщо вимова подібна) або тільки вимова. За подібності написання чи вимови обов'язкова вказівка на це. Наприклад, під час вивчення теми «Невимовлювані приголосні» учитель пояснює: в українській мові, так само, як і в російській, приголосні [д], [л] у словах типу серце, сонце не вимовляються. В ук­раїнській мові вони й на письмі не позначаються (де­монструється таблиця написань цих слів російською та українською мовами).

Якщо не збігається і вимова й написання, то на етапі пояснення зіставлення спочатку проводять усно, чітко вказуючи на місце звуків, які зіставляються («Послу­хайте, чим відрізняється вимова кінцевих звуків у сло­вах російської й української мов»). Це завдання спря­мовано на усвідомлення учнями суті розбіжностей. З цією самою метою можуть зіставлятися й окремі лек­семи. Наприклад, доска — дошка, дождь — дощ. Од­нак неправомірними є зіставлення лексем, що мають однакове значення, але абсолютно різне звуко-буквене оформлення. Наприклад, полотенце — рушник, имя существительное — іменник. Тут має місце переклад.

Пізнавальні методи навчання мови. Процес форму­вання тих чи інших умінь і навичок складається з двох етапів. На першому з них учні одержують певні знан­ня, на другому відбувається формування вмінь і нави­чок. Кожен з цих етапів має свої, властиві їм методи навчання.

На етапі одержання знань застосовуються пізна­вальні методи. До них належать пояснювально-ілюст­ративний; частково проблемний, або евристичний; проблемний, або пошуковий; дослідницький (останні два теж можна назвати дослідницькими, бо в їх основі лежить пошук, дослідження).

Під час визначення методів вивчення того чи іншо­го матеріалу вчитель має керуватися не власним ба­жанням, а змістом навчального матеріалу та результа­тами порівняльного аналізу.

Розглянемо ці методи й можливості їх використан­ня під час навчання української мови.

Пояснювально-ілюстративний метод. Суть його полягає в тому, що вчитель сам пояснює теоретичний матеріал, ілюструючи його унаочненням, виконаним на дошці, таблиці тощо. Цей метод економний щодо за­трати часу на уроці, тому вчителі досить часто його ви­користовують. Однак під час такого пояснення учні ли­шаються пасивними спостерігачами, мислення їх мало активізується. Здебільшого такий метод пояснення не викликає у дітей зацікавленості мовним матеріалом, а

отже, недостатньо ефективний. Однак його викорис­тання на уроках досить поширене, бо не потребує бага­то часу.

Як бачимо, цей метод має і позитивні, й негативні оз­наки. Коли ж доцільно застосовувати його? Очевидно, у тих випадках, коли іншим шляхом пояснити матеріал не можна, коли він потребує простого повідомлення факту і запам'ятовування. Наприклад, завдяки цьому методу учні можуть одержати знання про відмінки іменників, чергування голосних і приголосних. Узагалі ж, на уроках української мови таким чином можна до­датково пояснювати навчальний матеріал окремим, найчастіше слабким, школярам. Цей метод може бути і супровідний у процесі використання інших. Йому відповідають такі прийоми, як повідомлення вчителя, робота з підручником, демонстрація унаочнення — таб­лиць, схем, кодокарток.

Частково проблемний, або метод евристичної бесіди. Суть частково проблемного методу полягає в такій організації пошукової діяльності учнів на уроці, коли перед ними висувається пізнавальна задача по­шукового характеру, і вони під керівництвом учителя знаходять відповідь на неї, а в процесі цього пошуку «відкривають» для себе нові знання. Цим методом ко­ристуються тоді, коли в учнів є попередні можна використати в ході бесіди і спостережень над новим мовним матеріалом.

В основу частково проблемного методу покладено прийом евристичної бесіди, тому його часто так і нази­вають — евристична бесіда.

Цей метод в умовах навчання української мови як другої має свою специфіку. Його використовують під час засвоєння мовних фактів, протилежних в обох мо­вах. Пошукова задача за цих умов може висуватися не лише перед поясненням нового матеріалу, а й у ході пояснення на основі зіставлення. Евристична бесіда в такому разі постає методичним прийомом, яким спря­мовують учнів до усвідомлення суті розбіжностей і до правильних висновків щодо фактів української мови. Так, під час опанування орфографічної теми «Вживан­ня м'якого знака після букви ц» учитель на етапі пояс­нення пропонує послухати, як вимовляються кінцеві приголосні у словах російської й української мов (палец — палець, конец — кінець). Після з'ясування розбіжностей ставиться пошукова задача:

— Поміркуйте, чи однаково позначатимуться на письмі ці звуки в російській та українській мовах і обґрунтуйте свою думку.

Учні на основі здобутих знань про позначення м'яких приголосних на письмі доходять потрібного висновку-узагальнення.

Щоб використання евристичної бесіди було ефек­тивним, слід наперед продумувати, які із засвоєних знань будуть опорними під час вивчення нового ма­теріалу й потребують актуалізації перед поясненням. Якщо це знання з російської мови, то їх доцільно повторити на уроках російської перед тим, як буде оп­рацьовуватись відповідна тема на уроці української. Крім того, важливо продумувати послідовність і зміст запитань пошукового плану для евристичної бесіди так, щоб вони сприяли осмисленню навчального ма­теріалу обох мов. Учителеві треба вміло формулювати такі запитання, ставити їх у відповідній логічній послідовності. За браком цих умінь використання зазначеного методу стане неможливим.

Ефективність методу евристичної бесіди полягає в тому, що дає змогу максимально активізувати розумо­ву діяльність школярів, привчає їх аналізувати на­вчальний матеріал обох мов і робити потрібні висновки-узагальнення. Цей метод широко застосовують на уро­ках засвоєння українського мовного й орфографічного матеріалу, який має певні розбіжності в обох мовах

Проблемний, або пошуковий, метод навчання. Цей метод також є одним з тих, що активізує розумову діяльність учнів. Суть його полягає в такій організації навчального процесу, коли школярі, розв'язуючи ту чи іншу пошукову задачу, наштовхуються на щось но­ве, незрозуміле їм з першого погляду. У них не виста­чає знань, щоб розв'язати її. Таким чином, ство­рюється проблемна ситуація.

Проблемний метод на уроках української мови як і можна використовувати у тих випадках, коли навчальний матеріал містить суперечливість між тим, що учні засвоїли на уроках російської мови, і тим но­вим, з чим зіткнулися на уроках української. В основі проблемного методу лежать такі прийоми, як спостере­ження за мовним матеріалом, що спричинює проблемну ситуацію, тобто суперечливість між відомим і невідо­мим, та прийом евристичної бесіди, який допомагає уч­ням вийти із ситуації інтелектуального затруднення.

Ефективність проблемного методу полягає в тому, що він, як і метод евристичної бесіди, спрямований на активізацію мислительної діяльності учнів, привчає їх аналізувати мовний матеріал, робити висновки.

І все ж, незважаючи на ефективність проблемного методу, слід зазначити, що на уроках української мови як другої він має обмежене використання, оскільки тут мало матеріалу, який би містив суперечність між відо­мим і невідомим. На уроках української мови викорис­тання цього методу обмежується ще й тим, що багато граматичних понять є спільними для обох мов і засво­юються вони спочатку на уроках російської, а на уро­ках української здобуті знання лише активізуються.

Тренувальні методи навчання. На етапі формування вмінь використовують тренувальні методи навчання. До них, як уже зазначалося, належать такі методи, як імітаційний, репродуктивний, оперативний і продук­тивно творчий. Кожен з них має реальний вияв у прак­тичних вправах для закріплення знань з мови та формування мовленнєвих умінь.

Імітаційний метод. Назва його походить від латинського ітitatio — наслідую. Отже, суть методу полягає в наслідуванні, повторенні за кимось, чимось. Імітаційний метод найчастіше використовується для формування первинних умінь, що стосуються усного мовлення, — вимови окремих звуків, складів, слів, словосполучень, речень.

В основу імітації покладено механічне повторення, яке сприяє засвоєнню. При цьому ефективним є багаторазове повторення виучуваного явища з метою відпрацювання первинного вміння з переходом його у навичку. Метод імітації застосовують і в методиці рідної мови, найчастіше під час письма, коли учні наслідують учителя в написанні букв, їх з'єднань тощо.

Репродуктивний метод. Лежить на межі між здо­буванням знань (самостійне читання) і формуванням умінь та навичок. Суть його полягає у відтворенні (ус­ному чи писемному) сприйнятих на слух або зором слів, речень, текстів.

Прийомами цього методу є вправи на списування, списування з проговорюванням, виконання вправ за зразком, заучування напам'ять і відтворення запам'ятованого (письмо з пам'яті або читання на­пам'ять), а також зорові, зорово-слухові і слухові дик­танти, читання й дослівне переказування.

Усі ці прийоми широко використовують і в процесі навчання рідної мови. Вони спрямовані на формування тих чи інших умінь і навичок.