Утворення РСДРП. Утворення большивизму.

Составим график загрузки трудового ресурса Программист на основании календарного плана рис.2.18. При построении графика требуется информация о проценте рабочего времени, выделяемом ресурсом для каждой конкретной задачи. Предположим, что Программист до 19.11.09 должен тратить 50% времени для каждой задачи, на которую он назначен, а после этой даты – по 100%.

Используя рис.2.18 составим табл.2.17 в которой перечисляются периоды его участия в работах проекта и процент загруженности.

Таблица 2.17.
	№	% участия
28.09.09 – 7.10.09
7.10.09 – 19.10.09
19.10.09 – 26.10.09
26.10.09 – 19.11.09
19.11.09 – 24.12.09
24.12.09 – 15.02.10
15.02.10 – 2.03.10
2.03.10 – 10.03.10

График загрузки строим в прямоугольной оси координат. По оси абсцисс откладываем периоды рабочего времени, указанные в табл.2.18, а по оси ординат – суммарный процент загрузки. Если загрузка превышает 100%, это означает перегруженность ресурса. При загрузке менее 100% ресурс имеет свободное время в течение рабочего дня.

Рис. 2.19. График загруженности ресурса Программист

Утворення РСДРП. Утворення большивизму.

Консолідація соціал-демократичного руху. Восени 1895 р. майже два десятки санкт-петербурзьких соціал-демократичних гуртків об'єдналися під керівництвом В. Леніна в «Союз бороть­би за визволення робітничого класу». Через півтора року, у бе­резні 1897 р., таку ж організацію створили київські соціал-демо­крати. У київському «Союзі боротьби» керівне становище по­сіли Ю. Мельников, Б. Ейдельман, П. Тучапський. «Союз» налагодив випуск і поширення нелегальної загальноросійської «Рабочей газети». Підприємства цього промислового центру бу­ли засипані листівками й прокламаціями, які закликали робіт­ників боротися за свої права.Консолідація гуртків являла собою крок на шляху до ство­рення загальноросійської соціал-демократичної партії. Пер­шу спробу об'єднатися в партію зробили московські соціал-де­мократи ще на поч. 1896 р. У березні 1897 р. у Києві відбулася нарада, що мала передувати з'їзду. Обидві спроби було зірвано арештами.І з'їзд соціал-демократичних організацій Росії відбувся 1— З березня 1898 р. у Мінську. Були присутні 9 делегатів від 6 ор­ганізацій. З'їзд проголосив урочистим маніфестом створення Ро­сійської соціал-демократичної робітничої партії і визнав «Рабо-чую газету» її центральним органом.«Маніфест», яким заявила про своє існування РСДРП, стур­бував царську владу. В ніч на 12 березня жандарми і поліція зробили арешти у 27 містах. Зокрема, були заарештовані 142 члени Київського комітету РСДРП, розгромлена типогра-фія, де друкувалася «Рабочая газета». Соціал-демократичний рух знову став роз'єднаним. Конкуруючі течії у російському со-ціал-демократичному русі. Більшовизм догматично відтворював лозунг К- Маркса про диктатуру пролетаріату, встановлювану насильницьким, революційним шляхом. Меншовизм являв собою російський різновид європейської соціал-демократії, яка з кін. XIX ст. піддала ревізії політичну платформу Маркса, відмо­вилася від його революційних лозунгів і прагнула захищати інтереси людей найманої праці в рамках закону і парламентсь­кої боротьби. Творцем більшовизму є В. Ульянов-Ленін. У сер. 1900 р. він дістав можливість виїхати з Росії і налагодити за кордоном ви­пуск загальноросійської соціал-демократичної газети «Искра». Газета, за його задумом, повинна була підготувати ідейно-по­літичні та організаційні передумови відтворення соціал-демокра­тичної партії. Розрахунок виправдався. У багатьох містах, у то­му числі Харкові, Києві, Полтаві, було організовано іскрівські групи, які склали ядро майбутніх партійних комітетів.Незаба­ром іскрівці дістали перевагу у Катеринославському, Одеському та ін. комітетах РСДРП. Агенти «Искры» в Україні М. Бауман, Р. Землячка, В. Ногін, М. Скрипник, О. Цюрупа, О. Шліхтер та ін. вели активну пропагандистську роботу. В перших п'яти де­сятках номерів «ИскрьІ» містилося понад 500 матеріалів про події в Україні.Тим часом у країні наростав революційних рух. Навесні 1902 р. селянські заворушення у Полтавській і Харківській гу­берніях переросли у повстання, спрямовані проти поміщиків і місцевої адміністрації. Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку. У липні — серпні 1903 р у Брюсселі І Лондоні відбувся II з'їзд РСДРП Основна частина делегатів дотримувалася плат­форми, яку пропагувала газета «Искра» Найважливішими її елементами були тези про диктатуру пролетаріату І про побудо­ву партії на засадах так званого «демократичного централізму». Це означало на практиці жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву Ленін негативно ставився до демократичної побудови соціал демократичних партій За­хідної Європи І розглядав створювану РСДРП як Інструмент за­воювання політичної влади І здійснення диктатури від Імені ро­бітничого класу.Незгодні з платформою «Искры» соціал демократи («еконо­місти», бундівці) залишили з'їзд І тим забезпечили Іскрівцям аб­солютну перевагу серед депутатів Однак самі Іскрівці розколо­лися на «твердих» І «м'яких» Лінія розколу проходила у питан­нях організаційної побудови партії Прибічники Леніна, тобто «тверді» Іскрівці, відстоювали необхідність створення централі­зованої партії «нового типу» Вони вважали, що тільки органі­зація професійних революціонерів, яка підтримує в своїх лавах залізну дисципліну І постійно очищається від шакомислячих, мо­же бути ефективним Інструментом боротьби з царизмом Так званим «м'яким» Іскрівцям,які гуртувалися навколо Ю. Марто-ва, була до вподоби демократична побудова європейських партій парламентського типу.Вибори центральних органів партії закріпили перемогу ленінців, яких з цього часу почали називати більшовиками. Відповідно «м'яких» Іскрівців стали називати меншовиками.

36. Виникнення українських політичних партій. У історії У, її народу цей період характеризується підйомом ліберального, національного і демократичного прямування. Утворення національних партій У: Революційна укр.ая партія (РУП) - утворена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Фундатори партії -. Д. Антонович, М. Русов, Л. Матусевич, Д. Познавский і ін. У 1902 г, складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубн, Прилук і Катеринославі - на чолі з центральним комітетом. Ціль партії - боротьба за національні права і соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, що вважали основою укр.ой нації. Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань: газети «Селянин» і часопис «Гаснуло». Фракції: 1) Більшість членів РУПа на чолі з Н. Поршем, В. Винниченко і C. Петлюрою вважало, що ця організація повинна бути національною партією, у якій входять винятково українці і який об'єднує націоналізм і марксизм. Соціал-демократична орієнтація партії; 2) Група Н. Михновского виступала з націоналістичних позицій за «самостійну У» під гаслом «У. для українців». 3) Група М. Меленевского вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною частиною Російської соціал-демократичної партії. У умовах що насувається революции- розкол був неизбежен. Народна укр.ая партія (НУП) - у 1902 р, група М Михневского вийшла з РУПа й організувала невеличку по чисельності НУП. « Спілка » - у 1904 р. із РУПа пішла. група під керівництвом М. Меленевского, що проголосила себе «укр. соціал-демократичною спілкою» (« Спілка ») і на початку 1905 р. влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки революції - до 6 тис. чел., особливою підтримкою користувалася серед залізничників і з/х робітників. УСДРП - у 1905 р. частина, що залишилася, РУПа перейменувалася й Укр. соціал-демократичну робочу партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винииченко, Н. Порш, Д. Антонович, С. Нетлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія У, конфіскація значної земельної власності. Укр.ая радикальна партія (УРП) виникнула в 1904 р. на чолі з письменниками А. Гринченко, С. Єфремовим, Д. Дорошенко й ін. Укр.ая демократична партія (УДП) - на чолі з А. Дотоцким і Е. Чикаленко виникнула в 1904 р. Обі партії, нечисленні по складі, стояли на ліберально-буржуазних позиціях, близьких до росіянкою кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії У, земельну реформу. Загальноросійські партії на У. РСДРП - виникнула в 1898 р. Їхньої організації в основному діяли серед пролетаріату. Основні центри: м. Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Луганськ. Лідери партії на У: Н. Скрыпник, Г. Петровский, Артем (Сергєєв). Ідеологія: керівна роль пролетаріату в революції і диктатура пролетаріату. Не мали великого успіху на У. Партия соціалістів-революціонерів (ПСР) - утворилася на-рубежі 1899-1900 р. на основі з'єднання народницьких ідей із марксизмом. Керівники партії В. Чернов, на У - В. Дорошенко, В. Зензинов. Соціальна опора - селянство. Есери широко- практиковали терор: від міністрів до рядових поліцаїв. Конституционно-демократичесная партія (КДП) або Партія Народної Свободи - утворена в 1905 р. на основі об'єднання двох груп «Спілка Звільнення» і «Земцев-конституционалистов». Bo-главі партії вчені і суспільні діячі: П. Мілюков, П. Струве й ін. Цілі партії - конституційно-парламентська імперія з 2-палатним парламентом. Для всіх національностей - свобода культурного розвитку. «Спілка 17 жовтня» (октябристи) - виник наприкінці 1905 р.. Лідер партії - московський промисловець А. Гучков. У партію входили представники значної і середньої буржуазії, земські діячі. Програма партії: зберігання царської влади, єдиної і неподільної Росії, установлення конституційної монархії. «Спілка Російського Народу» - чорносотенна організація в главе-с А. Дубровиным, В. Вуришкевичем, М. Марковым. Виник у 1905 р. Программа: национал-шовинистическая, боротьба з євреями й іншими національними меншостями (поляками, українцями).В исновок: НА початку XX в. на У відбувається підйом ліберального, національного, демократичного прямування. У результаті виникнули укр. політичні партії, що виступають за автономію У и широкі соціальні реформи. Активно діяли на У и загальноросійські партії: РСДРП, ЕДП, ПСР, анархісти.

37.38 Революція 1905-1907 рр. і Україна,її вплив Численні феодальні пережитки, національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею».На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури.З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета. Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених.Жорстоко придушувались і селянські виступи. У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні. У цей період відчутно активізується український національний рух. Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін. Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі. Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К. Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту. Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний край", "Дзвін", "Село" тощо.

 

39.Столипінська аграр.реформа З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації становища в країні в напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян, який став би новим соціальним підґрунтям влади. Водночас передбачалося відвернути селян від боротьби за поміщицьку землю та послабити земельний голод в країні, переселивши значну частину селян на вільні землі на сході імперії. Все це, на думку уряду, повинно було послабити соціальне протистояння на селі. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні - 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники в Росії володіли 53, в Україні -10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки - відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі. За законом про землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне емлеволодіння. Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ та Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? За час її здійснення землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпило 48,9 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств. Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським банком високі ціни на землю більшість селян не могли користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі. Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу. Їхали українські селяни, головним чином, з Лівобережжя, а саме з Чернігівської та Полтавської губерній, де найгостріше відчувався земельний голод, поширена була відробіткова система. Протягом 1907-1912 рр. з України виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян (приблизно 25%) повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р. Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових,товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн., разом з цим бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Реформа також не створила, як передбачалося, нового соціального підґрунтя царизму в особі заможних селян. Останнє пояснювалося тим, що не тільки біднота а й заможні селяни, хуторяни, прагнули до перерозподілу поміщицької землі, чого реформа якраз не передбачала. Отже, останній чинник і був визначальним у тому, що реформа так і не досягла своєї політичної мети.

40.Боротьба політичних партій та організацій за автономію України в роки Першої Світової війни.. З метою консолідації національно-визвольних сил 27 липня 1914 р. представники українських політичних партій Галичини І Буковини, посли до сейму об'єдналися у Головну Українську Раду, яка 3 серпня зі сторінок львівського часопису "Діло" звернулася до населення з маніфестом. У ньому говорилося, що Росія с "історичним ворогом України" І війна "кличе український народ стати однодушно проти царської Імперії Нехай на руїнах царської Імперії зійде сонце вільної України" Звернення підписали голова Ради Кость Левицький, й члени Михайло Павлик, Микола Ганкевич та Інші Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних І сеймових депутатів Із Буковини за підписами Миколи Василька, Еротея Пігутяка, Юрія Лисака та священика Теофіля Драчинського.

Соцыалісти-емігранти з Наддніпрянщини — Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Андрій Жук, Мар'ян Меленевськии, Олександр Скоропис-Иолтуховсь-кии, Микола Залізняк створили у ті ж дні у Львові позапартійну Спілку Визволення України (СВУ), яка своєю метою проголосила відродження самостійної Української держави Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей І віросповідань, Із самостійною українською церквою В одному зі своїх ранніх звернень "До громадської думки Європи" Союз доводив що незалежна Україна могла б слугувати твердинею проти експансії Роси в Європу Для досягнення цієї мети його діячі встановили тісні зносини з урядовими колами Німеччини та Австрії Від них СВУ регулярно отримувала матеріальну допомогу, що вважалася державним боргом майбутньої Української держави Водночас Союз розвинув активну видавничу діяльність різними мовами І розіслав своїх представників до нейтральних країн, щоб звідти Інформувати світ про важливість розв'язання української проблеми Вдалось також організувати окремі табори для українських полонених в Німеччині (Раштат Вецляр, Зальцведель) та Австрії (Фраиштадт), налагодити там випуск табірної преси, відкрити освітні курси й аматорські гуртки У часи російської окупації Львова СВУ діяла у Відні, де призупинила свою діяльність наприкінці червня 1918 р.У той же час представники різних народів Роси з трибуни Державної думи заявили про свою лояльність щодо уряду І нової війни 3 початком війни українці не робили подібних заяв, І соціал-демократ Симон Петлюра (на той час редактор російськомовного журналу "Украинская жизнь" в Москві) дійшов висновку, що Імперський уряд цю мовчанку трактуватиме як вияв вічного українського сепаратизму, намагатиметься знищити рештки національно-куль­турного життя 3 Іншого боку, необхідно було нагадати російському та європейським суспільствам про Існування тридцятимільйонного українського народу, втягнутого в страшну Імперіалістичну бойню Власне з цією метою Петлюра опублікував в "Украинскои жизни" статтю-відозву "Війна І українці" У ній зазначалось, що, вибираючи між Росією й Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Роси Висловлювалась також надія російських властей, що недовіра до українців мине І їх проблеми у майбутньому будуть вирішені

Товариство українських поступовців не погодилось стати на платформу СВУ чи Петлюри І зайняло очікувальну позицію Однак незважаючи на ці вияви підтримки чи нейтральності російський уряд продовжував душити практично всі паростки національного життя українства А це лише радикалізувало український рух, посилило його спротив царизмові.

42.Утворення Центральної Ради. І та ІІ універсали. Утворення Центральної Ради датується 4 березня 1917р. Ініціатором створення цього штабу української революції виступило "Товариство українських поступовців". Головою Укр. Центр. Ради було заочно обрано М.Грушевського. Представником Центр. Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом. До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів-тупівців і став на радикальну позицію. І Універсал Центральної Ради. Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український національний з'їзд. Її головою більшістю голосів знов обрали М.Грушевського. Делегати доручили Центральній Раді домагатися від Тимчасового уряду автономії України. 16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В.Винниченком.Українська делегація подала "Декларацію Української Центральної Ради" з домаганням автономії України. Вимоги Центральної Ради було відхилено; питання про надання автономії Україні також відхилено, Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу. За таких умов розпочалася підготовка до скликання 2-го військового з’їзду. Політика Росії спонукала Центральну Раду до активних дій. 10 червня 1917 р. УЦР схвалила і врочисто проголосила на цьому військовому з'їзді свій І Універсал. Основними положеннями І Універсалу були такі: проголошення національно-територіальної автономії України, надання Центральній Раді статусу найвищого державного органу в Україні, проголошення необхідності скликання Установчих зборів — законодавчого органу Української держави. 28 червня Центральна Рада створила тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком, який водночас виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ.

43.Жовтневі події в Росії.3універсал 25(7)листопада 1917 року більшовики захопили владу в Петрограді і скинули тим час.уряд. Рос.проголошена республ.в якій уся влада належить радам. Уряд очолив Ленін. Видано Декрет про мир і Декрет про землю. Земля поміщиків передавалася селянам без викупу. Рос.закликала всі країни припинити війну і була готова розпочати мирні переговори з нім. Цим більшовики сподівалися завоювати довіру трудящих і швидко захопити владу на всій терит колишньої Рос.імперії. В Укр становище було дуже складним. Частина військ зберігала вірність скинутому уряду, частина підтримувала більшовиків, частина була на боці УЦР. Рада спочатку мала нейтральну позицію, але незабаром усвідомила, що більшовики спробують отримати і контроль над Укр. вони встан.свою владу в Донбасі, 29 жовтня підняли в Києві повстання проти сил, вірних Тимчас.уряду. УЦР вирішила діяти. 31 жовтня війська УЦР становили контроль над Києвом, а 7(20)листопада рада виступила з ІІІ-м універсалом: проголошувалося створ.автономної Укр.Народної Респуб.,що в майбутньому мала стати частиною нової феративної Рос. УЦР не визн владу більшовиків законною і не збиралася виконувати розпорядження Раднаркому. ЦР висунула програму перетворень: наділення селян поміщ.землею без викупу, забезпеч.демократичних прав і свобод впровадження 8-ми год роб дня і надання права неукраїнському населенню країни на нац.-персональну автономію. Універсал формально проголосив відновлення Укр.державності і визначив курс на глибокі соц..реформи в інтересах селян і робітників.

45.4 Універсал ЦР. Проголошення незалежної самостійної УНР. На початку 1918 р. ЦР почала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це необхідно було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. 4й універсал було датовано 9 січня, а проголошено 11.01.1918 р. Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР. Раді Народних Міністрів доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських інтервентів. Після війни ставилося завдання розбудови місцевого самоврядування й розроблення закону про передачу землі народу без викупу. Історичне значення Четвертого універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершив важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер позбувся ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

46.Держ.переворот 29квітня 1918р.Гетьман П.Скоропадський

Гетьман П.Скоропадський доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. Одним із перших кроків уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Укр. народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". У грамоті гетьман Скоропадський заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади". Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї Укр. ЦР і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. Замість назви "Укр. Народна Республіка" мала вживатися назва "Укр. Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер. Кінцевою метою якої мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного укр. війська. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти.У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти.В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека.

48УНР доби директорії. Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана - див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ

землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука»), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

44.Боротьба за владу в Україні У часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої.Уже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. За цим договором об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. Це означало перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнодержавні, тобто автономізацію незалежних республік. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався.Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та об’єднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Для розв’язання цієї проблеми у серпні 1922 р. була створена комісія на чолі з Куйбишевим, до складу якої входили представники від національних республік. Запропонований комісії сталінський проект „автономізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, спочатку знайшов прихильне ставлення (за винятком Х. Раковського – прихильника створення конфедеративного об’єднання радянських республік) комісії.Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін.10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до з’їздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з’їзд Рад.30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського.26 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершився процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР.Хоча формально при утворенні СРСР був реалізований ленінський принцип, проте в життя втілювалася сталінська концепція автономізації. Рішенням союзного уряду (липень 1923 р.) всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні були узгоджувати з Раднаркомом СРСР, а в Конституції СРСР (1924 р.) зазначалося, що уряд СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу.Отже, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо демократичні форми побудови, відбулося за сталінським сценарієм. Українська СРР, як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Причини цього – в однопартійній політичній системі, у всевладді державної партії, генеральним секретарем якої з 1922 р. став Й.В. Сталін. Жорстка централізація, що посилилася в умовах авторитарного правління Сталіна, поступово привела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із едеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

49Встановлення радянської влади в Україні. Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики "воєнного комунізму". Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).Проведення політики "воєнного комунізму" на селі означало ще й Колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.Запровадження в Україні "воєнного комунізму" супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося "воєнно-політичним союзом" братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що "декретування української мови як державної — справа реакційна").Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму". Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити "помилки" (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції "Про радянську владу в Україні" більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти "на позиції визнання самостійності України", підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши "диктатуру пролетаріату".Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р., передавалися під контроль російського центру. "Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами", — відверто казав Л. Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько ЗО тис. "трудармійців" працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тисячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1-ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякі овочі.Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.

52.Утворення СРСР Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції.Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років

51.Політика «українізації» Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Влас Чубар, Олександр Шумський – нарком освіти, Микола Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва. З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 – 25%; 1930 – 43%. Українізація позитивно впливала на розвиток культури, освіти, науки, мистецтва. В результаті її проведення в республіці, 80% населення якої становили українці, в кінці 20-х рр. 4/5 шкіл, понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів проводили навчання українською мовою. Більша половина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою. Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка українських газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Робилися спроби українізувати навіть армію. В Харкові було створено школу червоних старшин. В Україні було ліквідовано неписьменність. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, виділено 13 національних регіонів, утворено 954 сільські ради та 100 містечкових рад національних меншостей, де працювали сотні шкіл німецькою, єврейською, татарською, польською та іншими мовами. Слід відзначити, що проведенню політики „українізації” чинились перешкоди, особливо в 1925-1926 рр., коли генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Лазар Каганович. Виконуючи настанови Сталіна, він зі своїми однодумцями грубо викривляв національну політику в Україні, шельмував українські керівні кадри, звинувачував їх у націоналізмі, вишукував різні національні ухили („хвильовізм”, „шумськізм”, „волобуєвщина” та ін.).Наприкінці 20-х – поч.. 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної свідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про „націоналізм” та „націонал-ухильництво”. На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним „українським ренесансом ХХ століття”, як і всю політику коренізації, почали згортати.

50.Індустріалізацію та колективізацію сільського господарства. Голодомор в Україні Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування.ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) прийняв директиви для розробки першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Середньорічний план приросту промисловості планувався за відправним варіантом на 18%, за оптимальним – понад 20%.Перший п’ятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої п’ятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій п’ятирічках ця частка була зменшена. Партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон.Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%.На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів.На шахтах, заводах і фабриках України з’явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства. Зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість витісняється великою індустрією. ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця п’ятирічки згідно з директивами п’ятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування.Це стримувало темпи індустріалізації. 1929 рік був проголошений роком великого перелому. В листопаді 1929 р. відбувся пленум, що проголосив перехід до суцільної колективізації.Колективізація передбачалась у формі артілі – із залишенням селянинові присадибного господарства. Починаючи з лютого 1930 р почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Перша хвиля розкуркулювання прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р.Селянство чинило опір сталінській політиці. Сталін 2 березня 1930 р. опублікував у „Правді” статтю „Запаморочення від успіхів”, в якій у „перегинах” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Була видана постанова ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі”, за якою дозволявся вихід із колгоспів, організованим насильницьким шляхом. Почався масовий вихід селян із колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств.Однак вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав республікам директивного листа „Про колективізацію”. Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучими методами і темпами здійснювався процес розкуркулювання. Коли розкуркулювання поновилося, куркульські родини висилали за межі України.Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу.Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод.7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою В. Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства.За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік.Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготовок, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників.

55.Українське питання напередодні та на початку Другої Світової Війни. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без об‘яви війни, одностороннє відкинувши договір 1939 р. про ненапад, напала на Радянський Союз.Їй протистояли війська Червоної Армії. Зброї було більше у СРСР, та вона була дуже застарілою і значно поступалася у якості зброї Німеччини. Війська СРСР були розпорошені, а німецькі сконцентровані. Для народів Радянського Союзу почалася Велика Вітчизняна війна. Вона йшла 1418 днів і ночей.Війна збоку фашистської Німеччини та її союзників (Фінляндії, Угорщини, Румунії) носила особливий характер. На території СРСР повинно бути утворено 4 рейхскомісаріата – німецькі провінції.Генеральний план «ОСТ» передбачав радикальні скорочення корінного населення на окупованій території за допомогою насильницького переселення і голодної смерті. Щодо України, то в планах нацистів передбачалося на її території утворити рейхскомісаріат «Україна», населення якої передбачалося в більшій частині знищити і колонізувати за рахунок колоністів-німців з Румунії, Болгарії та Югославії.Отже збоку гітлерівської Німеччини це була війна загарбницькою, несправедливою. Збоку СРСР ця війна була справедливою, загальнонародною, дійсно Вітчизняною. Вже в перший місяць війни безповоротні втрати налічували 1 млн. чол., з них 700 тисяч полонених. У військах Червоної армії було багато безладдя, паніки, невміння налагоджувати управління бойовими подіями. Але війська в масі своїй стійко і героїчно оборонялись на всій території. Стійка оборона усіх великих міст зривала план блискавичної війни. Героїчно оборонявся Київ, який захищали війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса. 72 дні героїчно оборонялась Одеса. Героїчний Севастополь тримався 250 днів.1 травня 1945 р. в наказі Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна в числі перших були названі міста-герої – Ленінград, Сталінград, Севастополь і Одеса. 29 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) зробила заяву, що почалася Велика Вітчизняна війна. 30 червня утворюється ДКО (Державний Комітет Оборони) для поєднання всієї влади. До нього увійшли – Сталін, Берія, Мікоян, Ворошилов, Молотов, Маленков, Булганін, Вознесенський. Це був надзвичайний орган керівництва державою. Його очолював Сталін. Про початок війни заяву зробив Міністр іноземних справ В. Молотов. Лише 3 липня 1941 р. Сталін зробив власну заяву про війну.Почався план евакуації. З України було вивезено 550 великих підприємств на Схід держави. Вивозилось майно колгоспів і радгоспів, техніку, скот, навчальні, наукові і культурні заклади, музеї. Причини великих поразок і невдач на