Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 4 страница

У філософії під конкретним розуміють реально існуючий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утворення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'язків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо цілісної системи теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеться про правове явище, у якому всі складові елементи є конкретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зробити це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, на якому юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєднання теорії з практикою, точніше - застосування (реалізація) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рівень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синтезом.

Моделювання юридичної абстракції - не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого — як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто конкретне може суперечити абстрактному, оскільки залишається поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.

Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сходження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати найелементарніші вияви сутності службового обов'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював повне їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категоріями службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточнює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку стосовно службового обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу - це інтелектуальна власність юриста.

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проникнення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу, сходження від конкретного до абстрактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язуємо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкультури, як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки. Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загальній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійних діях.

Розділ З

ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

3.1. Принципи юридичної деонтології

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах - гуманності, справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правові норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Мова про загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку за велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма для кожного юриста - це його особистісна норма, її не може використати інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково, настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними, але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обов'язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є її нестандартність. Його суть полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві,- ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатність швидко й безпомилково приймати обгрунтоване правильне рішення. Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні норми.

Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий. Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста - вчасно прийняти оптимальне рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність. Не підготовлене (не обґрунтоване) рішення або невелике запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов'язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як професіоналу, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв'язку, підсилюючи один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.

У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки з'являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться такі принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.

Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм. Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики, професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних, моральних та правових норм. Формуванню деонтологічних норм сприяють принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває поширення в юридичних установах.

Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібне виробляє для себе на основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація. Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію. Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю -офіційну, урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового обов'язку, яка закладена в думках і виражена словами.

Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка на вірність обраній професії. Обітниця надихає на формування внутрішнього особистого (індивідуального) правового і морального-почуттів, які виявляються у самодисципліні та самоконтролі. Вона суттєво відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є самонасильством над свободою волевиявлення, на відміну від присяги та обіцянки, які треба розглядати як постійний вияв останньої.

Моральний самоконтроль — здатність самостійно регулювати і спрямовувати власну поведінку - залежить від вимогливості юриста до себе, самокритичності, рівня свідомості, духовного розвитку та особистої моральної культури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а після певної адаптації, осмислення свого призначення.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці юристом. Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним законом, основною моральною нормою для особи, яка Ті склала. Тобто обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою внутрішню відповідальність перед суспільством, правоохоронець виробляє власні моральні норми на основі обітниці. Вони є його особистим здобутком, і він несе персональну відповідальність за привселюдно дане зобов'язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.

Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка склала обітницю, формує власну правосвідомість, власний стиль юридичної діяльності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.

Обов'язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими нормами, що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами аксіологічного типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні цінності, залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення поставлених перед ним завдань. Норми, які передбачають обов'язки юриста в обітниці, поєднують якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу. Це такі правові норми, які визначають належну поведінку юриста у сфері його професійної діяльності з погляду не тільки права, а й моралі.

Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної поведінки юриста здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових вимог, який дав би змогу застосувати санкції.

Виконання юристом обов'язків, покладених на нього обітницею, ґрунтується на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної поведінки юриста у текст обітниці є показником того, що саме ці обов'язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу законодавчого формування обов'язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов'язків, які випливають з обітниці, виявляється у діях, спрямованих на охорону правопорядку. Передбачені обітницею обов'язки - невід'ємний структурний елемент юридичної деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права й моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу дух права й дух української національної моралі мають підтримувати у юриста здоровий глузд, допомагати йому виконувати дану обітницю.

Порушення юристом обітниці - це зрада власної совісті, свого народу. Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою нести не лише моральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.

Отже, праця за обітницею - це праця за велінням серця, згідно з принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов'язку.

Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтологічні норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли на юриста не впливатимуть інстинкти - самозбереження, кар'єризм, корисливість тощо. У протилежному випадку це будуть не істинні джерела деонтологічних норм і це повинен усвідомлювати юрист.

3.2. Функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв'язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки, її цінність та актуальність зумовлюють численні функції, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

- формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов'язку;

- конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

- підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права;

- виховання у юристів поваги до права;

- вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження;

- встановлення юристом об'єктивної правової дійсності;

- сприяння вибору юристом справедливого рішення;

- виховання у правників духовної, моральної і юридичної відповідальності;

- обгрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків;

- дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в Україні:

-утвердження національного духу українського права;

- забезпечення панування права;

- створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі:

-уміння визначити цінність права і цінність держави;

- сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

- сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології. Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття - це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі І почуття - це наслідок комплексного емоційного сприйняття явища. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому тут доречно вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов'язане з уявленням про певний об'єкт. Зміст цього уявлення І визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (що виражає внутрішній імператив службового обов'язку). Емоційно-правовий аспект дотичний до емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення Істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння проникнути у внутрішній світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття - суто індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста. Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Складовими елементами правового почуття юриста є почуття законності, власного обов'язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це передусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов'язане з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим виявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мислення, твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового почуття - прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Правове почуття юриста проходить довгий шлях синтезу у процесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньоримськими юристами, згодом - визначним французьким політичним мислителем Ш. Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» ґрунтовно розкрив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах відображається національний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку тощо.

Дух людини - це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить лише одній конкретній людині. Дух - це також внутрішній вияв морального та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух - це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в природі, Всесвіті, законах та різних нормативних документах. Адже закони творять юристи - члени суспільства, а право є відображенням природи, величі духу народу. Звідси можна зробити висновок, що дух законів - це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба розмежувати поняття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з'являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, буква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає історично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто приймаються відомчі нормативні акти, які суд'єктивно тлумачать закон. У цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі проігнорований. Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, повинні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста скеровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Його дія забезпечується відповідними інститутами, які покликані реалізувати правові норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані, а дух права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але їхній дух продовжує діяти. І не з почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої поваги до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси більшості У цьому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і права. У них відображаються історичні традиції, національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право - це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потрібно шукати у витоках історії права. Так, вигідне геополітичне становище України-Руси сприяло високому рівню розвитку відносин з Візантією, Римською імперією, зі скандинавськими та багатьма іншими державами, утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості, толерантності, високій правовій та політичній культурі, запровадженню писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права [201, с. 25].

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на історичні обставини, певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинні мати практичне застосування в українській правовій системі. Національний дух українського права - це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізованих держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком украінської державності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київської держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому відродження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських цінностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати українську національно-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку,

Основу національного права становлять також такі твори, як «Повчання своїм дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про закон і благодать» Іларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів. Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-Волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового українського права. Відомо, що принципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права - «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіатських народів.