Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 5 страница

Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверджують, що український народ не був схильний до монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формували в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші, їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм російського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української держави почали відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концепції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немислиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віра, поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки І може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право - це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон — це зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми. Верховенство права - це один із принципів демократичної держави. До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії кожної з трьох гілок влади - законодавчої, судової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім цих передумов існують ще й специфічні ознаки панування права, якими зокрема є:

- висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

- повага до права усіх членів суспільства;

- регулювання відносин у всіх сферах;

- створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;

- забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями;

- відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;

- сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;

- високий рівень правового почуття. Звичайно, панування права ґрунтується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди на закон, загальнообов'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення існування правової держави; захист загальнолюдських цінностей та інтересів; піклування про громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи суспільних зв'язків, формування правил поведінки, національної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Українській державі.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своєрідність правової системи, утверджувала право української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.

На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали моральні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідеями національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим багатовіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднання республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно починати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці. Тобто, Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової правової системи з пріоритетом національних ознак. Цей документ дав поштовх до обґрунтування національно-правової теорії, вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов'язує інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться про публічне й приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне та європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції формування національно-правової теорії. Для цього необхідна комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом розвитку суверенної правової держави, утвердження цивілізованого правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано - формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок - це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок - це результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення ефективного правового регулювання правовідносин, їхня стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства. Цивілізований правопорядок - основна

цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисципліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі основними засобами дотримання високого ступеня правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому правопорядку - забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри населення у державу та її установи.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму вчинення злочинів можна. Основне -піднести духовний рівень життя народу, підвищити його правосвідомість, домогтися високого ступеня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба використовувати духовні норми, законослухняність населення, високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є поєднанням природним, моральним і правовим. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм поведінки впливають також: його знання (загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя духовності» орієнтують юриста на добро, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання природних норм - це запорука виконання норм права, навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й природні норми виробляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють частину суспільних відносин, а духовні - усі відносини, хоча й багато природних норм трансформувались у законодавство. Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії. Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.

Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові треба насамперед зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з природними нормами, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно, поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до юриста. Адже від кожного слова і дії юриста залежать доля людини, її майбутня поведінка, життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до відчаю, надмірного непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи людину, юрист позбавляє її останнього шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки та формуючи внутрішній імператив службового обов'язку? Основне - пізнати самого себе, що є великим мистецтвом. Юрист; який не здатний себе пізнати, не буде здатний і до саморегуляції, об'єктивної самооцінки. Кожному юристові важливо знайти своє місце у правоохоронній діяльності, оскільки у цьому й виявляється велике людське щастя.

Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі настанови: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання - джерело юридичної мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя - це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь - шлях до щасливих результатів; дарування і віддавання застерігає від самолюбства; спокій потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.

3.3. Компоненти юридичної деонтології

Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Дискусію, яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв'язати так. Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з певною послідовністю: свідомість - професійне почуття - готовність до професійної дії - професійна дія - усвідомлення наслідків професійних дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії. Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.), професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології, враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях, що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми, блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими видами культур як: духовна, національна, політична, філософська, наукова, державна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами: моральною і правовою;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється культурами: психологічною, інтелектуальною, внутрішньою, емоційною, педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур: інформаційної, економічної, акторської, управлінської, зовнішньої фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур є компонентами юридичної деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках субкультури виступають як

основні, в інших - вони лише дотичні до юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності.

Для юридичної деонтології важливо дослідити п компоненти з погляду культури, а також культурологічний зміст службового обов'язку, особливо його внутрішнього імперативу.

З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв'язок (дифузію) видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.

Досить складно з'ясувати структурні елементи кожного виду культури, оскільки дослідники ще не дійшли щодо цього спільної думки. Виходячи з аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі культури. Наприклад, у правовій культурі - це знання права, в економічній - економіки, в психологічній -психології, психіки людини тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури. Вони дають змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду культури.

Не менш важливим для юридичної практики є дослідження цінностей кожного виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями. Перший спрямований переважно на вивчення загальної професійної діяльності (у тому числі юридичної етики), другий -^на тлумачення внутрішнього імперативу службового обов'язку.

Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей. Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує загальнолюдську і професійну мораль.

Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі, визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології. Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається дифузією культур.

Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні конфлікти).

Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості, поведінку юриста, яка повинна ґрунтуватися на свідомому виконанні норм моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність, свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка - це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак, загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.

Об'єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов'язку. Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно відповісти на запитання: чи морально обґрунтований внутрішній імператив службового обов'язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження цього обов'язку в службові дії?

Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше зрозуміти внутрішній імператив службового обов'язку. У юриста розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й реалізувати службову дію в контексті культури.

Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні аспекти внутрішнього імперативу службового обов'язку.

 

Розділ 4

СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ З ПРОФЕСІЙНОЮ

КУЛЬТУРОЮ ТА ПРАВНИЧОЮ ЕТИКОЮ

 

4.1. Поняття «професійна культура юриста»

Поняття професійної культури тісно пов'язане з поняттям культур праці. Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі некваліфіковану, повсякденну, де не потрібні спеціальні знання, то тут доцільно вживати термін «культура праці». Але це поняття може означати і кваліфіковану працю, пов'язану зі спеціалізацією, професіоналізмом, виробничою діяльністю. Це означає, що культура праці вміщує і професійну культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге.

Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов'язків. Тільки працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та здібності. Крім цього, культура особи - це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності.

Стосовно юридичної праці зазначимо, що вона ґрунтується на теоретичних юридичних знаннях, практичних навичках, духовно-моральних засадах, котрі становлять основу професійної діяльності.

Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії: професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.

Так, професійне самоутвердження юриста невіддільне від культурного й морального стану суспільства.

Професійна майстерність юриста визначається передусім високим рівнем теоретичної підготовленості, продуктивною діяльністю, талантом, високими моральними якостями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий рівень здібностей юриста, нахил до

юридичної діяльності, вміння відчувати нове, що виявляється у результатах службової діяльності. Талант, як відомо, вроджена якість. Зрозуміло, талановитим юристом може бути не кожен. Проте творчі інтелектуальні здібності повинні розвивати всі.

Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних переживаннях, що мають чітко виражений правовий і моральний характер. Це стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.

Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироблення власного почерку юридичної діяльності, постійна потреба продуктивно працювати, виховання необхідних навичок та звичок.

Виходячи з цього, під професіоналізмом юриста розуміємо ступінь знання права, юридичної практики, навички застосування правових норм, мистецтво спілкування, що знаходять вияв у повсякденній діяльності.

Продуктивність праці у професійній діяльності юриста, як зазначає Н. Клименко, виявляється у прагненні встановити істину і прийняти правильне рішення, застосовуючи нові, прогресивні засоби, уникаючи приниження честі та гідності людини. Звичайно, продуктивна діяльність, яку можна назвати ще творчою діяльністю, пов'язана з виробленням нової мети і відповідних їй прийомів. Така діяльність має грунтуватися на глибоких та міцних теоретичних спеціальних правових знаннях, на практичних навичках, які становлять основу професійної юридичної діяльності [75, с. 7].

Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій позначається характер юридичної діяльності. Професійна мораль юриста видозмінюється у зв'язку з наповненням соціальної культури новим змістом, утвердженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового законодавства. Формування професійної моралі здійснюється відповідно до рівнів різних видів культури, якими володіє юрист.

Професійна культура юриста формується поетапно. Насамперед на етапі усвідомлення юристом свого призначення, коли відбувається певна адаптація, ознайомлення зі службовими й функціональними обов'язками та специфікою роботи юридичної установи. Це фактично перші службові дії під контролем наставника.

Етап формування юриста як професіонала характеризується повною самостійністю у службовій діяльності, набуттям окремих навичок, виробленням власного стилю і культури праці та ін.

Етап досягнення вершин майстерності, становлення юриста як професіонала настає після багатьох років (для кожного індивідуально) праці або взагалі не настає.

Зазначені етапи формування професійної культури впливають на професійну мораль юриста, основу якої становлять регулювання службових взаємин, допомога у здійсненні правильного вибору при виконанні службових обов'язків, оптимальній реалізації прийнятого рішення у практичній діяльності.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього регулювання диктують правила дій - певну поведінку, виконання функціональних обов'язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось незмінним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні умови, напрями розвитку суспільства чи певної професії.

Отже, професійна мораль - це система моральних та морально-правових норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.

У філософсько-юридичній науці існує проблема щодо визначення професійної культури юриста. Адже професійну культуру часто змішують з культурою професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною) етикою.

Розв'язання цієї проблеми можна вбачати в розмежуванні поняття «професійна культура юриста» як науки і як професійної властивості юриста.

Професійна культура юриста як комплексна юридична наука, є практично-ужитковою.

Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як систему знань про формування почуття службового, юридичного обов'язку; по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етичних вимог.

З іншого боку професійну культуру юриста слід розглянути як його професійну властивість, яка характеризується: