Студопедия — Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 9 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 9 страница






Певною мірою розуміння душі людини пов'язане зі свідомістю, тобто свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.

До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління - похідне.

Стосовно понять «пам'ять», «інтелект», «розум» можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших психологічних понять) у людини формується свідомість.

Знання та досвід теж мають велике значення для формування свідомості людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань. Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший досвід, тим стабільніша свідомість та вищий її рівень.

Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомості. Відомо, що самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та членами суспільства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних якостей особистості.

Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про види свідомості - суспільну, державну, національну, політичну, патріотичну, громадянську, духовну, моральну, естетичну, професійну, правову та ін.

Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Наприклад, у юридичній діяльності моральна та духовна свідомість сприяють розумінню вищої етики людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі закони духовного світу, формувати духовні думки, розуміти душевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і душу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.

У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.

Дослідники по-різному підходять до визначення правосвідомості. Більшість авторів вважають, що правосвідомість - це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.

В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості - це така форма відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і навички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].

Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема через інформацію, і розуміти її як координаційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та встановлення об'єктивної істини.

Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити. Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомлена інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.

Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна здатність юриста. Згадана система відіграє координаційну, інтеграційну роль у професійній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.

Багатовимірний підхід до інформації загалом необхідний. Інтелектуальна культура юриста повинна спрямовуватися на творчий багатоаспектний підхід до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це підвищує рівень правосвідомості.

Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у правовому полі. Це активна форма його правосвідомості, розуміння необхідності системи права для адекватного регулювання суспільних відносин. Правове поле чинить значний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція України, яка скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію. Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню об'єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще не визначають змісту правосвідомості юриста. Велике значення мають самооцінка, емоції, ставлення до права, а головне - перетворення юридичних знань у переконання.

На думку В. Котюка, існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та поведінки. Внутрішні елементи - це: інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81, с. 78].

О. Скакун та М. Подберезький вважають, що правосвідомість має такі складові елементи як: психологічна правосвідомість (правова психологія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), поведінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову поведінку) [128, с. 255].

Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні чинники - як об'єктивні, так і суб'єктивні, то її рівень залежить від професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати професійний характер (а не буденний), що є складовим елементом всієї правової системи у державі. Тобто професійна правосвідомість має пріоритетний вплив на юридичну діяльність, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.

Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Так, М. Соколов дослідив, що професійна правосвідомість є структурним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну правосвідомість можна поділити непрофесійну й непрофесійну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст Із правової тематики та ін. [132, с. 112-123]. Відтак, якщо йдеться про правосвідомість юриста, то необхідно враховувати його професійну спеціалізацію. Тобто для різних юридичних спеціальностей правосвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.

Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляється квантова: або збільшується, або зменшується.

Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому його дії та вчинки зумовлюються власними правовими поглядами, які залежать від обставин, психічного стану, певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спонукає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.

Вважаємо, що свідоме «керує» юристом у спокійній, творчій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опановує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонтологічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідомість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.

Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціальної й моральної відповідальності.

Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з інтелектом та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині» правосвідомості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.

Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характеризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.

Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає юридичні наслідки професійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справедливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збігається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.

Отже, деонтологічна правосвідомість юриста - це результат його правосвідомості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.

Деонтологічна правосвідомість юриста ґрунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.

Що стосується правової інформаційної культури, то доцільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не

отримує нової правової Інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафіксований, а через правове почуття у юриста формується власна деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.

Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтологічна правосвідомість формується на основі цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконання внутрішнього імперативу службового обов'язку юристом, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідомості.

Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної діяльності виникає практична правосвідомість. Поєднання теоретичної та практичної правосвідомості дають змогу досягти вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано раптову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відображає ситуацію, при якій юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енциклопедичний характер.

Вияв деонтологічної правосвідомості - це своєрідний «вибух» діяльності юриста, дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Дня прояву деонтологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність фахово розв'язувати правові проблеми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.

У професійній діяльності деонтологічна свідомість по різному впливає на виконання службового обов'язку. Наприклад, вияв милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі імпульси допомагають або шкодять юридичній діяльності.

Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з'ясування змісту закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом документа можна встановити також рівень загальної й деонтологічної правосвідомості юриста.

Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує загальну правосвідомість, актуалізує її.

Науковці здебільшого пов'язують правосвідомість із правовою культурою, зокрема вказуючи, що правова культура особи - це перш за все певний рівень (стан), сукупність характеристик її правосвідомості. Цей стан правосвідомості характеризується такими властивостями, як знання права, повага до нього, позитивна настанова щодо повсякденної правомірної поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку - безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).

Аналізуючи поняття «правосвідомість», треба враховувати мораль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей вплив самостійний, незалежний від права.

Отже, право і мораль - важливі елементи людської культури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взаємодія зумовлена об'єктивно, оскільки походження і реальне буття права та моралі визначаються суспільними відносинами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й честі, добра й людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпечується відповідними інститутами, покликаними реалізувати його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випадку раніше прийняті закони впливають на національний дух права.

Мораль і моральна основа права безпосередньо позначається на правосвідомості юриста.

Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки - людини перед державою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демократизм, справедливість, гуманізм, «дозволеність лише того, що визначене законом» (для юриста і держави). Правосвідомість юриста повинна відповідати цим принципам.

Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних професійно-етичних принципів: вірності народові й закону, самодисципліни, об'єктивності, справедливості, ввічливості, терпимості, поваги, товариськості, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і принципів професійної діяльності сприяє тому, що правосвідомість і моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння права засвідчує, що правосвідомість юриста грунтується на глибоких правових знаннях.

Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідомість має певну мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати конкретну справу з позиції права.

Юрист повинен керуватися і такими принципами, як емпіричність, інтуїтивність, ймовірність, евристичність, новизна. Його діяльність пов'язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом одержаних раніше результатів. При цьому виявляються впевненість і воля юриста, які ведуть до успіху.

Важливу функцію виконує такий принцип правосвідомості, як самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, конституції, дає змогу всебічно оцінити власну діяльність у контексті цих вимог.

Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юриста, треба розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових норм. В. Котюк зазначає, що функції правосвідомості конкретизують її суть, завдання й призначення. Поняття «функції правосвідомості правника» можна визначити через його соціально-правову діяльність. Функція правосвідомості виражає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ та особистості. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійснюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і напрями діяльності. Функцію можна визначити як основний напрям психічної, інтелектуальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].

У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом В. Котюк розрізняє функції відображення, пізнання, правового мислення, оцінкові, орієнтовні, регулюючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі, конструктивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотиваційні, комунікативні, трансформаційні; за структурою правосвідомості особи - емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].

Функціями правосвідомості юриста є:

- формування індивідуальної правової концепції юриста;

- формування почуття правової справедливості;

- забезпечення свободи прийняття рішень;

- реалізація внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста;

- формування професійно-юридичної думки;

- застереження від правового нігілізму;

- активізація інтелектуальної діяльності;

- виявлення особистих, професійно-моральних якостей правника.

Ці функції правосвідомості цілком відповідають функціям деонтологічної правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій та принципів, особливо тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію теоретичних знань, динамічність юридичної діяльності, формування мотивів поведінки, комунікативність тощо.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розвиток і формування професійної культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.

5.2. Службовий обов'язок юриста

Під обов'язком розуміють певну необхідну поведінку суб'єкта носіїв систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання яких передбачена відповідальність. Юрист виконує обов'язок здебільшого під впливом різних чинників - держави, закону, трудового колективу, громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.

У цьому зв'язку можна виділити такі види обов'язку, що певною мірою стосуються юридичної діяльності: національний, суспільний, державний, громадський, моральний, духовний, професійний, службовий, функціональний. Юридичні джерела розрізняють ще й морально-професійний, формально-службовий та деякі інші види обов'язку. Між ними є чимало спільного й відмінного. Зупинимося на останньому. Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов'язку юриста.

Так, під національним обов'язком розуміється необхідність та готовність юриста охороняти та захищати принципи буття української нації у процесі правової діяльності.

Суспільний обов'язок - це необхідність та готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім'я нормальної життєдіяльності громадян.

Державний обов'язок - це необхідність та готовність юристів як представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти та захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльності.

Громадський обов'язок передбачає певні необхідні дії, покладені на юриста як члена відповідної громадської організації. Моральний обов'язок юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних моральних вимог.

Духовнім обов'язком юриста можна вважати необхідність постійного удосконалення професійної підготовки, формування усталених гуманістично-ціннісних орієнтацій, культури, що сприяє адекватному виконанню службової діяльності.

Професійний обов'язок юриста - це його потреба та готовність працювати у судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед юридичними службами (об'єктивний аспект), глибоке усвідомлення необхідності професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб'єктивний аспект),

Службовий обов'язок юриста - це потреба та його готовність виконувати дії, зумовлені службовим становищем юриста.

Функціональний обов'язок юриста - це потреба виконання ним постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на посаду.

Звичайно, існують й інші види обов'язку юриста, зумовлені його соціальним призначенням у суспільстві.

За практичною значущістю перелічені вище обов'язки юриста умовно можна згрупувати таким чином:

- група обов'язків соціально-державного характеру (національний, суспільний, державний, громадський);

- група обов'язків професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий, функціональний);

- група обов'язків духовно-морального характеру (духовний, моральний, особистий).

Перша група включає обов'язки, виконання яких вимагає від юриста держава. Вони є обов'язковими і гарантуються чи забезпечуються державою. Наприклад, виконання національного і суспільного обов'язків вимагає від юриста захисту нації і суспільства, збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права тощо. Йдеться про правовий захист, оскільки часто цього вимагає ситуація. Проте національний обов'язок може зазнавати переслідування з боку держави, наприклад, у час панування тоталітарного режиму. Можливі випадки, коли держава зобов'язує діяти всупереч інтересам народу. Наприклад, у західних областях України в період пробудження демократії (1988-1990 рр.) професійна пасивність юристів розцінювалася партійними і радянськими органами як антисуспільні дії. Часто на діяльності юриста позначається імператив громадського обов'язку. Різні добровільні об'єднання, асоціації вимагають вживати певних заходів, зокрема щодо забезпечення охорони громадського порядку.

Друга група обов'язків юриста відповідає специфіці його професійної діяльності. Часто професійний обов'язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не працевлаштований. Так, виконуючи професійний обов'язок, він зобов'язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов'язок у цьому випадку змусив би юриста вдатися до конкретних санкцій.

Службовий обов'язок юриста - це передбачена нормативно-правовими актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов'язок с тим, до якого зобов'язує служба, Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службовий обов'язок. Різновидом службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його до відповідальності.

На основі третьої групи обов'язків у юриста формується особистісно-емоційне сприйняття службового обов'язку.

Проблема службового обов'язку посідає чільне місце у професійній культурі юриста. Усвідомлення юристом своїх службових обов'язків є необхідним елементом його деон-тологічної правосвідомості та професійної культури. Його професійні вчинки контролюються сумлінням, на основі чого формується внутрішній імператив службового обов'язку. Позитивне право ніколи не досягне такої сили і легітимності, яку має внутрішній імператив службового обов'язку.

Для правничих спеціальностей характерні як загальні, так і специфічні види обов'язків. Так, службовий обов'язок судді визначений у Законі України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» з наступними змінами та доповненнями. Зокрема, у ст. 6 йдеться про те, що суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом термінів. Стаття 5 наголошує на тому, що суддя повинен здійснювати лише правосуддя. Він не може бути народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, входити до складу державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, які мають на меті отримання прибутку. Проте викладацька, наукова й інша творча діяльність не впливає на виконання судових обов'язків. Суддя може поєднувати наукову і творчу працю із судовою практикою, що сприяє його професіоналізмові.

Закон зобов'язує суддю не розголошувати відомостей, які становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, а також відомостей про особисте життя, які стали відомі йому під час розгляду справи у судовому засіданні і нерозголошення яких прийнято рішенням закритого судового засідання. Проте це не означає, що всі отримані суддею відомості таємні. Це не стосується відомостей, які містять елементи злочину. Тоді у службовому порядку приймається відповідне рішення. Але вся діяльність судді не повинна ставати об'єктом розмов у широкому колі осіб, не причетних до справи.

Службовий обов'язок не допускає вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Тобто обов'язком судді є повсякчасний контроль власної поведінки.

Службові обов'язки суддів стосуються різних їхніх повноважень. Наприклад, існують службові обов'язки районних (міських), міжрайонних (окружних) суддів, службові обов'язки судці Конституційного Суду України, службові обов'язки судді Вищого арбітражного суду України, службові обов'язки військових суддів та ін. У них чимало спільного, але є певні додаткові вимоги, які пов'язані зі специфікою юридичних справ. Тому доцільно говорити про службово-повноважні обов'язки суддів.

Зрозуміло, що службові обов'язки суддів грунтуються на певних засадах. Серед них - законність, незалежність від інших гілок влади, непідзвітність іншим гілкам влади, вирішальність, належний практичний досвід, віковий ценз, освітній ценз, дієздатність судді, конкурсність, недоторканність, строковість служби, відповідальність, атестаційність, особливе моральне і соціально-побутове забезпечення та ін. Ці принципи істотно впливають на службовий обов'язок судді, змушують його дотримуватися певних меж у поведінці і діяльності. Будь-яку службову дію суддя повинен підпорядковувати цим принципам.

Службовий обов'язок судді передбачає виконання певних функцій у судовій діяльності. Це насамперед виховання поваги до суду і до себе особисто, утвердження презумпції невинуватості, збереження службової таємниці, сприяння судовому врятуванню тощо. У цих та інших функціях виявляється сутність судової влади і судової практики, піднесення авторитету особи, яка здійснює правосуддя.

Тому юрист, котрого вперше Президент призначає суддею, в урочистій обстановці дає обітницю, про яку йдеться у ст. 10 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів»: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим».

Присягатися належно виконувати службові обов'язки українського судді почали ще у період гетьманщини (XVII-ХУПІ ст.). Тоді, як зазначалося у «Правах, за якими судиться малоросійський народ», обрані судді повинні були складати у церкві обітницю про те, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки. У період Української Народної Республіки текст обітниці, зокрема для військових суддів, затверджувався на засіданні Ради Державних секретарів. Її повинні були складати також службовці суду. Зміст обітниці такий: «Присягаю урочисто Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватися її законам і розпорядженням. Присягаю сповнити припоручені обов'язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і миру, при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати закони, розпорядки, науки і поручення моїх зверхників і залишати всякого роду надужиття моєї власти, так, Боже, мені допоможи. Амінь». Для виконання службових обов'язків судді ретельно добиралися кадри, які свідомо могли дати відповідну обітницю.







Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 519. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Плейотропное действие генов. Примеры. Плейотропное действие генов - это зависимость нескольких признаков от одного гена, то есть множественное действие одного гена...

Методика обучения письму и письменной речи на иностранном языке в средней школе. Различают письмо и письменную речь. Письмо – объект овладения графической и орфографической системами иностранного языка для фиксации языкового и речевого материала...

Классификация холодных блюд и закусок. Урок №2 Тема: Холодные блюда и закуски. Значение холодных блюд и закусок. Классификация холодных блюд и закусок. Кулинарная обработка продуктов...

Именные части речи, их общие и отличительные признаки Именные части речи в русском языке — это имя существительное, имя прилагательное, имя числительное, местоимение...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

Объект, субъект, предмет, цели и задачи управления персоналом Социальная система организации делится на две основные подсистемы: управляющую и управляемую...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия