ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 3 страница

Зрозуміло, що «нравственность» - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини глибоко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має місце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, свідомість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною

«інструкцією» для вищої моральності (та й моральності взагалі) є духовність, норми природного права.

Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність людини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з практичним життям, це переважно почуттєва властивість людини, характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки): особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру - це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.

Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. Причому обидві культури органічно пов'язані між собою.

Моральна культура правника як частина духовної культури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних відносин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформаційної та іншої культури.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його високій моральній свідомості. Маємо на увазі не лише службову, а й побутову поведінку. Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Деякі автори вважають, що моральна культура характеризує особистість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки [117, с. 171]. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у людській свідомості.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціонувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства, як зазначають А. Опалєв, Г. Дубов [117, с. 171].

Отже, моральна культура юриста - це результат становлення власної гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія - насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та імперативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рішення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість - почуття, свідомість - поведінка, почуття - поведінка, свідомість-дія. Перший рівень (свідомість - почуття) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «будується» умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і прямувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопорядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість - поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Г.-В. Гегель зазначав, що «справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки» [54, с. 331]. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взагалі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір діяти. Як правило, схема «почуття - поведінка» ніколи не підводить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.

Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість - поведінка» найкраще це відображає, проте дія за схемою «почуття — свідомість» має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обов'язку.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмовника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою «свідомість - поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість — це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.

С. Анісімов зауважує, що моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі [42, с. 19]. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не пов'язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Важливість такого компонента моральної культури юриста, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперативом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких ґрунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, терплячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.

Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію. Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих моральних чеснот сприяє тому, що держава морально зміцнюється.

Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати своїх поглядів. Цей принцип стає особливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це моральне й духовне насильство.

Моральна культура юриста передбачає такт, безкорисливість. Юридична діяльність покликана відновлювати природну гармонію у правових відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахований на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння добрих справ. Цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

Важливий принцип моральної культури - анонімність. Йдеться про творіння добра без зайвого афішування доброчинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього покликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи «оплески», коли найціннішою є істина.

Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли головним є прагнення творити добро, незалежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.

Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя,

юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юридичного процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпочинається людське у людині, виявляється її моральна свідомість. При цьому вибачення не повинно зводитися до автоматизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкреслюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб'єкта права.

Такий принцип моральної культури, як терпіння і толерантність, випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона виконує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призначенням кожної людини для юриста є недопустимим. Правник повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочинцем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з фактичним становищем кожної людини, виробити у собі терплячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло. Тільки толерантні юридичні дії здатні залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.

Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на моральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вбирає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній свідомості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов'язане з певними моральними переживаннями.

Постійно актуальним у моральній культурі юриста є переконання: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.

Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє велику роль у юридичній діяльності. Образно кажучи, це той «робочий кінь», який бере увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки саме для цього призначений. Серед функцій моральної культури юриста можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення механізму правомірної поведінки у юридичній діяльності, формування ступеня усвідомлення власних моральних помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню гармонії між; духовним і матеріальним, віддача всіх сім, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.

Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним законам, оскільки вони мають офіційну суспільну вагу.

Якщо йдеться про створення механізму правомірної поведінки юриста, то розуміється не стільки недопущення порушення закону, скільки наявність життєвих умов, які можуть спонукати його до неефективного використання цього механізму. Ця функція моральної культури примушує юриста до таких дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У цьому випадку механізмом формування правомірної поведінки виступають сумління, розсудливість. Висока моральна культура забезпечує розв'язання складних питань правовим шляхом.

Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність перед народом, перед кожним громадянином, пам'ятаючи про «кредит довір'я» йому та про необхідність відстоювати правду.

Проблему подолання суперечностей між високою моральністю та мораллю порушив В. Вічев, підкресливши, що це суперечність між ідеалом і реальністю, належним й існуючим, зовнішнім та внутрішнім, словами і правами [51, с. 55]. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці мораллю.

Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішення різних правових ситуацій. Проте саме моральна культура допомагає правникові зрозуміти, що людина — це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий запас любові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особистості, створювати найсприятливіші юридичні умови для захисту найціннішого — життя людини.

Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у професійній діяльності запобігти дисгармонії між духовним і матеріальним. Зазвичай кожен злочин спрямовується на задоволення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим душу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити цей вакуум моральними цінностями.

Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення цивілізованого правопорядку в державі. Суспільство вимагає юридичного забезпечення функціонування моральних норм, тому юрист зобов'язаний постійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце дітям, так і юрист віддає силу свого таланту людям незалежно від того, кого він захищає.

Якщо діяльність правоохоронця здійснюється згідно з вимогами високої моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це сприяє прогресові у правовому регулюванні. Зосереджуючись на реалізації власних прогресивних поглядів, юрист не повинен боятися бути «білою вороною», не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумління, згідно з морально-духовними переконаннями. Інколи неправомірні дії юриста в минулому стримують його від рішучої зміни своєї професійної поведінки у позитивному напрямі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погляди в бік добра. А це - запорука цивілізованого правопорядку.

Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури, завдяки якій завжди з'являється надія на вихід з будь-якого становища. Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.

2.2.Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть каральний характер [49, с. 3-5].

Здебільшого правове поле переважно було однополюсним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу на терені законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначення позитивного права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдіяльності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності, зокрема, Ю. Тихонравов зазначає, що релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності [138, с. 9-14]. Це означає, що закони позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно моральним.

Серед прибічників природного права немає одностайності в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах природи і т. ін.

Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб'єктів суспільного життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. На думку Л. Петрової, люди ніколи не знайдуть справжнього джерела (сутності) права, якщо шукатимуть його поза собою [115, с. 38]. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети коли тісно взаємопов'язане духовне й світське [63, с. 137].

Д. Керімов вважає, що правове регулювання суспільних відносин тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства [73, с. 20]. Тобто йдеться про соціологію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і організуючи первинну інформацію про них, соціологія допомагає кожній соціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологічний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції [77, 15]. Проте соціологічний підхід необхідний і має практичну вартість.

Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися другорядними, не пов'язані з юридичною практикою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтована на розв'язання проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених державою [95, с. 39].

Вважаємо, що філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права [49, с. 12]. Цього вимагає політичний і економічний стан суспільства, які є основою державної політики. Зрозуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши суть явища, треба переходити до збереження цілісності його врегулювання. В цьому головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями «юридична культура» та «правова культура».

Розглянемо правову культуру юриста як суб'єкта права у двох полях - вищому й елементарному. Вище правове поле - суто індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтування вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвитку державної системи. Правова культура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх законних інтересів тощо. Його правова культура діє синергетично (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури, на думку А. Венгерова, ні в якому разі недопустиме [50, с. 127-128].

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі правові сфери суспільного життя. Суть культури саме і полягає, як вважає В. Нерсесянц, у сприянні впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, він правову культуру називає «другою природою», підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, «першої природи», а становить культурну трансформацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної) природи окремих людей і народів. Отже, право - це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103, с. 43].

Правова культура юриста - це ступінь духовно-філософського осмислення духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідношенні частини й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правника потребує поєднання традицій філософії права й герменевтики. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснювати аналіз правової культури у контексті онтології, гносеології, аксіології, логіки, феноменології права, що є також основою філософії права.

У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:

а) за змістом - правова коеволюція, знання джерел позитивного права і правової культури;

б) за суб'єктивною стороною - почуттєве і раціональне;

в) за об'єктивною стороною - гармонійність юридичної практики.

Коеволюція - це зв'язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті людина - лише мікрочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізується культура його правової коеволюції.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синергетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку, і якщо насильно втручатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного результату не чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема безперспективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне право само потребує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння природності права. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури правника є знання джерел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Як вважає В. Нерсесянц, право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності [103, с. 51].

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним «місцем зустрічі» духовності і моралі. Іншими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його букви.