Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

Закріплення підстав набуття прав на землю територіальними громадами і державою в новому Земельному кодексі не відрізняються високою системністю і передбачені в його різних нормах. Не зважаючи на те, що в ст. 14 Конституції передбачено право набуття та реалізації права державної власності на землю поряд з його набуттям і реалізацією громадянами та юридичними особами, думається, що набуття прав на землю територіальними громадами і державою заслуговують особливого правового регулювання. У зв’язку із цим закріплення основного способу набуття ними земельних прав у главі, присвяченої придбанню прав на землю громадянами та юридичними особами є мало виправданим. Очевидно, набуття землі територіальними громадами і державою головним чином на засадах права власності, послужило приводом для його закріплення в ст. 117 Земельного кодексу, тобто в порядку, передбаченому для юридичних осіб.

При усій простоті змісту вказаної норми земельного закону, в неї закріплена важлива підстава набуття та зміни права власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності в комунальну власність і земельних ділянок комунальної власності у державну власність. У цій нормі знайшло своє відображення найбільш універсальний спосіб набуття права як державної, так комунальної власності на землю. Проте, порівняльний аналіз змісту ст. 83 та 84 земельного закону із зазначеною нормою, надає можливості для ствердження про те, що склад земель та структура державної земельної власності не є тотожною складу і структурі комунальної власності на землю.

Проблема ускладнена і тим, що відповідно до положень ст. 142 Конституції, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, зокрема є земля та інші природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Більш пізніший Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 року надав усій системі органів місцевого самоврядування широкі повноваження щодо володіння, користування та розпорядженню земельними та іншими природними ресурсами.

Тепер наведена земельно-правова норма знову вказує на передачу земель державної власності в комунальну власність. У її розвиток п. 4 Заключних положень Земельного кодексу, передбачає необхідність розробки й прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. У зв’язку із тим, що державна і комунальна власність за новим земельним законом може мати місце, по суті, на всіх категоріях земель складу земельного фонду країни, прийняття зазначеного спеціального закону є насущною потребою практики реалізації положень Земельного кодексу. Ця проблема є особливо актуальною для розмежування земель житлової та громадської забудови в населених пунктах, земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики та інших земельних ресурсів країни.

Комунальна форма власності, як породження новітньої історії розвитку відносин власності в нашій країні, у законодавчому порядку закріплювалася в різних статусах. Так, відповідно до положень ст. 31 Закону «Про власність», вона вводилася як різновид державної форми власності. З прийняттям Конституції та Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» комунальна власність остаточно була виділена зі складу державної власності в самостійну форму власності, про що свідчать численні нормативно-правові акти щодо розмежуванню об’єктів права державної та комунальної власності[3]. Більш того, Президентом України був виданий спеціальний указ «Про розмежування земель державної і комунальної власності». Але він не набув чинності у зв’язку із відхиленням Верховною Радою проекту закону про розмежування земель державної та комунальної власності[4].

Не вникаючи у подробиці становлення і функціонування комунальної власності в майнових відносинах та інших сферах придбання і реалізації прав на рухомі та нерухомі об’єкти, наведені обставини дають достатні підстави для ствердження про те, що комунальна земельна власність за минулий період не була сформована. Не змінили статус комунальної власності на землю і вимоги Конституції, норми якої є нормами прямої дії. Багато привабливих вимог закону про місцеве самоврядування також не вплинули на стан комунальної власності на землю у зв’язку із тим, що право комунальної земельної власності не передбачалося в земельному законодавстві, а тому не могло сформуватися в належному виді. Тільки тепер земельний закон заклав належні юридичні підстави для розвитку права комунальної власності на землю. Таким чином, новий Земельний кодекс закріпив його в якості відособленої земельної власності, що визначає можливості передачі земельних ресурсів комунальної власності в державну власність і навпаки.

Зміст ст. 117 Земельного кодексу залишає деякі розбіжності у розумінні «передачі» земельних ділянок державної власності в комунальну власність. Так, за ч. 2 ст. 83 земельного закону, землі в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності, вже знаходяться в комунальній власності, а у ч. 4 зазначеної норми, передбачено набуття територіальними громадами землі в комунальну власність на підставі передачі їм земель державної власності. Одночасно земельно-правові норми, які присвячені правовому режиму окремих категорій земель, вказують на перебування відповідних земельних ділянок у комунальній власності.

Відомо, що право власності є не тільки правом речовим, а й реальним правом, тобто в юридичному розумінні воно виникає з моменту реальної передачі визначеного об’єкту, у даному випадку конкретної земельної ділянки, у власність іншої особи. Відмінності в набутті землі як нерухомого об’єкту державної власності полягають у законодавчому змінені суб’єктного складу у відносинах власності, тобто передача державою свого об’єкту іншим суб’єктам. У таких випадках сам об’єкт передачі не рухається, а «рух» чи зміна відбувається в суб’єктному складі права власності на підставі прямих вимог закону. При цьому ні кількісний склад, ні якісний стан земельних площ в державі не змінюється, а змінюється лише їх статусна приналежність, що базується на тих чи інших правовідносинах власності.

Сказане призводить до висновку про те, що право комунальної власності на землю у межах населених пунктах тепер виникло на підставі прямої вказівки земельного закону, закріпленого в ч. 2 ст. 83 діючого Земельного кодексу. Проте, її вимоги не можливо поширювати на інші категорії земель, з яких земельні ділянки можуть передаватися в комунальну власність. По-перше, для цього сам закон не надає достатніх підстав, а по-друге, їх набуття вимагає наявності визначених юридичних фактів та передачі земельних ділянок у виді здійснення конкретних дій, із дотриманням усіх вимог, які передбачені для юридичних осіб.

Приймаючи в увагу, що відповідно до ст. 84 Земельного кодексу в державній власності знаходяться усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, то немає особливих перешкод для передачі земельних ділянок комунальної власності у державну власність. Їх передача в державну власність може бути як безоплатно, так і на оплатних засадах. Наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки може здійснюватися у формі безоплатного повернення землі державі на тих же умовах, на яких вона була передана в комунальну власність. В інших випадках може мати місце оплатна передача землі комунальним власником державі в особі уповноваженого державного органа, тобто на підставі договору купівлі-продажу. Що ж стосується можливого застосування примусових підстав припинення права комунальної земельної власності з наступною передачею земельної ділянки державі, то на наш погляд, вони не охоплюються змістом розглянутої норми.

Відповідно до ст. 117 Земельного кодексу, передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність провадиться у порядку, встановленому для юридичних осіб. Із цього випливає, наприклад, що відповідні державні органи, як і усі інші юридичні особи, звертаються із клопотанням до компетентного органу місцевого самоврядування, який розглядає його в законом встановленому порядку та у передбачений термін, приймає відповідне рішення і здійснює певні дії, тобто виконує усі вимоги законодавства, які передбачені для передачі конкретної земельної ділянки у власність юридичної особи. Слід відзначити, що такий порядок розповсюджується і на передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність. Встановлений порядок передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність в цілому, сприяє забезпеченню земельної рівноправності держави та територіальних громад як власників землі.