Протоколи. 41. Загальна характеристика Європейської соціальної хартії

41. Загальна характеристика Європейської соціальної хартії.

Европейская социальная хартия — конвенция Совета Европы, закрепляющая ряд социальных прав человека (в отличие от ЕКПЧ, закрепляющей главным образом гражданские и политические права). Принята в 1961 году, вступила в силу в 1965 году. Страны-участницы обязуются признать обязательными для себя как минимум 10 статей или 45 частей статей части II хартии, в том числе как минимум 5 из следующих статей: 1, 5, 6, 12, 13, 16 и 19. Доклады об исполнении Хартии представляются раз в два года. Всего часть II Хартии содержит 19 статей, каждая из которых закрепляет определенное право.

В 1996 году принята Европейская социальная хартия (пересмотренная). На 2012 год из 47 стран-участниц СЕ четыре — Лихтенштейн, Монако, Сан-Марино и Швейцария, — не ратифицировали ни изначальной, ни пересмотренной хартии, 33 страны ратифицировали пересмотренную хартию, 10 — изначальную.

Закреплённые в изначальной версии Хартии и в Пересмотренной Хартии:

· Право на труд (ст. 1)

· Право на справедливые условия труда (ст. 2)

· Право на условия труда, отвечающие требованиям безопасности и гигиены (ст. 3)

· Право на справедливое вознаграждение (ст. 4)

· Право на объединение (для трудящихся и работодателей; ст. 5)

· Право на заключение коллективных договоров (ст. 6)

· Право детей и подростков на защиту (в области работы; ст. 7)

· Право работающих женщин на защиту (ст. 8)

· Право на профессиональную ориентацию (ст. 9)

· Право на профессиональную подготовку (ст. 10)

· Право на охрану здоровья (ст. 11)

· Право на социальное обеспечение (ст. 12)

И т.д.

42. Загальна характеристика Європейської культурної конвенції.

Держави - члени Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,

враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для, крім іншого, збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням,

вважаючи, що досягненню цієї мети може сприяти поглиблення взаєморозуміння між народами Європи,

вважаючи, що для цього доцільно не тільки укладати двосторонні культурні конвенції між членами Ради, але й проводити політику спільних дій, спрямованих на збереження європейської культури та заохочення її розвитку,

вирішивши укласти загальну європейську культурну конвенцію з метою заохочення громадян усіх держав-членів та громадян інших європейських держав, які можуть приєднатися до неї, до вивчення мов, історії та культури інших країн і загальної для них усіх культури,

погодились про таке:

Стаття 1

Кожна Договірна Сторона вживає відповідних заходів для збереження свого національного внеску до загальної культурної спадщини Європи і сприяння його збільшенню.

Стаття 2

Кожна Договірна Сторона, у міру можливості:

a) заохочує вивчення своїми громадянами мов, історії і культури інших Договірних Сторін і надає цим Сторонам можливості для сприяння такому вивченню на її території, і

b) докладає зусиль для сприяння вивченню своєї мови або своїх мов, історії і культури на території інших Договірних Сторін і надає громадянам цих Сторін можливості для такого вивчення на її території.

Стаття 3

Договірні Сторони проводять взаємні консультації в рамках Ради Європи з метою здійснення спільних дій, які сприятимуть культурним заходам, що становлять інтерес для Європи.

Ст.

43. Загальна характеристика Європейської хартії про регіональні мови і нац..меншини.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (ЄХРМ) — ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі»
Ратифікована Україною у травні 2003 року. Відповідно до закону про ратифікацію хартії, в Україні положення документу застосовуються до мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської.

Хартія (частина I, стаття 1) визначає^[2]:
а. «регіональні мови або мови меншин» (regional or minority languages) це є:

I. традиційно використовувані на визначеній території Держави громадянами держави, які утворюють групу, меншу, в порівнянні з рештою населення Держави, та

II. відмінні від офіційної мови (мов) даної Держави; за винятком діалектів офіційної мови (мов) даної Держави або мов мігрантів

У Пояснювальній доповіді до Хартії дається таке роз'яснення (параграф 18):

„Замість інших висловів, таких як «менш поширені мови», Хартія обрала термін «регіональні мови або мови меншин». Прикметник «регіональний» означає мови, використовувані на обмеженій території держави, в рамках якої, проте, люди, що говорять цією мовою, можуть становити більшість громадян. Термін «меншина» належить до ситуацій, у яких або мова використовується людьми, які не проживають компактно на якій-небудь певній території держави, або, хоч і проживають компактно на визначеній території, складають меншину стосовно населення даного регіону, яке спілкується мовою більшості даної держави.“

Визначення «нетериторіальних мов»[ред. • ред. код]

c. «Нетериторіальні мови» означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

44. Людський вимір у світлі документів ОБСЄ.

"Людський вимір" означає ставлення до життя з усіма його труднощами не просто пересічного індивіда, а особистості, тобто людини, що як носій конкретного, індивідуального начала (інтереси, самоусвідомлення тощо) розкривається, самореалізується лише в соціальному контексті, в системі здорових суспільних і міжіндивідних відносин. Характерними якостями особистості є усвідомлення і почуття відповідальності. Особистістю є розвинута індивідуальність, вимір якої відбувається на основі культури, власної моральності, відповідальності перед собою, суспільством, людством, цивілізацією. Маркс писав про майбутнє суспільство як про таку бажану асоціацію людей, в якій свобода розвитку кожного стає неодмінною умовою розвитку всіх. Саме спільнота вільних і відповідальних особистостей як всепланетарна цінність здатна розв'язати нагальні проблеми сьогодення, в т. ч. проблему глобальних суперечностей сучасної цивілізації. Людство у XXI ст.

перебуває в складному становищі, воно може бути втягнуте у "біфуркаційну стадію еволюційного процесу", яка реально загрожуватиме йому серйозними небезпеками, аж до самознищення.

Нагальна потреба не лише людини, а й людства - блокування негативних тенденцій, стимулювання дії позитивних чинників цивілізаційного розвитку. Рід "людини розумної" має перетворитися на рід розумної і соціально відповідальної людини ("Ноmо sapiens sapiens socialist). Вирішальним еволюційним чинником має стати розум соціуму (соціальний розум), а не окремого, навіть геніального, індивіда. Перед людством постала нова проблема, яка вимагає розумного і відповідального підходу до її розв'язання.

 

45. Формування третього покоління прав людини.

47.Юридична природа міжнародних документів з прав людини.

48. Проблема імплементації міжнародно-правових норм про права людини.

Імплементація міжнародно-правових норм – це сукупність цілеспрямованих організаційно- правових та інституційних заходів, що здійснюються державами індивідуально, колективно чи в рамках міжнародних організацій і спрямовані на реалізацію ними прийнятих на себе міжнародно-правових зобов’язань.

Необхідно зауважити, що імплементація як процес виконання державою міжнародно-правових норм, відбувається не лише на стадії нормотворчості, а й на стадії реалізації, в т.ч. і застосування права.^[1]

Оскільки право впливає на суспільні відносини передусім через процес правового регулювання, через динамічний процес здійснення своїх норм, забезпечення справжнього впливу міжнародно-правових норм на суспільне життя є можливим лише за умови прояву реального змісту регулятивних властивостей відповідних норм через процес їх реалізації. У такому випадку здійснення або реалізація — це практичне втілення міжнародно-правових норм у фактичній діяльності суб'єктів міжнародного права.

У теорії права «реалізація юридичних норм — це така поведінка суб'єктів права, яка узгоджується із приписами правових норм та випливає з них (правомірна поведінка), практична діяльність зі здійснення прав і виконання обов'язків» або ж «втілення приписів юридичних норм у життя шляхом правомірної поведінки суб'єктів».

Як вважає А. І. Дмитрієв, з точки зору міжнародного права, варто звернути увагу на визначення реалізації права як «переведення норм права у правомірну поведінку суб'єктів у формі використання прав, що їм належать, виконання обов'язків і дотримання заборон заради задоволення інтересів та потреб адресатів права, досягнення його (права) мети, оскільки таке визначення містить у собі вказівку на форми реалізації права взагалі, застосовні також і до міжнародного права». На думку С. В. Черніченка, діяльність учасників правовідносин з реалізації суб'єктивних прав та обов'язків, які виступають як елементи цих правовідносин, і становитиме, у кінцевому результаті, реалізацію відповідної правової норми.

Сьогодні термін «імплементація» часто трапляється в офіційних документах ООН (у численних резолюціях і рішеннях головних та допоміжних органів ООН), а також інших міжнародних організацій.

Таким чином імплементація норм міжнародного права має такі властивості:

— по-перше, це процес, що здійснюється на міжнародному і внутрішньодержавному рівнях;

— по-друге, полягає у поєднанні правотворчої та організаційної діяльності держав у процесі реалізації норм міжнародного права;

— по-третє, передбачає створення відповідного механізму (на міжнародному та внутрішньодержавному рівнях).

Механізм імплементації міжнародно-правових норм включає в себе певну сукупність правових та інституційних засобів, які використовуються суб'єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях, з метою реалізації приписів норм міжнародного права. Своєю чергою, міжнародно-правові засоби, які регулюють процес імплементації, та міждержавні інститути, які входять у міжнародну підсистему імплементації, формують міжнародний організаційно-правовий механізм, імплементації.

Відповідно, створені на основі міждержавних угод універсальні, регіональні та субрегіональні (локальні) міжнародні організації, спеціалізовані установи та допоміжні органи, які володіють повноваженнями (згідно з положеннями їх установчих актів) безпосередньо чи опосередковано брати участь в імплементації норм міжнародного права у конкретній сфері регулювання, а також неурядові організації (зокрема, МНУО), які здатні специфічними методами сприяти імплементації міжнародно-правових норм у відповідній сфері регулювання, формують міжнародну підсистему імплементації.

Міжнародна та внутрішньодержавна підсистеми імплементації спільно формують «міжнародну систему імплементації».

Сутність механізму імплементації норм міжнародного права виявляється передусім у змісті діяльності його структурних елементів (правового та інституційного) і визначає такі види діяльності: а) правотворча діяльність; б) організаційна й оперативно-виконавча діяльність; в) контрольна діяльність тощо.

49.Загальна характеристика прав людини в дорадянський період.

Початок ХVІІІ ст. став часом зародження формування системи прав людини в Україні. У Пактах й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького від 1710 р. [19, ст.323-324], передбачалося, що до обов’язків гетьмана «належить великодушно направляти й поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей».

Більш-менш системно вперше в історії України права людини були відображені в Третьому Універсалі Української Центральної Ради [15, ст.38-40] від 7 листопада 1917 р., який проголосив «свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканности особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», встановив восьмигодинний робочий день, приписав вжити «всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування», наголосив на необхідності існування справедливого суду та скасував смертну кару. В Четвертому Універсалі [15, ст.49-51] всі ці права були підтверджені.

50. Загальна характеристика прав людини в радянський період.

У СРСР та інших комуністичних державах тривалий час панував дозвільний підхід до політичних прав, який по суті зводив їх нанівець, вимагаючи згоди влади на їх реалізацію. Для того ж щоб ці права можна було вільно реалізувати, їх надання повинно носити переважно реєстраційний характер, тобто умовою їх реалізації має бути не попереднє дозвіл влади, а лише повідомлення громадянами відповідних органів та врахування їх приписів щодо забезпечення законності і громадського порядку.
До цивільних і політичних прав безпосередньо примикають права економічні. Вони пов'язані із забезпеченням вільного розпорядження індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: умовами виробництва і робочою силою: Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - права приватної власності, підприємництва і вільного розпорядження робочою силою - зазвичай розглядалися як основоположні цивільні права. У сучасних юридичних документах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, однопорядкові з правами громадянськими, політичними і т.п.
Особливе місце серед економічних прав посідає право приватної власності. У країнах Заходу і в Росії до жовтня 1917 р. це право розглядалося як одне з найперших для існування громадянського суспільства і забезпечення індивідуальної свободи. У комуністичних же державах воно взагалі заперечувалося, зводилося до права особистої власності на предмети індивідуального споживання. Проте досвід усіх без винятку країн показав, що заборона приватної власності протиприродний для людини. Він підриває мотивацію сумлінної ініціативного праці, породжує масову господарську безвідповідальність і соціальне утриманство, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйнування самої людської особистості. Індивід, позбавлений не контрольованої державою середовища проживання, засобів виробництва, можливостей проявити заповзятливість, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється свободи та індивідуальності.
Крім того, відсутність права власності прирікає більшість громадян на бідність і злидні, оскільки без законодавчого визнання і фактичного здійснення цього права неможлива ефективна ринкова економіка. Саме приватна власність є тим найдрібніших цеглинкою, з яких складається все складна будівля сучасного господарського механізму, в тому числі і різні види групової власності: кооперативної, акціонерної і т.д.
У той же час досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, втім, як майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до істотних змін самої трактування приватної власності, до її соціалізації, постановці підконтроль держави.