ТЕМА 8. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

8.1. Вербальні контракти (verbis).

8.2. Літеральні договори (litteris).

8.3. Реальні договори (re).

8.4. Консенсуальні договори (consensu).

8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum).

8.1. Вербальні контракти (verbis)

Первісним типом договору в Римі був договір словесний, або вербальний. Юри­дичну чинність він набував з моменту проголошення (verbis). Звідси його назва – вербальний. Узагальненою назвою для контрактів, укладених у формі вимовляння урочистих слів, була стипуляція (stipulatio). Вона була одностороннім актом, оскільки зобов’язання виникало лише з боку особи, що дала обіцянку (reus promitendi). Кредитором ставала лише та особа, яка одержувала обіцянку (reus stipulandi). Ритуальна структура вербального акту зумовлювала абстрактний характер операції. Тому у стипуляційній формі можна було укласти угоду будь-якого змісту.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки –поширеної форми забезпечення зобов'язань. Порука була допоміжним договором, за яким встановлювалася додаткова відповідальність третьої особи (поручника) за невиконання зобов'язання боржником. Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали великі переваги. Тому в класичну добу розвитку римського приватного права вона стала однією з провідних форм укладання контрактів. При цьому стипуляцію стали укладати у письмовій формі, яка не виключала попереднє здійснення словесної угоди.

Вербальний контракт був дуже зручний для укладення цілого ряду угод, а саме: обіцянка встановити посаг (dotis dictio), клятвена обіцянка вільновідпущеного (promissio iurata liberti), обіцянка на користь громадської общині (pollicitatio).

 

8.2. Літеральні договори (litteris)

Цивільне зобов’язання виникало і у тому випадку, коли воля сторін фіксувалася письмово (litteris). Римські юристи були вимушені визнати за законну і цю форму зобов'язань, давши їй назву літеральних контрактів (від «litera» – буква). Найдавнішою формою договору став запис у спеціальному журналі або у прибутково-видатковій книзі. Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір був не­можливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. Саме за допомогою такої форми договірних відносин римляни забезпечили новації у праві.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора не виключали зловживань з його бо­ку. Тому в класичний період ця форма договору втратила своє значення, поступившись простішим і доступнішим формам літеральних контрактів. Так з'являється розписка, синграф, яка складалася третьою особою у присутності свідків, щоб засвідчити, що одна особа зобов'язалася сплатити іншій якусь суму. Сто­рони змушені були повідомляти свідкам зміст договору, що не завжди відповідало їх інтересам.

Складний характер укладення синграфу з часом зумовив появу простого письмового договору в його звичній формі. Він складався від першої особи, нагадував звичний для нас вексель і мав назву хірограф.

 

8.3. Реальні договори (re)

Судова практика змусила римських юристів виділити особливу групу контрактів, які одержали назву реальних договорів. Такий договір набував чинності не з моменту укладання угоди сторонами (хай навіть і письмової), а лише з моменту фактичної передачі речі. Реальними договорами були договори позики, позички, зберігання і застави.

Позика(mutuum) була найдавнішою формою договірного права і збереглася як один з найголовніших інститутів господарського обігу, а згодом і кредиту. Кредиторами за договором позики виступали заможні люди, а в числі боржників перебували найбідніші вільні люди. Договір позики – це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальни­ку) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму грошей або кількість родових речей. При цьому необхідна реальна передача речі в пряме володіння і спеціальна згода стсовно умов позики. Спочатку згода виражалася у формі стипуляції, пізніше – у звичайній письмовій формі.

Предметом договору позики вризнавалася не будь-яка річ, а лише матеріальна, з родовими ознаками. Позика вважалася одностороннім зобов'язанням, і користь від неї формально отримує тільки боржник. Тому вона була безоплатним договором, а у випадку з грошима – безвідсотковим. Тому з такого договору випливала відсутність прав на відшкодування втрачених вигод і прибутків.

Позичкою (соmmodatum) був реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов'язується повернути ту саму річ неушкодженою. Такі речі відрізнялися тільки індивідуальними ознаками (будинок, ділянка землі, конкретне знаряддя праці). Вони надавалися в тимчасове користування із зобов'язанням повернути не тільки із збереженням цілісності речі, але й обумовленої якості.

Пози­чальник не був зобов'язаний винагороджува­ти позичкодавця за користування річчю. Оскіль­ки за договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він мав виявля­ти до речі особливу увагу і нести відповідальність за будь-яке пошкодження. Якщо пошкодження чи остаточне зіпсування речі сталося навіть через легку необачність, позичальник відшкодовував збитки. Для дійсності угоди була потрібна тільки реальна передача речі-предмета позики і не вимагалося жодних інших спеціальних умов. Тому позичка належить до категорії реальних контрактів, адже момент реальної передачі речі був моментом відліку можливої відповідальності та можливих претензій.

Предметом договору позички визнавалася матеріальна річ і навіть та, що не знаходилася у цивільному обігу, але була дозволена до приватного володіння. Предметом позички могла бути і нерухомість, що мало велике господарське значення. Договір позички міг бути одностороннім (частіше) чи двостороннім. Основне право позичко­давця – вимагати повернення своєї речі відразу після закін­чення строку договору, причому з відшко­дуванням можливих збитків, заподіяних позичальником.

Дого­вір позички був вігідним тільки для однієї сторони – пози­чальника, а позичкодавець виявляв певне благодіяння, не зумовлене господар­ською потребою позичкодавця. Різновидом договору позички був так званий прекарій(ргесаrіum), за яким заможні люди передавали речі зі свого майна в користування іншим особам, завдяки чому забезпечувалася підтримка благодійника у процесі виборів на публічні посади.

Позика і позичка мали багато спільного, але їх відмінності полягали у тому, що у першому випадку предметом договору були родові речі й за їх пошкодження або повне зіпсування відповідальність покладалася на позичальника, а позичка поширювалася на речі індивідуально визначені, що надавалися у тимчасове користування. Позичка могла бути і двостороннім договором, але завжди була безоплатною. Ще один приклад обігу-передачі речі однією стороною іншій являв собою договір зберігання, або поклажі. За договором зберігання передавалася річ будь-якої якості на безвідплатне збереження із зобов'язанням не використовувати річ у господарстві й повернути її в цілою та належної якості.

Відповідно до договору зберігання (depositum) рухома річ передавалася на зберігання іншій особі. Зобов’язання у такому випадку вважалося потенційно двостороннім: кредитором (депонентом) був лише поклажодавець, а поклажоприймальник (депозитарій) міг стягнути з нього витрати на утримання речі шляхом подання зустрічного позову (actio depositi contraria). Цей договір був заснований на дружбі (amitia). Якихось особливих вимог до його суб'єктів не висувалося. Сторонами договору могли бути будь-які суб'єкти приватного права. Договір зберігання був безоп­латним, що і визначало права і обов'язки сторін. Сенс цього договору полягав у тому, що поклажодавець не передавав будь-якого речового права на дану річ. У договорі йшлося про зобов'язання з приводу послуги щодо якоїсь речі, пов'язане з неформальною передачею її у фактичне володіння. Для дієвості договору була необхідна реальна передача речі, здійснена навіть мовчки. Щоправда іноді додаткова угода формулювала умови повернення речі, порядок додаткових гарантій для забезпечення договірних відносин, але не стосувалася основних обов'язків сторін з цього договору. Депозитарійповинен був на вимогу повернути річ у цілісності.

Предметом договору зберігання визнавалася будь-яка матеріальна річ, визначена індивідуально або родовими ознаками, при цьому було не важливо, чи перебувала вона у цивільному обігу.Поклажоприймальник виступав перед всіма сторонніми особами як фактичний добросовісний власник, але його право на утримання речі було вельми обмеженим. Він не мав права господарського використання речі. Ризик випадковового зіпсування речі, відданої на зберігання, залишався на кредиторі. Боржник мав обов'язки тільки сумлінно берегти річ. Будь-які зазіхання на предмет зберіганняі з боку третіх осіб відхилялося засобами преторського захисту. Відповідальність за договором зберігання починалася з моменту залишення речей на зберігання. Основний обов'язок депозитарію – дбайливо зберігати передану йому річ. Тіль­ки у виняткових випадках він може передати річ іншим осо­бам, але під свою відповідальність. Договір зберігання може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Римські юристи розглядали як договір зберігання і так звану секвестрацію (sequestrum). Її особливість полягала у тому, що річ передавали на зберігання кільком особам одночасно. Зазвичай до секвестрації вдавалися тоді, коли йшов судовий процес стосовно речі для того, щоб вона була видана переможцю на підставі actio sequestraria.

Договір застави(pignus datum) укладався у тих випадках, якщо річ, яка не мала бути вжитою (тобто з’їденою) під час використання, переходила у володіння заставодержателя, щоб він повернув її заставодавцю після виконання їм основного зобов’язання. Щодо застави кредитор за основним обов’язком виступав боржником, а боржник за основним обов’язком визнавався кредитором. Заставодавцем міг бути не тільки боржник заставодержателя, а й третя особа. Ранні форми римської застави полягали са­ме у передачі предмета застави іншій стороні. У разі укладання застави заставодержатель не міг користуватися річчю, яку одержав у заставу. Він мав ставитися до предмета застави як добрий госпо­дар і повернути річ після погашення зобов'язання.

Заставодержатель мав право на стягнення витрат на утримання і зберігання речі за actio pigneraria contraria.

 

8.4. Консенсуальні договори (consensu)

За консенсуального контракту для виникнення зобов’язання було достатньо досягти згоди сторін (consensu), не звертаючись до інших формальностей. Тому цей договір міг бути укладений навіть між відсутніми особами через лист або вісника. Досягнення згоди знаменувалося внесенням завдатку під час купівлі-продажу або передачею матеріалу майстру, який найнявся виконати ту або іншу роботу.

На відміну від реальних контрактів, досягнення угоди у даному випадку ставало юридичним фактом, який встановлю­вав обов'язки сторін виконувати певні дії. Завдяки цьому кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору. Консенсуальний договір вважався укладеним з моменту досягнення сторонами угоди. Передача речі розглядалася як виконання контракту. До консенсуальних контрактів належали договори купівлі-продажу, наймання речей, послуг та роботи, договір про спільну діяльність і договір товариства.

Договір купівлі-продажу (emptio veditio) фіксував угоду про оплатне придбання речі, тобто в єдиному правовому акті він об'єднував дві самостійні дії: передачу речі та її оплату. Обов’язок продавця полягав у тому, щоб передати покупцю певний товар (merx) у спокійне володіння (vacua possessio), а обов’язок покупця – у тому, щоб перенести право власності на певну суму грошей (numerata pecunia), тобто сплатити ціну (pretium). Таким чином, істотними елементами контракту були товар і ціна.

Товаром могли бути будь-які речі, не вилучені з обігу, навіть безті­лесні. Продавець мав право вимагати від покупця прийняти продану річ або відшкодувати заподіяні йому збитки у разі відмови прийняти річ й сплатити узгоджену договором ціну. Його обв’язками були передача проданого товару у власність покупця у вказаний строк і в обумовленому місці. При цьому продана річ мала бути такої якості, яку фіксував договір. Якщо ж продавець не додержувався вимог договору і заподіяв майнову шкоду покупцеві, він за це мав відпові­дати.

Певним правам продавця відповідали окремі обов'язки покупця. Останній мав сплатити ціну товару, але допускалася угода про відстрочку платежу. Контракт найму (locatio conductio) обслуговував кілька комерційних відносин: договір наймання речей, договір підряду, договір наймання послуг, договір перевезення.

При укладенні договору наймання речей (locatio conductio rei) орендодавець мав забезпечити орендарю безперешкодне користування річчю, відповідаючи за dolus і за culpa, але не за casus або vis maior. Зі свого боку орендар був зобов’язаний використовувати річ належним чином і відповідати за її збереження (custodia).

Відповідно до угоди наймання послуг (locatio conductio operis), одна сторона (найманець) була зобов’язана надати певні послуги на користь наймача за обумовлену винагороду. Предмет договору наймання різноманітний, але він завжди проявляв себе у вигляді готового результату. З огляду на це римське право виділяло такі його підвиди: а) можна наймати речі для власного господарського використання; б) можна наймати послуги безвідносно до їх конкретного змісту; в) можна наймати людину на роботу. Господарську вигоду одержували обидві сторони, і зобов’язання були покладені на обох учасників угоди.

Підрядчик мав якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий ре­зультат замовнику. Для ви­конання роботи йому дозволялося залучати субпідрядників,проте тільки він відповідав перед замовником за їх провину. Основний обов'язок замовника поля­гав у оплаті готового результату роботи чи оплаті за окремі ви­конані частини.

Договір доручення (mandatum) зводився до того, що одна сторона, повірений (procurator), надавала довіреній особі (dominus negotii) безоплатні послуги. Предметом доручення могли бути дії юридичного і фізичного характеру. Найчастіше договір укла­дався для виконання саме юридичних дій. За сутністю він наближався до договору наймання послуг.

Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й обов'язки учасників розпо­ділялися нерівномірно. Основні вимоги висувалися до повіреного, хоча договір був безоплатним. Виконавши доручення, він звітував перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення. Основний обов'язок довіри­теля – відшкодувати повіреному витрати, що виникли у ході виконанні до­ручення.

Договір товариства (societas) – договір, відповідно до якого двоє або декілька осіб об'єднують майнові внески або/та особисту діяльність для досягнення загальної господарської мети, що не суперечить праву і моральності. Товариство могло охоплювати все майно учасників (societas omnium bonorum)або обмежитись лише однією комерційною справою (societas unius negotiationis). Для цього договору головним було визначення частки учасників, відповідно до чого здійснювали розподіл витрат і участь у прибутках від спільного підприємства. Цей договір був заснований на довірі товаришів один до одного.

Римському праву були відомі чотири види товариства: 1) товариство спільного майна, звичайне для відносин членів сім'ї, які прагнули зберегти родинну спільність; 2)прибуткове товариство,що об'єднувало певні частки майна його членів (внески), а також майбутні придбання як наслідок діяльності товаришів; 3)товариство спільної справи як форма спільної діяльності конкретного характеру, за якої об'єднувалося майно, необхідне для досягнення мети учасників; 4)товариство для речі (наприклад, задля сумісного користування землею) або однієї справи (наприклад, торговий рейс).

Кожен з товарищів мав рівні права і обов'язки. Усі вони брали участь в управлінні загальними справами товариства, але могли доручити це одному з товаришів. Розподіл прибутків і компенсація витрат були їх загальною справою. Товариш відповідав перед іншими товаришами за будь-який ступінь провини, у тому числі й за незначну недбалість. Такий договір припинявся із смертю одного з товаришів.

 

8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum)

Наслідком розвитку господарського життя Риму було те, що замкнена система контрактів не могла задовольня­ти потреби цивільного обігу. Потрібні були нові договірні відносини. Тому претори надавали позовний захист відносинам, які раніше не захищалися, щоб якимсь чином компенсувати втрати потерпілого. Це була нова група договорів, що одержали загальну назву безіменних контрактів.До них належали такі: 1) обмін речовими правами або самими речами річ на річ(do ut des); 2) виконання дії в обмін на речове право або річ, тобто послуга за річ (do ut facias) 3) надання речі за дію, тобто річ за послугу (facio ut des); 4) обмін діями, що цікавлять сторони, тобто послуга на послугу (facio ut fas).

Безіменні контракти були подібні до реальних і консенсуальних, адже вони визнавалися такими, які засновані на fides, і тому внаслідок actio praescriptis verbis боржник відповідав і за намір, і за необережність.

Частина безіменних контрактів були настільки усталеними, що отримали власну назву, а саме: обмін (permutatio), комісія (aestimatum), інспекція (datio ad inspiciendum). Договір обміну – це контракт, за яким одна сторона пере­давала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі), за умови, що інший учасник договору передасть першій сторо­ні у власність якусь річ, еквівалентну за вартістю. Цей договір виник за часів становлення договірних відносин, тоді, коли обіг товарів провадився у формі обміну речі на річ.

Комісія – контракт, за яким одна сторона пе­редавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а інша повинна була передати першій обумовлену су­му чи повернути саму річ. Предметом договору була будь-яка річ, не вилучена з обігу. Цей договір наближався до договору доручення. Його особливість у тому, що ризик випадкового зіпсування речі брав на себе перекупник.

Інспекція – договір, за яким власник речі передавав її оцінювачу (inspector), щоб той встановив ціну речі та повернув її. Формальні вимоги до контрактів та їх строга типізація у римському праві привели до того, що проста угода сторін створювала зобов’язальний ефект лише тоді, коли джерело зобов’язань відповідало одному з консенсуальних контрактів. Тоді претор угоду, укладену в простій формі (pactum), визнавав юридичною.

Пакти визнавалися обов'язковими тільки в межах конкретного договору і лише для осіб, що персонально уклали його. Надалі пактами почали вважатися деякі операції неформального характеру. Основне в цих операціях було не дотримання тієї або іншої форми, а захист інтересів сторін і загальних вимог права щодо розумності і доцільності договірного права.

Юридична чинність пактів поля­гала в тому, що виконання зобов'язання, взятого на себе на підставі неформальної угоди, було виконанням того, що вважалося належним за звичаєм. Зрозуміло, що позовний захист вказаному зобов’язанню не надавався. Але наслідком господарських потреб за часів широкого розвитку цивільного обігу було поширення пактів завдяки їх простоті. Тому деякі пакти отримали позовний захист. Римляни передусім розрізняли приєднані пакти (pacta adjecta in continenti), які додавалися до головного договору і передбачали внесення змін до його юридичних наслідків, та угоди, додані з розривом у часі (pacta adjecta ex intervallo), які уточ­няли строки платежів.

Відомі були і преторські пакти (pacta pretoria), якіотримали позовний захист від преторів. Ними були: узяття на себе ролі третейського судді відповідно до пропозиції сторін, які визнавали необхідність наявності арбітра(receptum arbitri); рішення банкіра взяти на себе обов’язок сплатити борг свого клієнта третій особі (receptum argentarii); відповідальність власника судна, господаря готелю або трактиру за збереження речей пасажирів або постояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Перехід римської держави до імператорської форми правління мав наслідком появу імператорських пактів (pacta legitima), захищених кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали компро­міс, угода про посаг та угода про дарування.