Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя. Виникнення університетів

Карташов П. И. Внедрение рекомендаций педагогической науки в практи­ку. — М., 1984.

Педагогічний пошук/ За ред. В.Ф. Беха. — К., 1989.

Подымов Л. С. Подготовка учителя к инновационной деятельности. — М., 1995.

Радченко И. П. НОТ учителя. — М., 1982.

Юсуфбекова Н. Р. Общие основы педагогических инноваций: Опыт разра­ботки теории инновационных процессов образования. — М., 1991.

¹ Див.: Радченко И.П. НОТ учителя. — С. 112—113.

² Див.: Радченко И.П. Научная организация педагогического
труда. — М., 1972. — С. 177—178.

Література

Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педа­гогіки. — Тернопіль, 1996.

5.2. Розвиток школи, виховання

і педагогічних ідей

у середньовічній Європі,

в епоху Відродження

та Реформації

 

Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя. Виникнення університетів

Епоха середньовіччя охоплює період V — початок XVI ст. Від Римської імперії вона успадкувала християнсь­ку релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 p.). Християнська церква стала головною ідеологіч­ною силою, яка визначила розвиток культури.

Церква різко негативно сприйняла античну культуру, вважаючи її гріховною. Аскетизм, ставши офіційною ідео­логією, проповідував байдужість до світських благ і поко­ру владі. Краса природи, мистецтво, втіхи особистого жит­тя, допитливість розуму — все це було оголошено владою диявола. Людина розглядалась як гріховна істота, її тіло — як темниця для душі, яку слід було звільнити для ви­щого блаженства постами, молитвами, покаяннями.

В епоху середньовіччя у Західній Європі склалося кіль­ка типів виховних систем. Серед них вирізнялося церков­не (духовне) виховання, що здійснювалося в християнсь­кій сім'ї та в церковних школах, на той час найпошире­ніших (парафіальних, монастирських, соборних), латинсь­кою мовою. Учні спершу зазубрювали молитви і псалми, а відтак вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (не далі 4 дій). Навчали катехізис-ним методом (запитання і відповіді). Учні запам'ятовували відповіді на запитання, не замислюючись над їх змістом.

Незнання психіки дитини, відсутність елементарних

З історії педагогіки

Розвиток школи у середньовічній Європі

 

знань з методики призводили до того, що учням втовкма­чували в голови навчальний матеріал за допомогою різок та інших тілесних покарань.

Опанувавши елементарні знання, кращі учні мона­стирських і соборних шкіл вивчали «сім вільних мис­тецтв», які поділялися на дві частини: тривіум (грамати­ка, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, гео­метрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважа­лося богослов'я. Незважаючи на релігійний характер навчання, ці школи сприяли поширенню письменності, підвищенню загальної культури населення країн Західної Європи.

Діти світських феодалів здобували лицарське вихован­ня, що ставило за мету сформувати в майбутнього лица­ря («пана землі і селян») кріпосницьку мораль, навчити поводитись у «вищому товаристві» і дати військово-фізич-ну підготовку. В основу світського виховання лицарів було покладено вивчення «вільних благочестей» (їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні).

До 7 років діти феодалів (хлопчики) виховувались у сім'ях, а з 7 до 14 років — виконували обов'язки пажа при дружині сюзерена; від 14 до 21 року вони були зброєнос­цями сюзерена, а відтак їх урочисто посвячували в лица­рі. Серед них було чимало неписьменних і брутальних лю­дей.

Міські купці та ремісники домоглися відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в яких навчали рідною мовою. Ці школи мали своїм завданням допомог­ти дітям у їх майбутніх торговельних справах та в розвит­ку різних ремесел. Згодом гільдійські та ремісничі шко­ли було перетворено на міські початкові школи, що утри­мувалися на кошти міського самоврядування (магістрату). Учнів навчали читати, писати, лічити та релігії. Виник­нення таких шкіл було прогресивним явищем, оскільки руйнувало монополію церкви у шкільній справі. Церква боролася проти їх поширення, але зупинити їх розвитку вже не могла.

Виховання дітей селян мало практичний характер. Ним займалися батьки у повсякденній праці в хаті, на го­роді, на полях.

Виховання й освіта жінок також мали становий харак­тер. Дівчата знатного походження виховувались у сім'ях або в пансіонах при жіночих монастирях, їх вчили чита­ти й писати, а в пансіонах — ще й латинської мови, бла-

городних манер. Дівчата з непривілейованих станів набу­вали вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділ­ля та релігійних настанов.

У середньовіччі зі Сходу починають проникати єретич­ні вчення, спалахують релігійні дискусії. Церква намага­ється опанувати досягнення в галузі логіки й спрямувати їх на боротьбу з противниками релігійних догм. Так почи­нає розвиватися схоластика (від грецьк. schole — школа), яка прагне примирити розум з релігією. Схоластика — система мислення, яка полягає у застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування релігії, її виявом у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Розвиваючи витон­ченість розуму, схоластичне навчання водночас придушу­вало самостійність мислення.

Схоластики сприяла розвиткові абстрактного мислен­ня, але це була лише гімнастика для розуму, вона не роз­вивала інтересу до реального світу, до природничих наук.

Учені, невдоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, що не відповідали догматам віри, у XII ст. по­чали об'єднуватись у позацерковні спілки. Вони стали іні­ціаторами створення вищих спеціальних шкіл — універси­тетів. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Пра­зі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади ма­ли самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів.

У середньовічних університетах було чотири факуль­тети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчан­ня в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».

Основними методами занять в університетах були лек­ції та диспути. Студенти виконували багато вправ і писа­ли письмові роботи — трактати.

Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Від­родження.

З історії педагогіки

Розвиток школи у середньовічній Європі

 

Школа і педагогічна думка в Європі в епоху Відродження та Реформації

Розвиток виробництва і розпад феодалізму в країнах Західної та Центральної Європи в XIV—XVI ст. зумовили розквіт науки, техніки, культури і мистецтва. Цей пері­од називають епохою Відродження.

Характерною його рисою є гуманізм, який підносить людину в суспільстві, бореться проти її приниження. Від­повідно гуманістична педагогіка характеризується пова­гою до дітей, запереченням фізичних покарань, прагнен­ням до вдосконалення здібностей дітей. Гуманісти значної уваги надавали фізичному та естетичному вихованню ді­тей, вивченню рідної, грецької й латинської мов, матема­тики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури, мистецтва. Вони вважали, що в процесі нав­чання й виховання діти повинні активно мислити, само­стійно пізнавати навколишній світ, а тому навчально-ви­ховний процес треба зробити привабливим для них, ши­роко використовувати наочність, проводити прогулянки, екскурсії та ін. Діти повинні навчатися рідною мовою. Жінки мають право навчатися в різних типах шкіл.

Серед тогочасних мислителів вирізняється Еразм Рот-тердамський (1469—1536) — відомий нідерландський письменник-педагог, один з видатних гуманістів епохи Ві­дродження. У своїх памфлетах «Похвала глупоті» та «Роз­мови запросто» гостро висміює середньовічні школи і ви­ховання, католицьке духівництво, критикує схоластику, формалізм у навчанні, паличну дисципліну і брутальність учителів. Навчання, на його думку, має бути легким, при­ємним, ураховувати інтереси дітей, розвивати їхню актив­ність і самостійність. Його книга «Молодим дітям наука» містить до 600 правил, важливих для юнацтва (наприк­лад, «Не будь надмірно цікавим до чужих справ»).

Італійський педагог Вітторіно да Фельтре (1378—1446) створив школу «Будинок радості», якою уславився як «батько гуманності» і як перший учитель нового типу. Він першим втілив ідею школи на природі, про яку згодом го­ворили і мріяли багато педагогів. Школа була розташова­на на березі мальовничого озера, серед алей і фонтанів. Стіни палацу прикрашали фрески із зображенням дітей. Тут виховувалися діти вищої аристократії. Велика увага приділялася фізичному та розумовому вихованню (вивча­ли грецьку мову та літературу, математику, астрономію, природознавство, логіку, метафізику, музику, живопис).

У школі не було тілесних покарань, виховання здійсню­валося на особистому прикладі вихователів і наглядом за дітьми.

Французький письменник Франсуа Рабле (1494 — 1553)
у романі «Гаргантюа і Пантагрюель» гостро критикував
схоластичне виховання дітей і молоді, прагнув показати,
яким має бути гуманістичне виховання. На відміну від
зубрячки і схоластики, що панували в тогочасних школах,
він пропонував будувати навчання на зацікавленості дити­
ни навколишнім середовищем. Вивчення дітьми природи
під час прогулянок, бесіди про предмети, що їх оточують,
відвідування майстерень та ознайомлення з трудовою ді­
яльністю людей — усе це, на думку Рабле, поглиблює
знання дитини, розвиває її мислення та активність. За
такої системи навчання зникає потреба у зубрінні й тяж­
ких покараннях. Він пропонував широку програму нав­
чання.

Французький мислитель-гуманіст, представник філо­софського скептицизму Мішель Монтень (1553—1592) у творі «Досліди» виступав проти схоластичного зубріння у навчанні, пропонував розвивати у дітей критичне мислен­ня, обґрунтовував необхідність їх всебічного розвитку. Особливу роль відводив моральному вихованню, яке слід здійснювати не моральними повчаннями, а прикладом і моральним вправлянням. Вважав, що молода людина по­винна рости фізично здоровою, загартованою, вміти воло­діти зброєю. Освіта, на думку Монтеня, має поєднувати принцип свободи (учень мусить сам просівати крізь сито власного розуму все, що йому викладають), принцип чуй­ності та відповідності (слід зважати на душевні й розумові нахили дитини, дати їй можливість висловитися, спрямо­вуючи і виправляючи її), підтверджувати навички освіти практичною діяльністю, а результати навчання — своїм життям.

У творі «Золота книга про найкращий лад і про новий острів Утопія» англійський соціаліст-утопіст Томас Мор (1478—1535) обстоює необхідність надання всім громадя­нам можливості «духовної свободи і освіти». Критикуючи економічний і політичний лад в Англії, змалював карти­ну виховання й освіти дітей та молоді на фантастичному острові Утопія. Тут усі люди працюють, держава піклуєть­ся про освіту і виховання громадян, які навчаються рід­ною мовою, вивчають арифметику, геометрію, природоз­навство, астрономію, діалектику, музику. Вчителі викори­стовують наочні посібники, велика увага приділяється фі-

З історії педагогіки

Розвиток школи у середньовічній Європі

 

зичному вихованню, гімнастичним та військовим вправам. Діти працюють разом з дорослими, опановують землероб­ство, ремесла. Дорослі мають можливість займатися само­освітою, до їхніх послуг бібліотеки та музеї. Чоловіки і жінки мають рівні права й можливості для здобуття осві­ти. Таким чином, Мор проголосив принцип загального навчання, вимагав однакової освіти для чоловіків і жінок, самоосвіти дорослих, спробував усунути суперечність між фізичною і розумовою працею.

Італійський мислитель Томаззо Кампанелла (1568— 1639) у творі «Місто Сонця» у фантастичній формі пока­зав життя людей в соціалістичній державі, верховним ке­рівником якої є вчений — «Сонце» (метафізик). Його по­мічники — «Мон» (могутність), «Сін» (мудрість), «Мор» (любов) керують обороною, економікою, наукою, мистец­твом, сімейно-побутовими справами. Усі громадяни пра­цюють, займаються самоосвітою, відвідують бібліотеки, музеї, картинні галереї. Освіта і виховання зосереджені в руках верховного правителя та його помічників. Діти ви­ховуються у спеціальних групах під керівництвом нянь-виховательок, у школах вивчають науки рідною мовою, займаються гімнастичними вправами (ігри, біг, метання диска), працюють у майстернях (взуттєвій, ковальській, столярній, художній та ін.), у полі, на городі. На думку Кампанелли, навчання і виховання мають бути такими, щоб із шкіл не виходили «дармоїди і злодії».

Протести гуманістів проти змісту й методики схолас­тичної освіти не могли істотно вплинути на діяльність середньовічної школи, яка залишалася під впливом като­лицької церкви. Почату гуманістами боротьбу продовжили представники Реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина).

Мартін Лютер (1483—1546) — засновник протестан­тизму, очолив освітній рух, основна мета якого — за до­помогою держави звільнити освіту від надмірного впливу церкви, підняти роль освіти, створити для неї кращі умови та можливості для її отримання. Свої погляди на школу і виховання Лютер докладно виклав у посланні «Бургомі­страм усіх міст німецької країни про влаштування та ут­римання християнських шкіл» (1524). Передусім він ви­магав від уряду змусити громадян віддавати дітей до шко­ли. Початкова школа, на його думку, — це насамперед школа релігійного настановлення в дусі протестантизму, в якій діти навчаються читання, письма, лічби, закону Бо­жого і церковних співів. Він детально визначив обсяг ре-

лігійного навчання, взявши за основу складений ним но­вий катехізис, запровадив недільні заняття священиків з дітьми за катехізисом. Для шкіл підвищеного типу Лютер пропонував вивчення латинської, грецької, єврейської мов, історії, діалектики, природознавства, математики і музики. Нововведенням стало фізичне виховання.

Боротьба проти католицизму сприяла не лише виник­ненню і поширенню різних протестантських шкіл, а й єзуїтських шкіл, які пропагували католицизм. Орден єзуїтів, створений 1540 р. іспанським релігійним фанати­ком Ігнатієм Лойолою (1491—1546),обрав знаряддям бо­ротьби проти прогресу, науки і вільної думки сповідь, про­повідь і школу. Єзуїтів не цікавила освіта народних мас. Середні школи-колегіуми вони створювали для дітей фео­дальної знаті. Виховання в них передбачало зміцнення впливу католицької церкви. Добре оснащення школи, за­стосування принципу наочності, м'яка (зовні) дисципліна, лицемірно ласкаве поводження з дітьми, доволі широке коло загальноосвітніх знань — нові риси єзуїтського ви­ховання.

Діти в цих закладах були позбавлені свободи думки, їм були чужі такі моральні поняття, як гуманізм, честь, пат­ріотизм. У боротьбі з ворогами церкви єзуїти вважали придатними будь-які засоби.