Студопедия — Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст.






Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під­російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з середи­ною століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних шко­лах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали цер­ковно-парафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та реальні гім­назії (замість повітових училищ) — неповні середні нав­чальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повіль­но, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть по­ловини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.

Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадо­вільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зо­середжувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катерино­славі.

У підросійській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними плана­ми і програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток ос­віти на цих територіях значною мірою впливала русифі­каторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внут­рішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошува­лося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати укра­їнською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові народні учи­лища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про пов­ну заборону української мови не лише у навчальних закла­дах, а й у суспільному житті взагалі.

На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і ра­ніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшен­ня народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові бу­ло створено Головну Руську Раду як офіційного представ-


ника українського населення Галичини у Відні. Рада вис­тупала за розвиток української мови і шкільництва й до­моглася ухвалення низки законів. Того ж року було від­крито кафедру української мови у Львівському універси­теті, переведено на українську мову навчання парафіяль­ні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запро­ваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпу­щено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойо­ване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.

Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для українців і повністю по­ставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. про мо­ву викладання в середніх і народних школах польська мо­ва ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Гали­чини.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських зем­лях виник новий тип школи — утраквістична (двомовна). За рішенням польського сейму 1886 р. основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші — рід­ною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але по суті це була прихована форма шовінізму. З метою об­меження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма нав­чання у сільських школах скорочувалася і не давала жод­них прав на продовження освіти.

Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську шко­лу 1910 р. створено Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від «Просвіти», «Учительської гро­мади», Наукового Товариства імені Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники україн­ського народу — Христина Алчевська, Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Фран-ко, Леся Українка, Т. Лубенець та інші.

Христина Данилівна Алчевська (1841—1920) — вчи­телька, видатний діяч народної освіти, організатор неділь­них шкіл, визнана письменниця.

Педагогічну діяльність почала у Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіно­чу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й



З історії педагогіки


Історія української школи і педагогіки



 


стала організаційно-методичним центром створення не­дільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії. Активно листувалася з іншими недільними школа­ми, допомагала їм порадами, експонувала на виставках (у Парижі, Москві, Нижньому Новгороді). Христина Ал-чевська була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, її нагороджено вищими міжнародними відзнаками.

Основоположник методики навчання грамоти дорос­лих, написала навчальний посібник «Книга дорослих» та методико-бібліографічний порадник «Що читати народо­ві?» На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у селі Олексіївка на Луганщині. Обстоювала ідею всеза-гального народного навчання рідною мовою, розробила ме­тодику проведення літературних бесід з учнями за напе­ред сформованою програмою, їх ефективність перевірялася за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала у книгах «Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайловської волості», «Півроку з життя недільної школи», «Передумане і пережите» та інших пра­цях.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відомий український письменник, лексикограф і педагог. Упоряд­кував «Словарь української мови», за який йому було при­суджено премію.

Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу. Боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником «Українська грамати­ка до науки читання й письма», який було видано тільки в 1907 р. У статті «Народні вчителі і українська школа» Б. Грінченко зазначав, що на той час навчального і літе­ратурного матеріалу було вдосталь, щоб розпочати навчан­ня українською мовою. Він підготував також читанку «Рідне слово» — одну з перших книг для читання україн­ською мовою. У своїх підручниках пропагував культ на­родної педагогіки як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах («Екзамен», «Непокірний», «Укра­ла» та ін.) Б. Грінченко змалював життя та працю кращих учителів сільських шкіл, а також висміяв тих, хто пе­решкоджав їм у роботі.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.


Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну літературу. Вів систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування навчального матеріа­лу. На заняттях використовував наочні посібники, прово­див екскурсії до лісу, річки. Великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової діяльності на користь суспільства.

Значну увагу М. Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті «Шкільна справа» виступав за поліп­шення складу вчителів, за створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних за­кладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну пе­дагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибоко­го соціального змісту і мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправиль­ного сімейного виховання («Подарунок на іменини»), си­ла і значення розумної поведінки людей («Дві кізочки», «Івасик і Тарасик»), любов дітей до праці («Десять робіт­ників»), негативний вплив на дітей поганого оточення («Маленький грішник») та ін.

Творчість М. Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізви­ще — Панасенко) (1879—1932) — український письмен­ник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у школах м.Києва.

Ще в дореволюційний період написав низку творів («Під школою», «В сучасній школі», «Записки вчителя» та ін.), в яких викривав незадовільний стан освіти в Ук­раїні, відсталість народної школи, тяжке правове та мате­ріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований як для учнів, так і для вчи­телів; слід розвивати ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У «Замітках з теорії літера­тури» С. Васильченко висловлював цікаві думки про тео­ретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкіль­них підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення ма­ють правила і звички; склав цікаві «Правила для черго-



З історії педагогіки


Історія української школи і педагогіки



 


вого учня». Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори «Дощ», «Дома», «Волошки» та ін. Багато пра­цював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором «Олив'яний перстень», прагнучи показати значен­ня для виховання дітей їх суспільне корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці «Народна шко­ла і рідна мова на Україні», «Записки учителя», «Запис­ки з життя сільських вчителів» та ін.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний укра­їнський письменник і педагог-науковець. У його спадщині — понад сто наукових, публіцистичних та художніх тво­рів з питань педагогіки.

У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі ді­яння пана Бобжинського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні невігласи» та інших гостро критикував не­доліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, ви­користання найкращих надбань людства, всебічний розви­ток мислення та інших психічних процесів дитини — такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихован­ням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне ро­зумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що нав­чання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має ве­личезне значення у вихованні любові до рідного слова, йо­го краси і чарівної милозвучності. Важливим засобом та­кого виховання дітей має бути народна творчість і худож­ня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покли­кання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню під­ростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчан­ні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплю­вати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столяр­не, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське гос­подарство. Для вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно створювати сприятливі умови.

І. Франко дав чимало цікавих порад щодо виховання


дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив бать­ків на дитину у ранньому віці. Потрібне тверде керівниц­тво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки; батьки повинні розвивати в ді­тей прагнення до пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка-мати» він зазначав, що мати безпосередньо відпо­відає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання. Проте не можна поклада­тися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути вза­єморозуміння.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народ­ної освіти в царській Росії («Голос однієї російської ув'язненої»), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». Тогочасна школа переважно мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень підручників, невеликий термін нав­чання, тяжкі умови праці вчителів (нарис «Школа»).

У 19 років Леся Українка написала для своїх молод­ших сестер підручник «Стародавня історія східних наро­дів», який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луць­кого та Новоград-Волинського повітів», «Народні мело­дії». Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебува­ла там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання дітей українців рідною мовою, виступала за поліпшення полі­тичних прав і матеріально-побутових умов народних учи­телів, водночас висуваючи високі вимоги до них: «Якщо вчитель... добрий, освічений, то й учні знають те, що по­трібно знати... «Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея («Оргія»), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчи­тися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не за­знаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удоско­налювати себе.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відо­мий український педагог, методист, громадський діяч. За-



З історії педагогіки


Історія української школи і педагогіки



 


кінчив Чернігівську учительську семінарію, тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викла­дав у Київській гімназії, 12 років був директором народ­них училищ Київської губернії. Обирався головою прав­ління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитя­чих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і ви­дав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів («Книга для пер­воначального чтения в школе и дома», «Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений», «Письменные самостоятельные работы в начальной шко­ле» та ін.). Головна його педагогічна праця — «Педагогіч­ні бесіди», а також книги «Про наочне викладання», «Зернинка» (для читання в молодших класах). Серед за­боронених царським урядом його книг — «Граматика» (український буквар), «Читанка» та «Загальнокорисний задачник».

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним пе­дагогічним проблемам: поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунту­вав психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: прин­цип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мо­вою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчи­телів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Т. Лубенець залишив багато цінних порад з різних пи­тань діяльності школи й учителя: розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних здібностей; велике значення художнього читання та проведення бесід за змістом твору; широке і вміле використання наочності у навчанні; акти­візація методів навчання та різних вправ самостійної робо­ти учнів; розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця й у наш час не втра­тила свого значення й заслуговує на творче використання, насамперед у роботі вчителів початкових класів.








Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 419. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Расчет концентрации титрованных растворов с помощью поправочного коэффициента При выполнении серийных анализов ГОСТ или ведомственная инструкция обычно предусматривают применение раствора заданной концентрации или заданного титра...

Психолого-педагогическая характеристика студенческой группы   Характеристика группы составляется по 407 группе очного отделения зооинженерного факультета, бакалавриата по направлению «Биология» РГАУ-МСХА имени К...

Общая и профессиональная культура педагога: сущность, специфика, взаимосвязь Педагогическая культура- часть общечеловеческих культуры, в которой запечатлил духовные и материальные ценности образования и воспитания, осуществляя образовательно-воспитательный процесс...

Упражнение Джеффа. Это список вопросов или утверждений, отвечая на которые участник может раскрыть свой внутренний мир перед другими участниками и узнать о других участниках больше...

Влияние первой русской революции 1905-1907 гг. на Казахстан. Революция в России (1905-1907 гг.), дала первый толчок политическому пробуждению трудящихся Казахстана, развитию национально-освободительного рабочего движения против гнета. В Казахстане, находившемся далеко от политических центров Российской империи...

Виды сухожильных швов После выделения культи сухожилия и эвакуации гематомы приступают к восстановлению целостности сухожилия...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия