Висновки до першого розділуОснову державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України. Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України повинен робити звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я. Не зважаючи на те, що цінність здорового способу життя декларована в головних законах, постановах, актах держави, робота щодо забезпечення фізичного, психічного, соціального, духовного благополуччя і гармонійного розвитку особистості є особистісним здобутком. Інакше кажучи, спосіб життя – це той чинник, який майже цілком залежить від поведінки людини і визначає її здоров'я. Здоровим спосіб життя зберігає і покращує здоров'я. За 16 років незалежності України було чимало здобутків, але й нароблено багато помилок. Досі держава не переймалася як слід демографічною кризою та проблемою поліпшення здоров'я нації. Нас уже давно не 50 мільйонів. Лише впродовж першого кварталу нинішнього року населення країни зменшилося на 86 тисяч осіб. Тим часом, невисокою продовжує залишатися народжуваність, кількість дітей у країні не сягає і 20% населення України. Необхідно також зауважити, що за витратами на охорону здоров'я серед 45 країн Європи Україна на 41-му місці Якщо сидіти склавши руки далі, то на нас чекає не досить радісне майбуття. Науковці твердять, що ймовірність померти, не доживши до 60 років, для сьогоднішніх 16-річних юнаків та дівчат у 2026 р. становитиме 16-21%. Висновки напрошуються самі. Наведені дані свідчать про те, що Україні треба докласти ще багато зусиль для виконання завдань ЗДВ. У травні 1998 р. світовою спільнотою прийнята політика "Здоров'я для всіх у 21 сторіччі", якою передбачено, що до 2010 р. всі країни – члени ВООЗ повинні не тільки мати, але й здійснювати політику досягнення здоров'я для всіх відповідно до Загальноєвропейської політики "Здоров'я для всіх" на державному, регіональному і місцевому рівнях. Поліпшення демографічної ситуації має стати першочерговим завданням влади. Задля майбутнього розвитку, зміцнення здоров'я населення та подолання бідності стратегію державної політики слід будувати на задоволенні потреб та інтересів кожної української сім'ї та кожного її члена. 2.1. Аналіз стану та актуальні проблеми соціальної політики у сфері охорони здоров’я України Аналіз ситуації, яка склалась наразі в системі охорони здоров’я України, свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Витрати на охорону здоров‘я України згідно з Законом України "Про Державний бюджет України на 2006 рік” складають 16,9 млрд. грн. або 3,3 % від ВВП, в той час як, за оцінкою ВООЗ, фінансування охорони здоров‘я на рівні меншому за 5 % ВВП свідчить про непрацездатність галузі [1]. Система охорони здоров’я — це сукупність усіх організацій, інституцій і ресурсів, головною метою яких є зміцнення, підтримка чи відновлення здоров’я. Модель системи охорони здоров’я визначається цілями, принципами та співвідношеннями елементів системи, а також суспільним устроєм, політичним і соціально-економічним становищем, традиціями, культурою, історією, релігією, іншими чинниками та системою спеціальних компенсаторів, характерною для кожної окремої країни [8]. До функцій охорони здоров’я відноситься спрямовуюче керівництво, формування ресурсів, фінансування та надання послуг. До цілей охорони здоров’я відносяться збереження та зміцнення здоров’я, чутливість (відповідь на очікування населення немедичного характеру), справедливий фінансовий внесок. Усі системи охорони здоров’я за типологією можна умовно розділити на 3 групи: 1. З переважно державним фінансуванням. Вони функціонують у країнах СНД, скандинавських країнах, Великій Британії. Вони ефективно працюють за умови достатності коштів у державі. 2. На засадах страхової медицини. У таких системах відбувається адресний збір коштів, формування фондів і надання гарантованих послуг через страхові поліси. Модель страхової медицини працює в різних фінансових умовах, існує в більшості країн, охоплює приблизно 70–90% населення. При цьому люди несуть відповідальність за своє здоров’я і вибирають той чи інший медичний заклад. 3. Переважно приватна система охорони здоров’я. Ефективно працює лише для заможних груп населення. Характерний приклад — США, де медична допомога доступна для заможних прошарків населення, значна частина мешканців не має медичної страховки, у зв’язку з чим існує багато проблем. Для цього керівництвом держави зараз пропонується запровадити базову медичну страховку, але поки що не вдається це зробити. Основними напрямами реформування медичної сфери країни є збільшення охоплення населення медичним страхуванням, підвищення доступності медичної допомоги [14]. Ресурси охорони здоров'я практично вичерпані і без рішучого здійснення реформи галузі втримати контроль за станом здоров'я населення, насамперед за інфекційними захворюваннями та хворобами, що зумовлюють більшу частку смертності та інвалідізації осіб працездатного віку, що досягли критичної межі, буде не можливо. Але цілком зрозуміло, що недофінансування вітчизняної охорони здоров’я призводить до неофіційної оплати послуг лікарів, медсестер і керівництва клінік. Виправити ситуацію може або збільшення фінансування медичного сектору з держбюджету, або збільшення податкового навантаження на роботодавців [50]. Крім того, стаття 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я одним з основних принципів охорони здоров'я в Україні визначає саме рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я. Автори законопроекту № 2192 від 19.09.2006. пропонують ввести обов’язкове медичне страхування шляхом створення Державної страхової медичної організації [33]. На думку авторів, перевагою законопроекту є те, що зберігається державне фінансування медичної галузі у тому обсязі, який існує нині. Страхові кошти будуть не основними, а додатковими. За підрахунками, у разі прийняття закону близько 50-55% коштів на медицину надходитимуть із державного бюджету, ще 30% - від обов'язкового медичного страхування. Страхові організації мають на 100% належати державі та бути підконтрольними Кабінету Міністрів [28]. Однак через три роки після початку дії програми на ринок мають право вийти приватні страхові компанії. Законопроект передбачає виплату гонорарів лікарям, що могло б сприяти вирішенню проблеми екномічної мотивації медичного персоналу. Основними недоліками останнього законопроекту фахівці відзначають такі: - регресивних характер фінансування (бідні платять відносно більше ніж багаті); - залежність програми послуг від суми страховки, що ставить громадян у нерівне становище; - створення конкурентних страхових ринків, при яких неминуче „зняття вершків” і зменшення справедливості (особливо відносно хронічних хворих та літніх людей); - складний з точки зору реалізації механізм управління. У Висновку Головного науково-експертного управління на проект Закону України “Про фінансування охорони здоров‘я та медичне страхування” (№ 2192 від 19.09.2006 р.) нагадується що Верховною Радою України розглядається Закон про ратифікацію Європейської соціальної хартії. Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії, держави повинні “усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров’я” та “запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням”. Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов’язання, якщо її медичні служби та система охорони здоров’я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення [16]. Дуже неінформативним є зміст статті 21 Проекту № 2192 «Порядок надання медичних послуг згідно Програми обов’язкового медичного страхування». Тут автори намагалися в трьох реченнях викласти механізм дії цілої системи забезпечення конституційного права особи на охорону здоров’я. З аналізу законопроекту стає зрозумілим, що багато з концептуальних його положень не узгоджується з прийнятими на даний час програмними документами, зокрема з Конституцією України; Основами законодавства України про охорону здоров’я; Концепцією розвитку системи охорони здоров’я населення України, затвердженої Указом Президента України щодо напрямів та етапів реформування системи охорони здоров’я та Програмою діяльності Уряду щодо розвитку охорони здоров’я та медицини в Україні. З метою підтримки процесу запровадження обов’язкового медичного страхування в Україні Європейським Союзом було виділено Україні 4 млн. євро на проект TACІС "Фінансування і управління охороною здоров'я в Україні", ціль якого - сприяння розвитку ефективного і діючого фінансування і управління в сфері охорони здоров'я в Україні. Програма TACІС, створена в 1991 році, є головним інструментом співробітництва Європейського Союзу (ЄС) з пострадянськими країнами.[48] В основному вона полягає в технічній допомозі. Програма базується на регламенті, що у свою чергу визначає такі цілі, як стимулювання переходу до ринкової економіки і зміцнення демократії і верховенства права в країнах-партнерах [17]. Мета Проекту ЄС "Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я в Україні" полягає у сприянні розвитку ефективного і дієвого фінансування та управління у сфері охорони здоров'я та створенні необхідних умов для запровадження соціального медичного страхування. На чолі проекту стоять міжнародні й українські експерти. Керувати їм буде міжнародний консорціум. Термін реалізації проекту 2,5 роки. Проект переслідує чотири конкретні цілі: модифікацію структури Мінздраву з метою забезпечення передумов для створення Національного фонду медичного страхування, розробку двох регіональних пілотних проектів з метою наробітку ефективної і діючої національної "передової практики" розробки і виконання всіх необхідних компонентів для впровадження медичного страхування в Україні, розробку і впровадження комплексних, життєздатних процесів підготовки фахівців у сфері управління і фінансування системи охорони здоров'я для адміністративних кадрів різних рівнів у сфері охорони здоров'я, керівників установ охорони здоров'я, проведення кампаній по підвищенню рівня поінформованості громадськості й оцінки їхнього впливу. Результати опитування допомогли чіткіше окреслити реальну картину взаємовідносин пацієнт-лікар, виявити ступінь довіри населення до різних соціальних інституцій та джерел інформації. Загалом було опитано 1076 респондентів віком від 18 до 86 років в обох районах [49]. Вибірка дослідження для загального населення – комбінована районовано-кластерна з уведенням квоти за статево-віковою ознакою та типом населеного пункту. На першому етапі для кожного району були отримані списки населених пунктів з вказаною кількості жителів та первинними соціодемографічними характеристиками населення району [23]. Далі населені пункти умовно були згруповані в 3 групи: районний центр, великі села (від 1000 дорослих жителів) та малі села (до 1000 дорослих жителів). З кожного списку абсолютно випадково було обрано по одному населеному пункту, в якому було опитано кількість респондентів, пропорційну до кількості населення, яка проживає в населених пунктах відповідного типу кожного району. За результатами дослідження можна зробити висновок, що населення в цілому сприймає ідею введення медичного страхування і основним його завданням вбачає забезпечення доступності якісної медичної допомоги для всіх, проте більша частина населення обох районів вважає, що сплачувати внески на ОМС повинен роботодавець. Основними причинами прагнення людей до реформування системи фінансування охорони здоров’я є низька якість медичних послуг, незадовільне ставлення медичного персоналу до пацієнтів, а також нераціональна структура системи надання медичної допомоги, що призводить до виникнення черг до лікарів. Одним із завдань проекту, яке повинне закласти правові основи для повноцінного функціонування лікувально-профілактичних установ як самостійних суб’єктів сфери медичного страхування є розподіл функцій замовника й надавача послуг з охорони здоров’я [21]. Відділ охорони здоров’я контролює цільове використання коштів, результати діяльності, якість наданих медичних послуг. Щомісяця головний лікар і головний бухгалтер ЦРЛ звітують про виконання фінансового плану, основних медичних показників. Раніше фінансування таких медичних закладів відбувалось виключно "постатейно" з державного та обласного бюджетів, на сьогоднішній день грошові надходження здійснюються переважно з районних бюджетів в межах сум, передбачених щорічними угодами про співпрацю. Водночас збереглось фінансування медичних закладів з бюджетів інших рівнів на реалізацію конкретних програм чи проектів. Право на контрактні умови співпраці, яке отримали медичні КНП, дозволяють їм, враховуючи відповідний світовий досвід, обирати ту форму контракту, яка сприятиме кращій організації їх роботи. Після того як лікарні набули статусу КНП, їх адміністрації отримали право самостійно розподіляти кошти, які надійшли до медичного закладу, орієнтуючись при цьому виключно на реальні потреби [40]. Тому стало можливим формування так званого глобального бюджету лікувально-профілактичного закладу (ЛПЗ), як це відбувається в більшості медичних закладів провідних країн світу. Це є чи не найголовнішою умовою для суттєвого покращання якості надання медичної допомоги населенню "на місцях" та підвищення рівня оплати праці працівників ЛПЗ. Керівництво медичних закладів для залучення додаткових джерел фінансування отримало право укладати корпоративні договори про медичне обслуговування з підприємствами різних форм власності чи фізичними особами [12]. Ефективність системи медичного страхування великою мірою залежить від контролю за якістю надання медичної допомоги. Але для того, щоб здійснювати такий контроль, необхідно мати чіткі правила, стандарти лікування [8]. Під якістю медичної допомоги розуміється процес взаємодії лікаря та пацієнта, заснований на кваліфікації лікаря, тобто його здатності знижувати ризик прогресування захворювання у пацієнта та виникнення нового патологічного процесу, оптимально використовувати ресурси медицини та забезпечити задоволеність пацієнта наданою йому медичною допомогою. Медико-технологічні стандарти регламентують власне процес надання медичної допомоги; стандарти програм медичної допомоги - проведення комплексу медичних заходів визначеним групам пацієнтів; медико-економічні стандарти - стандарти програм із закладанням розрахункової вартості комплексу послуг, які пропонуються для надання пацієнтам; стандарти медикаментозного забезпечення формуються шляхом розробки спеціального формулярного списку лікарських засобів за кожним захворюванням у розрізі клініко-фармакологічних групп [41]. Допоки такі стандарти не будуть чітко регламентовані, тобто не буде затверджено чітких правил і схем діагностування та лікування конкретних нозологій, доти і неможливо буде контролювати їх виконання. У системі охорони здоров’я України питання стандартизації надання медичної допомоги, контролю за її якістю і виконанням залишаються недостатньо вирішеними. Під стандартом розуміють зразок, нормативний документ, який забороняє відхилення від нього [12]. Населенню України медична допомога надається мережею амбулаторно-поліклінічних, стаціонарних та спеціалізованих закладів. В усіх лікувально-профілактичних закладах системи охорони здоров'я надається гарантований рівень медичної допомоги, який визначений постановою КМУ від 11.07.02 № 955 "Про затвердження програми надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги" [30]. В лікувально-профілактичних закладах усіх типів впроваджені в роботу тимчасові галузеві стандарти якості надання медичної допомоги, де визначено обсяги діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур, які виконуються в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних закладах для дорослого та дитячого населення. Зазначені нормативи затверджені відповідними наказами МОЗ України (№226 від 27.07.98, № 502 від 28.12.02, № 503 від 28.12.02, № 507 від 28.12.02, № 191 від 05.05.03) Проте ці документи є лише першим кроком на шляху до вирішення проблеми, адже і вони не позбавлені недоліків. По-перше, неможливо виконати всі необхідні дорогі обстеження за відсутності необхідних апаратури та коштів. Приміром, діючими стандартами за певних показників передбачене обов’язкове проведення комп’ютерної томографії. Проте томографи є далеко не в усіх міських медичних установах [10]. По-друге, у розроблених стандартах лікування немає тарифікації медичних послуг, а саме вартості кожного обстеження і виконаного лікування. Ще одна дуже важлива проблема, що була виявлена західними фахівцями проекту ЄС «Фінасування та управління у сфері в Україні» в пілотних регіонах, але має бути врахована на загальнодержавному рівні, є методика визначення вартості медичних послуг. Кожна медична установа має свою схему розрахунку тарифів на медичні послуги, наприклад, у приватному медичному закладі консультація професора коштує у 10 разів вище, ніж консультація цього ж професора у бюджетній медичній установі і т.д. Проблема тут перш за все на законодавчому рівні. У вересні 1996 року Кабінет міністрів України Постановою №1138 затвердив перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних установах охорони здоров’я та вищих медичних закладів освіти [24]. Проте Конституційний Суд своїм рішенням від 25 листопада 1998 року визнав неконституційними практично всі положення тієї постанови КМУ. У справі за конституційним поданням 66 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти" (справа про платні медичні послуги) № 15-рп від 25.11.1998 [35] Конституційний Суд України визнав розділ I та розділ II Переліку платних по.слуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти, такими, що не відповідають Конституції України. Таким, що суперечить статті 49 Конституції України визнано також положення абзацу другого пункту 1 оспорюваної Постанови Кабінету Міністрів України, яким дозволено лікувально- та санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації [1]. Система надання соціальних послуг – це важливий елемент соціально-економічного та територіального вирівнювання регіонів і громад, а її розвиток є частиною зобов’язань України щодо виконання Європейської соціальної хартії (переглянутої). Ст. 14 Хартії визначає, що країни, які до неї приєдналися, зобов’язуються: 1) сприяти функціонуванню служб або створювати служби, які, завдяки використанню методів соціальної роботи, сприяли б підвищенню добробуту і розвиткові як окремих осіб, так і груп осіб у суспільстві, а також їхній адаптації до соціального середовища; 2) заохочувати окремих осіб та добровільні або інші організації до участі у створенні та функціонуванні таких служб [2]. На виконання міжнародних зобов’язань держави, а також відповідно до визначених у Програмі реформ на 2010-2014 рр. пріоритетів соціального розвитку, в Україні розпочалися системні трансформації національної соціальної політики, зокрема сфери соціального обслуговування населення в частинах: 1) створення ефективної системи надання соціальних послуг, підвищення їх якості та рівня задоволення потреб отримувачів таких послуг; 2) оптимізації мережі установ та закладів, що надають соціальні послуги; 3) підвищення ефективності використання коштів та управління бюджетними видатками на соціальні послуги; 4) впровадження стандартів якості соціальних послуг; забезпечення контролю за якістю соціальних послуг на підставі впровадження державних стандартів та забезпечення контролю за їх дотриманням; 5) введення ринкових механізмів у функціонування системи соціальних послуг та запровадження механізму соціального замовлення соціальних послуг недержавним інституціям, які визнаються як рівні суб’єкти надання соціальних послуг [3]. Оцінювати результативність трансформації системи соціальних послуг (перш за все, з точки зору її ефективності) зарано, проте є перші підсумки реформування, пов’язані зі змінами нормативно-правового забезпечення сфери соціального обслуговування. Сфера соціальних послуг в Україні регулюється, перш за все, Законами України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та ін. [4]. Її базові механізми розкриті у таких підзаконних актах як Порядок взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах (2006 р.), Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді із закладами охорони здоров’я щодо надання медичної допомоги та соціальних послуг дітям і молоді (2006 р.), Постанова КМУ № 1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» (2009 р.), Загальне положення про центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (2013 р.) [28]. У 2012 р. розпочато поступове скорочення обсягу соціального законодавства, гармонізацію та уніфікацію нормативних актів; узгоджуються термінологічні розходження та визначаються єдині принципи надання соціальних послуг. Внесення змін до Законів України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про соціальні послуги», прийняття Закону України «Про громадські об’єднання» (22.03.2012 р.) створили підґрунтя для підвищення ефективності соціального обслуговування населення, надавши змогу: – перейти від вузького розуміння соціальних послуг як діяльності закладів соціального обслуговування (перш за все, стаціонарних), до їх ширшого визначення як комплексу заходів щодо надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах (СЖО) і не можуть самостійно їх подолати [5]; – розширити визначення СЖО (обставини, спричинені інвалідністю, віком, станом здоров’я, соціальним становищем, життєвими звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має (не набула або втратила) здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному житті), а отже і перелік груп, які мають право отримати соціальні послуги; запровадити інститут стандартизації соціальних послуг та законодавчо закріпити поняття показників якості соціальних послуг як основи для їх стандартизації; визначати потреби громади у соціальних послугах, їх видах та обсягах, та надавати послуги на підставі цих потреб, а не виходячи з інституційної спроможності місцевих закладів соціального обслуговування. Унормовано перехід від орієнтації на послуги, що надаються стаціонарними закладами, до обслуговування за місцем проживання та заходів із профілактики виникнення СЖО: - запроваджений та розвивається інститут фахівців із соціальної роботи, які мають виявляти кризові сім’ї й з’ясовувати їх проблеми, надавати їм психологічну й правову допомогу, сприяти у працевлаштуванні, отриманні виплат і пільг тощо. Водночас, ступінь підготовленості фахівців до надання соціальних послуг в значній кількості випадків є недостатнім як за освітньо-кваліфікаційним рівнем, так і за напрямами освіти. Це зумовлено, зокрема, відсутністю достатньої нормативної бази, яка б регулювала діяльність зазначеної категорії надавачів соціальних послуг; - завдяки змінам до Закону «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (Ст. 8) розширено коло осіб, для яких встановлені нормативи соціальних послуг; забезпечена можливість визначення переліку, видів, обсягів, норм та нормативів соціальних послуг, що надаються за рахунок державного та місцевого бюджетів [6]. - розробити механізм соціального замовлення для організацій недержавного та приватного секторів та унормувати диференційований підхід до оплати соціальних послуг. Проте потребують узгодження Закони України «Про соціальні послуги» та «Про місцеве самоврядування» (ст. 34 «Повноваження у сфері соціального захисту населення), адже перелік власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування відстає від змін у соціальному законодавстві, перш за все в частині, що регулює забезпечення соціального обслуговування (надання соціальних послуг) за місцем проживання [26]. Потребують унормування і статус фахівців із соціальної роботи та їх стосунки з органами місцевого самоврядування. Закон України «Про місцеве самоврядування» визначає мінімальний рівень соціальних потреб як гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Соціальні послуги, у свою чергу (згідно з Законом України «Про соціальні послуги») – це комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем [17]. Тим самим, мінімальний рівень соціальних потреб являє собою мінімальний комплекс заходів щодо надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати. Тобто наявна дефініція поняття «соціальні потреби», яку дає Закон України «Про місцеве самоврядування», звужує соціальні гарантії та безпідставно обмежує конституційні права для всіх інших груп населення [31]. До того ж, рівень потреб не може визначатися через обсяг гарантованих для їх задоволення послуг; навпаки, послуги мають ґрунтуватися на потребах населення, причому конкретної територіальної громади. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» відносить до повноважень місцевих органів влади, зокрема, здійснення функцій соціального захисту населення. Згідно зі Ст. 17 п. 3 місцеві органи влади визначають необхідний рівень обслуговування населення відповідно до нормативів мінімальних соціальних потреб; проводять розрахунок коштів та визначають обсяг послуг, необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня мінімальних соціальних потреб. Оскільки в Законі не надано визначення мінімальних соціальних потреб, то слід застосувати дефініцію із Закону України «Про місцеве самоврядування» [41]. Отже, йдеться про те, що місцеві органи влади визначають обсяг послуг, необхідних для забезпечення гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України [29]. Отже, наочною є фактична беззмістовність даної норми, яка потребує перегляду. До того ж, централізоване встановлення «нормативу потреби» ігнорує реальні запити територіальних громад щодо соціального обслуговування, тобто суперечить принципу адресності соціальної підтримки. Системи охорони здоров’я стикаються сьогодні з такими проблемами, як збільшення чисельності населення і зростання потреби у медичній допомозі, подовження середньої очікуваної тривалості життя, яке призводить до збільшення поширеності хронічної патології. З іншого боку, збільшення ВВП на душу населення зумовлює зростання вимог до якості медичної допомоги, впровадження нових медичних технологій, що, в кінцевому рахунку, призводить до збільшення вартості послуг. Все вищенаведене пояснює зростання витрат на охорону здоров’я на одного мешканця та збільшення потреби у фінансових ресурсах в умовах їх обмеженої кількості. На сучасному етапі стан здоров’я населення України характеризується значною поширеністю хронічних хвороб та соціальнонебезпечних захворювань. Високими залишаються рівні інвалідності та смертності при короткій середній тривалості життя. На здоров’я і відтворення населення негативно впливають якісні показники життя, забруднення довкілля, незадовільні умови праці, поширення інфекційних і паразитарних захворювань, криза галузі медичного обслуговування, недостатній контроль за якістю та вживанням лікарських засобів і біологічно активних домішок, тютюнокуріння [7]. До погіршення стану здоров’я населення, збільшення нещасних випадків у побуті та на виробництві, руйнування сімей, духовної, моральної і фізичної деградації суспільства призводить надмірне вживання алкогольних напоїв, вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, що згубно позначається й на демографічній ситуації [4]. Не сприяє розв’язанню проблем у сфері охорони здоров’я й відсутність належного моніторингу за станом генофонду, рівнем популяційного імунітету населення, циркуляцією збудників інфекційних хвороб. Сучасна система охорони здоров’я в Україні спрямована більше на лікування, ніж на профілактику захворювань і пропаганду здорового способу життя. Як наслідок, за останні п’ять років кількість захворювань і смертність зростала. Ключовими проблемами охорони здоров’я населення є: 1) незадовільний стан здоров’я населення; 2) нераціональна організація системи надання медичної допомоги; 3) брак сучасних медичних технологій, недостатнє володіння ними; - низький рівень інформованості про сучасні медичні технології, засоби збереження здоров’я та активного дозвілля; - недостатність фінансових і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров’я; - практична відсутність ринку медичних послуг; - недосконалість нормативно-правових актів, які впливають на створення умов для поліпшення стану здоров’я населення та підвищення ефективності використання в системі охорони здоров’я людських, матеріально-технічних та фінансових ресурсів в умовах ринкової економіки. З метою вирішення цих проблем, державна політика у сфері охорони здоров’я має спрямовуватися на підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу [50]. Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати: - поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров’я, їх ефективне використання; - забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров’я на суттєве посилення заходів з попередженн захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля; - вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань; - створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення; - здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку; - забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання; - запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров’я; Соціальна і політика у сфері охорони: - удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів; - визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи; - - інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості [10]. Таким чином, державна політика у сфері охорони здоров’я повинна спрямовуватися на зміцнення здоров’я всіх верств населення, збільшення тривалості активного життя, поліпшення демографічної ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, удосконалення фінансування та управління галуззю. Погіршення стану здоров’я зумовлене насамперед комплексом не тільки медичних, а соціально-економічних та екологічних чинників, недосконалим способом життя населення. Тому поліпшення здоров’я є інтегральним показником успішності функціонування держави, всіх її інституцій, і в основу реформування цієї сфери має бути покладений міжгалузевий комплексний підхід.
|
