Форма № Н-9.02

“Дипломатія ЗУНР: боротьба за існування”

Ця стаття розкриває суть “дипломатичої війни” навколо галицького питання, вирішення якого гостро постало на міжнародній арені в період 1918-1920-х рр. Дана стаття дає також можливість обєктивно простежити та проаналізувати реальну позицію всіх впливових держав повоєнного устрою щодо питання існування ЗУНР, що негативно відбилось на її державотворенні.

This article represents the process of government diplomatic activity in the Western Ukrainian National Republic during the time of its existence. The article also describes influential positions of western Europeans democratic countries which became the most powerful after First World War all over Europe.

Становище ЗУНР, з початку свого існування і до логічного завершення, було не простим. На статус новоутвореної республіки, закріплений 13 листопада 1918 року, впливало ряд чинників що чи не повною мірою могли змінити його, що й показав досвід наступних подій. Аналізуючи історичний процес того часу, чи не з найбільшою впевненістю можна вважати що саме зовнішньополітична діяльність уряду ЗУНР мала вирішальне значення для питання подальшого існування східногалицької держави. Саме зовнішньополітичний фактор в період визвольних змагань 1918-1920-х років став вирішальним питання подальшого існування Західно - Української Народної Республіки.

Так, вже 26 листопада 1918 року Дипломатичне відомство ЗУНР надіслало ноту американському президенту Вудро Вільсону такого змісту: “Утворивши державу 19 жовтня 1918 р. у Львові, ми визначали границю цієї держави тільки провізорично, очікуючи Вашого рішення, Пане Президенте, стараючись оминути захоплення навіть найменшого клаптика землі, який не був заселений українцями в переважаючій більшості, і дотримуючись справедливих принципів Ваших, Пане Президенте, у цих границях, Українська Національна Рада представляє цю державу і старається не допустити ніякого нелюдського вчинку, а при тім не допускається насильного переступлення влади, яку вона має в руках...”[13, 387-388]. Це звернення мало на меті домогтися визнання ЗУНР як суверенної держави з боку США, якій це було “на руку”. Сполучені Штати на той час були зацікавленні розширити свій вплив у Європі, й галицькі справи надавали для цього добру можливість. До того ж за Польщею стояла Франція і американський президент не хотів щоб бачити її єдиним гегемоном в усій Європі.

Крім того згодом Є. Петрушевич знову звернувся до американського президента на прохання вступити в ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання до Білого Дому містила й декларація Українського Сейму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні [4, 121].

На подібні заяви США не відповіли і далеко не ознайомившись з ситуацією зайняли нейтральну позицію щодо впливу на процеси міжнародного визнання ЗУНР. В принципі цьому вивченню справи, з боку США, заважала антиукраїнська політика Польщі, яка порівнювала українців з більшовизмом та відсутністю у них національної свідомості, стараючись довести до світового загалу що Східна Галичина – це звичайна частина етнічної території Польщі. Ніхто з дослідників не може точно пояснити та обґрунтувати таку поведінку американського президента, але ніхто не заперечить думки, що підтримка галицького питання заважала політиці Польщі за якою стояла Франція, яка після закінчення війни стала політичним гегемоном в Європі, до чого США по суті не мали справи. До того ж Польща категорично стояла на відновленні другої Речі Посполитої і в свою чергу відповідь США могла призвести но нової війни, до якої долучилася б Франція та ряд інших країн. Напевно питання Східної Галичини не було настільки важливим для США, щоб йти на конфлікт проти Європи, зокрема Франції та Польщі. Тому незважаючи на вислів майбутнього президента США Ф. Рузвельта, який під час дискусії у сенаті заявив: “Фінляндія, балтійські провінції, Литва й Україна мусять бути незалежними”, США певним чином не могли в усій мірі позитивно вплинути на вирішення питання статусу ЗУНР [1, 124].

Фактично доля ЗУНР в більшій мірі, а той в усій, залежала від антантівського блоку, зокрема від політики Франції та прямого інтервента Польщі, які були повязані спільним настроєм проти західноукраїнської державності. Франція після закінчення Першої світової війни стала повним гегемоном в Європі і мала найбільший політичний вплив в цьому континенті, що гарантувало Польщі повну свободу дій, щодо західноукраїнської державності.

Зокрема на одному із засідань Паризької конференції, а саме 14 березня 1919 року, коли розглядалася концепція В. Вільсона щодо самовизначення народів, глави США та Англії окреслили пункти, за якими це право мали народи, що переважали чисельно на певній території, мали інше походження й історію, ніж панівна нація, свою мову, віру, духовну і матеріальну культуру. Оскільки населення Східної Галичини повністю відповідало цим умовам, США та Англія на першому етапі роботи конференції не підтримували зазіхань Польщі, що несподобалось Ж. Клемансо [1, 125].

Щодо Польщі то війна проти неї з боку ЗУНР тривала, і в березні 1919 року ГА змусила польське військо відступити, польський гарнізон у Львові був напередодні капітуляції і майже вся західноукраїнська територія була звільнена, але Франція у квітні того ж року почала провадити свою місію, тобто так звану армію Галєра, перекидаючи на фронт нові військові сили для Польщі. Що засвідчило про принципово настроєну антиукраїнську політику цих держав.

Польща була найбільшим зовнішнім елементом на шляху знищення ЗУНР, як такої. Це булла країна, яка прагнула посилення своїх позицій на Сході Європи та загарбання все більших теріторій, і час існування ЗУНР був їй “на руку”, оскільки Росія булла втягнута в революційні події. Францію Польща розглядала тільки як “елемент легітивності” – рішення на окупацію Східної Галичини. Перший секретар зовнішніх справ уряду ЗУНР, В. Панейко з цього приводу твердив: “Польща в свої законних, етнографічних границях – країна невелика. Ся мала країна мрія про великість; забагається їй зняти на Сході Европи таке чільне становище, яке там мала Росія. Нещастя, в яке кинула революція Росію, герольдии Великої Польщі хотіли-би використати, щоб здійснути й закріпити своє верховодство на Сході Европи. Значить захопити: як найбільше чужих земель, литовських, білоруських, українських, і взятии на свій шнурок “самостійну” Україну, окрадену з усіх своїх західних земель. Огнем і мечем винищувати українське плем’я на Холмщині, Волині і в Східній Галичині, тай рівночасно грати ролю опікуна самостійної України, нацьковуючи її проти Московщини. Ось хитренька собі про око, та по правді нездійснима, значить, заразом безнадійна, нерозумна й злочинна польська політика Пілсудського і компанії. Хвилевий хаос на землях бувшої царської імперії видається сій компанії тою мутною водою, в якій можна рибу ловити.” [9, 23-24].

Англія стала ще однією європейською країною що певним чином мала вплив на формування повоєнного устрою, з боку якої уряд ЗУНР також прагнув залучитися підтримкою. На початковому етапі розвитку проблеми визнання ЗУНР, Англія подекуди підтримувала прагнення галичан, зокрема вона не вела такої антиукраїнської пропаганди як Франція та Польща. Росія була суперником Англії в колоніальних володіння на Сході і підтримка галицького питання була де в чому потрібною для Англії. Так, наприклад, коли у травні 1919 року галицька делегація прибула в резиденцію президента (на запрошення Найвищої Ради) СІIIА, там на неї чекали Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джордж, міністр закордонних справ Італії Д. Сонніно та члени комісії генерала Л. Боти. На прохання Вільсона висвітлити становище в Галичині, В. Панейко і Г. Сидоренко, який приєднався до делегації ЗУНР, відповідали, що проти соборної України ведуть агресивну війну Польща й більшовицька Росія, що український народ бореться за право нації на самовизначення, що визнається Антантою. В дискусії особливу активність виявив Д. Ллойд-Джордж. На його численні питання українські дипломати переконливо стверджували, що Україна не бажає приєднання ні з Польщею, ні з Росією. В. Панейко, Д. Вітовський і М. Лозинський завірили присутніх, що ЗУНР прагне миру з Польщею і її армія готова до боротьби з більшовиками, а поляки атакують її з тилу. Цікаво, що після цього Д. Ллойд-Джордж звернувся до Ж. Клемансо: “Ось, бачите, що роблять ваші поляки!”[1, 132-133]. Англія не була настроєна проти українського питання.

Але згодом її симпатії розвіялись. Причина цьому очевидна - Англія миттєво відреагувала на проголошення С. Петлюрою війни білогвардійцям. Адже вона як і більшість Європи чи не найбільше була настроєна проти більшовиків і виступала за відновлення єдиної неподільної Росії. Цим рішенням Петлюра не тільки відкинув прихильність англійської сторони до УНР, але й до прагнень східних галичан. Проте це було не єдиною і напевно не основною причиною зміни подальшої політики Англії, як і всіх учасниць Антанти. Справа полягає в тому що Англія також підтримала зазіхання Польщі в обмін на її підтримку у справі приєднання частини німецьких земель. Вдало це описує у своїх спогадах Василь Панейко: “Англійці заступали плян нейтралізації Східної Галичини, як окремої держави, на час провізорії, поки Росія чи Україна не сконсолідуються. Плян сей закинено з початком червня: Галичиною заплачено Полякам за те, що Англія переперла коштом Поляків уступки для Німців у Шлейку. Тоді Найвища Рада антанти постановила прилучити Східну Галичину провізорично до Польщі.” [9, 62].

Таким чином Польща вплинула і на нейтральну Англію у питанні прилучення до неї Східної Галичини.

Але напевно центральної подією в ході дипломатичної боротьби уряду Західно – Української Народної Республіки стала Паризька мирна конференція, що мала врегулювати повоєнний устрій в Європі. Галицьке питання на Паризькій конференції стало одним з центральних та найскладніших, вирішення якого затягнулося на кілька місяців. Адже кожна велика держава мала своє бачення щодо подальшої долі новоутвореної західної республіки.

Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 року і тривала з перервами до 21 січня 1920 року. В її роботі взяли участь 27 держав, які воювали на боці Антанти й були залучені до вирішення проблем повоєнного устрою європейського контингенту. Домінуючий вплив на діяльність керівних органів конференції, безперечно, справляли президенти Франції Ж. Клемансо та США В. Вільсон, прем'єр-міністри Великобританії Д. Ллойд-Джордж та Італії В. Орландо, які склали Найвищу раду, або так звану Раду чотирьох.

Об'єктивна інформація представників США й Англії, а також активна пропагандистська діяльність української делегації в Парижі надзвичайно турбували польську місію Р. Дмовського та її покровителя Ж. Клемансо. Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 року у “Французькому готелі” Відня розмістилася Українська пресова служба. Невдовзі вона стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандиським осередком у Європі, який також намагався вплинути на рішення Паризької мирної конференції [4, 122-123]. У результаті було сформовано об'єднану міжсоюзну делегацію з мандатом Паризької мирної конференції на чолі з французьким генералом Ю. Бертелемі, яка повинна була виїхати у Польщу та Галичину й вивчити ситуацію. Делегація ЗУНР у Парижі вважала цей крок конференції корисним для української сторони й сподівалася, що місія Бертелемі, вивчивши стан справ в Східній Галичині, дійде до об'єктивних висновків і рішень щодо припинення війни.

Але місія Бертелемі, прибувши наприкінці січня 1919 року до Варшави, була підпорядкована Ж. Нулансу – досвідченому дипломату, колишньому послу Франції в Росії, який займав відверто ворожу позицію щодо українців, зокрема до справи Східної Галичини.

Таким чином голова галицької делегації В. Панейко 13 березня звернувся з листом до президента США, в якому проінформував його про діяльність і заангажованість місії Бертелемі при вирішенні проблеми перемир’я. 17 березня В. Вільсон у відповіді голові делегації ЗУНР відзначив, що він усвідомлює важливість припинення війни і завірив що найближчимиднями “буде вислана на місце окрема місія Антанти”. Президент США також висловлював сподівання, “що Україна матиме довір’я до доброї волі коаліційних правительств довести до вдоволяючої угоди між Польщею й Україною та через справедливе полагодження справи усунути конфлікт між обома націями” [1, 130]. Навіть у цій відповіді можемо помітити тільки надії та побажання з боку американського президента українському дипломату. З цього приводу можна твердити два принципово різних пояснення поведінки американського президента. Перша полягає у тому що президент США не мав реальної практичної можливості втручатися в справи які зайняли Польща та Франція. Друга ж пояснює ту обставину, що для американського президента галицьке питання не було на стільки важливим щоб розв’язувати будь-який конфлікт з Францією, Польщею а можливо й з Угорщиною та рядом інших країн.

До кінця не потухала іскра надії, що з її допомогою все ж таки буде зупинена польська агресія та визнано суверенний статус ЗУНР. Справді, завдяки постійному тискові української делегації та діяльності української пресової служби, керівний орган Паризької конференції - Найвища Рада створила низку комісій для врегулювання українсько-польського конфлікту, а 19 березня 1919 р. взяла на себе посередницьку роль у врегулюванні конфлікту й запропонувала умови встановлення перемир’я між сторонами. До цього спонукали й нафтові (Борислав) родовища Галичини. Але польське керівництво відмовлялося йти на будь-які поступки. Варшава мотивувала свої дії тим, що наслідком цього стане внутрішньополітична криза у Польщі, яка зробить можливим захоплення її більшовиками. І це дуже налякало Європу. В. Вільсон виступив із цього приводу з наступною заявою, що відображала спільну на той час позицію всіх держав Антанти: “Ми маємо вибрати між двома політиками: необхідно або поступитися в певних пунктах польській громадській думці, щоб забезпечити збереження при владі Падеревського (Ян Падеревський був тоді прем'єр-міністром і міністром закордонних справ Польщі),який має нашу довіру, або твердо дотримуватися принципів, які ми проголосили. Повна непримиренність із нашого боку буде мати результатом революцію в Польщі”.

Дипломатична боротьба у Парижі продовжувалася і її продовжували дипломати ЗУНР. На прохання В. Панейка другий раз галицьку делегацію прийняв вже сам Ж. Клемансо. До галичан приєдналася місія УНР. Ж. Клемансо повідомив, що саме очікує від Ю. Пілсудського відповіді на запитання щодо широкомасштабного польського наступу за участю армії Ю. Галєра, яка не повинна була брати участі у бойових діях у Галичині. Він підтвердив, що Найвища рада прагне припинення польсько-української війни і прийняв меморіал делегації ЗУНР із цієї проблеми [1, 133]. Але події показали протилежне. Антанта кидала тільки пусті слова-обіцянки галицьким представникам.

25 червня 1919 р. Найвища Рада прийняла ухвалу щодо уповноваження Польщі продовжувати наступ на українській території до річки Збруч - колишнього кордону між Австро-Угорською та Російською імперіями, що означало повну ліквідацію державного існування ЗУНР - ЗО УНР.

Вже на початку липня 1919 р. ситуація на галицькому фронті змінилася на користьполяків, ЗУНР була практично окупована. Найвища рада передала проблему на розгляд підкомісії Ж. Камбона й доручила опрацювати статут для Східної Галичини. На жаль, серед галицької делегації стався розкол - М. Лозинський і Д. Вітовський уважали, що слід продовжувати відстоювати інтереси ЗУНР, проте В. Л. Панейко йС. Томашівський були проти роботи в комісії Ж. Камбона й без узгодження з усіма членами делегації В. Панейко надіслав негативну відповідь, що галичани відмовляються брати участь у роботі підкомісії. Отже, на засіданні 3 липня були присутні лише поляки. З цього приводу В. Панейко лишив запис у своїх спогадах та листах до Є. Петрушевича: “Тоді Найвища Рада Антанти постановила прилучити Східну Галичину провізорично до Польщі, до співучасти в нарадах над статутом сеї автономії Сх. Галичини запрошено представників місцевої людности, пішли всі і предкладали й мотивували свої домагання; ми відмовилися піти, тож комісія працює над статутом без нас” [9, 62].

По суті проект статуту Східної Галичини вже був наперед підготовлений. Адже проект Східної Галичини пропонувався галицькій делегації за кілька днів раніше офіційного засідання комісії Ж. Камбона. З цього приводу В. Панейко залишив у своїх спогадах лист до посла Сінгалевича з Парижу від 28 серпня 1919 року: “Тогож самого дня, коли я приїхав до Парижа я одержав аж два телефономати від генер. секретаріату мирової конференції з запитом, чи схочу явитися у суботу 23. VШ. попол. на повній комісії в справі галицького статута. Порадившися з англійським членом сеї комісії Бурдільоном, я з Томашівським пішли на засідання комісії під проводом Жіля Камбона і - зложивши дуже рішучу заяву-протест (залучаю його окремо), я і д-р Томашівський викладали і мотивували становите української сторони до поодиноких точок галицького статута, Хоча, ся історія тривала кілька годин, то вийшов я з комісії невдоволений. Я мав вражіння, що проект статута вже готовий, та ми відбули тільки зайву формальність, являючись на засіданні” [9, 67-68].

Саме таким розвитком подій завершилася Паризька мирна конференція. Незважаючи на невдачу першого виступу на міжнародній арені галицьких дипломатів, М. Литвин наголошував: “Отже, на цьому розгляд східногалицької проблеми, а, відтак, польсько-української війни, яка стала одним із центральних питань на Паризькій мирній конференції, було закінчено. Оцінюючи діяльність галицької делегації в Парижі, треба відзначити, що перебуваючи у вкрай несприятливих умовах, подекуди у ворожому оточенні, репрезентуючи невизнану державу, вона робила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету”.

Однак потрібно зазначити, що не вдалося досягти підтримки Європи, від якої залежала вся поставлена західноукраїнська державність, але вдалося досягти хоч і не активної, але все ж таки певної підтримки Сполучених Штатів Америки. Це мало велике, головним чином, моральне значення для української справи.

Позитивним наслідком діяльності галицьких дипломатів було також винесення східнодногалицької проблеми на найвищий міжнародний форум. У Парижі в 1919 р. українські дипломати виявили почуття національної гідності, патріотизму і самовідданості в обороні незалежності своєї держави.

Напевно керівництво ЗУНР зробило усе що було в його можливостях, щоб домогтися реальної підтримки від європейських країн-учасниць Паризької мирної конференції, політика яких засвідчила перш за все про домінування окремих геополітичних інтересів та розрахунків над прагненням українців до власного державотворення.

 

Список використаних джерел та літератури:

1. Дацків І. Б. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції // УІЖ. – 2008. - № 6. – С. 121-135.

2. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939р.). – Івано-Франківськ, 1993.

3. Кульчицький С. В. України між двома війнами (1921-1939 рр.) // Україна

крізь віки. - том 11. - Київ, 1999. - С.285-287.

4. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

5. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки і тягар історії//

Україна і Польща між минулим і майбутнім. - Львів, 1991.-С.149.

6. Лісна І. С. Становлення національної державності в Галичині. - Львів, 1998.

7. Лозинський М. Галичина в 1918-1920рр. Відень, 1922.

8. Макарчук С. Українська республіка галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів, 1997.

9. Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи: Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.- Відень, 1922.

10. Рубльов О. С., Реєнт О. П. Україна крізь віки. Українські визвольні

змагання 1917-1921 рр. - Київ, 1999.

11. Сливка Ю. Західно –Українська народна Республіка та її уряди // Уряди України. – Київ, 2001. – С. 218-219.

12. Стерчо П. Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939рр. – Львів, 1994.

13. Табачник Д. В. Українська дипломатія: нариси історії (1917-1990рр.): Навч. посібник. – Київ, 2006.

14. Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. К.: Промінь, 2003 – Т. 1. Критика історичного досвіду. – 384с.

15. Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918-1939). – Львів, 1993.

 

 

Форма № Н-9.02