Прийняття і поширення християнства в Україні

До офіційного прийняття християнства як державної релігії, після охрещення киян князем Володимиром Святославовичем в 988 р. ця релігія вже більше століття поширювалася в Русі-Україні. Майже за 120 років до цієї дати існували на українській землі Тмутараканська архієпископія в так званій Азовській Русі і майже 100 - Перемишльська єпископія, не говорячи вже про християнство в чорноморських містах-полісах, які були грецькими колоніями і де християнство поширювалося ще з IV століття.

Складна конфесійна ситуація складалася в Києві протягом всього X ст. Якщо взяти до уваги дослідження деяких українських істориків (зокрема М.Брайчевського), то перше хрещення на Русі відбулося ще в 860 p., коли прийняли християнство князі Аскольд і Дір. Згідно Ватиканських джерел, перше хрещення Русі відбулося десь між 853 і 889 роками, що відповідає і грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів імператора Михаїла і патріарха Фотія. Хрещення русів в цей час деякі історики (скажімо, М.Чубатий) відносять до хрещення Тмутараканської Русі.² Однак вже в 911 р. і 944 р. договори Русі з Візантією з боку русичів підтверджувалися клятвою з посиланням на Євангеліє і Перуна християнськими і язичницькими укладачами договорів з Києва. Ці факти засвідчують, що серед тодішньої київської верхівки, точніше серед руських дипломатів, були як язичники, так і християни, що підтверджує наявність у цей час певної міжконфесійної терпимості і рівноваги в колах київської правлячої еліти. Проте історія засвідчує, що ця рівновага була надто хиткою. По суті протягом всього століття - від Аскольда до Володимира -відбуваються постійні заворушення, насамперед серед князів, пов'язані зі зміною віри, та круті повороти їх від язичництва до християнства і навпаки. Так, християнина Аскольда зміщує язичник Олег. Після смерті Олега приходять християни Ігор і Ольга (деякі історики вважають, що князь Ігор теж прийняв християнство, хоча це є дуже дискусійним і майже не доведеним). Після цього знову править язичник Святослав, який після поразки у війні з Візантією (яку волхви пояснювали тим, що серед дружинників князя було багато варягів-християн, а тому руські язичницькі боги відвернулися від війська), повернувшись в Київ зруйнував храми християн, жорстоко переслідував тих, хто

¹ Волховник. Карби язичницького віровчення. - К., 1995.

² Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988; Стахів М.
Христова церква в Україні (988-1596). - Л., 1993; Чубатий М. Історія Християнської
церкви в Україні-Руси.- Нью-Йорк-Рим, 1965.

Тема 16. Релігія в контексті історії України

прийняв християнську віру заборонив навіть матері (Ользі) відкрито сповідувати свою християнську віру. Саме в цей час (після того, як кілька років тому Ольга звернулася до германського князя Отгона І з проханням надіслати в Русь священиків) до Києва прибув латинський єпископ Адальберт з місією, яка виявилася невдалою, оскільки саме в цей період на Русі перевага була на боці язичницької партії: Адальберт ледве врятувався від гніву язичників, а його супутників було вбито. Однак син Святослава Ярополк вже був християнином і, як деякі джерела засвідчують, прийняв християнство латинського обряду.

Володимирова релігійна реформа, який збудував пантеон язичницьких богів на Перуновій горі, не призвела до загальнодержавної централізації язичницького культу. Через вісім років сам Володимир наказав зруйнувати цей пантеон. Традиційно в українській історіографії панувала думка, що Володимир Святославович прийняв християнство від Візантії і саме за допомогою візантійської ієрархії провів масове хрещення киян. Торкаючись цієї теми, не збираємось заперечувати факту масового одноактного хрещення киян князем Володимиром. Йдеться зовсім про щось інше, істотніше. Чи могло, спираючись на церковні канони, здійснювати таку масову акцію охрещення візантійське духовенство і за дорученням Константинопольського патріарха? Зрештою, хто охрестив Русь-Україну?

Русь хрестили не в першому, а в десятому столітті, коли всі деталі християнського обряду вже були ретельно розроблені, у багатьох вікових суперечках обговорені і остаточно закріплені. Обряд хрещення вже тоді був канонізованим: він здійснювався індивідуально і тільки в храмі. Отже, відомі картини із зображенням того, як візантійське духовенство начолі з митрополитом стояло на березі Дніпра і хрестило киян, не тільки плід фантазії, далекий від історичних фактів, а ще й антиканонічна вигадка. Не випадково візантійські джерела мовчать про цю важливу подію.

Спираючись на літописні джерела, можна зробити висновок, що один із каналів поширення християнства в Київській Русі прокладався з теренів, де проводили свою місіонерську діяльність просвітителі слов'ян Кирило і Мефодій. Для кирило-мефодіївської традиції була характерна орієнтація на раннє християнство, вшанування апостола Павла як борця за рівноправ'я народів. Тому цілком закономірно, що ідею рівності всіх народів (що явно суперечило візантійській традиції насаджувати свій цезаропапизм і вважати народи, які приймали християнство від Візантії, своїми підданими) розвиває у своєму "Слові про закони і благодать" перший руський митрополит Іларіон і перший руський літописець Нестор. Орієнтацією на раннє християнство можна пояснити і єретичне для західної і східної Церкви масове одноактне хрещення киян у водах Дніпра.

Отже, можна припустити, що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь Церкви, а самостійно, керуючись ідеєю

454 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

створення незалежної, самочинної Церкви. Спочатку головними ідейними наставниками у нього могли бути корсуньські священнослужителі, яких необхідно відрізняти від візантійських, а також кирило-мефодіївська гілка християнства східного обряду, яка прагнула до створення самостійної церковної організації, не підпорядковуючись однобічно чи то Римському папі, чи то Константинопольському патріархові, а співпрацюючи в контакті з обома цими церковними центрами.

Покидаючи Корсунь після одруження на візантійській цариці Анні, Володимир, згідно літопису, "взяв царицю, і Настаса, і попів корсунських, і мощі святого Климента, і Фіфа, учня його, і взяв сосуди церковні, і ікони на благословення собі".¹ Літописець однозначно пише, що начолі Церкви в Русі після охрещення стояв "піп Анастас", який допоміг Володимиру захопити Корсунь, адже саме він послав стрілу з вказівкою на підземні водопроводи, що забезпечували місто водою. Навряд чи Візантії сподобалося піднесення в новоствореній Церкві власного зрадника - Анастаса. Але Володимир був людиною рішучою, сміливою і діяв енергійно, створюючи незалежну, самоуправну Церкву, на яку мусили зважати інші держави.

Свідчення перших літературних пам'яток - "Повість врем'яних літ", "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона, "Пам'ять і похвала князю Володимиру" Мніха Якова, "Сказання про Бориса і Гліба" - засвідчують те, що Київська Русь сміливо взялась за створення своєї самочинної і самоуправної Церкви і прагнула зайняти своє чільне місце в християнському світі, але не завершила своєї роботи в цьому напрямку. В 1039 році перший візантійський митрополит з'являється на Русі. В подальшому відбувається її злука з візантійським християнством. Відтепер розвиток Київської церкви відбувався вже в межах канонічного візантійського християнства.

В 1051 році, ще за одноосібного правління Ярослава Мудрого (1036-1054 pp.), собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх пригрозив карою за такі дії. Через це стосунки Руської і Константинопольської церкви в період, коли Рим і Константинополь зірвали церковну єдність (1054 p.), були перервані.

Повторну спробу проголосити автокефалію Київської митрополії було вчинено за великого князя Ізяслава. У 1147 р. Собор єпископів віддав митрополичу кафедру Климентові Смолятичу. Саме митрополит Іларіон і Климент були проповідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом: поєднання здобутків Східного варіанту християнства із Західним на основі передхристиянської слов'янської культури. Разом з рисами християнської універсальності, толерантного ставлення до різних релігійних

Повість врем'яних літ. - К., 1990. - С 183.

Тема 16. Релігія в контексті історії України

центрів християнства, антимесіанства і антицезаропашзму, власного слов'янського обряду і богослужбової мови християнству перших століть в Україні були також притаманні ранньохристиянська орієнтація, паулінізм, патріотичність, євангелізм, софійність.